Category: Література

  • Микола Зеров хронологічна таблиця

    Микола Зеров хронологічна таблиця Життя й творчості наведена в цій статті.

    Микола Зеров – український поет, літературознавець, аналітичний критик, полеміст, лідер “неокласиків”.

    Микола Зеров хронологічна таблиця

    1890 р., 26 квітня – Микола Костянтинович Зеров народився в м. Зінькові в родині вчителя.
    1898–1900 рр. – навчання в Зінківській 2-класній школі.
    1900–1903 рр. – навчання в Охтирській гімназії.
    1903–1908 рр. – навчання в Першій Київській гімназії.
    1908–1914 рр. – студент історико-філологічного факультету Київського університету. Один із провідних діячів Київської української студентської громади.
    1912 р. – початок літературної діяльності в журналі “Світло”.
    1914 р. – блискучий захист роботи “Літопис Грабянки”, закінчення університету.
    1914 р. – знайомство з майбутньою дружиною Софією Лободою.
    1914–1917 рр. – викладач у Златопільській гімназії.
    1917–1920 рр. – викладач латини в Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства і Академії Наук.
    1919 р. – редактор журналу “Книгар”.
    1920 р., 13 лютого – вінчання із Софією Лободою.
    1920 р., травень – дійсний член філологічної секції Українського наукового товариства.
    1920 р. – вийшла книга “Антологія римської поезії” у його перекладах українською.
    1920 р. – вийшла книга “Нова українська поезія”.
    1920 р., жовтень – переїзд сім’ї в Баришівку; викладання історії у соціально-економічній школі.
    1921 р. – вийшла збірка “Сонети і елегії”.
    1922–1933 рр. – професор, завідувач кафедри Київського інституту народної освіти.
    1924 р. – вийшли друком лекції з історії літератури “Нове українське письменство” (1798–1870 рр.).
    1924 р. – вийшла збірка “Камена”.
    1924 р. – опублікована монографія “Нове українське письменство”.
    1924 р. – вийшла монографія “Леся Українка”.
    1926 р. – побачила світ збірка статей “До джерел”.
    1928–1929 рр. – приїзд до Полтави, зустріч з Г. Мафетом, О. Ковінькою.
    1929 р. – вийшла збірка статей “Від Куліша до Винниченка”.
    1929 р. – свій архів передає до Всенародної бібліотеки України, складає бібліографію своїх творів.
    1934 р., вересень – звільнення від викладацької роботи в університеті, позбавлення можливості займатися науковою роботою.
    1934 р., листопад – смерть сина.
    1934 р., грудень – переїзд до Москви.
    1935 р., квітень – арешт.
    1936 р., лютий – суд, вирок “терористові” – 10 років таборів.
    1936 р., травень – вивезений на Соловки.
    1937 р., вересень – останній лист дружині.
    1937 р., жовтень – справу переглянуто й винесено вищу міру покарання.
    1937 р., 3 листопада – розстріляний в урочищі Сандормох (Карелія).
    1958 р., березень – реабілітований.

  • “Гайдамаки” Шевченко головні герої

    Образи поеми ” Гайдамаки ” Шевченка – це романтичні символи борців проти соціального і національного гноблення українського народу. В образах повстанців Шевченко показав лицарську звитягу українців, які заради спільної справи йшли на бій, на муки, але не корилися ворогу, не хилилися перед його силою.

    Головний герой поеми “Гайдамаки ” – повсталий народ.

    “Гайдамаки” Шевченко головні герої

      Ярема Галайда, Оксана – кохана дівчина Яреми, Максим Залізняк, Іван Гонта, гайдамаки, конфедерати, титар (батько Оксани), Лейба (шинкар), кобзар Волох, ксьондз, підліток-гайдамак, Гонтині діти.

    Образ Яреми в поемі “Гайдамаки” – представник найбільш пригнобленої, а тому найактивнішої сили повсталої України. Ярема – челядник у шинкаря Лейби. Шевченко зображує Ярему з ніжно-зворушливою симпатією. Для його характеристики поет добирає ласкаві слова: “сердега Ярема”, “Сіромаха”, “сирота убогий”, багатий “на лати та дрібнії сльози”. Повстання окрилює юнака, дає йому почуття власної гідності.

    Максим Залізняк – ватажок повстання, патріот, улюбленець народних мас. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і уславлюють його: “У нас один старшина – батько Максим”. Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього повстання. Він виявляє високу мужність у бою, особистим прикладом запалює в душах повстанців іскру святого вогню, піднімає їх на боротьбу. Це щира душа, яка живе інтересами мас і кровно з ними зв’язана.

    Суворими барвами змальовано Образ Івана Гонти. Головна його риса – почуття обов’язку перед народом, відданість його інтересам. Автор навмисне підкреслює його винятковість, навіть перебільшує риси його характеру – мужність, незалежність, силу волі. Гонта – улюбленець мас, незапечний авторитет повстанців. Приєднавшись до повстанців, узявши в руки “свяченого ножа”, Гонта ні перед чим не зупиняється. Особливо яскраво це показано у глибоко трагічній сцені вбивства Гонтою своїх дітей. Образ Гонти як людини Шевченко змальовує в дусі народних традицій. Своїх дітей, що стали католиками, він убиває в ім’я того, щоб не було поговору, щоб не було зради.

    Образ української дівчини Оксани
    Основа образу Оксани народнопісенна, тому вона – “зоря”, “ясочка”, “серцем грибка”. Її карі очі, як зіроньки, сяють, у неї “білі рученята”, “чорні брови”. Проте Оксана ще красивіша духовно: читачеві імпонує її глибоке кохання до Яреми, вірність у почуттях, турбота про хворого батька, солідарність із повсталими.
    Ліричність мови Оксани повністю відповідає її емоційній вдачі. Ось як вона звертається до свого коханого: “Прилітай же, мій соколе, мій голубе сизий!”. Ніжність Оксани – риса національного характеру українок.

    Залізняк і Гонта зображені як непримиренні месники за народні кривди. Шевченко з великою любов’ю змалював образи борців проти влади панів. Саме тому твір мав велике виховне значення для багатьох поколінь борців за народне щастя.

  • Георг Кантор біографія

    Георг Кантор біографія Українською мовою коротко викладена в цій статті.

    Георг Кантор біографія скорочено

    Георг Кантор – авторитетний математик, який ввів поняття кількісного і порядкового числівників.

    Георг Фердинанд Людвіг Філіп Кантор народився 4 березня 1845 року в Санкт-Петербурзі. Його батьками були Георг-Вольдемар Кантор і Марія Анна Бойм. Його батько був німцем, а мати росіянкою, яка відвідувала римсько-католицьку церкву. З ранніх років у Кантора був приватний викладач, він також відвідував школу в Санкт-Петербурзі. У 1856 році, коли Кантору було одинадцять років, його сім’я переїхала до Німеччини, яку Кантор так ніколи і не зміг полюбити.
    Здоров’я батька Кантора почав погіршуватися, через що сім’я знову переїхала, цього разу до Франкфурта, через теплий клімат. У Франкфурті Кантор навчався в гімназії, яку закінчив з відзнакою в 1960 році. Його вчителі відзначали, що йому добре давалася математика, особливо тригонометрія.

    Після гімназії в 1962 році Кантор надійшов до федерального університету Цюріха, в якому вивчав математику. Отримавши схвалення батьків, він навчався в ньому протягом декількох років, поки смерть батька не поклала навчанню кінець. Після смерті батька Кантор перейшов в університет Берліна, в якому подружився з Германом Шварцем і відвідував лекції Кронекера, Вейерштрасса і Куммера. Влітку він також навчався в Геттінгенському університеті, і в 1867 році закінчив свою першу дисертацію по числам з назвою “De aequationibus secondi gradus indeterminatis”. В цей же році він отримав докторський ступінь з математики.

    На початку своєї кар’єри Кантор був активним членом математичних спілок і співтовариств. Він став президентом однієї з спільнот в 1865 і 1868 роках. Він також брав участь у конференції Шеллбаха з математики. У 1869 році його призначили професором в університеті Галле. Він продовжував роботу над різними дисертаціями з теорії чисел та аналізу. В цей же час Кантор вирішив продовжити вивчення тригонометрії і почав міркувати над унікальністю геометричного зображення функцій тригонометричного ряду, які йому представив старший колега, Гейне.

    До 1870 року Кантор впорався із завданням, довівши унікальність геометричного зображення, на превеликий подив Гейне. У 1873 році він довів, що раціональні числа є обчислюваними і можуть приходити у відповідність з натуральними числами. До кінця 1873 року Кантор довів, що і речові і відносні числа також вичисляються. Його підвищили до посади екстраординарного професора в 1872 році, а в 1879 році він зайняв посаду професора вищої категорії. Він був вдячний за призначення, але все ж хотів отримати посаду в більш престижному університеті.

    У 1882 році Кантор почав листуватися з Геста Міттаг – Леффлером, і незабаром почав друкувати свої роботи в журналі Леффлера – “Acta Mathematica”. Кронекер – сучасник Канта – постійно насміхався і пригнічував теорії Кантора.
    Кантор продовжує публікувати свої роботи, але в 1884 році у нього стався нервовий зрив, від якого він швидко оговтався і прийняв рішення викладати філософію. Незабаром він почав вивчати літературу єлизаветинського періоду.

    У 1890 році він заснував Німецьке математичне товариство, в якому він вперше опублікував креслення діагонального перерізу, таким чином трохи налагодивши стосунки з Кронекером. Але, не дивлячись на те, що вчені почали спілкуватися, вони так і не помирилися, через що проблеми в їх відносинах були присутні до кінця життя Кантора.

    Він був нагороджений медаллю Сильвестра за свої дослідження в математиці. У 1913 році Кантор вийшов на пенсію так як був морально нестійкий, страждав від постійних психічних розладів і в кінці кінців він виявився в оздоровниці, де і пробув до своєї смерті.
    Георг Кантор помер 6 січня 1918 року в Галле, після тривалого психічного розладу.

    Особисте життя

    У 1874 році Кантор одружився на Валлі Гуттман; у пари народилося шість дітей. Вважається, що Кантор, незважаючи на статус відомого математика, не міг утримувати свою сім’ю. При наявності вільного часу він грав на скрипці і занурювався в мистецтво і літературу.

  • “Альпійська балада” аналіз

    “Альпійська балада” аналіз повісті Василя Бикова викладений в цій статті.

    “Альпійська балада” аналіз

    Автор – Василь Биков

    Рік написання – 1966

    Жанр “Альпійська балада” – лірична повість

    Головні герої “Альпійська балада” – Джулія Новеллі, Іван Терешко

    Тема – історія життя російського солдата Івана Терешка та італійської дівчини Джулії, долі яких перетнулися в концтаборі. Тема самовідданого й зворушливого кохання, що спалахнуло в тяжкий час війни, – одна з центральних у творчості В. Бикова.

    Ідея – осуд війни, жорстокості, несправедливості; утвердження сили кохання; уславлення сили духу людини.

    Повість В. Бикова “Альпійська балада” – реалістичний прозовий твір, однак вжита у назві твору жанрова номінація цілком вмотивована, адже в ній письменник змальовує таке кохання, яке в результаті перемагає все: холод і голод, муки і страждання, війну і смерть.

    Сюжет “Альпійська балада”

    У повісті дві сюжетних лінії. Перша – минуле Івана Терешка, його участь у боях, поранення, госпіталізація, втечі з концтабору, оточення й полон; друга – колізії втечі з табору і кохання Івана й Джулії.
    У творі описано теперішнє – лист героїні, яка залишилась жити, минуле – поневіряння білоруського солдата й італійської дівчини під час втечі з концтабору.

    “Альпійська балада”

    Твір складається із 24 розділів ; також лист – замість епілогу; вставні частини – 4, в яких розповідається про те, як Іванові вдалося здійснити втечу з табору; вставка – сон Івана (він символічний); спогади про дівчину свого друга та про невдалі втечі з табору.

    Реалістичне та романтичне у творі “Альпійська балада”

    Історія написання “Альпійська балада”
    Василь Биков згадував:
    “Це сталося наприкінці війни в Австрійських Альпах.
    Тут був глибокий тил німецького рейху, і тут, як повсюди в його тилу, було багато працюючих на війну промислових підприємств, в тому числі всіляких таборів.
    Одного разу ми зайняли якесь містечко і чекали нової команди. Довжелезна колона артполку завмерла на вуличці.
    І раптом біля однієї з дальніх машин на очі потрапила дівчина – худорлява, чорноволоса, в смугастій куртці і темній спідниці, вона перебирала поглядом
    обличчя бійців і заперечно хитала головою. “Хто є Іван?” – запитувала вона. Звісно, Іванів у нас було багато, але ні один з них не здався їй тим, кого вона шукала. Ми запитали, якого саме Івана вона розшукує. Дівчина розповіла приблизно таке: її звати Джулія, вона італійка з Неаполя. Рік тому, влітку 44-го, під час бомбардування воєнного заводу вона втекла в Альпи, де зустріла російського військовополоненого. Кілька днів вони блукали в горах, голодні та холодні, перейшли гірський хребет і одного туманного ранку напоролись на поліцейську засідку. Її схопили і знову кинули до табору, а що сталося з Іваном, вона не знає.
    Я згадав про цю історію через 18 років, коли почав літературну діяльність. І тоді я написав все те, що ви прочитали в “Альпійській баладі”.

  • “Лось” Є. Гуцало план

    “Лось” Є. Гуцало план до твору ви можете скласти самі використовуючи подані варіанти.

    “Лось” Є. Гуцало план до твору

    1. Лось прокинувся.
    2. Неясні страхи.
    3. Улюблена галявина.
    4. Шлях до водопою.
    5. Зрадливий лід.
    6. Боротьба із невблаганною течією.
    7. Брати-підберезники помітили лося.
    8. Допомога хлопчиків.
    9. Страшний постріл.
    10. Розмова із дядьком Шпичаком.
    11. Непідкупні діти.
    12. Скоєного не виправити й не виправдати.

    “Лось” Є. Гуцало план

    1.Лось із заповідника в досвітніх сутінках

    2. Насторожливий тріск

    3. Зрадлива крига на річці

    4. Лось у небезпеці

    5. Два хлопчики-рятівники

    6. Врятований звір

    7. Несподіваний постріл

    8. Благання дядька Шпичака

    “Лось” Є. Гуцало план Оповідання

    Тривога. Житель заповідника. Улюблена галявина. Шлях до водопою. Зрадливий лід. Боротьба за життя із невблаганною течією. Хлопчики рятують лося. Підступний постріл дядька Шпичака Гнів і образа дітей. Як заховати сліди злочину? Непідкупні діти. Скоєного не виправити й не виправдати.

  • Олекса Стороженко біографія скорочено

    Коротка біографія Олекса Стороженко – відомого українського письменника, етнографа, драматурга наведена в цій статті.

    Олекса Стороженко біографія скорочено

    Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 р. у с. Лісогори Чернігівської області в родині дрібного поміщика. Дитинство майбутнього письменника минуло на Полтавщині. Спочатку хлопець здобув домашню освіту, а потім навчався в “благородному пансіоні” при губернській гімназії в Харкові. Виданий Олексі Стороженкові атестат засвідчує, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, історію, географію і виявив “превосходньїе”, “хорошие”, “изрядньїе” та “достаточные” успіхи.

    Майже Тридцять років Олекса Стороженко перебував на військовій службі, пройшовши шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полках. Згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. Здебільшого служив в Україні й, виконуючи різноманітні доручення, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу. Завдяки цьому він добре вивчив життя і побут селянства в Південній Україні, зустрічався з колишніми січовиками, від яких почув перекази та легенди про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал був узятий за основу багатьох творів митця.

    Письменник брав участь у кількох воєнних кампаніях російсько-турецької війни, у придушенні польського повстання, у поході в Угорщину, де під час бою його було контужено.

    У 1864 р. Олексу Стороженка перевели до м. Вільно (столиця Литви). Вийшовши у відставку в чині дійсного статського радника, Олекса Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусь). Тут він виконував обов’язки брестського повітового предводителя дворянства і голови з’їзду мирових посередників. Письменник ретельно займався садівництвом, любив полювати й рибалити. Був енергійною людиною з міцним здоров’ям і силою, за власним свідченням, “згинав двогривенні й носив на гору десять пудів”, хоча в останні роки життя все частіше давалася взнаки давня контузія. Багато часу Олекса Стороженко віддавав грі на віолончелі, малював, ліпив і був навіть нагороджений медаллю Академії мистецтв.

    Помер О. Стороженко 18 листопада 1874 р. на своєму хуторі. Похований у м. Бресті.

  • “Земля” О. Кобилянська історія написання

    Повість “Земля” висвітлює одвічні проблеми – людини і землі, злочину й кари, батьків і дітей. Трагічна історія родини Федорчуків – це новітня інтерпретація християнського мотиву братовбивства, хоч і написана за реальними подіями, що відбулися в с. Димка, де жила якийсь час О. Кобилянська. Цьому творові притаманні глибокий психологізм та символізм у розкритті образів.

    “Земля” О. Кобилянська історія написання

    Письменниця Ольга Кобилянська почала працювати над повістю “Земля” 1895 р. Твір було завершено в 1901 році, а в 1902 році уперше надруковано в журналі “Літературно-науковий вістник”, т. XVIII, кн. 4-6. Того ж року книга вийшла окремим виданням у Львові. За життя авторки повість видавалася ще й у Коломиї (1913), Лейпцігу, Києві (1919), а також у Радянській Україні (у 1926, 1929, 1940 роках).

    Свою повість авторка присвятила батькові Юліанові Я. Кобилянському. Перша частина складається з 32 розділів. Роботу над другою частиною повісті в силу багатьох причин письменниці довелось припинити.

    В основу повісті лягла подія, що сталася восени в 1894 році в селі Димці (тепер Глибоцький район, Чернівецької області), де син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Прототипами героїв повісті стали члени родини Костянтина Жижияна – Михайло і Сава (у повісті – Федорчуки). Сава Жижиян згодом емігрував до Канади, де й помер. Прототипом Рахіри стала Маріука Магас. Анна списана з наймички Кобилянських.

    В автобіографічному нарисі “Про себе саму” вона писала:

    “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з’явиськом тих фактів, і коли писала – ох, як хвилями ридала!…”

  • Опис картини Левітана “Березень”

    “Березень” (Март) – це одна з найвідоміших картин художника Ісаака Левітана. Картина була написана в березні 1895 року, повністю з натури, без попередніх етюдів, за кілька сеансів.

    Опис картини Левітана “Март”

    На картині І. І. Левітана “Март” зображена рання весна, березень. Ми бачимо кут будинку, коня, запряженого в сани, дерева, замети і брудну, за’їжджена дорогу.

    Ця картина ніби сповнена руху та звуків: конячка, схоже переминається з ноги на ногу, дерева трохи розгойдуються від легкого вітру. Капає підталий сніг з даху, а коли конячка злегка переминається, чується легке похрускування. Можна відчути запах лісу, а точніше хвої, запах села, конячки і свіже повітря.

    У цій картині є мотив очікування. Конячка ніби чекає хазяїна. Шпаківня чекає своїх господарів, шпаків. Все очікує приходу весни і тепла. І здається, коли прийде весна, все прийде в рух.

    У картині І. І. Левитана “Март” відчувається присутність людини. Об це говорять безтурботно розкриті двері, недбало зняті ставні першого поверху і залишений кінь, запряжений в сани. Про присутність людини також говорить і стежка, що веде до лісу, і потоптана, брудна дорога.

    У картині багато білого кольору, який передає сніг, але в деяких місцях він трохи темніше, а десь зовсім сірий від того, що почав танути чи потоптаний.

    На картині багато дерев. Видно, що на деревах бруньки тільки почали набухати. Гілки беріз схожі на павутину, бо вони майже прозорі. Прозорість гілок надає картині легкість, навіть безпечність. Зеленим кольором зображені дерева, а гілки беріз жовто-корічневі. Блакитне небо без єдиної хмаринки.

    У цій картині, хоча вона не осіння, величезна кількість жовтих фарб. Так художник передає сонячне світло. Сонця не видно, але все пронизане його променями.

    У правій частині картини зображена частина будинку. Вона має жовтуватий відтінок від сонця. На даху ганку лежить купка снігу, ніби обкусаного сонцем.

    Дорога за’їжджена, з калюжами і талим снігом. Вона брудна і посипана піском або соломой.

    Кінь стоїть біля самого входу в будинок. Це проста, сільська конячка, яка звикла до праці. Вона очікує господаря, який або распряже її, або поїде на ній кудись, так як вона запряжена в сани.

    Цю прекрасну картину можна побачити в Москві в Державній Третьяковській галереї.

  • Загадки про посуд

    Загадки про посуд На українській мові з відгадками – про чашку, ложку, виделку, горщик, каструлю, сковороду, сито, ніж, самовар, тарілку, чайник.

    Загадки про посуд для дітей

    Загадки про чашку

    Має рот і одно вушко.
    Хто така, вгадали? ( кружка)

    Є у блюдечка подружка,
    Що одне лиш має вушко.
    Можеш кралю цю зустріти,
    Як захочеш чай попити.

    Загадки про ложку

    Сама не їм,
    А всіх годую(ложка)

    Загадки про виделку

    Зуби є, та не жує,
    А жувати іншим дає!

    Гострі зуби вона має,
    Їсти нам допомагає,
    Що бере в тарілці – все
    Нам до рота донесе.

    Загадки про ніж

    Хто всім нам хліб ділить? (ніж)

    Загадки про кастрюлю

    Біля тулуба два вуха,
    А голови немає.(каструля)

    Загадки про чайник

    У череві баня, в носі решето,
    На голові гудзик, одна рука,
    Та й та на спині.(чайник)

    То холодним, то гарячим
    Вдома кожен мене бачив,
    І співаю я від жару
    І пускаю з носа пару.

    Наче паровоз гуде,
    Шумить, гуде і пара йде.
    Смачний заварює нам чай.
    Хто ж він такий? От відгадай.

    На вогні щоденно спить,
    Носом уві сні свистить.

    Довгий носик, ручку має,
    Всіх нас чаєм пригощає!

    Загадки про тарілку

    Буваю глибока, буваю мілка,
    Буваю велика, буваю мала,
    То борщику, то кашки повна(тарілка)

    Не каструля і не миска,
    Не кружка, не горщик.
    Насипають в неї кашу,
    Наливають борщик.

    Загадки про самовар

    Стоїть на столі карапуз,
    На ньому – блискучий картуз.
    Шипить карапуз не від злості.
    Це так він запрошує в гості.

    Руки в боки, як начальник,
    Раніше за всіх на стіл встає,
    Сам собі плита, і чайник –
    Сам заварить, сам наллє.

    Руки вбоки я стою –
    Всіх вас чаєм напою.
    Я горячий, наче жар.
    Хто я діти?…

    Загадки про посуд

    Довго жив, багатьох кормив.
    Упав – пропав, ніхто кісток не зібрав. (Горщик глиняний)

    З глини робився. на кружалі вертівся,
    На вогні пікся, на базарі бував,
    Людей годував, як упав, то пропав. (Горщик)

    Купили кругленьке,
    Думали – новеньке.
    А воно усе в дірках,
    Труситься в руках. (Сито)

    Щоб підсмажить їжу швидко
    Нам потрібна… (сковорідка.)

    Довго теплим бути в ньому
    Каві, чаю запашному.
    У мандрівці та поході
    Стане завжди у пригоді. (Термос)

    З гірки сир катався –
    Весь всередині зостався.
    І таку гірку
    Називають… (терка)

    Два братця
    Пішли в воду купаться (відра)

    Маленька, кругленька,
    Скляна. Всі її цілують. (склянка)

    Сама я дубова,
    А пояс вербовий (бочка)

    Якщо ви знаєте цікаві загадки про посуд лишайте їх в коментарях.

  • “Людина у футлярі” скорочено

    Дуже короткий зміст “Людина у футлярі” А. П. Чехова ви можете скорочено прочитати за 5 хвилин.

    “Людина у футлярі” короткий зміст

    “На самому краю села Мироносицьке, в сараї старости Прокофія, розташувалися на нічліг запізнілі мисливці. Їх було тільки двоє: ветеринарний лікар Іван Іванович і вчитель гімназії Буркин. У Івана Івановича була досить дивне, подвійне прізвище – Чимша-Гімалайский, яке зовсім не йшло йому, і його у всій губернії звали просто по імені та по батькові; він жив біля міста на кінському заводі і приїхав тепер на полювання, щоб подихати чистим повітрям. Учитель же гімназії Буркин щоліта гостював у графів П. і в цій місцевості давно вже був своєю людиною “.

    Розмовляли про дружину старости Мавру. Вона – жінка здорова і недурна. Тільки давно Мавра вже на люди не виходила. Буркин припустив, що у неї просто такий характер, характер рака-самітника. І такі люди – не рідкість. Наприклад, місяці два тому в місті помер учитель грецької мови Бєліков. Це був дивний чоловік. Він навіть у дуже гарну погоду виходив у калошах і з парасолькою і неодмінно в теплом пальто на ваті. “І парасольку він носив у чохлі, і годинник в чохлі з сірої замші, і коли виймав складаний ніж, щоб підстругати олівець, то і ніж у нього був в чохольчику; і обличчя, здавалося, теж було в чохлі, так як він весь час ховав його в піднятий комір. Він носив темні окуляри, фуфайку, вуха закладав ватою, і коли сідав на візника, то наказував піднімати верх. Одним словом, у цієї людини спостерігалося постійне і непереборне прагнення оточити себе оболонкою, створити собі, так би мовити, футляр, який усамітнив його, захистив би від зовнішніх впливів. Дійсність дратувала його, лякала, тримала в постійній тривозі, і, можливо, для того щоб виправдати цю свою боязкість, свою відразу до сьогодення, він завжди хвалив минуле і те, чого ніколи не було; і стародавні мови, які він викладав, для нього, по суті, ті ж калоші і парасолька, куди він ховався від дійсного життя “.

    Навіть думки свої Бєліков “намагався заховати у футляр”. Для нього були ясні тільки заборони. “У дозволі ж переховувався для нього завжди елемент сумнівний, щось недомовлене і смутне”. Коли в місті щось дозволяли, він завжди говорив: “Воно, звичайно, так-то так, все це прекрасно, та як би чого не вийшло”. Загалом, він був дуже обережним і недовірливою людиною. Навіть до друзів своїх він ходив тільки тому, що вважав це “своїм товариським обов’язком”.

    Бєлікова всі боялися. І не тільки вчителі, а й директор. Цей чоловічок, “ходив завжди в калошах і з парасолькою, тримав у руках всю гімназію цілих п’ятнадцять років! Та що гімназію? Все місто! “Жив Бєліков в тому ж будинку, що й Буркин. “Жіночої прислуги він не тримав зі страху, щоб про нього не думали погано, а тримав кухаря Афанасія, старого років шістдесяти, нетверезого ї недоумкуватого, який колись служив денщиком і вмів абияк куховарити”.

    Навіть під ковдрою у власному ліжку Беликову було страшно: “як би чого не вийшло, як би його не зарізав Афанасій, як би не залізли злодії…”

    Але, як це не дивно, цей учитель грецької мови ледь не одружився з сестрою нового вчителя історії та географії, якогось Коваленко Михайла Савича. Вона була вже не молода, років тридцяти, але теж висока, струнка, чорнобрива, червонощока і весела, навіть гучна. Бєліков, послухавши спів цієї малоросійської жінки, підсів до неї і сказав: “Малоросійська мова своєю ніжністю і приятною звучністю нагадує давньогрецьку”. Це лестило їй, і вона стала розповідати йому з почуттям про своє життя. Раптом всіх сяйнула одна і та ж думка: а добре б їх одружити. Директорка вирішила взяти справу в свої руки. Бєлікова і Вареньку неодмінно усюди запрошували разом: і в театр, і на вечірку. Варенька стала ставитися до Беликову явно прихильно.

    А Бєлікова усі, і товариші, і дами, стали запевняти, що він повинен одружитися. Його навіть вітали. І справді, Варенька була першою жінкою, яка поставилася до нього так лагідно, сердечно. Так що він і сам повірив у те, що йому справді потрібно одружуватися.

    Та тільки перед одруженням цій “людині у футлярі” потрібно було добре подумати, як би чого не вийшло.

    І тут стався скандал. “Якийсь пустун намалював карикатуру: йде Бєліков в калошах, в подсученних брюках, під парасолькою, і з ним під руку Варенька; внизу підпис: “Закоханий антропос”. Всі вчителі отримали по примірнику. Отримав і Бєліков. Карикатура справила на нього найважче враження. Коли ж першого травня Бєліков побачив Вареньку на велосипеді, дуже обурився. “Хіба викладачам гімназії і жінкам пристойно їздити на велосипеді?”

    Він був так вражений, що не захотів йти далі і повернувся додому.

    На другий день він відправився до Коваленко. Вареньки не було вдома. Бєліков завів розмову з її братом. Він говорив про те, що катання на велосипеді – “забава абсолютно непристойна для вихователя юнацтва”, хотів його “застерегти”. Коваленко так був обурений, що навіть почервонів: “… хто буде втручатися в мої домашні і сімейні справи, того я пошлю до чортів собачих”.

    Бєліков зблід і встав. “Коваленко схопив його ззаду за комір і штовхнув, і Бєліков покотився вниз по сходах, трясучи своїми калошами. Сходи була високі, круті, але він докотився до низу благополучно; встав і помацав себе за ніс: чи цілі окуляри? Але саме в той час, коли він котився по сходах, увійшла Варенька і з нею дві дами; вони стояли внизу і дивилися – і для Бєлікова це було найжахливіше. Краще б, здається, зламати собі шию, обидві ноги, ніж стати посміховиськом; адже тепер дізнається все місто, дійде до директора, піклувальника, – ах, як би чого не вийшло! – Намалюють нову карикатуру, і скінчиться все це тим, що накажуть подати у відставку…

    Коли він піднявся, Варенька впізнала його і, дивлячись на його смішне обличчя, пом’яте пальто, калоші, не розуміючи, в чому справа, вважаючи, що це він впав сам ненавмисно, не втрималася і зареготала на весь будинок:

    – Ха-ха-ха!

    І цим розкотистим “ха-ха-ха” завершилося все: і сватання, і земне існування Бєлікова. Вже він не чув, що говорила Варенька, і нічого не бачив. Повернувшись до себе додому, він насамперед прибрав зі столу портрет, а потім ліг і вже більше не вставав “.

    Через місяць Бєліков помер. Його “поклали у футляр, з якого він вже ніколи не вийде. Так, він досяг свого ідеалу! І як би в честь його, під час похорону була похмура, дощова погода, і всі ми були в калошах і з парасолями “.