Category: Література

  • “Про Правду і Кривду” казка

    Українська народна казка “Про Правду і Кривду” – твердить, що треба жити правдиво та справедливо, тоді доля за це винагородить. А жадібні та заздрісні люди дуже часто замість багатства отримують покарання.

    Казка “Про Правду і Кривду” читати

    Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

    – А що, дядьку, як лучче жити: правдою чи неправдою?

    – Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

    – Ні, дядечку! Є правда – правдою лучче жити.

    – Ходім на суд.

    – Та чого ж ми таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда – уся моя худоба буде вам; моя правда – ваша худоба буде мені. Так спитаймо до трьох раз.

    – Ну, добре.

    І пішли вони дорогою. Ідуть, ідуть – зустрічається їм чоловік – з заробітків, чи що йшов.

    – Здоров, чоловіче добрий!

    – Здорові!

    – Скажи, будь ласкав, чоловіче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

    – Е-е-е!.. Добрі люди! Де тепер ви правду найшли? Нема тепер її ніде на світі. Лучче жити кривдою, аніж правдою.

    – Ну, оце раз моя правда! – каже дядько. А небіж і зажурився, що йому прийдеться віддавати всю свою худобу дядькові. Ідуть, ідуть – зустрічається їмпан. А небіж і каже:

    – Ну, запитаємо ж цього пана. Цей уже всю правду розкаже: він грамотний і все знає.

    – Ну, добре.

    От порівнялися з паном і питають його:

    – Скажіть, будьте ласкаві, паночку, як тепереньки лучче жити: чи правдою, чи кривдою?

    – Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви тепер найшли правду? Нема її ніде в світі; лучче жити кривдою, аніж правдою.

    – Оце вже і вдруге моя правда! – сказав радісно дядько.

    Небіж ще більше зажурився. Ідуть, ідуть – зустрічається їм піп. Небіж і каже:

    – Ну, поспитаймося попа, цей уже правду скаже – на те він і духовний. Цей як уже скаже, то так і буде.

    – Ну, добре!

    Як порівнялися з попом, питають його:

    – Скажіть, панотче, як тепер лучче жити: чи правдою, чи неправдою?

    – Е-е-е!.. Добрі люди! Де ви теперечки знайшли правду? Її тепер і в світі нема: лучче жити кривдою, аніж правдою.

    – Оце вже і втретє моя правда! – сказав радісно дядько.

    Нічого робити небожеві: віддав багатому дядькові всю свою худобу, а сам зостався голий, босий і голодний. Тяжко прийшлось йому жити. Бився, бився, сердешний, та й задумав повіситись – узяв він обривок та й пішов у ліс. Пішов та й дивиться на дерево – вибирає гілку, на якій би то повіситись. “Ото, думає собі, добра гілка – кріпка, а на оту сісти та, зачепившись, і повиснути б”.

    Він так задивився на дерево, що й не помітив, як вовк прибіг. Як уздрів його чоловік, кинувся мерщій на дерево, а обривочка й забув. Зліз на дерево та й сидить. Коли прибігають три чорти, а трохи згодом і четвертий, їх ватаг. І питає він своїх слуг:

    – Ти що сьогодні наробив?

    – Е… я такого наробив, що там хоч що хай роблять,- не справлять. У такім-то селі, у пана, я поробив так, що ізроду довіку не вгатять греблі. А пан лупить своїх людей, як скажений: багато їх буде у нас.

    – Добре ж ти зробив, та ще не так.

    – А як же?

    – Там посеред яру в лісі росте три дерева. Хто ті дерева зрубає та положить навхрест на греблю – вгатить.

    – О!.. Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це так треба зробити!

    – Ну, а ти що зробив? – питає він другого.

    – Е… я такого наробив, що багато буде людей у наших руках. У такому-то городі всю воду повисушував, так що тепер там ні краплі нема, а носять її за тридцять та за сорок верст. Багато там пропаде людей!

    – Добре ти зробив, та ще не так,- каже ватаг.

    – А як же?

    – Як хто викопав той кущ малини, що росте посеред города,- буде вода на весь город.

    – О!.. Хто ж то й чув, хто ж то й знав, що треба це зробити!

    – Ну, а ти ж що зробив? – питає він третього.

    – Е… я такого наробив, що хай там хоч що не роблять – нічого не подіють! У такім-то королевстві у короля одна дочка, та я й тій поробив так, що хай хоч як лікують, нічого не подіють, буде наша.

    – Добре ти зробив, та ще не так.

    – А як же?

    – Хто відрубає глухого кутка та підкурить – така буде, як і перше.

    – Хто ж то чув, хто ж то й знав, що це треба зробити! А чоловік сидить собі на дереві та й чує усе, що чортяки балакають. Як уже розлетілись чортяки, чоловік той і думає: “Може, це й правда, що вони казали? Піду до пана, може, й справді угачу греблю”.

    Пішов. Приходить до греблі, а там пан б’є та мучить людей, щоб мерщій угачували. Вони, бідні, аж піт з них ллється, роблять, а воно все нічого не помагає. А пан знай лютує. Приходить до нього цей правдивий чоловік та й каже:

    – Е-е, пане! Б’єте ви людей, та ніякого з цього діла не буде. А що дасте мені – я вгачу?

    – Дам я тобі сто карбованців і ще й на придачу цих пару коней з коляскою і з кучером (а там і коні панові стояли).

    – Дайте ж мені людей шість чоловік та три підводи.

    – Візьми.

    Поїхали вони в ліс, зрубали ті три дерева та й поклали їх навхрест на греблі – так зараз і вгатили. Пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.

    Тоді той чоловік і думає: “Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда; може, дам я їм води”. Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до города кілька верст, зустрів він бабусю, що несла пару відер на коромислі.

    – Що це ти, бабусю, несеш?

    – Воду, синочку.

    – Дай же й мені напитись.

    – Е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще дійду додому, половину розхлюпаю; а сім’я у мене велика, пропаде без води.

    – Я от приїду у ваш город, наділю водою всіх, і буде тієї води у вас довіку.

    Вона йому дала напитись, а сама така радісна стала, та мерщій у город трюшком і розказала всім городянам, що їде такий чоловік, що води їм дасть. Городяни всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред города, викопав його – і потекла вода відтіль по всьому городу. Городяни нагородили його і грішми, і усяким добром, так що він став тепер багатший від свого дядька. Далі й думає:

    – Поїду ще в те королівство, де королева дочка нездорова,- може, вилікую її.

    Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих хоромів, а люди всі такі смутні, бігають та охають. Він і питає їх:

    – Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хоч як її лікують, нічого не подіють; тільки я б її вилікував.

    – Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й поготів!

    – Усе ж скажіть королеві.

    Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:

    – Якщо вилікуєш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.

    Пішов той чоловік, подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого кутка, підкурив її – і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім одужала, знов стала такою, як і перше.

    Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже тому чоловікові:

    – За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.

    Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.

    Покоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство якийсь-то багатий купець і посилаэ спитати короля, чи дозволить він йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього. Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратися він їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до короля, король і питає його:

    – З якого ти королівства?

    – З такого-то.

    – Із якого города?

    – З такого-то.

    – Як прозиваєшся?

    – Так-то.

    Тут король і признався, що він його небіж – той, що безвісти пропав.

    – Ну що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою: отже, ні! Ти тільки купець, а я король – правда кривду переважила!

    – Як же це сталось?

    Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів повіситись, як слухав, що чортяки говорили, все, все… А на-послідок навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:

    – Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з усім добром. В як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити правдою, аніж кривдою.

    Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував, сумував він, а далі й думає:

    – Піду й я вішатись, може, й мені так прилучиться, як моєму небожеві.

    Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись його небіж. Але цьому не так прилучилося – де не взялися чортяки, схопили його та й почепили на найвищій гілці.

  • “Собаче серце” аналіз

    “Собаче серце” аналіз

    Рік публікації: 1968
    Автор: Михайло Булгаков
    Жанр: Сатира, Наукова фантастика

    Головні герої : професор Пилип Пилипович Преображенський, його помічник і асистент доктор Іван Арнольдович Борменталь, пес Шарик, він же Поліграф Поліграфович Шаріков. Другорядні персонажі: голова будинкового комітету Швондер, кухарка і домробітниця, двірник.

    Композиція “Собаче серце”

    Зав’язка повісті – професор знаходить на вулиці бездомного пса і приводить його до себе додому.

    Кульмінаційних моментів кілька:

      операція з пересадки Шарику людських залоз; поява в квартирі професора представників домкома; професору приносять донос Шарикова, і професор з доктором вирішуються на операцію по перетворенню Поліграфа знову в “наймилішого пса”

    Але кульмінацією можна вважати будь-який момент, коли Шариков здійснює свою Чергову витівку – піймання це кота у ванній або погрози професору із застосуванням зброї.

    Розв’язка – це останній візит Швондера в супроводі працівників міліції в квартиру професора.

    Епілог – в квартирі Преображенського відновився спокій. Все залишилося на колишніх місцях – професор займається своїми справами, пес Шарик задоволений своїм собачим щастям.

    Сюжет цієї повісті був цілком вигаданий письменником. У 20-ті роки минулого століття деякі вчені ставили практичні досліди, як на тварин, так і на людях, подібні до тих операцій, які проводив професор Преображенський.

    Тема твору – це неймовірний експеримент, який закінчується перетворенням собаки в людину, а також наслідки, до яких це призвело. Використовуючи гротеск, автор вводить в звичайну міську дійсність елементи фантастики.

    Дія повісті починається з того, що професор Преображенський наважується провести експеримент по пересадці гіпофіза і сім’яних залоз людини бродячому собаці. Операція дає дивовижний результат – пес починає поступово перетворюватися на людину. Причому, з часом, він все більше і більше нагадує свого “донора” – злодія і п’яницю Клима Чугункина. Так бездомний пес Шарик стає Поліграфом Поліграфовичем Шариковим. Професор Преображенський і його помічник доктор Борменталь намагаються прищепити Шарикову хороші манери і виховати його, але всі їхні зусилля виявляються марними. Їх підопічний отримує документи і вимагає прописку, постійно приходить п’яним, пристає до прислуги; він починає працювати у відділі по вилову бродячих тварин, приводить додому жінку і пише на професора доніс. Шариков буквально руйнує життя професора, а також губить його віру в можливість перевиховання.

    “Собаче серце” проблематика. Автор ставить перед читачем одразу кілька Проблем. Це і питання втручання в закони природи – професор Преображенський слідує найкращим намірам, але результат виявляється прямо протилежним. Він змушений боротися з непередбаченими наслідками свого експерименту. Також автор торкається питань взаємин інтелігенції і народу в післяреволюційний час. В іронічних тонах Булгаков описує дурні бюрократичні зволікання і безкультур’я. Засуджує безграмотність, невігластво і дурість.

    У творі часто використовується прийом Контрасту – професор Преображенський і його оточення протиставляються агресивно-налаштованому і абсурдного світу, розкритому через образи Швондера і інших членів домкома. Також автор часто використовує гротеск і іронію, підкреслюючи недоліки і безглуздість того, що відбувається.

    Фінал повісті повчальний. Благі наміри Преображенського обертаються трагедією. Єдиним виходом стало повернення Шарика в початкове положення.

    План “Собаче серце”

    Голодний пес Поява незнайомця, який пригостив пса ковбасою і забрав до себе додому. Опис квартири професора, знайомство з її мешканцями. Шарика нагодували і надали йому медичну допомогу. Професор Преображенський веде прийом пацієнтів. Перший візит домкома в квартиру професора. За обідом професор викладає свої думки про існуючий лад і тих людей, які цей лад створюють. Операція з пересадки Шарику донорського матеріалу. Щоденник доктора Борменталя. Перетворення Шарика в громадянина Шарікова. Дружба Шарикова з головою будинкового комітету Швондером. Шариков знайшов роботу. Після цього він остаточно розперезався. Кінець Поліграфа Поліграфовича Шарікова. Повернення Шарика

  • “Поезія згубила камертон…” Ліни Костенко

    Вірш “Поезія згубила камертон…” Ліни Костенко Присвячений становищу митця, який відмовляється творити на догоду владі.

    “Поезія згубила камертон…” Ліна Костенко

    Поезія згубила камертон.
    Хтось диригує ліктями й коліном.
    Задеренчав і тон, і обертон,
    і перша скрипка пахне нафталіном.
    Поезія згубила камертон.
    Перецвілась, бузкова і казкова.
    І дивиться, як скручений пітон,
    скрипковий ключ в лякливі очі слова.
    У правди заболіла голова
    од часнику, політики й гудрону.
    Із правдою розлучені слова
    кудись біжать по сірому перону.
    Відходять вірші, наче поїзди.
    Гримлять на рейках бутафорські строфи.
    Але куди? Куди вони, куди?!
    Поезія на грані катастрофи.
    І чи зупиним, чи наздоженем?
    Вагони йдуть, спасибі коліщаткам…
    Але ж вони в майбутнє порожнем!
    Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

    В творі “Поезія згубила камертон” мисткиня стверджує, що слово і правда – категорії нероздільні: ” – Поезія – рідна сестра моя. Правда людська – наша мати” і “Із правдою розлучені слова кудись біжать по сірому перону”. Ці рядки перегукуються, виражаючи одну й ту маму думку: слово має бути правдивим, а правда – виражена словом.

    Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.
    Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Поезія згубила камертон…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

  • “Жага до життя” план

    “Жага до життя” план

    “Жага до життя” Джек Лондон план до оповідання ви можете скласти самі прочитавши навіть Короткий зміст.

    “Жага до життя” Джек Лондон план

    1. Важкий шлях.
    2.Біл покинув друга
    3. Напруження розуму.
    4.67 сірників.5. Пошуки дичини, риби.6. Галюцинації
    7.Зустріч з ведмедем, вовками
    8. Сліди людини:кістки Білла
    9.Подолання вовка
    10. Вчені з судна “Бедфорд” врятували.
    11.Страх нестачі харчів
    12.Жага до сухарів минулася.

    “Жага до життя” план

    1. Додому зі здобиччю
    2. Один в тундрі
    3. Життя дорожче золота
    4. Людина сильніше звіра
    5. Ехо голоду

    “Любов до життя” Джек Лондон цитатний план

    1. “Намагаючись йти слідами Білла, подорожній перебирався від озерця до озерця по камінню, що стирчали у моху, як острівці”.
    2. “… Як не важко йому було йти, ще важче було запевнити себе в тому, що Білл його не кинув, що Білл, звичайно, чекає його біля криївки. Він повинен був так думати, інакше не мало ніякого сенсу боротися далі, – залишалося тільки лягти на землю
    і померти “.
    3. “Він розпакував тюк і насамперед порахував, скільки в нього сірників. Їх було шістдесят сім. Щоб не помилитися, він перерахував три рази “.
    4. “Він почув голосне пирхання і побачив великого оленя”.
    5. “І коли він піднявся на ноги і поплентався далі, мішечок лежав у пакунку у нього за спиною”.
    6. “Він повз по мокрому моху; одяг його намокнув, тіло мерзло, але він не помічав нічого, так сильно мучив його голод. А білі куріпки все спурхували навколо нього… “
    7. “Він заглядав у кожну калюжу і нарешті з настанням сутінків побачив у такий калюжі одну-єдину рибку завбільшки з пічкура”.
    8. “Настав день – сірий день без сонця… Тепер відчуття голоду у подорожнього притупилося… Думки у нього прояснилися, і він знову думав про Країну Патичків і про свою схованку біля річки Діз”.
    9. “У цей день він пройшов не більше десяти миль, а на наступний, рухаючись тільки коли дозволяло серце, не більше п’яти”.
    10. “Він розділив золото навпіл; одну половину сховав на видному здалеку виступі скелі, загорнувши в шматок ковдри, а іншу всипав назад в мішечок… Але рушницю він все ще не кинув “.
    11. “Він знову розділив золото, цього разу просто висипавши половину на землю. До вечора він викинув і іншу половину, залишивши собі тільки обривок ковдри, бляшане відерце й рушницю “.
    12. “Ведмідь відступив убік, погрозливо гарчав, в переляку перед цією таємничою істотою, що стояла прямо і не боялася його”.
    13. “Настали страшні дні дощів і снігу. Він вже не пам’ятав, коли зупинявся на ніч і коли знову пускався в дорогу… “
    14. “Там, внизу, текла широка, повільна ріка. Вона була йому незнайома, і це його здивувало “.
    15. “Знову почулося сопіння і кашель, і між двома гостроверхими камінням, не більше ніж двадцять кроків від себе, він побачив сіру голову вовка”.
    16. “Він йшов по слідах іншої людини, того, який тягнувся на карачках, і скоро побачив кінець його шляху”.
    17. “… І тільки зусиллям волі він змусив себе терпіти. Потім людина перекотилася на спину і заснула “.

  • Іван Айвазовський коротка біографія

    Іван Айвазовський біографія скорочено на українській мові викладена в цій статті.

    Іван Айвазовський коротка біографія

    Айвазовський Іван Костянтинович ( Ованес Айвазян ) ( 1817 – 1900) – художник, живописець вірменського походження. Створив понад 6 тисяч полотен.

    Народився Іван 29 липня 1817 у Феодосії. Перші роки Айвазовського пройшли в бідності в результаті розорення батька. Але все, ж йому вдалося вступити до гімназії Сімферополя. Захоплення живописом привело його в стіни Академії мистецтв Петербурга, в якій він навчався у визнаних майстрів. Після закінчення Академії багато подорожував по Європі.

    1840 р. Іван Айвазовський подорожував за кордоном, працював у Римі, Неаполі, Сорренто, Венеції, Парижі, Лондоні, Амстердамі. 1845 на запрошення турецького султана побував у Стамбулі.

    Найбільш успішний Айвазовський був в морських пейзажах. А з 1844 року він навіть був художником морського штабу. Однак Айвазовський писав полотна не тільки на морську тематику. Серед інших його серій картин: кавказькі, українські краєвиди, вірменська історія, Кримська війна.

    У Феодосії Айвазовський збудував будинок та майстерню, влаштовував виставки, грошові надходження від яких передавав на добродійні цілі, 1880 заснував картинну галерею. З 1844 академік Петербурзької академії мистецтв, а з 1887 – її почесний член. З 1894 член Товариства південноросійських художників в Одесі.

    Крім художньої діяльності займався благодійністю – активно допомагав розвитку рідного міста – Феодосії. Побудував там музей старовини, заснував картинну галерею, сприяв прокладці залізничної колії в Джанкой.

    Художник помер 2 травня 1900 у Феодосії, у віці 82 років.

    Найвідоміші картини Айвазовського

    Ранні твори, такі як “Морський берег” (1840), ” Дев’ятий вал ” (1850) та ін., написані Айвазовським під впливом романтизму.

    Пізніше у творчості художника оселилися реалістичні мотиви: ” Чорне море ” (1881), “Серед хвиль” (1898).

      Особливо відомий як баталіст, картинами:

        “Чесменський бій” (1848), “Наваринський бій” (1848), “Пожежа Москви в 1812 р.” (1851), “Сінопський бій” (1853), “Облога Севастополя” (1854), “Бій пароплава „Веста”” (1877), “Узяття Карса” (1881), “Чорноморський флот у Феодосії” (1890), “Бій брига „Меркурій”” (1892) та ін.
      Пейзажі Криму :

        “Ялта” (1838), “Місячна ніч у Гурзуфі” (1839), “Кав’ярня в Криму” (1847) та ін.
      Картини українських пейзажів та на побутові теми :

        “Чумаки в степу вночі” (1855), “Очерет на Дніпрі” (1857), “Український пейзаж” (1868), “Млин на березі річки. Україна” (1880). “Весілля в Україні” (1891), “Під час жнив” (1891).
  • “Бранд” Ібсен скорочено

    ” Бранд ” – п’єса норвезького драматурга Генріка Ібсена, написана в 1865 році. П’єса складається з п’яти актів.

    “Бранд” Ібсен переказ

    Молодий пастор Бранд подорожує через суворі норвезькі гори. На шляху йому зустрічаються різні люди. Селянин з сином, які відмовляють Бранда йти в гори і підказують менш небезпечний маршрут. Бранд їх різко засуджує за спробу знайти компроміс, тоді як вони поспішають додому до при смерті лежачої дочки. Потім він зустрічає двох закоханих, Агнес і Ейнара. Побачивши Ейнара він пізнає свого однокласника. Прямолінійність Бранда дратує і відштовхує його. Далі Бранд знайомиться з божевільною Герд, яку переслідує нав’язлива ідея про яструба і спасіння, яке чекає її в горах.

    Жителі прилеглого села, яке страждає від голоду, просять Бранда стати їх священиком. Вони вражені силою його духу, проявленою в порятунку одного з жителів, який, збожеволівши від горя і голоду, убив власну дитину. Бранду допомагає Агнес, яка вирішує залишитися разом з ним. У них народжується син Альф. Він хворіє і лікарі вмовляють Бранда перебратися в інше місце, з більш легким кліматом. Бранд готовий погодитися, але ненаважується кинути своїх прихожан, які вже почали жити за новими правилами. Він переконує в цьому і Агнес. Альф вмирає. Біль втрати змушує Бранда і Агнес зробити з Альфа ідола.

    Не менш суворо Бранд відноситься і до власної матері, з волі якої він і став священиком, щоб спокутувати гріхи батька, що нажив багатство неправедним шляхом. Він відмовляється прийти до вмираючої матері з напуттям, дізнавшись, що вона так і не зважилася витратити весь свій статок на благодійність, чого він від неї всіляко домагався.
    Бранд втрачає розум і відводить частину прихожан в гори на пошуки нових ідеалів. Швидко розібравшись в тому, що відбувається, прихожани кидають Бранда одного в горах, де його пізніше знаходить божевільна Герд. Вона приводить його на вершину гори, де, через зроблений нею постріл в уявного яструба, Бранда накриває лавина і він гине.

  • Павло Глазовий “Недрімайло”

    Гумореска Павла Глазового “НЕДРІМАЙЛО”

    Йде увечері Явдоха з кухні заводської.
    Пре каструлю здоровенну мимо прохідної.
    Вахтер Фока Недрімайло пита у Явдохи:
    – Ти що несеш у каструлі?
    – Сироватки трохи.
    – Ні, – говорить Недрімайло, – так не буде діла
    Зараз вилий сироватку! Сісти захотіла? –
    Через тиждень знов Явдоха з кухні заводської
    Пре каструлю здоровенну мимо прохідної.
    Невсипущий Недрімайло кинувсь до Явдохи:
    – Ти чого це знов набрала?
    – Та помийок трохи.
    Аж підскочив Недрімайло: – Вже крадеш помиї?
    Вилий зараз же, негайно, бо двину по шиї!
    Через тиждень знов Явдоха з кухні заводської
    Пре каструлю здоровенну мимо прохідної.
    – Що несеш? – вахтер питає.
    – Кісточки для кішки.
    – Викинь зараз із каструлі і не строй тут смішки!
    В Недрімайла не проскочать несуни й пролази.
    Він затримав так Явдоху двадцять і два рази.
    За той час, коли цей сторож був на караулі,
    Тітка вкрала у їдальні двадцять дві каструлі.

  • Томас Кун біографія

    Томас Кун біографія скорочено українською мовою викладена в цій статті.

    Томас Кун біографія коротко

    Томас Семюел Кун – американський філософ і історик науки, один з лідерів сучасної постпозитивістської філософії науки.

    Томас Кун народився 18 липня 1922 У Цинциннаті, Огайо. Навчався в школі в Нью – Йорку, де учнів закликали думати незалежно.
    У 1943 році Томас Кун закінчив Гарвардський університет зі ступенем бакалавра фізики. У 1946 році він отримав ступінь магістра природничих наук, а в 1949 році ступінь доктора філософії. Протягом трьох років він був молодшим науковим співробітником в Гарварді, і ці роки сильно вплинули на його майбутнє.

    У роки Другої світової війни Кун був призначений для цивільної роботи в Бюро наукових досліджень і розробок.

    У 1946 році отримав ступінь магістра (master’s degree) з фізики в Гарварді. 1947 рік – початок формування основних тез: “структура наукових революцій” і “парадигма”.

    1948-1956 – займав різні викладацькі посади в Гарварді; викладав історію науки.

    1949 – в Гарварді захистив дисертацію з фізики.

    1957 – викладав в Прінстоні. У 1957 році, у своїй книзі “Коперниканська революція” він спростував заяви багатьох видатних учених заявивши, що Земля знаходиться в центрі Сонячної системи.

    1961 – працював професором історії науки на кафедрі Каліфорнійського університету в Берклі.

    У 1962 році вийшла його важлива робота “Структура наукових революцій”, яка спочатку була опублікована в книзі із серії “Основи єдності науки”. У своїй роботі він стверджував, що конкуруючі парадигми часто не співвідносяться.
    Він також запропонував поняття “зміна парадигми”, і заявляв, що галузі науки відчувають періодичні зміни, а не розвиваються лінійно і постійно.

    1964-1979 – працював на університетській кафедрі в Прінстоні, викладав історію та філософію науки.

    У 1977 році він опублікував книгу “Сутнісна напруга”, яка представляла собою зібрання його есе з філософії та історії науки.

    1979-1991 – професор Массачусетського технологічного інституту.
    1983-1991 – професор філософії Лоренса С. Рокфеллера в тому ж інституті.

    У 1988 році вийшла його друга історична монографія про ранню історію квантової механіки з назвою “Теорія чорного тіла і квантова переривчастість”.

    1991 – вийшов на пенсію.

    У 1994 році у Куна був діагностований рак бронхів.

    Кун був двічі одружений. Перший раз на Катерині Мус (з якою у нього було троє дітей), а потім на Джіен Бартон.

    У 1996 році, в рік своєї смерті, він працював над другою філософської монографією, в якій йшлося про “еволюційне розуміння наукових змін” і про “поняття придбання в психології розвитку”.

    Помер 17 червня 1996 року після тривалої хвороби.

    Кун одним з перших у західній філософії акцентував значення історії природознавства як єдиного джерела справжньої філософії науки.

  • Вірші Плужника

    Вірші Плужника про кохання, короткі, про життя, про боротьбу та патріотизм зібрані в цій статті.

    Віршам Плужника притаманний глибокий ліризм, драматизм почуттів, майстерна поетична мова.

    Вірші Євгена Плужника

    ” …І ось я ляжу, – родючий гній… “
    ” Вона зійшла до моря. Хто вона… “
    ” Для вас, історики майбутні… “
    ” Зустрів кулю за лісом… “
    ” Косивши дядько на узліссі жито… “
    ” Мовчи! Я знаю. За всіма словами… “
    ” Ніч… а човен – як срібний птах… “
    ” Подолано упертість Ізабелли… “
    ” Притулив до стінки людину… “
    ” Суди мене судом своїм суворим… “
    ” Тепер на півночі горять сніги… “
    ” Уночі його вели на розстріл… “
    ” Що менше слів, то висловитись легше… “
    ” Я – як і всі. І штани з полотна… “
    ” ГАЛІЛЕЙ “
    ” КАНІВ “
    ” Вчись у природи творчого покою “
    ” Річний пісок слідок ноги твоєї “

  • В. Биков “Обеліск” скорочено

    ” Обеліск ” – героїчна повість білоруського письменника Василя Бикова, створена в 1971 році. В. Биков “Обеліск” переказ (короткий зміст) можна прочитати за 20 хвилин ( Короткий варіант за 5).

    В. Биков “Обеліск” скорочено

    Наприкінці теплого жовтневого дня, сорокарічний журналіст однієї з районних газет Гродненської області, зустрівши на вулиці знайомого, дізнався, що два дні тому помер ще молодий (36 років) учитель Миклашевич з села Сільце. Серце защеміло від свідомості непоправної провини. Чіпляючись за останню можливість виправдатися перед собою, він вирішив їхати в Сільце негайно. Він зупинив, проїжджавшу повз вантажівку, влаштувавшись на рулонах толю в кузові, журналіст поринув у спогади.

    Два роки тому, на вчительській конференції, Миклашевич сказав журналісту, що давно хотів звернутися до нього з однією заплутаною справою. Всі знали, що Миклашевич в підлітковому віці під час окупації був якось пов’язаний з партизанами, а його п’ятьох однокласників розстріляли фашисти. Клопотами Миклашевича в їх честь був поставлений пам’ятник. Учитель займався історією партизанської війни на Гродненщині. І тепер йому потрібна допомога в якійсь заплутаній справі. Журналіст обіцяв приїхати і допомогти. Але весь час відкладав поїздку. До Сільця було близько двадцяти кілометрів, і взимку він чекав, “поки спадуть морози, а навесні – поки підсохне і потеплішає; влітку ж, коли було і сухо і тепло, він думав про відпустку”. І ось запізнився.

    Перед його внутрішнім зором постала дуже худа, гостроплеча фігура Миклашевича, з випираючими під піджаком лопатками і майже хлоп’ячої шиєю. У нього було зів’яле, в густих зморшках обличчя. Здавалося, що це побита життям, літня людина. Але погляд спокійний і ясний.

    Трясучись на вибоїнах, журналіст лаяв “суєту заради примарного ненаситного благополуччя”, через яку “залишається осторонь більш важливе, а життя значне, коли заповнене турботою про близьких чи далеких людей, які потребують твоєї допомоги”.

    За поворотом показався обеліск, який стояв неподалік від автобусної зупинки. Зістрибнувши на землю, журналіст попрямував до довгої алеї із стародавніх, шірокостволих в’язів, в кінці якої біліла будівля школи. Під’їхав з ящиком “Московської” горілки зоотехнік, підказав, що поминки справляють у вчительському будинку, за школою. Для журналіста знайшли вільне місце поряд з літнім, судячи з орденської планки, ветераном. У цей час на стіл поставили кілька пляшок, і присутні помітно пожвавилися. Слово взяв завідувач райвно Ксендзов.

    Молодий ще чоловік з начальницькою упевненістю на обличчі підняв склянку і став говорити, який Миклашевич був хороший комуніст, активний громадянин. І тепер, коли загоєні рани війни, і радянський народ домігся видатних успіхів у всіх галузях економіки, культури, науки та освіти…

    – При чому тут успіхи! – Гримнув кулаком по столу сусід-ветеран. – Ми поховали людину! Ось дожили! Сидимо, п’ємо в Сільці, і ніхто не згадає Мороза, якого тут повинен знати кожен.

    Відбувалося щось таке, чого журналіст не розумів, але що розуміли інші. Він тихо запитав сусіда справа, хто такий цей галасливий ветеран. Виявилося, що колишній тутешній учитель Тимофій Титович Ткачук, який живе нині в місті.

    Ткачук попрямував до виходу. Журналіст рушив за ним. Залишатися не було сенсу. Підійшовши до зупинки, Ткачук сів на листя, опустивши ноги в суху канаву, а журналіст, не випускаючи з уваги дорогу, побрів до обеліска. Це була трохи вище людського зросту – бетонна споруда з огорожею з паркану. Виглядав обеліск бідно, але був доглянутий. Журналіст здивувався, побачивши на чорній металевій табличці нове ім’я – Мороз О. І., виведене над іншими білою масляною фарбою.

    На асфальт вийшов Ткачук і запропонував журналісту їхати з ним на попутках. Йшли мовчки. Щоб якось розрядити обстановку, журналіст запитав у Ткачука, чи давно той знайомий з Миклашевичем. Виявилося, давно. І вважає його справжнім чоловіком і вчителем з великої літери. Хлопці за ним табуном ходили. А коли пацаном був, то і сам в табуні за Морозом ходив. Журналіст ніколи не чув про Мороза, і Тимофій Титович почав свою розповідь.

    У листопаді 1939-го, коли Західна Білорусія возз’єдналася з Білоруською РСР, Наркомат освіти направив Тимофія Ткачука, який закінчив учительські дворічні курси, в Західну Білорусію організовувати школи і колгоспи. Молодий Ткачук, як завідувач райвно, мотався по району, сам працював у школах. Господар садиби Сільце пан Габро подався до румунів, а в садибі Мороз відкрив школу на чотири класи. Разом з Морозом працювала пані Подгайська, літня жінка, що жила тут при Габрусі. Російською мовою вона майже не володіла, білоруську трохи розуміла. Спочатку пані Подгайська опиралася новим методам педагогічного виховання, які ввів Мороз, поряд з агітацією не ходити в костел. Навіть скаржилася Ткачуку. Ткачук, взявши велосипед – по-тутешньому ровар – поїхав в Сільце перевірити, що ж відбувається в школі.

    На шкільному подвір’ї було повно дітвори. Там повним ходом йшла робота – заготовлювалися дрова. Бурею повалило величезне дерево, і ось тепер його пиляли. Дров тоді не вистачало, приходили скарги зі шкіл щодо палива, а транспорту в районі ніякого. А тут зрозуміли і не чекають, коли їх забезпечать паливом. Один хлопець, що пиляв грубезний стовбур на пару з рослим підлітком, сильно кульгаючи, підійшов до Ткачука. Одна нога у нього була вивернута убік і не розгиналася. А так нічого хлопець – плечистий, обличчя відкрите, погляд сміливий. Представився він Морозом Алесем Івановичем.

    Родом Алесь був з Могильовщини. Після закінчення педтехнікуму п’ять років вчителював. Нога така з народження. Мороз визнав, що з наркоматовскіми програмами в школі дійсно не все в порядку, успішність не блискуча. Хлопці навчалися в польській школі, багато погано справляються з білоруською граматикою. Але головне в тому, щоб вони осягнули національну і загальнолюдську культуру. Він хотів зробити з дітей не слухняних зубрил, а насамперед людей. А це в методиках не дуже-то розроблено. Досягти такого можна тільки особистим прикладом вчителя. Мороз вчив хлопців душею розуміти моральні постулати. Прищеплював і грамотність, і доброту. Підібрали десь школярі трьохлапу собачку, та сліпого кота, і Мороз дозволив їх поселити в школі. Потім з’явився шпак, восени відстав від зграї, так йому змайстрували клітку.

    Одного разу пізно січневим вечором 1941-го року, проїжджаючи мимо, Ткачук вирішив погрітися в школі. Двері відчинив худенький хлопчина років десяти. Він розповів, що Алесь Іванович пішов проводжати через ліс двох молодших дівчаток-близнят. Години через три повернувся вкритий інеєм Мороз. З дівчатками така історія. Настали холоди, мати не пускає в школу: взуття погане і ходити далеко. Тоді Мороз купив їм по парі черевиків. Зазвичай дівчаток супроводжував Коля Бородич, той, що колись з учителем пиляв колоду. Сьогодні ж він не прийшов в школу, ось і довелося вчителю йти в провідники. А про свого квартиранта сказав, що хлопчина побуде поки в школі, вдома, мовляв, негаразди, батько сильно б’є. Хлопчина той і був Павликом Миклашевичем.

    Через два тижні районний прокурор Сивак наказав Ткачуку їхати в Сільце і забрати у Мороза сина громадянина Миклашевича. Заперечень прокурор слухати не побажав: закон! Мороз вислухав мовчки, покликав Павла. Той відмовився йти додому. Мороз непереконливо так пояснює, що за законом син повинен жити з батьком і, в даному випадку, з мачухою. Хлопчик заплакав, а Миклашевич-старший повів його до шосе. І ось всі бачать, як батько знімає з кожуха ремінь і починає бити хлопчика. Міліціонер мовчить, діти з докором дивляться на дорослих. Мороз, кульгаючи, побіг через двір. “Стійте, – кричить, – припиніть побиття!” Вирвав Павлову руку з батьківської: “Ви у мене його не отримаєте!” Трохи не побилися, встигли їх розняти. Передали всю справу на виконком, призначили комісію, а батько подав до суду. Але Мороз все-таки свого домігся: комісія відправила хлопця в дитбудинок. З виконанням цього соломонового рішення Мороз не поспішав.

    Війна перевернула весь життєвий уклад. З Гродно прийшов наказ: організувати винищувальний загін, щоб виловлювати німецьких диверсантів і парашутистів. Ткачук кинувся збирати вчителів, об’їздив шість шкіл, і до обіду був уже в райкомі. Але керівництво виїхало з усіма своїми пожитками до Мінська. Німці наступали, а відступаючих радянських військ ніде не було видно.

    На третій день війни, в середу, німці вже були в Сільці. Ткачук та ще двоє вчителів ледве встигли сховатися в лісі. Чекали, що наші тижнів через два проженуть німців. Якби хтось сказав, що війна на чотири роки затягнеться, його провокатором порахували б. І тут виявилося, що багато людей не тільки не налаштовані надавати окупантам опір, але й охоче йдуть служити до німців.

    Вчителі зустріли групу окруженців, керовану кубанським козаком Селезньовим, кавалерійським майором. Окопалися в урочищі Вовчі ями і стали до зими готуватися. Зброї майже не було. Пристав до загону і прокурор Сивак. Тут він уже був рядовим. На раді вирішили, що треба налагодити зв’язки з селами, з надійними людьми, “помацати на хуторах окруженців, які з частин розбіглися да до молодиць прилаштувалися”. Майор розіслав усіх місцевих, кого куди.

    Ткачук та Сивак вирішили зайти в Сільце, де у прокурора був знайомий активіст. Але дізналися, що активіст Лавченя ходить з білою пов’язкою на рукаві – став поліцаєм. А вчитель Мороз продовжує працювати в школі – німці дали дозвіл. Правда, вже не в Габрусевой садибі – там тепер поліцейський відділок, – а в одній із хат. Ткачук був вражений. Від Алеся він такого не чекав. А тут прокурор свербить, що свого часу, мовляв, треба було цього Мороза репресувати – не наш чоловік.

    Стемніло. Домовилися, що Ткачук зайде один, а прокурор почекає в Загуменнов, за кущами. Зустрілися з Морозом мовчки. Алесь кисло посміхнувся і став говорити, що не будемо вчити ми – будуть німці. А він не для того два роки олюднювати цих хлопців, щоб їх тепер зробили нелюдами. Покликали прокурора. Поговорили відверто про все. Стало зрозуміло, що Мороз розумнішийза інших. Він своїм розумом брав ширше. Навіть прокурор це зрозумів. Вирішили, що Мороз залишиться в селі, і сповіщатиме партизан про наміри фашистів.

    Учитель виявився незамінним помічником. До того ж його поважали і селяни. Мороз потихеньку слухав радіоприймач. Запише зведення Радінформбюро, на які найбільший попит був, поширить серед населення та в загін передасть. Два рази на тиждень пацани клали записки в дуплянку, що висіла в лісовій сторожки на сосні, а вночі їх забирали партизани. Сиділи в грудні за своїми ямах – все замело снігом, холод, з їжею туго, і тільки радості, що ця Морозова пошта. Особливо коли німців розбили під Москвою.

    Перший час у Мороза все йшло добре. Німці й поліцаї не приставали, стежили здалеку. Єдине, що каменем висіло на його совісті – доля тих двох близнят. На початку червня сорок першого Мороз умовив їх матусю, боязку сільську бабу, відправити дочок в піонерський табір. Тільки вони поїхали, а тут війна. Так і пропали дві дівчинки.

    Один з двох місцевих поліцаїв, колишній знайомий прокурора Лавченя, іноді допомагав селянам і партизанам, попереджаючи про облави. Взимку сорок третього німці розстріляли його. А ось другий виявився останнім гадом. По селах його звали Каїн. Багато бід він приніс людям. До війни жив з батьком на хуторі, був молодий, неодружений – хлопець як хлопець. Але прийшли німці – і переродився чоловік. Напевно, в одних умовах розкривається одна частина характеру, а в інших – інша. Сиділо в цьому Каїні до війни щось підле, і можливо, не вилізло б назовні. А тут ось поперло. З ретельністю служив німцям. Розстрілював, гвалтував, грабував. Над євреями знущався. І запідозрив Каїн щось відносно Мороза. Одного разу нагрянула поліція в школу. Там якраз йшли заняття – чоловік двадцять дітвори в одній кімнатці за двома довгими столами. Вривається Каїн, з ним ще двоє і німець – офіцер з комендатури. Перетрусили учнівські сумки, перевірили книжки. Нічого не знайшли. Тільки вчителю допит влаштували. Тоді хлопці, на чолі з Бородич щось задумали. Зачаїлися навіть від Мороза. Одного разу, щоправда, Бородич, ніби між іншим, натякнув, що непогано б пристукнути Каїна. Є така можливість. Мороз заборонив, але Бородич не думав розлучатися з цими думками.

    Павлу Миклашевича йшов тоді п’ятнадцятий рік. Коля Бородич був найстаршим, йому було вісімнадцять. Ще брати Кожани – Тимко і Остап, однофамільці Смурний Микола і Смурний Андрій, всього шестеро. Наймолодшому – Смурному Миколі, було років тринадцять. Ця компанія завжди трималася разом. Дурості і сміливості у них було хоч відбавляй, а ось вправності і розуму – в обріз. Довго прикидали, і, нарешті, розробили план.

    Каїн часто приїжджав до батька на хутір, через поле від Сільця. Там він пиячив да бавився з дівками. Один приїжджав рідко, більше з іншими поліцаями, а то й з німецьким начальством. У першу зиму вони тримали себе нахабно, нічого не боялися. Все сталося несподівано. Вже настала весна, і з полів зійшов сніг. До того часу Ткачук став комісаром загону. Рано вранці його розбудив вартовий. Сказав, що затримали якогось кульгавого. В землянку ввели Мороза. Він присів на нари і каже таким голосом, наче поховав рідну матір: “Хлопців забрали”.

    Виявилося, що Бородич все-таки домігся свого: хлопці підстерегли Каїна. Кілька днів тому той на німецькій машині з фельдфебелем, солдатом і двома поліцаями прикотив до батька. Там і заночували. Перед цим заїхали в Сільце, забрали свиней, похапали по хатах з десяток курей. На дорозі, недалеко від перетину з шосе, через ярок був перекинутий невеликої місток. До води метра два, хоч і води тієї по коліно. До містку вів крутуватий спуск, а потім підйом, тому машина або підвода змушена брати розгін, інакше на підйом не виберешся. Пацани це і врахували. Як стемніло, всі шестеро з сокирами і пилами – до цього містку. Підпиляли стовпи наполовину, щоб людина або кінь могли перейти, а машина ні. Двоє – Бородич і Смуров Микола залишилися спостерігати, а інших відправили по домівках.

    Але в той день Каїн припізнилися, і машина здалася на дорозі, коли вже повністю розвиднілося. Машина повільно повзла по поганій дорозі і не змогла взяти необхідний розгін. На мосту шофер став перемикати швидкість, і тоді одна поперечина підломилися. Машина похилилась і боком полетіла під міст. Як потім з’ясувалося, сідоки і свині з курми просто з’їхали в воду і тут же благополучно повискакували. Не пощастило німцеві, догодив під борт. Його придавило на смерть.

    Хлопці рвонули в село, але хтось з поліцаїв помітив, як у кущах промайнула фігура дитини. Через якусь годину все в селі вже знали, що сталося у яру. Мороз одразу кинувся до школи, послав за Бородичем, але того не виявилося вдома. Миклашевич не витримав і розповів вчителю про все. Мороз не знав, що придумати. І ось опівночі чує стукіт у двері. На порозі стояв поліцай, той самий Лавченя. Він повідомив, що хлопчаків схопили і вже йдуть за Морозом.

    Мороза залишили в загоні. Він ходив, немов у воду опущений. Минуло ще пару днів. І раптом в ліс прибігла Уляна – зв’язкова з лісового кордону. Їй дозволялося приходити тільки в самому крайньому випадку. Німці вимагали видати Мороза, інакше погрожували повісити хлопців. Вночі до Уляни прибігли їх матері, просять Христом-Богом: “Ульяночка допоможи”. Вона у відповідь: “Звідки мені знати, де той Мороз?” А вони: “Сходи, нехай він рятує Мальцев. Він же розумний, він їх учитель “.

    Ще шість каменів на душу бідного вчителя! Ясно було, що й хлопців не відпустять, і його вб’ють. Вилізли з землянки, а тут Мороз. Стоїть біля входу, тримає гвинтівку, а на самому й обличчя немає. Все чув і проситься йти. Селезньов і Ткачук розлютилися. Кричали, що треба бути ідіотом, щоб повірити німцям, ніби вони випустять хлопців. Йти – безрозсудне самогубство. А Мороз спокійно відповідає: “Це вірно”. І тоді Селезньов сказав: “Через годину продовжимо розмову”. А потім виявили, що Мороза ніде немає. Послали в Сільце Гусака, у якого там проживав свояк, щоб простежити, як воно буде далі. Ось від цього Гусака, а потім вже і від Павла Миклашевича і стало відомо, як розвивалися події.

    Хлопці сидять в коморі, німці допитують їх і б’ють. І чекають Мороза. Матері лізуть у двір до старости, просять, принижуються, а поліцаї їх женуть. Спочатку хлопці трималися твердо: нічого не знаємо, нічого не робили. Їх стали катувати, і першим не стерпів Бородич, взяв все на себе, і думав, що інших відпустять. І в цю саму пору зявився Мороз. Рано вранці, коли село ще спало, ступив він у двір до старости. Німці скрутили Морозу руки, здерли кожушок. Як привели в старостову хату, старий Бохан вибрав момент і каже тихенько: “Не треба було, учитель”.

    Тепер вся “банда” опинилася в зборі. Хлопці ще в коморі впали духом, коли почули за дверима голос Алеся Івановича. До самого кінця ніхто з них не думав, що вчитель прийшов добровільно. Вважали, що схопили його десь. І він їм нічого про себе не сказав. Тільки підбадьорював. Під вечір вивели всіх сімох на вулицю, всі абияк трималися на ногах, крім Бородіча. Старший брат близнюків Кожанов, Іван, пробрався вперед і говорить якомусь німцеві: “Як же так? Ви ж казали, що коли з’явиться Мороз, то відпустіть хлопців “. Німець йому парабелумом в зуби, а Іван йому ногою в живіт. Івана застрелили.

    Вели по тій самій дорозі, через місток. Попереду Мороз з Павликом, за ним близнюки Кожани, потім однофамільці смурного. Позаду два поліцая волокли Бородіча. Поліцаїв було чоловік сім і чотири німця. Розмовляти нікому не давали. Руки у всіх були пов’язані ззаду. А навколо – знайомі з дитинства місця. Миклашевич згадував, що така туга на нього напала, хоч кричи. Воно й зрозуміло. За чотирнадцять-шістнадцять років хлопцям. Що вони бачили в цьому житті?

    Підійшли до містка. Мороз шепоче Павлику: “Як крикну, кидайся в кущі”. Павлику здалося тоді, що Мороз щось знає. А лісок ось уже – поруч. Дорога вузенька, два поліцаї йдуть попереду, двоє по боках. Раптово Мороз голосно крикнув: “Ось він, ось – дивіться!” І сам вліво від дороги дивиться, плечем і головою показує, немов когось побачив там. І так природно це у нього вийшло, що навіть Павлик туди глянув. Але тільки раз глянув, потім стрибнув у протилежний бік і опинився в гущавині. Через секунди хтось ударив з гвинтівки, потім ще. Поліцаї притягли Павла. Сорочка на його грудях просякла кров’ю, голова обвисла. Мороза побили так, що вже не піднявся. Каїн для впевненості вдарив Павлика прикладом по голові і зіпхнув в канаву з водою.

    Там його і підібрали вночі. А тих шістьох довезли до містечка і потримали ще п’ять днів. У неділю, якраз на перший день Великодня, вішали. На телефонному стовпі біля пошти зміцнили поперечину – товстий такий брус, вийшла подоба хреста. Спочатку Мороза і Бородіча, потім інших, то з одного, то з іншого боку. Для рівноваги. Так і стояло це коромисло кілька днів. Закопали в кар’єрі за цегляним заводом. Потім уже, коли війна скінчилася, перепоховали ближче до Сільце.

    Коли в 44-му вибили німців, в Гродно залишилися деякі папери: документи поліції, гестапо. І знайшли один папір стосовно Алеся Івановича Мороза. Звичайний листок із зошита в клітинку, написано по-білоруськи, – рапорт старшого поліцейського Гагуна Федора, того самого Каїна, своєму начальству. Мовляв, такого-то квітня 42-го команда поліцейських під його началом захопила ватажка місцевої партизанської банди Алеся Мороза. Ця брехня була потрібна Каїну, та й німцям. Взяли хлопців, а через три дні зловили і ватажка банди – було про що рапортувати. До того ж, коли в загоні набралося чимало вбитих і поранених, зажадали з бригади дані про втрати. Згадали Мороза. Він всього два дні в партизанах побув. Селезньов і каже: “Напишемо, що потрапив у полон. Нехай самі розбираються “. Так до німецького додався ще й наш документ. І спростувати ці два папірці було майже неможливо. Спасибі Миклашевичу. Він все-таки довів істину.

    Але здоров’я він так і не набрав. Груди прострелено навиліт, та ще стільки часу в талій воді пролежав. Почався туберкульоз. Майже щороку в лікарнях лікувався. Останнім часом, здавалося, непогано себе почував. Але поки лікував легені, здало серце. “Доконала таки війна нашого Павла Івановича, – закінчив Ткачук.

    Повз проскочила машина, але раптом сповільнила хід і зупинилася. Завідувач райвно Ксендзов погодився підвезти. Машина рушила. Завідувач повернувся впівоберта і продовжив суперечку, розпочату у Сільці. Ксьондзів менторським тоном віщав, що є герої не рівня цьому Морозу, який навіть жодного німця не вбив. І вчинок його безрассудний – нікого не врятував. А Миклашевич випадково залишився в живих. І ніякого подвигу в цьому він не бачить. Ткачук, більш не стримуючись, відповів, що видно завідувач душевно короткозорий! І інші, подібні йому – сліпі та глухі, незважаючи на пости та ранги. Ксендзову всього 38 років, і війну він знає по газетам та по кіно. А Ткачук її своїми руками робив. І Мороз взяв участь. Миклашевич в її пазурах побував, та так і не вирвався. Закінчилося тим, що Ткачук обізвав Ксендзова “дурнем” і зажадав зупинити машину. Шофер став пригальмовувати. Журналіст спробував його зупинити. Ткачук кинув ще кілька фраз про те, що такі люди, як Ксендзов, небезпечні тим, що для них все ясно заздалегідь. Але так не можна жити. Життя – це мільйони ситуацій, мільйони характерів і доль. Їх не можна втиснути в дві-три схеми, щоб поменше клопоту. Мороз зробив більше, ніж якби вбив сто німців. Він життя поклав на плаху добровільно. Немає ні Мороза, ні Миклашевича. Але ще живий Тимофій Ткачук! І більше мовчати він не буде. Всім розповість про подвиг Мороза.

    Не зустрівши заперечень, Ткачук замовк. Ксьондзів теж мовчав, втупившись на дорогу. Фари яскраво різали темінь. По боках миготіли білі в променях світла стовпи, дорожні знаки, верби з побіленими стовбурами…