Category: Література

Іліада – саме ця поема відома всім ще зі школи, але ми часто забуваємо хто написав Іліаду, та коли Гомер створив Іліаду

Хто написав Іліаду

Автор Іліади Гомер. Це поема, що налічує 24 пісні, які складаються з 15693 віршів, і приписується Гомеру, найдавніша зі збережених пам’яток грецької літератури. “Іліада” є переробкою і об’єднанням численних сказань Стародавньої Греції про подвиги давніх героїв.

Гомер “Іліада” скорочено

Гомерівська Іліада побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю. Події Троянського циклу міфів добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж “Іліада” розповідає тільки про один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні – це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла.
Сюжет започатковується на тому, що греки під верховним командуванням Агамемнона десятий рік поспіль тримають Трою в облозі після того, як була викрадена Єлена, дружина спартанського царя Менелая, троянським царевичем Парісом, сином царя Пріама. Під час розорення сусідніх областей була захоплена в полон дочка Хріса, жерця бога Аполлона, і віддана на відкуп Агамемнону.
Поема відкривається зверненням до Музи та викладом теми: нею є гнів Ахілла і власне жахливі наслідки цього гніву, що сталися з волі Зевса. Сама дія “Іліади” починається з приходу в ахейський (тобто грецький) табір Хріса, який пропонує викуп за дочку. Після грубої відмови Агамемнона Аполлон насилає на греків морову виразку. За ініціативою Ахілла, найхоробрішого з ахейських воїнів, скликаються збори, на яких оракул Калхант пояснює причину божественного гніву. Агамемнон погоджується відпустити полонянку за умови, що втрата буде йому відшкодована, і вимагає у відповідь на різкі докори Ахілла полонянку останнього – Брісеїду. Через це Ахілл відмовляється брати подальшу участь у боях. Спроба старого пілосського царя Нестора примирити розсварені сторони залишається безрезультатною. Збори перервано. Ахілл в гніві повертається у свій стан, де залишається в бездіяльності, Агамемнон повертає свою полонянку і відбирає у Ахілла Брісеїду. Мати Ахілла, морська богиня Фетіда, отримує від Зевса обіцянку, що ахейці будуть терпіти поразки до тих пір, допоки не відшкодують образу, завдану її синові.
Ця обіцянка викликає на Олімпі сварку між Зевсом та його дружиною Герою, покровителькою та заступницею ахейців (Книга 1). Зевс навіває Агамемнону неправдивий сон, в якому віщує перемогу над троянцями, і Агамемнон скликає збори всіх ахейців. Не будучи цілком впевнений у настрої війська, він вчиняє випробування: пропонує припинити війну і повернутися додому. Воїни негайно кидаються до кораблів, і лише Одіссей, важко переборюючи хвилювання, жорстоко побивши при цьому Терсіта, який завжди “ображав царів”. Ахейці вишиковуються до бою, за цим слідує довгий перелік кораблів, племен та вождів грецького війська. Троянці, зі свого боку, виходять із міста під проводом свого хороброго Гектора, сина Пріама. За цим епізодом також слідує короткий перелік сил троянців та їхніх союзників (Книга 2).
Перед початком бою Паріс скликає найхоробріших ахейців на єдиноборство. Менелай кидається йому назустріч, і Паріс із страхом відступає перед ображеним чоловіком Єлени. Лише закиди Гектора змушують його повернутися назад. Умови єдиноборства були такими: Єлена залишиться за переможцем. Під час приготувань до двобою Єлена показує Пріаму зі Схейської вежі головних ахейських полководців – Агамемнона, Одіссея, Аякса, Ідоменея (сцена “Огляду зі стіни”). У єдиноборстві Менелай вже майже стає переможцем, але богиня Афродіта викрадає Паріса з поля бою і переносить в його чертог, туди ж вона приводить обурену Олену та змушує її підкоритися бажанням Паріса. Ахейці ж вважають Менелая переможцем і вимагають видачі Олени (Книга 3). Боги, ворожі Трої, незадоволені можливістю мирного завершення, і за намовою Афіни союзник троянців Пандар випускає у Менелая стрілу. Перемир’я таким чином було порушено, однак це створює у ахейців нову впевненість у кінцевій перемозі. Агамемнон обходить військо, підбадьорюючи воїнів перед новим боєм. Бій починається (Книга 4).

Іліада, Книга 7, манускрипт 5-6 століття
Особливою відвагою відрізняється ахейський воїн Діомед, якому допомагає Афіна: він вбиває Пандара та ранить богів-покровителів троянців Афродіту та Аресу (Книга 5). Троянці готові вже відступати, оракул Гелен, брат Гектора, спонукає його влаштувати ходу троянських жінок до храму Афіни із благанням про спасіння. Опис ходи і любовно оброблені сцени братання Діомеда із троянським союзником Главком і прощання Гектора з дружиною Андромахою та сином Астіанактом – основні події Книги 6. Повернувшись на поле, Гектор вступає у двобій із Аяксом, який завершується нічим через настання ночі. Ахейці оточують свої кораблі муром та ровом (Книга 7). На другий день бою Зевс забороняє богам брати участь у війні. Троянці під проводом Гектора змушують ахейців відступити до кораблів. Спроба Гери та Афіни допомогти ахейцям викликає жорстокий гнів Зевса (Книга 8).
Вночі, за порадою мудрого Нестора, Агамемнон споряджає посольство до Ахілла, обіцяючи повернення Брісеїди, багаті дари, навіть руку своєї дочки, якщо той погодиться знову взяти участь у війні. Ахілл, що проводить час у грі на лірі, доброзичливо приймає послів, але ні майстерна красномовність Одіссея, ні сильна, щира та простомовна промова Аякса, ні розповідь старого наставника Ахілла Фенікса про аналогічну подію миніщини – гніві царя Мелеагра – не можуть змусити Ахілла змінити свого рішення (Книга 9). Діомед та Одіссей відправляються у нічну експедицію у троянський табір, дорогою захоплюють троянського вивідача Долона і вчиняють страшну різанину у таборі щойно прибулого союзника Трої фракійця Реса (Книга 10).
Триває третій день бою. Зевс посилає Ворожнечу, яка спонукає ахейців до бою. Блискучі подвиги Агамемнона, Діомеда, Одіссея не можуть зупинити наступу троянців, усі ці герої вже поранені. Навіть Ахілл втрачає спокій і посилає свого улюбленого друга Патрокла до Нестора. Старець просить Патрокла або переконати Ахілла вступити у бій, або надягти обладунки Ахілла, щоб принаймні налякати ворогів (Книга 11). Троянці продовжують наступ і вриваються за споруджений ахейцями мур (Книга 12). Зевс, вбачаючи поразку ахейців, ховає погляд від битви. Цим користується Посейдон, щоб надихнути ахейців. Воїн Ідоменей і обидва Аякси намагаються відбити натиск троянців (сцена “Битви біля кораблів”, Книга 13).
Гера, отримавши від Афродіти пояс із любовними чарами, присипляє Зевса у своїх обіймах, тоді успіх переходить на бік ахейців (“Омана Зевса”, Книга 14). Прокинувшись, розгніваний Зевс змушує богів припинити будь-які спроби допомоги ахейцям, перевага знову переходить на бік троянців. Гектор руйнує мур, засипає рів і готується вже запалити кораблі, обороняється тільки Аякс (Книга 15). Несподівано Ахілл погоджується, щоб Патрокл одягнув його лати, але лише для того, щоб відігнати троянців від кораблів. Побачивши зброю Ахілла, налякані троянці відступають. Патрокл, порушуючи наказ Ахілла, жене їх далі до самих стін Трої, поранивши при цьому троянського воїна Сарпедона, сина Зевса, але беззбройний Аполлоном Патрокл гине від руки Гектора (Книга 16).
Навколо тіла Патрокла розгортається запеклий бій, в якому особливо відзначається Менелай. Але Гектор уже заволодів зброєю. Про перебіг подій посилають повідомити Ахілла (Книга 17). Ахілл впадає у розпач. Мати його, Фетіда, виходить з моря і обіцяє отримати від бога Гефеста нову зброю. Поки що Ахілл виходить неозброєним і одним лише голосом своїм відганяє троянців від тіла Патрокла. Настає ніч, Гефест виготовляє зброю для Ахілла (детально наводиться опис зображеного на щиті Ахілла, Книга 18). Ахілл і Агамемнон примирюються, Брісеїда повернена. Вона із Ахіллом оплакує тіло хороброго Патрокла. Ахілл кидається у бій, причому один з його коней віщує йому близьку смерть (Книга 19).
Зевс дозволяє богам вступити в бій, відбувається грізна сутечка за участю богів. Ахілл покриває поле тілами ворогів, але не зустрічає ще Гектора, йому зустрівся Еней, якому судилося царювати над троянцями. Посейдон рятує Енея від Ахілла (Книга 20). Водний потік Ксапер, загачений трупами, марно переконує Ахілла послабити наступ та навіть обрушуються на нього своїми хвилями. Ахілла рятує Гефест, запаливши потік (Книга 21). Зрештою троянці тікають у місто. На полі бою залишається один Гектор, який бажає, незважаючи на переконання близьких, воювати із супротивником, але з наближенням Ахілла його охоплює страх, і він тікає. Зевс зважує на терезах жеребки Ахілла і Гектора – жереб Гектора падає, заступник Аполлон залишає його. За підступно намовою Афіни Гектор, нарешті, приймає бій з Ахіллом і в цьому бою гине. Плач батька Пріама, матері Гекуби та дружини Андромахи про Гектора завершують Книгу 22. Душа Патрокла являється Ахіллу і вимагає якнайшвидшого поховання. Похорон та опис змагань, влаштованих Ахіллом на знак вшанування пам’яті героя змальовані у Книзі 23. Ахілл щоденно прив’язує тіло Гектора до колісниці і волоче навколо могили Патрокла. Одного разу вночі до нього з волі Зевса приходить Пріам із викупом і благає повернути тіло сина для поховання, Ахілл погоджується. Плачем за Гектором та його похованням завершується остання Книга 24.

Райнер Марія Рільке біографія скорочено австрійського поета-символіста, одного з найвпливовіших поетів-модерністів XX століття. Рільке писав німецькою.

Райнер Марія Рільке біографія коротка

Народився 4 грудня 1875 в Празі, в сім’ї чиновника залізничного відомства. Навчався Рільке у Військовій школі, після в Торговій Академії, яку так і не закінчив. Відвідував лекції у Празькому, Мюнхенському та Берлінському університетах.

У 1894 році був виданий перший збірник віршів “Життя і пісні”.

1897-1900 подорожував по Італії, Росії, Україні.

З 1902 р оселився в Парижі, якийсь час працював секретарем у скульптора Родена. Вступив у період творчої зрілості показавши себе як поет – збірки віршів “Часослов” (1905), двотомник “Нові вірші” (1907-1908); прозаїк – роман “Записки Мальті Лаурідса Брігге” (1910); есеїст – монографії “Ворпсведе” “(1903) і” Роден “(1905).

1916 – військова служба у Відні.

У 1917-1918 рр. переїхав до Швейцарії. Виступав з публічними читаннями своїх віршів і доповідей.
1923 рік – завершив цикли “Дунайські елегії” і “Сонети до Орфея”.

29 грудня 1926 помер у клініці “Вальмонт”, Швейцарія від лейкемії.

Також ви можете ознайомитися з хронологічною таблицею Рільке і розширити коротку біографію.

Фатіх Карім біографія на українській мові скорочено татарського письменника, поета, патріота викладена в цій статті. Фатіх Карім – учасник Великої Вітчизняної війни, загинув на фронті.

Фатіх Карім біографія

Народився Фатіх 9 січня 1909 в селі Аітова, нині Біжбуляцький район Башкирії. Тут же здобув початкову освіту, в 1922 році вступив до Белебеєвського педагогічного технікуму. Потім він навчався в Казанському землевпорядному технікумі, співпрацював з республіканськими газетами і журналами, працював у редакції дитячо-юнацької літератури Татіздата. У Казані Карім жив з 1931 по 1941.

Друкувався з 1928 року. Перша збірка віршів “Початкова пісня” був опублікований в 1931 році. Найбільш значними творами Каріма є “Сьома піч” (1932), “Гучна зоря” (1933), в яких відбився процес індустріалізації країни і колективізації сільського господарства.

Поет увійшов до Спілки письменників СРСР.

За плідним творчим періодом послідував трагічний. Один з творів письменника спричинило звинувачення в наклепі, а Фатіха Каріма заарештували і засудили на 10 років в’язниці. Але незабаром виправдали. Письменник майже відразу після виправдання добровільно пішов воювати.

Фатих Карім автор ряду творів, створених на фронті: збірки “Любов і ненависть”, 1943; “Мелодія і сила”, 1944; повість “Записки розвідника”, 1944.

Загинув 19 лютого 1945 , виконуючи бойове завдання, на підступах до Кенігсберга – в селищі Перемога, нині Калінінградській області.
Похований у братській могилі міста Багратионовськ Калінінградській області.

Письменник у своїх роботах намагався показати, що серед народу є герої, що ставлять долю країни вище своєї. Навчався Фатіх Карім на основі робіт Горького, Маяковського, Лермонтова.

Ліна Костенко вірші писала та пише для дітей та дорослих на різні теми – і про природу, і про життя, і про кохання, і про Україну.

Творчість Ліни Костенко не розмежуєш на інтимну та громадську: настільки тісно переплелися особисте та суспільне, настільки органічно вони вживлені в художнє полотно й до певної міри навіть живляться одне одним.

ЛІНА КОСТЕНКО: ВІРШІ

” … І не дивуй, що я прийду зненацька “
” Є вірші – квіти…”
” І день, і ніч, і мить, і вічність… “
” І дощ, і сніг, і віхола, і вітер… “
” І засміялась провесінь: – Пора… “
” І місячну сонату уже створив Бетховен… “
” І скаже світ: – Ти крихта у мені… “
” І я не я, і ти мені не ти… “
“І як тепер тебе забути…”
” Іду в полях. Нікого і ніде… “
” Ісус Христос розп’ятий був не раз… “
” А затишок співає, мов сирена… “
” Біле – біле – біле поле… “
” Баба віхола, сива Віхола… “
” Блискоче ніч перлиною Растреллі… “
” Боюся екзальтованих подруг… “
” Буває мить якогось потрясіння… “
” Будь щедрою, хай плаче твоє листя… “
” В дні, прожиті печально і просто… “
” В маєтку гетьмана Івана Сулими… “
” В пустелі сизих вечорів… “
” Відмикаю світанок скрипичним ключем… “
” Великі поети не вміють писати віршів… “
” Велосипед ночує на балконі…”
” Вечірнє сонце, дякую за день… “
” Вже почалось, мабуть, майбутнє… “
” Вирлооке сонце… “
” Виходжу в сад, він чорний і худий… “
” Всі ми – яблуні, облиті купоросом… “
” Все більше на землі поетів… “
” Готичні смереки над банями буків… “
” Гроза проходила десь поруч… “
” Гуде вогонь – веселий сатана… “
” Двори стоять у хуртовині айстр… “
” День за днем, вони вже звуться – дати… “
” Десь-не-десь, в якомусь царстві… “
” Дзвенять у відрах крижані кружальця… “
“Дощ полив, і день такий полив’яний…”
” Життя – як вокзал… “
” Життя іде і все без коректур… “
” За чорно-синьою горою… “
” Заворожи мені, волхве… “
” Заворожили ворони світанок… “
” Затінок, сутінок, день золотий… “
” Затишно дітям в пазусі казок… “
” Звичайна собі мить… “
” Здається з нами щось уже не те… “
” Здається, часу і не гаю… “
” Карташинський лиман… Карташинський лиман… “
” Кобзарю…”
” Коли вже люди обляглися спати…”
” Коли у тузі вічної розлуки…”
” Колись давно, в сумних біженських мандрах… “

“Кольорові миші”
” Комусь – щоб хліба скибка… “
” Красива осінь вишиває клени… “
” Криши, ламай, трощи стереотипи…”
” Ластівки тікають із Європи… “
” Летять на землю груші, як з рогаток… “
” Люблю чернігівську дорогу… “
” Мій перший вірш написаний в окопі… “
” Місто, премісто, прамісто моє… “
” Мабуть, ще людство дуже молоде… “
” Майбутні злочинці іще в личинці… “
” Марную день на пошуки незримої… “
” Мені відкрилась істина печальна… “
” Мені завжди здавалося, що у Греції… “
” Мене ізмалку люблять всі дерева… “
“Ми виїхали в ніч. І це було шаленство…”
” Ми прилетіли вранці у Європу… “
” Моя любове! Я перед тобою… “
” Нічого такого не сталось… “
” На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки… “
” Навіщо ж декламація? Все значно.. .”
” Настане день, обтяжений плодами… “
” Не говори печальними очима… “
” Не знав, не знав звіздар гостробородий… “
” Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…”
” Не треба думати мізерно… “
” Не треба класти руку на плече… “
“Недумано, негадано…”
“О мастаки пристосувати крок…”
“О, не взискуй гіркого меду слави…”
“Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага…”
“Обступи мене, ліс, як в легенді…”
“Одкам’янійте, статуї античні…”
“Ой ні, ще рано думати про все…”
“Ой, із загір’я сонечко, з загір’я…”
” Осінній день березами почавсь… “
“Осінній день, осінній день, осінній…”
“Отак, як зроду, потаємно, з тилу…”
“Очима ти сказав мені: люблю…”
“Після дощів смарагдова діброва…”
“Пекучий день… лісів солодка млява…”
“Пишіть листи і надсилайте вчасно…”
“Пливли ми ввечері лиманом…”
“Поезія згубила камертон…”
“Поетів ніколи не був мільйон…”
“Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить…”
“Посмішки…”
“Природа мудра. Все створила мовчки…”
“Прощай, морська корово із Командорських островів…”
” Розкажу тобі думку таємну… “
“Син білявого дня і чорнявої ночі…”
“Сосновий ліс перебирає струни…”
“Співучі обриси роденівської Музи…”
“Спинюся я і довго буду слухать…”
“Старі дуби, спасибі вам за осінь…”
“Старенька жінко, Магдо чи Луїзо…”
“Старесенька іде по тій дорозі…”
“Старої казки пісня лебедина…”
“Стоїть у ружах золота колиска…”
“Стояла груша, зеленів лісочок…”
“Стоять жоржини мокрі-мокрі…”
“Страшні слова, коли вони мовчать…”
“Страшний калейдоскоп: в цю мить десь хтось загинув…”
“Ті журавлі, і їх прощальні сурми…”
“Ті, що народжуються раз на століття…”
“Такий чужий і раптом – неминучий…”
“Ти – Шіва. Ти – індуське божество…”
“Ти дивишся. А я вже – як на трапі…”
“Ти знов прийшла, моя печальна музо…”
” Тут обелісків ціла рота… “
“У Корчуватому, під Києвом…”
“У драмі людській небагато дій…”
“У жадобі ідейної висі…”
“У присмеркові доброї дібровості…”
“У світі злому і холодному…”
“У селі одному на Поділлі…”
“У чистім полі, в полі на роздоллі…”
“Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану…”
“Хай буде легко. Дотиком пера…”
“Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання…”
“Цей ліс живий. У нього добрі очі…”
“Чатує вітер на останнє листя…”
“Чекаю дня, коли собі скажу…”
“Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня…”
“Чоловіче мій, запрягай коня…”
“Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич…”
“Шалені темпи. Час не наша власність…”
“Шипшина важко віддає плоди…”
“Шукайте цензора в собі…”
“Ще вчора була я висока, як вежа…”
“Ще назва є, а річки вже немає…”
“Що доля нелегка, – в цім користь і своя є…”
“Що ж, авторучка – це не шабля з піхов…”
“Юдоль плачу, земля моя, планета…”
“Я в людей не проситиму сили…”
“Я виросла у Київській Венеції…”
“Я вранці голос горлиці люблю…”
“Я дуже тяжко Вами відболіла…”
“Я кину все. Я вірю в кілометри…”
“Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати…”
“Я пішла як на дно…”
” Я хочу знати, любиш ти мене… “
“Я хочу на озеро Світязь…”
“Які щасливі очі у казок…”
“Яка різниця – хто куди пішов…”
“Якщо не можна вітер змалювати…”
22
І ЗНОВУ ПРОЛОГ
ІМА СУМАК
ІСПАНКА КАРМЕНСІТА
АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА
АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД
АПОЛОГІЯ ЛИЦАРСТВА
АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
БІЛА СИМФОНІЯ
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ
БЕРЕСТЕЧКО (Історичний роман)
БУЗИНОВИЙ ЦАР
ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ
ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ
ВАН-ГОГ
ВЖЕ БРАМИ ЛІТА ЗАМИКАЄ ОСІНЬ…
ГОЛУБА ДИСТАНЦІЯ
ГРАНІТНІ РИБИ
ГРОТЕСК
ДАВИДОВІ ПСАЛМИ
ДОЛЯ
ДОСВІД. АКАЦІЯ
ДОЩІ
ДУМА ПРО БРАТІВ НЕАЗОВСЬКИХ
ЕКЗОТИКА
ЕПІЛОГ
ЕСТАФЕТИ
ЗДИВОВАНІ КВІТИ
ЗОНЬКА
ЗОРІ
ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ (Уривки з поеми)
КАЗОЧКА ПРО ТРЬОХ ВЕЛЕТНІВ
КАЛИНОВА СОПІЛКА
КЛИМЕНА
КОБЗАРЮ
КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ
ЛІС
ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ
ЛИСТ
ЛЬВІВСЬКІ ГОЛУБИ
МІЖ ІНШИМ
МІС ІСТИНА
МІС ІСТИНА
МІСТО УР
МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ
МАРКОВА СКРИПКА

МАРУСЯ ЧУРАЙ (історичний роман у віршах)

1. Розділ І. Якбий знайшлась неопалима книга
2. Розділ II. Полтавський полк виходить на зорі
3. Розділ III. Сповідь
4. Розділ IV. Гінець до гетьмана
5. Розділ V. Страта
6. Розділ VI. Проща
7. Розділ VII. Дідова балка
8. Розділ VIII. Облога Полтави
9. Розділ IX. Весна, і смерть, і світле воскресіння

МАТИ
МИМОВІЛЬНИЙ ПАРАФРАЗ
МУЗИКИ
НА СПИЛЯНОМУ ОСОКОРІ
НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ
ОБРАЖЕНИЙ ТОРКВЕМАДА
ОСІНЬ ЖАГУЧА
ОТА САМА ЇВГА
ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД
ПІНГ-ПОНГ
ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

ПІСЕНЬКА ПРО КОСМІЧНОГО ГОСТЯ

ПАМ’ЯТНИК І. М. СОШЕНКУ
ПАПОРОТЬ
ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…
ПЛЕМ’Я ТОДА
ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА
ПРИТЧА ПРО РІКУ
ПРИЧМЕЛЕНІ ГНОМИКИ
РАЙСЬКА ЕЛЕГІЯ
РАЙСЬКА ЕЛЕГІЯ
РОЗПУСНА ВДОВИЦЯ (Фрагмент із поеми “Мандрівки серця”)
СВІТЛИЙ СОНЕТ
СКІФСЬКА БАБА
СКІФСЬКА ОДІССЕЯ (Поема-балада)
СЛАЙДИ
СМІХ
СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС
СНІГ У ФЛОРЕНЦІЇ
СПИНИ МЕНЕ
СТАРИЙ ГОДИННИКАР
СУВИД
СХОДИТЬ СОНЦЕ
СЬОМЕ НЕБО
ТІНЬ СІЗІФА
ТРИ ПРИНЦЕСИ
ТУНГУНСЬКИЙ БОГ
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…
ХУРТОВИНИ
ХУТІР ВИШНЕВИЙ
ЦАВЕТ ТАНЕМІ
ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ

ЧАЙКА НА КРИЖИНІ
ЧЕРВОНІ КРАПЛІ ГЛОДУ
ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ
ШПИЛЬ ТУГИ

“Сто років самотності” вважається шедевром Габрієля Гарсія Маркеса, роман описує історію життя родини Буендіа та їхнього містечка Макондо впродовж ста років.

“Сто років самотності” короткий зміст

На перших сторінках роману Гарсія Маркес розповідає про засновника роду Макондо – Хосе Аркадіо Буендіа та його дружину Урсулу Ігуаран. Вони були двоюрідними братом і сестрою та побралися всупереч попередженням батьків. Проте страх, що від їхнього шлюбу може “народитися дитина з поросячим хвостиком”, змусив Урсулу й після весілля зберігати цнотливість. Така поведінка Урсули дала привід Пруденсіо Агіляру, їхньому односельцю, смертельно образити Хосе Аркадіо, що призвело до трагічних наслідків: Хосе Аркадіо його вбив. Гнаний докорами сумління та рятуючись від кровної помсти, Хосе Аркадіо забрав дружину й утік із рідного дому та заснував нове селище, яке було ізольоване від навколишнього світу. У подружжя народилися сини – Хосе Аркадіо й Ауреліано, а значно пізніше – донька Амаранта.

Засновник роду Хосе Аркадіо Буендіа під впливом Мелькіадеса захоплюється алхімією. Він намагається відшукати філософський камінь, вилучити з надр землі золото за допомогою магніту, винайти вічний двигун. Через неприборкану уяву Хосе Аркадіо втрачає почуття реальності, впадає “в стан вічного марення, від якого йому вже не судилося звільнитися”. Хосе Аркадіо потрощив усе у своїй лабораторії, і його було прив’язано до каштана. Ще раніше він спробував прокласти дорогу в зовнішній світ, щоб у селище прийшла цивілізація. Проте він обрав шлях, який привів до моря.

Урсула почала виготовляти солодощі, які користувалися значним попитом, і в дім прийшов достаток. Її старший син Хосе Аркадіо, якого зовсім юним звабила Пілар Тернера, злякався, що стане батьком, подався геть із циганами, Урсула вирушила на пошуки сина. Сина не знайшла, але проклала дорогу у великий світ і привела із собою цілий натовп людей, які оселилися в Макондо. Так Макондо перетворилося на містечко, розташоване на торговельному шляху.

Перед тим як Макондо стало жити за новим, історичним часом, його мешканці перехворіли загадковою хворобою, що починалася з безсоння і призводила до втрати пам’яті. Борючись із цією епідемією, люди підписували предмети: “стіл”, “стілець”, “годинник”, “двері”, “стіна”. На шию корові почепили табличку: “Це корова, її потрібно доїти щоранку, щоб мати молоко, а молоко потрібно кип’ятити, щоб змішувати з кавою і мати каву з молоком”. Біля входу в містечко вивісили плакат із назвою “Макондо”, а на центральній вулиці встановили оголошення, яке нагадувало людям: “Бог є”. Автор пише, що хвороба прийшла з індіанських країв, тобто натякає на те, що люди забули про руйнування старовинної цивілізації Америки європейськими завойовниками.

Урятував макондівців від несподіваної напасті Мелькіадес, який устиг побувати навіть на тому світі й повернувся назад. Він вилікував мешканців містечка чудовим еліксиром і оселився в Макондо назавжди. Він почав заповнювати зашифрованими записами свої пергаменти, у яких віщував долю роду Буендіа.

Про те, що макондівці прилучилися до історії, сповіщає така деталь: Хосе Аркадіо Буендіа встановив на кожному будинку годинник із музикою. Після смерті Мелькіадеса (він потонув) починається зміна поколінь.

На цей час у домі Буендіа підросли Ауреліано, Амаранта та прийомна дочка Ребека. Тут виховуються також позашлюбні сини від Пілар Тернери, бо Хосе Аркадіо Буендіа (голова роду) не міг допустити, щоб нащадки роду Буендіа були покинуті напризволяще. Хлопчиків нарекли Хосе Аркадіо (щоб не плутати з батьком, його називали просто Аркадіо) та Ауреліано (молодший). Усі діти, усупереч побоюванням Урсули, були цілком нормальними. Проте, починаючи з другого покоління, у них виявляється спільна риса – схильність до самотності, яка стане спадковою.

Незгоди оселилися в домі Буендіа, коли Амаранта та Ребека закохалися в учителя музики і танців італійця П’єтро Креспі. Він віддав перевагу Ребеці, і вони вирішили одружитися, через що Амаранта зненавиділа сестру. Проте зовсім несподівано Ребека, вражена чоловічою силою блудного сина родини Хосе Аркадіо, який повернувся додому після того, як “шістдесят разів обійшов земну кулю”, бере шлюб із ним, а не з італійцем. І хоч вони не були насправді братом і сестрою, Урсула не могла змиритися з одруженням сина й доньки, убачаючи в цьому неповагу до родини, тому молоді змушені були назавжди залишити рідний дім.

Ауреліано одружився з Р емедіос Москоте, чарівною донькою корехідора – голови міста, якого прислав уряд після того, як Урсула відкрила дорогу до інших поселень. Ремедіос наділена щасливою вдачею: вона любить усіх, піклується і про родоначальника сім’ї Хосе Аркадіо Буендіа, який втратив розум і жив під каштаном. Вона принесла в дім Буендіа радість і втіху. На горе всій родині юна Ремедіос померла від пологів.

Згодом П’єтро Креспі, який став своєю людиною в домі Буендіа, покохав Амаранту і запропонував їй руку і серце. Але горда Амаранта, пам’ятаючи про його колишній намір побратися з Ребекою, відмовила йому. Нещасний П’єтро Креспі наклав на себе руки.

Громадянська війна в Макондо розпочалася несподівано. У країні при владі перебували консерватори. Та коли в містечко прибув корехідор Аполінар Москоте, услід за ним з’явився представник “лівої опозиції” – терорист Аліріо Ногера. Спочатку макондівці байдуже ставились до політики, а молодший син Хосе Аркадіо Буендіа – Ауреліано – хоч і співчував лібералам, бо його обурювали зловживання консерваторів, не міг “зрозуміти таких крайнощів, як розв’язання війни”. Проте дон Москоте під час виборів, щоб забезпечити перемогу консерваторам, підмінив бюлетені, а потім, побоюючись невдоволення макондівців, викликав урядові війська. Так у Макондо було встановлено воєнний режим, і обшуки та розстріли на площі стали звичними подіями. Солдати забили на смерть доброго падре Никанора та нещасну жінку, покусану скаженим собакою. Ауреліано підняв повстання, розстріляв гвалтівників і пішов із М акондо, приєднавшись до війська лібералів.

Мрійник, ювелір і поет Ауреліано Буендіа став уславленим, але непомірно честолюбним полководцем; війна розбестила його, отруїла йому душу, перетворила на жорстокого диктатора. Тепер “усюди, де б він не з’являвся, його ад’ютанти окреслювали крейдою на підлозі коло, вступати в яке дозволялося лише йому одному. Стоячи в центрі цього кола, полковник Ауреліано Буендіа короткими категоричними наказами вирішував долю світу”. Полковник утратив відчуття родини і любов до батьківщини, якою було для нього Макондо, він “заплутався в пустелі самотності”.

Несподівано в житті Ауреліано настав трагічний перелом. Колиполковник Герінельдо Маркес заявив, що боротьба ведеться тільки за владу, а відмова від програми ліберальної партії є зрадою, Ауреліано Буендіа прийняв рішення розстріляти свого давнього друга. Але напередодні страти до полковника прийшла Урсула. “Ти чиниш те, що чинив би, якби народився зі свинячим хвостиком”,- каже вона синові. І попереджає: якщо він здійснить свій намір, вона його розшукає, де б він не був, і вб’є власними руками. Вирок матері – це вирок роду. Тому Ауреліано скасував свій наказ, відмовився від честолюбних планів і спробував укласти мир. Проте, щоб зупинити насильство, він змушений розпочати нову війну. Ціною численних жертв Ауреліано “завоював поразку”. Відчуваючи ненависть до самого себе, він підписує акт капітуляції, а потім робить невдалу спробу покінчити з життям. Полковник повинен був “вивалятися, як свиня, в гною слави”, щоб зрозуміти безглуздість свого життя. Він повернувся в рідний дім і знову зайнявся виготовленням ювелірних виробів. Ця праця вимагала граничної уваги й відволікала його від спогадів про війну.

Війна занапастила також душу племінника полковника Ауреліано – Аркадіо, якого дядько залишив в М акондо при владі. Дбаючи тільки про себе, Аркадіо зловживав владою, брав хабарі, витрачав казенні гроші на будівництво власного будинку та віденські меблі. Через свою жорстокість він “перетворився на найнелюдянішого із правителів, яких бачило Макондо”. Після того як Аркадіо вчинив розправу на доном Москоте і його родиною, Урсула, палаючи від сорому, побила онука. Тепер і вона себе відчула “страшенно самотньою”. А Аркадіо став жертвою несправедливої війни. Війна його розбестила й призвела до загибелі: він був розстріляний консерваторами. Після смерті Аркадіо Урсула забрала у свій дім його дружину Санта Софію де П’єдад та їхніх дітей – доньку Ремедіос, яку пізніше стали називати Прекрасною, і синів-близнюків Хосе Аркадіо Другого й Ауреліано Другого.

За роки тривалої війни в родині Буендіа відбулися й інші зміни. Помер засновник роду Хосе Аркадіо Буендіа. У власному домі вбито Хосе Аркадіо, чоловіка Ребеки (хто це вчинив, залишилося невідомим). Після загибелі Хосе Аркадіо Ребека прирекла себе на самітництво.

Незабаром Макондо спіткало нове лихо – північноамериканська бананова кампанія. До Макондо прибув сеньор Джек Браун, а з ним адвокати, топографи та наймані вбивці, які замінили поліцейських.

“Грінго” (так називають в Латинській Америці північних американців) хазяйнували в місті, зневажаючи його мешканців. Коли дитина ненароком облила лимонадом мундир одного із непроханих прибульців, то її і діда, який хотів порятувати онука, було по-звірячому вбито. Полковник Ауреліано вирішив розпочати ще одну війну, щоб знищити режим, який віддав країну на поталу чужинцям. Тільки ніхто, навіть Герінельдо Маркес, не підтримав старого полковника, і йому залишилося терпляче чекати на смерть.

А тим часом у Макондо виросло нове містечко з білими котеджами, пальмами, басейнами. Для робітників збудовано дерев’яні бараки. З прибуттям чужинців змінився й спосіб життя макондівців. Прагнучи швидко й легко розбагатіти, займаючись тільки підприємництвом, вони втратили любов до землі, до праці.

“Бананова лихоманка” визначила долю правнуків Урсули – близнюків Ауреліано Другого і Хосе Аркадіо Другого. Ауреліано Другий, життєрадісний, легковажний гультяй, розбагатівший завдяки своїй коханці Петрі, обклеїв кредитними білетами стіни родового дому. На відміну від дружини Фернанди, шокованої вульгарністю “грінго”, Ауреліано Другий звикся з ними, улаштовував бенкети, турніри ненажер, прагнучи потопити у вині відчуття самотності.

Фернанда дель Карпіо – спадкоємиця зубожілої аристократичної родини. Вона принесла із собою в дім Буендіа золотий нічний горщик із гербами – символ колоніальної доби. Її ім’я іронічно натякає на легендарного героя іспанських рицарських романів ХІV ст. Бернандо дель Карпіо на прізвисько Могутній Боєць. Фернанда – сувора, властолюбна жінка, яка з дитинства мріяла стати королевою. Безмежна гордість штовхає її на страшні, жорстокі вчинки. Дізнавшись, що її донька Ремедіос закохалась у простого робітника Маурісіо Бабілонья, Фернанда найняла вбивцю, і той убив Маурісіо. Дочку вона відіслала до монастиря. Коли ж черниця привезла немовля, розлючена бабуся не втопила його тільки через страх перед Богом.

Фернанда, чиї руки були створені лише “для гри на клавікордах і плетіння погребальних вінків”, установила в домі нові порядки, заборонивши виготовляти й продавати солодощі. Уже й Урсула разом із нею почала мріяти про те, щоб син Фернанди й Ауреліано Другого – Хосе Аркадіо – став Папою Римським. Усе це обурило полковника Ауреліано: “Ми перетворюємось на аристократів. Так, ми знову підемо війною на консерваторів, тільки тепер для того, щоб посадовити на їхнє місце короля”.

“Прогрес, що намітився після того, як містечко Макондо прилучилося до історії, виявився ілюзорним. Недарма ще засновник роду Хосе Аркадіо Буендіа дійшов висновку, що “машина часу зіпсувалась”, а Урсулі здавалося, ніби “час по колу крутиться”. Адже спочатку макондівці жили і працювали єдиною сім’єю; їхні будинки були розташовані так, щоб на кожен падала однакова кількість сонячних променів; вони відчували себе рівними й незалежними. Тому перший наказ корехідора – пофарбувати фасади будинків у блакитний колір на честь річниці національної незалежності – Хосе Аркадіо Буендіа сприйняв як особисту образу.

А із зовнішнього світу до Макондо прийшли, крім “благ” цивілізації (будинок розпусти, азартні ігри, магазин механічних іграшок та кінематограф), ще й насильство, брехня.

Тільки один із Буендіа протестує проти чужоземного володарювання. Це другий із близнюків – Хосе Аркадіо Другий. Ще в ди – тинстві він бачив, як розстрілювали людину, і це вразило його. Він виріс “сумним чоловіком з якимось сумним виразом обличчя”. Хосе Аркадіо шукав порятунку від самотності то в релігії, то у боях півнів, порушуючи заборону Хосе Аркадіо Буендіа. Усі його вчинки і витівки обумовлені духом протесту. Він улаштувався наглядачем на бананову плантацію. Проте, зіткнувшись із каторжними умовами праці й беззаконням, Хосе Аркадіо перейшов на бік робітників і очолив їхню профспілку.

В основу зображення страйку покладено справжні події, що відбулися 12 листопада 1928 року. Страйкарів заманили на привокзальну площу й розстріляли з кулеметів: “Люди опинилися замкненими, ніби худоба в загоні: вони крутилися у велетенському вирі, який поступово стягувався до свого епіцентру, тому що краї його весь час обрізувалися по колу,- як це буває, коли обчищають цибулину,- невситимими й планомірно діючими ножицями кулеметного вогню”. Письменник називає справжні імена вбивць страйкарів: губернатор провінції генерал Карлос Кортес Варгас і його секретар майор Енріке Гарсія Ісара, які наказали солдатам стріляти в страйкарів, “не шкодуючи патронів”. І тут на Макондо обрушилася страшна злива. Дощ ішов чотири роки, одинадцять місяців і два дні. А через усі засоби масової інформації було виголошено заяву уряду, у якій повідомлялося, що “мертвих не було, задоволені робітники повернулися до своїх родин, бананова компанія тимчасово припинила роботи до кінця дощів”.

Коли минули дощі, у Макондо ніхто, крім Хосе Аркадіо Другого, який був разом із страйкарями на площі, не пам’ятав про три тисячі вбитих. Він отямився серед трупів в одному з вагонів довжелезного поїзда. Цим поїздом везли мертвих чоловіків, жінок, дітей, щоб скинути в море, наче вибракувані банани. Коли Хосе Аркадіо повернувся в Макондо і спробував нагадати про розстріл робітників, його визнали божевільним.

Коли хмари над Макондо нарешті розсіялися, місто лежало в руїнах, дув спекотний вітер, кущі троянд висохли, заіржавлені дахи й мигдалеві дерева вкрила пилюка. За період тривалих, майже п’ятирічних дощів Макондо ніби повернулося в ті часи, коли було ізольоване від навколишньої цивілізації. Знову з’явилися цигани, дивуючи мешканців міста магнітом, лупою, штучною щелепою… Макондо впав у дитинство. Якщо на початку існування цього селища ніхто не вмирав, то тепер ніхто не народжувався, а вмирали часто.

У старому домі Буендіа залишився лише Ауреліано Бабілонья. Він заглибився в рукописи старого цигана. Та ці заняття переривають то поява родича і його смерть, то повернення Амаранти Урсули, яка доводилася тіткою Ауреліано. Тітка і племінник покохали одне одного так, що їм ніхто більше не потрібен; вони усамітнилися в безлюдному світі: “єдиною, повсякденною і вічною реальністю в ньому було кохання”. І як покарання за цю відчуженість від світу в них народилася дитина із поросячим хвостиком. Амаранта померла. Щодо дитини здійснюється пророцтво цигана: “Останнього в роду з’їдять мурахи”.

Ауреліано розшифрував записи на старих пергаментах, дізнався про історію роду і таємницю свого народження, а в цей час, як і зазначено в рукописах, вихор змітав Макондо з лиця землі. Перед смертю Ауреліано відкривається пророцтво, згідно з яким усе, що записано, ніколи більше не повториться, “бо тим родам людським, які приречені на сто років самотності, не судилося з’являтися на землі двічі”. Життєві історії усіх героїв завершуються самотністю, у тому числі й самотньою смертю, і все Макондо постає в романі самотнім.

ЄВГЕН ГУЦАЛО “ОЛЕНЬ АВГУСТ” ЧИТАТИ

Женя повертався зі школи. Двірники кололи на асфальті лід, дрібні крижинки вилітали з-під ломів і, виблискуючи гострими крайками, покоротких або довших дугах перелітали в повітрі. Сонце дивилося на місто радісно й доброзичливо, широко всміхаючись. І та усмішка випромінювала стільки тепла, що крижані скалки танули, підтікаючи свіжою водою, а по димно-сизих бурульках, що висіли на ринвах, котилися дзвінкі холодні краплі.

Жені було весело. Він розмахував стареньким портфелем, з якого виглядали зошити та книжки, і, озираючись по боках, щось галасував. Женя галасував про те, що двірники рубають лід, що в струмках, які течуть уздовж тротуарів, купаються смішні та хмільні горобці, поскубуючи лакованими дзьобиками кожну пір’їнку на собі. Він галасував щось і про тих зустрічних дівчаток, які проходили мимо в розстебнутих пальтах, з грубуватим рум’янцем на щоках; зараз вони здавалися йому ще більш дивакуватими й гідними зневаги, ніж будь-коли.

І раптом Женя зупинився. І не тому, що на розі вулиці, де збоку примостився скверик з плакучими вербами, стояв натовп. Його увагу прикував не натовп, а те, що привернуло увагу натовпу.

Знімали кіно. Один чоловік, якого зразу ж можна було визначити як найголовнішого, сидів на високому стільці. Коли щось було не так і чоловік сердився, то він енергійно махав ногами, неначе їхав на велосипеді. Перед ним був незрозумілий масивний апарат, який міг разом із стільцем рухатися по двох рейках, наближаючись або віддаляючись од жовтого автобуса. А біля жовтого автобуса повільно виростала черга. Спершу стояв дідусь, який читав газету. Дідусь раз у раз поправляв окуляри і зиркав на сонце, мружачись. За ним прилаштувалася молодиця з кошиком, з якого виглядав стурбований довгошиїй гусак. Далі дівчина у вовняній хустині. Гарній дівчині було душно, і вона почала розв’язувати хустину, аж доки вугільні коси не розсипалися в неї по плечах. З незалежним виглядом, повільно наблизився студент. Він трохи здивовано зиркнув на гарну дівчину, а потім обличчя в нього стало таким, неначе біля автобуса нікого, крім нього, не було.

Підбіг хлопчик з ранцем за спиною і, не стаючи в кінець черги, пробрався аж до зачинених дверей автобуса.

Женя непомітно для самого себе перейшов вулицю і спинився в черзі. Його помітили не зразу. Можливо, думали, що це також малий кіноартист. Але Женя не вмів грати. Він повернувся спиною до студента і дивився на чоловіка, який сидів за зйомочною камерою на високому стільці.

Режисер Альтов зразу побачив зайвого героя. Гримаса невдоволення з’явилася на його стомленому обличчі. Завжди маєш клопіт з вуличними перехожими! їм цікавіше подивитися, як робиться фільм, а не сам фільм.

Вони ладні простоювати годинами, неначе в них немає ніяких турбот, не треба нікуди поспішати… А тепер ще цей хлопчина. Розкрив рота від захоплення. Доведеться починати все спочатку.

Альтов підійшов до Жені й поклав йому на плече долоню з довгими сухими пальцями. Ті пальці були жовті – від куріння.

– Звідки ти взявся? – запитав режисер.

– Звідти, – гойднув хлопець головою на вулицю, блискучу від снігової води та крижаних скалок.

– Ти заважаєш.

– Я не хочу заважати…

– Йди геть.

Жені здавалося, що найголовніший тут – це оператор, який сидів на видному місці. Два хлопці підштовхували його апарат вперед, він наближався по рейках до черги, а потім хлопці пхали той пристрій назад… І Женя вважав, що ніхто тут не може наказувати, крім оператора. Тому він запитав:

– А ви хто будете?

Альтов почав нервувати. Вперта дитина! Вплуталося, заважає та ще й допитується, хто він такий. Взяв хлопчину за комір, підштовхнув рукою:

– Не заважай!

Женя відійшов і став осторонь. Він не розгнівався. Мабуть, цей дядько, що сварився на нього, – теж начальник. Вулиця пахла свіжістю. Високе небо теж пахло свіжістю, вологою. Повітря було холодне і чисте. Женя окинув поглядом будинки, що зараз виразно пахли цементом і цеглою, похилу вулицю, по якій жебоніли струмки, – і хотів уже йти, щоб розбризкувати ногами воду, щоб хрумтіли під черевиками ламкі кристали… Але він знову побачив, як до автобуса наблизився знайомий дідусь із газетою, потім молодиця з кошиком, з якого виглядав гусак, потім дівчина, студент, школяр, якому, очевидно, було стільки ж років, як і Жені. Все повторювалося спочатку.

Неначе в кіно. Але це ж і було кіно, тільки воно знімалося, і все тут було справжнє, а не таке, як на екрані.

Непомітно для себе Женя знову опинився біля апаратури. Йому дуже кортіло бути там, де робилося кіно. Альтов помітив знайомого настирливого хлопчину, помахав невдоволено пальцем. Мовляв, знову заважатимеш? Дивись, бо ще раз візьму за комір… І Женя боязко зупинився віддалік, сперся плечем об вологий, тонкий стовбурець липи. Льодова бурулька, танучи на слизькому вітті, капнула йому за шию пекучою дрібною кулькою, але він тільки здригнувся від холоду. А коли знову капнуло – відступив.

Знімати скоро закінчили. Жовтий автобус загурчав мотором, біля вихлопної труби забринів синій дим, засмерділо спаленим бензином. Кінокамеру заховали в машину. Герої повсідалися в автобус. “І це все?” – подумав Женя, і почуття невдоволення виникло в його душі. Він сподівавсь на щось гарне, незвичайне, – таке, як у кіно, де переслідують шпигунів, мчаться на поїздах через високі гори, де морем пливуть кораблі під білими парусами. А тут була буденна черга. Тітка з гусаком… Дід з газетою… А найцікавіше не з’являлось, хоча воно неминуче мало бути!

– Все, – гукнув йому Альтов, – можеш іти додому. Знімати більше не будемо.

– Чому?

– Скінчили!

І Альтов засміявся. Тепер обличчя в нього не здавалось таким стомленим, як перше. Він сміявся голосно, широко, показуючи багато білих зубів. Мабуть, він розумів, що оцей хлопчина розчарований, бо не побачив зараз таких гарних епізодів. які звик бачити на екрані. Що ж, йому ще не раз доведеться розчаровуватись… Альтов захотів зробити хлопчині щось приємне, щоб потім той мав що розповідати своїм товаришам – таким, як і сам, маленьким людям з шкільними портфелями. І він гукнув Жені.

– Сідай у мою машину, провезу!

Вони їхали весняною вулицею; з-під коліс похапцем вистрибували краплини, беззвучно падали на тротуар. Ліворуч, біля Альтова, шибка була відсунута, і в машину запорскував швидкий, пружний вітер.

– Хочеш зніматися в кіно? – запитав Альтов у Жені, вивертаючи кермо праворуч. Тепер вони їхали вузьким, похмурим провулком, де стіни були нудні й мокрі, а двірники в старих фартухах не рубали льоду.

– Хочу, – майже пошепки відповів Женя, не наважуючись глянути на Альтова. Йому було радісно. Він їхав з людиною, яка, можливо, зняла чимало гарних фільмів. Серед них неодмінно були й такі, які він бачив, які йому подобалися. Довго переборював свою несміливість, доки наважився запитати:

– А ви хто такий?

– Альтов, – просто відповіла людина за кермом.

– Альтов? – самими губами перепитав Женя, дивуючись, як звучить незнайоме прізвище.

– Так.

І Альтов подивився на Женю. Засміявся. Альтов був задоволений: хлопчина навіть говорити не може від радості, що сидить поруч з ним. Його стан легко пояснити. Своє захоплення кінофільмами він переносить на нього, бо вважає його ж таким цікавим і дивним. Хлопчик, мабуть, не може іще розуміти, що Альтов – звичайний, буденний, як і всі інші.

І Альтов засміявся ще раз… Він знав, як ніхто, що не вартий захоплення. Але хіба він міг пояснити це хлопчині? Той однаково не повірив би. Він, мабуть, ще й досі гадає, що черга біля автобуса, яку вони сьогодні знімали, – це ще не все. Неминуче мало бути щось вагоміше і значніше, але воно чи нросковзнуло повз його увагу, чи відбулось не перед його очима.

Женя сидів зіщулившись. Його непокоїв той сміх. Він сподівався, що Альтов іще зарегоче. І йому стало незатишно. Тепер йому був неприємний оцей вітер, що вільно забігав у відчинену шибку. Йому хотілося б, щоб Альтов підняв скло, але не наважувався сказати про це.

Ще тоді, коли хлопчина стояв під сумною липою і очима, повними захоплення, стежив за зйомкою, Альтов підсвідоме подумав, що добре було б зробити для нього щось гарне. Він покликав його в машину, ще й сам не відаючи наперед, навіщо це йому здалося. Зараз же, добре усвідомлюючи, про що може думати першокласник чи другокласник, який, не дихнувши, продивляється фільм від початку до кінця. Альтов… захотів бути гідним його захоплення.

– Напевне, на двійки вчишся? – спитав раптом, угледівши, що з забутого портфеля випав зошит з брудною обкладинкою.

Женя почервонів, спритно засунув зошита назад.

– Ні…

– А як же?

– Маю п’ятірки.

– Гм, – висловив сумнів Альтов. Жені страшенно закортіло, щоб йому повірили. Подивився на Альтова сяючими світлими очима і промовив:

– Маю п’ятірки!

Це означало багато. І те, що він дуже старанний, ретельно готує домашні завдання. І те, що забруднений зошит уже дописано, завтра візьме новенький, з голубою обкладинкою. Альтов сказав:

– Це добре.

І Женя, відвернувшись так, щоб не бачив режисер, усміхнувся. Отже, йому повірили. Як це славно, що він вчиться на “відмінно”, ніколи не спізнюється на уроки. І він у душі дав собі слово, що завжди буде старанним і працьовитим.

Альтов зупинив машину і вийшов. Кругом лежали купи битої цегли, гули бульдозери. Біля незавершених жовтих будинків стояли чорні крани. Пустир був нерівний, розритий, у ямах ріс бур’ян… Женя також вискочив на тротуар. Альтов заклав руки за спину й дивився прямо перед себе і трохи вгору. Мабуть, він бачив сірі бавовняні хмари, бо Женя, задерши й собі голову, угледів їхні волохаті, повні боки. Було надвечір’я, студеніло.

Альтов раптом здригнувся, ніби його пронизав несподіваний холод. І Женя, згадавши, як під тонкою голою липою йому за шию попала одна краплина, а потім друга, – теж здригнувся і взявся застібати на гудзики своє благеньке пальтечко.

– Бачиш оце будівництво? – запитав Альтов. – Тут мені доводиться знімати свій новий фільм. Правда ж, мало чого цікавого знайдеш?

І справді, для Жені тут було мало цікавого. Він звик до будівельних майданчиків, до робітників у чорних фуфайках, на яких осів червоний цегляний пил. Він звик до грузовиків, що підвозять матеріал, до високих кранів, що монотонно проносять на тлі синього неба повільні стріли… Тут нічого цікавого не було. І Женя сказав:

– Правда…

– Що правда? – не зрозумів Альтов. Бо доки хлопчик дійшов якогось висновку, він уже й забув, про що питав, і тепер думав про інше.

– Ну, що кіно тут погане вийде…

– А-а-а… Звичайно.

І він глянув на Женю так, наче вперше бачив. Навіть нагнувся над маленькою постаттю, уважно розглядаючи невиразні, .ще не сформовані риси обличчя, припухлий рот…

– А ти ж, напевне, хочеш у кіно зніматись?

– Хочу…

– То ми можемо влаштувати це для тебе. Згода?

– Еге!..

“Еге” вирвалося само собою. Женя ще й не встиг осягнутії всього значення того, що йому сказав Альтов. І коли режисер знову випростався, хлопчик дивився на нього знизу вгору закохано й віддано. У нього тремтіли пальці, і він сховав руки з портфелем за спину, щоб, бодай, цього не помітив Альтов.

Режисер спробував пройти пустирем, – мабуть, він хотів попасти до тих людей, що заливали фундамент, але глина налипла до його черевиків – чорних, лакованих, і він, невдоволено суплячись, повернувся на асфальт, почав обстукувати болото. Темно-руді шматки свіжо блиснули на сірому тлі… Женя й собі почав постукувати ногами, бо теж було рушив і до його черевиків начіплялась глина. Обстукував він зосереджено й заклопотано.

– Ти міг би зіграти в моєму фільмі “Олень Август”, – сказав Альтов.

– Це про піратів?

– Ні… А чому саме про піратів?

– Зветься незрозуміле…

– Ні, це про золотошукачів, які заблудили в тайзі. Правда, я сам ніколи не бачив тайги. Та це не страшно. Ти як гадаєш?

– Не страшно.

– Отож… Їх має врятувати маленький хлопчик, син одного шукача. Його не хотіли брати в експедицію, але він домігся свого хитрістю. Його ім’я – Август, а тому, що він марив оленями, шукачі назвали його Олень-Август Альтов вигадував, імпровізував. Ніколи в житті він не збирався ставити подібний фільм. У своїй творчості він не вмів фантазувати. І зараз, кажучи неправду, вважав, що його брехня має благородну мету… А Женя вірив. Він уже уявляв безкраю, зеленоверху тайгу. Хвоя розлилася, як море, а він із старими бородачами стоїть на сопці. Вони розгублені, знесилені, не знають, куди йти. Але він рятує їх… Як йому це вдається, Женя не знав, але та місія, що була покладена на нього, зараз підносила його у власних очах. Адже він і сам не сподівався, що здатен на таке!

Альтов запитав:

– Тобі подобається мій задум, Олень Август? І Женя, який уже був Оленем

Августом, відповів:

– Подобається.

– І не лякають труднощі?

– Ні.

– І ти врятуєш моїх золотошукачів?

– Врятую.

І йому привиділось багато-багато оленів, яких він, безумовно, любив.

Вони йшли між високих похмурих дерев, поколихуючи гіллястими рогами. Олені ступали повільно, і очі в них були замріяні, як у людей.

– Куди ти дивишся? – запитав Альтов, піймавши його погляд, що був прикутий до точки на пустирі.

– Олені, – прошепотів Женя.

– Олені? – не зрозумів Альтов.

Альтов різко засміявся. Тварини з гіллястими рогами зникли. На пустирі були самі ями – з жовтими або темними стінами. Женя оглянувся назад. Там також нічого не було. Тільки будинки.

Ні, ці діти таки фантазери. Вони іноді вміють бачити те, чого немає. За словами у них виникає жива дійсність. Ось, будь ласка. Він говорив щось про золотошукачів, про хлопчину з екстравагантним іменем. Говорив, навіть не задумуючись… А його супутник вже й зумів уявити, зумів побачити.

І раптом гостре почуття неприязні пронизало Альтова. Він подумав, що, можливо, оцей школяр з порваним портфелем обдарований тим, чим наділені справжні майстри? Він уже й зараз бачить світ інакше, ніж інші, для нього по пустиреві ходять олені… Можливо, цей дар пропаде даремно, бо людина не завжди здогадається, що вона – трохи не така, як інші. Але може бути не так – вона здогадається?..

Альтов сів у машину. Загурчав мотор. Женя все ще стояв. Тоді Альтов махнув рукою: мовляв, чекаю на тебе. Женя повільно заліз у машину.

Поїхали.

Альтов почував себе роздратованим. Він уже забув, що хотів цьому школяреві зробити приємне. Тепер цього бажання не було. Треба було повертатися додому. Він і так багато часу згаяв даремно.

Вони їхали крізь сутінки. День згас. Уже не було блискучих від весняної води вулиць. З-під коліс не вистрибували краплини, колеса шурхотіли по льодяній кірці, яка встигла з’явитися. І не було двірників у фартухах та з ломами.

Альтов зупинив машину біля великого будинку з білими урочистими колонами. Напроти був скверик. На зелених лавках ніхто не сидів. Тільки дідусь з коротенькою борідкою йшов мимо клумб і постукував палицею.

– Я приїхав, – сказав Альтов.

Женя хотів запитати: “А як же з кінофільмом? Буду я зніматися чи ні?”

Але не наважувався. Він вловив, що в настрої Альтова сталися зміни. І ніяк не міг второпати, чим вони викликані. Адже у машині сидів спокійно, не зачіпав нічого… Ага, це все винуваті олені. Альтову не сподобалося, що він тоді побачив їх на пустирі. Може, їх і справді не було?

– Може, їх і справді не було? – вголос сказав він.

– Кого?

– Оленів…

В очах Альтова блиснули злі іскорки. Ні, йому все-таки добряче надокучив оцей хлопчисько. У нього якась хвора уява. Йому ввижається те, чого ніде немає… Альтов відчинив двері і сердито сказав:

– Виходь!

До машини наблизилась молода красива жінка. У неї були виразні повні губи і круглі очі. Вона сказала звучним, гарним голосом:

– А я вже давно чекаю на тебе. У Жені висковзнув із рук портфель, зошити випали на тротуар. Він нагнувся, почав збирати.

– Кого це ти привіз? – запитала жінка, сідаючи в машину. Альтов відповів:

– Бачиш, йому також хочеться зніматись у кіно. Як і тобі, люба. Але в нього немає ніяких даних.

– А я? У мене є дані? – запитала гарним голосом жінка.

– О-о! – сказав Альтов і задоволене засміявся.

Машина поїхала…

Зошити попали у воду, обкладинки посіріли, були брудні. Женя встромив їх до портфеля – і раптом захотів пожбурити той портфель хтозна-куди. Його розгнівали слова, сказані Альтовим. Хіба він набивався? Женя вже й замірився, але зовсім близько біля нього, в скверику, йшов дідусь з короткою борідкою. Дідусь дивився прямо перед собою, не звертаючії уваги на вулицю, але Жені здавалось, що він усе бачить…

Звісивши голову, подався додому. І раптом, неначе блискавка, спалахнуло: він – Олень Август! Незважаючи ні на що! Хай той Альтов що хоче, те й каже. А йому однаково. Він сам гратиме. Сам із собою. Він зробить таке кіно, що всі ахнуть від здивування. І він врятує золотошукачів!

І Женя застрибав на тротуарі, розмахуючи портфелем. Під ногами захрумтіли льодяні скалки. Женя щось кричав нерозбірливе й радісне. Він більше не згадував Альтова, той був би зайвий в його думках, у його щирих веселощах.

Вже було зовсім темно, коли Женя йшов через парк. Тут пахло мохом, бруньками, сирим камінням. Він попав у най-глухіше місце – і зупинився.

Серце в нього неначе опустилося глибоко-глибоко; стало хвильно й бентежно в грудях… Серед тихих кущів, між якими біліли клаптики снігу, ворушилися гіллясті роги. Ні-ні, то не тіні від віття стелилися внизу, бігали по стовбурах, то рухалися роги, то йшло назустріч багато мовчазних, весняних оленів…

Дмитро Вишневецький цікаві факти з життя українсько-литовського магната, козацького ватажка та гетьмана викладені в цій статті.

Дмитро Вишневецький цікаві факти

Народився Дмитро Вишневецький у 1517 році у родинному маєтку Вишнівці, що на Волині

Вишневецький був першим гетьманом, який вирішив покласти край пануванню турків та татар у південних українських степах

Він вперше Наказав своїм козакам робити човни із волячої шкіри. Так вони були значно легшими і їх можна було швидко переносити

Татари намагалися декілька раз поспіль брати в облогу Хортицьку фортецю, побудовану Вишневецьким. Козакам на чолі з гетьманом вдавалося кожен раз відбивати облогу А 1557 року татарський хан Девлет-Гірей підступивши до фортеці з величною армією татар, яничар та молдавською воєводою, протримавши в облозі фортецю довгий час, змусив гетьмана залишити її через нестачу провіанту і набоїв

Іван Грозний, перший російський цар, просив допомоги у Вишневецького, щоб той допоміг йому вигнати турків і татар за межі Москви

У 1563 році до Дмитра Вишневецького звернулися молдавські бояри. Вони обрали його господарем Молдавії і попросили допомоги у боротьбі з турками. Вирушивши у похід проти ворога, Дмитра Вишневецького було захвачено у полон та після жахливих тортур страчено у Стамбулі

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Дмитра Вишневецького.

Василь Симоненко Цікаві факти з життя українського поета, журналіста ви дізнаєтесь з цієї статті.

Василь Симоненко цікаві факти

Народився Василь 8 січня 1935 року на Полтавщині в селі Біївці. Виховувався лише мамою-колгоспницею та дідусем. До школи малому приходилося ходити пішки Більше 9 км, але закінчив її з золотою медаллю. Він дуже обдарованою дитиною, мав гарну пам’ять та гострий розум.

У 1952 році вирішує пов’язати своє життя з журналістикою. Вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка де навчався разом з Б. Олійником, Т. Коломієць та Б. Рогозою та А. Москаленком. Саме в студентські роки в нього загорається іскра до творчості та поезії зокрема.

Працював у редакціях трьох газет: “Черкаська правда”, “Молодь Черкащини” та “Робітнича газета” в якості кореспондента.

Товаришував з Л. Костенко, І. Драчем та А. Горською, разом з якими відвідував Клуб творчої молоді у Києві.

Василь Симоненко горів бажанням запалити національне відродження. Разом зі своїми товаришами-шістедесятниками він Займався питаннями розкриття злочину Сталіна проти українського народу. За його участю було відкрито таємні братські могили жертв сталінських репресії на Васильківському та Лук’янівському кладовищах та у Биківнянському лісі, тим самим підписуючи собі смертний вирок.

Симоненко був постійно під наглядом КДБ. У 1952 році його жорстоко побили міліціонери. З чого часу його стали мучити гострі болі в боці, після чого йому діагностували рак нирок. Майже всі друзі відвернулись від нього, побоюючись розправи збоку радянської влади.

За все коротке життя Василя Симоненка встигли побачити світ лише дві книги – “Тиша і грім” (збірка поезій) та “Цар Плаксій і Лоскотрон”. Його вірші вийшли друком у Мюнхені. Решта праць вийшла вже після смерті поета за допомогою його друзів.

Сподіваємося з цієї статті ви дізналися цікаві відомості про Василя Симоненка.

Статуси про життя англійською мовою – мудрі, красиві, прикольні з перекладом зібрані в цій статті.

Статуси англійською про життя

Life isn “t about waiting the storm to pass. It” s about learning to dance in the rain!

Життя не для того, щоб чекати поки стихне буря. Вона для того, щоб вчитися танцювати під дощем!

The Life has taught me one important belongings – allow the people on distance of the extended hand only. So their more simply delete…

Життя навчило мене однієї важливої речі – підпускати людей тільки на відстані витягнутої руки. Так їх простіше відштовхнути

People are lonely because they build walls instead of bridges………..

Люди самотні, тому, що замість мостів вони будують стіни.

The future belongs to those, who believe in beauty of their dreams.

Майбутнє належить тим, хто вірить в свої мрії

The secret of contentment is knowing how to enjoy what you have, and to be able to lose all desire for the things beyond your reach.

Щоб бути задоволеним життям, треба навчитися отримувати задоволення від того, що у Вас є, і втратити всякий інтерес до того, що Ви мати не зможете.

Every tub must stand on its own bottom.

Чужим розумом недовго жити.

Статуси про життя англійською з перекладом

Youth is that period when a young boy knows everything but how to make a living

Молодість – це такий період життя, коли молода людина знає все, крім того, як заробляти собі на життя.

Money can’t buy life!

Життя за гроші не купиш!

Life experience: if you want your life to be better and better, you have to be worse and bitter.

Життєвий досвід: якщо хочеш, щоб життя було все краще і краще – самому доводиться бути все зліше і гірше

Failure does not mean I have wasted my life; It does mean that I have an excuse to start over

Невдача не означає, що я витрачав життя даремно; Вона означає, що у мене є привід почати все спочатку.

Struggle for life.

Боротьба за життя.

You ask, how am I doing? My answer to you that… as usual. I live in a fairy tale, ladies and gentlemen: It is good, everything is fine!

Ви запитаєте, як у мене справи? Відповім вам, що… як звичайно. Живу як у казці, панове: То добре, то все відмінно!)

Loneliness is when you hear as the clock ticks…

Самотність-це коли ти чуєш як цокає годинник…)

A dream becomes a goal when action is taken toward its achievement

Мрія стає метою, коли зроблено дію для її досягнення.

Anyone who has never really loved has never really lived.

Кожний, хто ніколи не любив, ніколи по справжньому не жив.

“Не пора, не пора, не пора…” аналіз

Жанр – громадянська лірика. Поема – вияв громадянської позиції поета, небажання служити москалеві, звернення до народу.

Ідея – заклик до боротьби проти російської окупації.

Ліричний герой звертається до українців із закликами до боротьби. У вірші чітко видно, як він переймається долею України, в його словах закладене послання до нашого народу, яке він так прагнув здійснити.

Художні засоби:

– епітети: (кривда)стара; рідна(хата), прокляття(мара);(пора) великая; завзята, важна(боротьба); рідний(краю).

– метафори: в рідну хату вносити роздор; незгоди проклята мара.

Римування – перехресне.

Віршовий розмір – трьохстопний анапест. Рима чоловіча.

І. Франко написав вірш “Не пора, не пора, не пора…” у складний для себе період арештів і переслідувань і включив його до циклу “Україна”.
Точний час написання – невідомий. Літературознавці датують його 1880 р., посилаючись на лейпцизьке видання “З вершин і низин” (1920). Адресовано вірш українцям Російської та Австро-Угорської імперій. І. Франко закликав їх відродитися духовно, згуртуватися для боротьби за свою єдність:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!

У цих словах – переконаність, що настав час звільнитися від монархічних режимів Росії та Австро-Угорщини, зайнятися національними справами.

Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить!

Наголосивши на “кривді старій”, Франко прагнув воскресити в пам’яті українців усі нещастя, заподіяні польським і російським режимами. У другій строфі він конкретизував свої заклики:

Не пора, не пора, не пора
За невигласків лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира,
Для України наша любов!

Третя строфа утверджує ідею національної єдності українського народу, консолідації його прогресивних сил:

Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!

Остання строфа гімну – свідчення любові до України, готовності до активної праці за її “волю і славу, і честь”, своєрідна характеристика доби, її діячів та патріотичної мети:

Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і славу, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!

За словами Ф. Погребенника, “такого сильного, могутнього революційного слова, сповненого віри у визволення народу, такого відчайдушного заклику до боротьби за святі ідеали українська поезія до Франка не знала”.
У перших трьох строфах вірша паралельно розгортаються два контрастні за змістом ряди образів. Перший уособлює соціальне зло, від якого потерпають українці: “Москалеві й ляхові служить”, “За невигласків лить свою кров і любити царя, що наш люд обдира”, “В рідну хату вносити роздор” (ці цитати вказують на характерну для українського менталітету ваду).
Другий ряд образів – перелік патріотичних гасел: “Нам пора для України жить”, “Для України наша любов”, “Під Украйни єднаймось прапор”. У них звучить назва країни, яку тривалий час витравлювали зі свідомості народу, штучно замінюючи словом “Малоросія”. Пафос висловлювань підсилено анафорою “Не пора, не пора, не пора”.
Композиція твору, елементи віршової техніки (тристопний анапест і чоловіче римування, стилістичні засоби) створюють впливовий та мобілізуючий ритм поезії, яка згодом стала популярною патріотичною піснею. Український педагог, письменник і громадський діяч Антін Крушельницький зазначав, що цей вірш своєю популярністю завдячує сильній, енергійній арії і насамперед переслідуванням “з боку польської суспільності”.
За твердженням Б. Лепкого і В. Щурата, основою мелодії гімну є мотиви давнього німецького маршу. Її неодноразово опрацьовували різні композитори, особливо поширена – музика Д. Січинського.
Найпопулярнішим гімн І. Франка був на початку XX ст. серед української студентської молоді, якій не вдалося домогтися перетворення Львівського університету з австро-польського навчального закладу на український і довелося переходити на навчання до закордонних університетів. В альманаху “Січ” за 1909 р. ідеться про велике студентське віче у листопаді 1901 року, під час якого гімн “Не пора, не пора, не пора…” вперше пролунав на вулицях Львова як гімн. Згодом його підхопили січові стрільці. У радянські часи вірш просто вилучали із циклу “Україна”.