Category: Література

Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає в наступному:

І. Підтримка освіти та культури

Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанасiя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю – “мазепинського барокко”. Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi усiх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.

ІІ. Державно-політична діяльність

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).

Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

ІІІ. Меценатська діяльність Івана Мазепи

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькiсть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi – Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.

Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. Iншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних сiрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

ІV. Репрезентація Мазепою України у світі.

Гетьман І. Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представник України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картин, 22 музичних твори, 17 літературних творів, шістьох скульптур. Серед найбільш відомих творів – гравюри І. Мигури, І. Щирського, Д. Галяховського, Л. Тарасевича, М. Бернінгротга; портрети невідомих художників XVII – початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України; полотна історико-легендарного змісту відомих художників А. Деверія, Ю. Коссака, Л. Булянже, Г. Верне, Л. Булянже, Т. Жеріко, Е. Делакруа, Є. Харпентера, М. Геримського; поетичні та прозові твори Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького, О. Пушкіна, Ф. Булгаріна, Г. Асакі; музичні інструментальні та оперні твори П. Сокальського, К. Педротті, Ш. Пурні, Дж. В. Гінтона, Ф. Педреля, П. Чайковський, М. Гранваль, Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О. Титова, С. Рахманінова.

“Маріо і чарівник” характеристика образів Чіполло, Маріо з Новели Томаса Манна викладена в цій статті.

“Маріо і чарівник” характеристика героїв

“Маріо і чарівник” характеристика оповідача

Образ оповідача. Оповідач – людина мисляча, інтелектуальна, котра хвилюється за ті зміни, які бачить в Італії. Він неодноразово нагадує, що ці події відбуваються в країні Гомера, ніби проводячи аналогію між культурою Італії, яка була колискою Європи й Італією, яка стала центром фашизму. Оповідач болісно реагує на прояви зла. Це філософ, аналітик, гуманіст, добропорядна людина, яка не сприймає жорстокості, насилля

“Маріо і чарівник” характеристика Чіполли

Чіполла змальовується у єдності двох своїх іпостасей – як “сильна особистість”, тобто образ, пов’язаний із політичними реаліями 20-30-х років, і як напівфантастичний персонаж, співзвучний злим чарівникам із давніх легенд. Ці іпостасі виявлені вже в описі зовнішності штукаря. Його обличчя вражає суворою різкістю рис, рухи – енергією та самовпевненістю, манера поводитися – зухвалістю людини, що звикла володарювати. А водночас цей горбун у костюмі кавальєре нагадує ярмаркового шарлатана XVIII ст. Така двоїстість героя підкреслюється двома деталями його виступу: Чіполла підкорює “піддослідних” своїй волі і поповнює у собі запас демонічної сили.

Кожний номер сеансу “чорної магії” Чіполли спрямований на те, аби підкорити глядачів, зламати їхню волю, знищити в них усі ознаки індивідуальності, ствердити тотальне панування над ними. При цьому Т. Манна цікавить психологія капітуляції суспільства перед згубною для нього силою. Переважна більшість публіки – аморфна маса, яку Чіполла насправді зачаровує своїм надприродним хистом і водночас обдурює своєю отруйною демагогією. Ця категорія глядачів відчуває зло, що випромінює горбун, однак тягнеться до нього зі здивуванням ярмаркового люду, який без розбору віддає данину захоплення незвичайному. Своєрідним показником настроїв цієї більшості є реакція дітей оповідача: вони то завмирають від напруження, то губляться від нерозуміння того, що відбувається, і все ж таки радісно плещуть у долоні. З-поміж меншості, що вирізняється нестандартною реакцією на магнетизм Чіполли, звертають на себе увагу глядачі, які з особливою легкістю піддаються маніпуляціям гіпнотизера. Це – ідеальний “людський матеріал”, з якого за умов тоталітарної держави виходять найвідданіші вірнопіддані режиму, його фанатичні прихильники.

Чіполла вміло грає на нерві національного почуття натовпу. Як засвідчує експозиція новели, у Торре ді Венере на націонал-патріотнчну істерію хворіють геть усі. Хворіють діти, які через викривлені патріотичні ідеї втратили природну здатність знаходити спільну мову з ровесниками-іноземцями. Хворіє міська влада, яка звинувачує у нехтуванні законами моралі та гостинності Італії батьків тільки через те, що вони дозволили восьмирічній доньці пробігти голенькою кілька метрів до моря. Гіпнотизера і публіку єднає “ідея нації”, що була однією із складових фашистської ідеології.

Манн виявляє не очевидний, але важливий зв’язок між “володарем натовпу”, якого вдає із себе гіпнотизер, і самим натовпом. У тій частині сеансу, де Чіполла відгадує думки, виявляється його дивовижна здатність наповнюватися енергією публіки, відчувати її найдрібніші емоційні імпульси.

Письменник підводить читача до висновку про те, що “сильна особистість” – це не просто людина, здатна керувати людськими масами, а й ідеальний проводир їхніх усвідомлених і неусвідомлених бажань. А відтак просування такої особистості до вершини влади є не лише наслідком її власних зусиль або чиєїсь протекції. Це ще й показник духовного клімату суспільства або, так би мовити, втілена у плоть і кров відповідь на потребу цього суспільства бути масою, скерованою “вождем”.

Отже, на перший погляд жалюгідний, схожий на блазня каліка-горбань Чіполла примушує молодих, сильних і вродливих юнаків підкорятися його волі. Завдяки своїй великій гіпнотичній силі він здатен нав’язати натовпу свою волю. Таким чином гіпнотизер досягає безмежного підкорення, поваги і визнання своєї сили і влади, нагадуючи злого чарівника.

У новелі зображено гіпнотичний сеанс Чіполли, де він демонструє неабияке вміння підкорювати людей з допомогою гіпнозу. Його мета не має нічого спільного з цілями звичайних цифрових фокусників, покликаних дарувати глядачам гарний настрій. Головне для Чіполли – знущання з людей, демонстрація своєї влади над кожним присутнім.

Насолоджуючись власною силою, він виставляє на посміховисько їхні найсвятіші почуття.

Але проблема полягає не лише у Чіполлі, а й в самому натовпі. Феномен “вождя” і феномен натовпу – дві сторони одного явища, яке можна назвати феноменом влади.

“Вождю” необхідні маси для втілення своїх задумів, а натовп, з свого боку, відчуває потребу підкорятися, він завжди готовий стати керованою армією однодумців, якщо з’явиться особистість, здатна об’єднати масу своєю волею, ідеологією, готовністю взяти відповідальність на себе.

Глядачі впізнають у “штукарі” “свого” і підтримують його, оплесками схвалюючи все, що він робить. Саме їхня підтримка, їхня віра в його “винятковість”, їхня поблажливість “до його маленьких вад” дають гіпнотизеру владу над “натовпом”. Від витівки до витівки Чіполла все більше принижує людей, навіть знущається з них, але глядачі вже цього не помічають.

Злий і пихатий Чіполла, застосовуючи силу гіпнозу (ідеологічного), знущається зі своїх жертв, змушуючи їх робити смішні рухи, застигати в принизливих позах. Він експериментує над беззахисними душами людей, які опинилися під його владою; їхні найпотаємніші думки постають оголеними. Чіполла – щонайточніше дзеркало тоталітаризму – для своїх брудних маніпуляцій підбирав людей під тиском власної волі. Джованотто він говорив: “я тебе вже примітив. Такі люди, як ти, мені найбільше подобаються, бо можуть знадобитися”.

Цей безжальний чарівник, котрий не має ані краплі людяності й сумління, силою свого чаклунства перетворює силу-силенну людей на автомати, покірні його сатанинській волі.

“Маріо і чарівник” характеристика Джованотто

На прикладі Джованотто письменник показує, як під впливом штукаря-гіпнотизера відбувається руйнування особистості: зухвалий і погордливий, він, переживши приниження на очах “натовпу”, сам ладен принизити будь-кого. Саме Джованотто, перший опозиціонер Чіполли, наприкінці новели стає його першим помічником.

Чарівник змусив Джованотто, юнака, який сподівався на привітання Чіполли з публікою, “показати… язика до самого кореня”, навіяв йому жорстоку кольку в животі – “юнак поволі підняв руки, схрестив їх, притис до живота, туло його подалося вперед і почалось згинатись все нижче і нижче, майже до самої землі, ноги вивернулися п’ятами назовні, коліна зійшлись докупи, а Чіполла образливо прозивав його “просмаленим телепнем”, “солоною рибою”, “морською черепахою”.

“Маріо і чарівник” характеристика образу Маріо

Маріо – син дрібного писаря та пралі, парубок років 20-ти, кремезний, товстуватий, коротко підстрижений, із зелено-жовтими імлистими очима та плоским носом, покритим ластовинням. Портрет: “Уявіть собі кремезного хлопця років двадцяти. Коротко підстриженого, з низьким лобом і важкими повіками над туманно-сірими, з зеленим і жовтим полиском очима. Я добре знаю, які в нього очі, бо ми часто розмовляли з ним. Верхня частина обличчя з плескатим носом у ластовинні якось відступала в тінь, перед нижньою, з товстими губами, між якими, коли він розмовляв, видніли вологі зуби; ті віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю виразу наївної меланхолії, через що ми й симпатизували Маріо. Зовнішність його зовсім не здавалася простацькою, насамперед завдяки вузеньким, гарним рукам, аристократичним навіть для жителя півдня, – приємно, коли тебе обслуговують такі руки”.

Увагу акцентовано на виразі обличчя: “… віддуті губи й імлисті очі надавали його обличчю наївної меланхолії, а також на руки”, що свідчить про те, яке потрясіння потрібно пережити, щоб здійснити такий вчинок у фіналі. Антитеза підкреслює антагонізм чарівника й кельнера системою контрастних деталей: очі, руки, зовнішність, статура.

Маріо “…часом задумувався й забував усе на світі. А потім квапився послужливістю згладити свою провину. Він тримався поважно, не похмуро, але й не улесливо, усміхаючись хіба що до дітей, без робленої люб’язності, швидше він навіть не пробував бути люб’язним, бо не сподівався, що комусь сподобається”.

“Цілий вечір він, схрестивши руки або засунувши їх у кишені, стояв… уважно, але не дуже весело спостерігав за сценою, навряд чи добре розуміючи, що там відбувалося. Він був явно незадоволений, що наприкінці ще й його залучено до участі у виставі”. А коли Чіполла поманив його пальцем, то “… він скорися. Така вже в нього була професійна звичка; а крім того, мабуть, психологічно не могло статися, щоб такий простий хлопець, як він, не послухався Чіполли”.

Коли штукар почав говорити з Маріо про те, що добре, що прийшов на вечір та ще й “обмотав шию такою гарною хусткою… мало котра з дівчат… встоїть перед нею…”, то Маріо стиснув плечима. “А може тим рухом він хотів приховати свої справжні почуття…” Хороші людські якості Маріо виявилися тоді, коли він намагався допомогти Чіполло з визначенням його колишньої професії: “Але раніше я був якийсь час продавцем у Порто Клементе, – додав він, наче виправдовуючись. У його словах було чисто людське бажання помогти ясновидцеві, дати йому провідну нитку”.

Коли Чіполло сказав, що Маріо журиться через кохання, хлопець рішуче похитав головою. Але кавальєре, обравши найпрекраснішу тему, якої ще жодного разу не торкався, нібито прочитав ім’я коханої, котре викрикнув Джованотто, швидко намалював її словесний портрет: “ангел небесний”. Виголошуючи пристрасні слова, став вабити Маріо: “Час тобі побачити і пізнати мене, Маріо, коханий мій!…” Маріо видалося, що то була його кохана: “Сильвестра!… – в щирому захваті прошепотів він – Поцілуй мене! – сказав горбань… Ілюзія викликала почуття безмежного щастя… Горбань ляснув нагайкою… і Маріо, прокинувшись, відсахнувся від нього”.

Юнак зазнав жорстоке приниження, відчув страшний біль: “Він стояв утупившись очима в порожнечу, всім тілом подавшись назад і притискаючи то одну, то другу руку до своїх споганених уст, раптом він ударив себе кісточками пальців по скронях, обернувсь і кинувся східцями вниз… Уже внизу Маріо зненацька круто обернувся на бігу, скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалось два короткі, оглушливі постріли”. Такі духовні страждання призве™ до закономірного фіналу.

Постріл Маріо – закономірний. Він поклав злим чарам “сильної особистості” кінець, і показав перспективу неминучого покарання будь-яких володарів натовпу: “Жахливий, фатальний кінець. А все-таки він приніс визволення – так почував я тоді, так почуваю тепер і не можу інакше”.

Жодна людина не любить, коли її не лише дурять, а ще й виставляють перед усіма на посміховисько. Важко знайти більше приниження. Тому Маріо знаходить лише одну можливість відновити почуття власної гідності – вбити гіпнотизера. До події на виставі ми дізнаємось про цю людину небагато, відомо практично лише те, що він служить у Гранд-готелі, звідки викинули ні за що родину відпочивальників, але на відміну від інших службовців, що визнають лише владу грошей і сили, поводить себе як нормальна людина і навіть потоваришував з восьмирічною дівчинкою, яка мимоволі стала причиною великого скандалу. Інакше – ми знаємо лише те, що він не піддався іншій формі масового гіпнозу, що причарувала більшість мешканців Торре. Гідність і розум Маріо виявляються сильнішими за гіпноз.

Він стає вбивцею – але й переможцем. Вбивство було для нього єдиним виходом. І не лише для нього – бувають злочини, які припинити можна лише застосуванням сили. Для того, щоб припинити інший, масовий гіпноз, теж потрібне знищення устрою, що його здійснював.

Порівняльна характеристика Максима і Тугара Вовка

Максим І Тугар Вовк – представники антагоністичних таборів. Вони різні, але у дечому і схожі (усвідомлення своєї сили; почуття власної гідності, сміливість, витривалість, залізна воля; розум і кмітливість; бажання повнокровного життя). Ці позитивні риси підпорядковано абсолютно різним життєвим принципам.

Мужність, відвага Максима викликали захоплення навіть у самого Тугара Вовка: “їй-богу, славний молодець… Не дивуюсь, що він очарував мою доньку. І мене самого він міг би очарувати своєю рицарською вдачею!” Даючи устами ворога таку високу оцінку вчинків Максима, І. Франко ще більше героїзує цей образ.

Письменник однозначно засуджує Тугара Вовка, поступово розкриваючи усі сторони його вдачі та причини злочину. Вже на початку повісті Франко, нагнітаючи негативні риси зовнішності й характеру, викликає в читача відразу до персонажа:

“Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів, яких їхав воювати”.

Прізвище Вовк повністю імпонувало його вовчій натурі. Авторська характеристика Тугара Вовка підсилюється його самохарактеристикою. Погрожуючи в думках тухольцям, він говорить: “Але постійте, ви, хамове плем’я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк – се не тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати “зуби”. Зрадника, підкреслює Франко, завжди чекає ганебний кінець.

Гомер біографія українською мовою скорочено поета стародавньої Греції періоду античності викладена в цій статті. Гомер вважається автором “Іліади” та “Одіссеї”, двох славетних грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу.

Гомер коротка біографія

Немає достовірних даних щодо місця і часу його народження. Вважається, що Гомер жив приблизно в 8 столітті до нашої ери в одному з семи міст на території Іонії: Афіни, Родос, Аргос, Саламін, Смірна, Колофон, Хіос. Прийнято також зображати Гомера сліпим, дотримуючись традицій періоду античності. У той час багато знаменитих віщунів і поетів були позбавлені зору, і греки бачили в цьому якийсь взаємозв’язок.

В описі життя Гомера є епізод, пов’язаний з поетичною дуеллю на іграх на честь загиблого Амфідем, де Гомер і Гесіод читали свої кращі вірші. Незважаючи на те, що симпатії публіки були на боці Гомера, перемога дісталася його противнику, який оспівував у своїх віршах світ і землеробство.

Гомера вважають прабатьком європейської літератури. Саме з поем “Іліада” і “Одіссея”, автором яких є великий поет, починається знайомство зі світовою літературою. Однак, його авторство вчені піддають сумніву починаючи з 18 століття. Усі суперечки та проблеми щодо походження і створення цих поем прийнято називати “гомерівським питанням”.
На думку дослідників, знамениті поеми були створені після Троянської війни, і були засновані на міфах і переказах. Епоси написані в 8 столітті до нашої ери, розповідають про військові дії на територіях давньої Греції, про героїв легенд та історичних персонажів.

“Іліада” і “Одіссея” вважалися у стародавніх греків символом мудрості, справедливості та духовності. Люди виконували їх на святах, починали і завершували ними процес навчання, по них грецькі діти вчилися читати. Гомер став прикладом для багатьох письменників того часу, а також класиків світової літератури, які черпали натхнення у великого поета античності.
Саме ці поеми принесли Гомеру всесвітню популярність. Він є першим давньогрецьким поетом, який залишив таку літературну спадщину, і знання про якого дійшли до наших днів. До того ж, близько половини знайдених на сьогоднішній день папірусів стародавньої Греції належать його перу і є уривками його творів.

Перекладати знамениті поеми почали ще в 3 столітті до н. е. – Римський поет Лівій Андронік зробив переклад “Одіссеї” на латинь. У 15 столітті вперше з’явився переклад на італійську, а в 18 столітті – на англійську, німецьку та російську мови.
Крім “Іліади” та “Одіссеї” Гомеру також приписують авторство так званих “Гомерових гімнів”, комічну поему “Маргіт”. Однак, в його літературну спадщину вони не ввійшли, як і багато інших творів, зараховуваних йому.

Смерть Гомера настала на острові Іос архіпелагу Кіклади.

Час який Простак і Гордон провели в Бастилії розкриває полеміку двох протилежних особистостей. Якщо Гордон був начитаним вченим, то Простак прочитав лише одну книгу – Біблію.

Простак і Гордон в Бастилії

У творі Вольтера наука виконує роль лакмусового папірця, який показує переваги і вади цивілізації. Недаремно в Бастилії Простак сидів у одній камері з літнім ученим, янсені-стом Гордоном.

Здавалося б, у цивілізованого старигана були всі інтелектуальні переваги, адже він присвятив науці півстоліття, тоді як молодий напівдикун зовсім не мав освіти. Уже після кількох бесід Гордон здивувався тому, що “молодий неук має думки, властиві лише душам досвідченим, став високої думки про його розум і ще більш прихилився до нього”. Простак “записав багато думок, які вжахнули старого Гордона.

“Як,- казав той сам собі,- п’ятдесят років витратив я на своє навчання і тепер боюся, що не зможу наздогнати природний добрий розум цієї майже дикої дитини. Я тремчу, зміцнивши старанно свої забобони: він же слухав лише простої природи”.

Але тут Вольтер знову дещо міняє курс – він показує переваги науки, тобто цивілізації, над природою:

“Читання звеличує душу, а освічений друг заспокоює її. Наш в’язень звеселяв себе цими двома благами, про які раніш і не підозрював. “Мене спокушає повірити в перевтілення,- говорив він,- бо я сам із тварини перетворився на людину””. Це знову полеміка з Руссо, який абсолютизував природу й убачав у цивілізації лише негативні риси. Отже, для того щоб “із тварини перетворитися на людину”, потрібна освіта. Образно кажучи, для перетворення “алмазу” (природної людини) на “діамант” (людину довершену) потрібний “шліфувальний круг” цивілізації.

Але це не значить, що Вольтер не бачить недоліків сучасної йому освіти, яка засмічувала мозок європейця всілякими забобонами. Напевне, оптимальний варіант, запропонований письменником, такий: усі плюси природного розуму помножені на найкраще, чого досягла наука. Саме тому Гурон і прогресував так швидко: “Молодий Простак скидався на одне з тих дужих дерев, що, зрісши на непліднім грунті, швидко випростують своє коріння й гілки, коли їх пересадять на кращу землю, і дуже незвичайним було те, що саме в’язниця стала за таку землю”.

Вірші Олени Пчілки Для дітей про тварин, про овочі, про природу, про пори року зібрані в цій статті.

Олена Пчілка вірші для дітей

ІДИ ДОЩИКУ

Іди, іди, дощику,
Зварю тобі борщику,
В полив’янім горщику!

Іди, іди, дощику,-
Цебром, відром, дійницею
Над нашою пашницею!

КІТ – ВОРКІТ

Ой кіт-воркіт
На віконечко скік,
А з віконця в хижку,
Піймав котик мишку:

Мишка буде грати,
Котик воркотати,
А дитина буде спати.

СНІГОВА БАБА

– Ну-те, хто з вас там бистріший?
То ідіть в садок скоріше!
Купи снігу там лежать! –
Хлопці поклик підхопили,
Бабу з снігу враз зліпили,
Очі з вугілля всадили,
Рот із буряка зробили,
От так “баба”! Молодці!
Ну, дивуйтесь, горобці!

Метели

Діти бігають, стрибають,
Далі – весело гукають:
– Ах, метелик!.. подивіться!..
Ось він, ось він метушиться!
Та який же гарний, гожий!
Наче квітка, прехороший!

Сонечко

Як стало сонечко світити,
Як огріва навколо все!
Дитя мале зриває квіти.
Бабуся зіллячко несе…

Іванко

Біля струмочку, біля калини,
Дудку Іванко зробив з вербини;
Гра-виграває в дудку Іванко,
Голос по гаю іде щоранку…

Мамо й доня

Погляньте на двох їх:
Он з донею мати.
Чи можна ж маленьку
Ще більше кохати?!

Впадає матуся.
Дівчатко милує, –
І рученьки й ніжки
Маленькі цілує!

КОТИК

А-а, котку,
Не лізь на колодку,
Бо заб’єш головку,
Та буде боліти,
Нічим завертіти –

Одна біла хустина,
Як та павутина,
Та й ту діти взяли,
На ляльки подрали,
Ляльок наробили,
Куток засадили.

Морквяний вовк

(Волинська пісенька)

Їхав вояк морквяний,
Коник буряковий,
Кожушина оріхова,
Жупан лопуховий;
Пістолети з качана,
Кулі з бараболі,
А шабелька з пастернаку,
А піхва з фасолі.
Їде, їде вояченько,
Під ним коник скаче.
Надибали його свині:
“Злізай-но, вояче!”
Він вихватив пістолета.
Став свиней стріляти, –
Свині кулі похватали,
Нічим воювати!
Він вихватив шабельку,
Став свиней рубати,
Свині шаблю погризли,
Нічим воювати!

Тямущий котик

Ну, й розумний же наш котик!
Де такий і взявся?!
Чи у школі де навчався?
Чи такий вже вдався?
Казку хоч яку вам скаже,
Про жар-птицю, змія,
Пісню всяку заспіва вам –
Чиста чудасія!
Звідки ж котик тає знає?
Він книжки читає;
І читає, й розбирає,
Та на ус мотає.

МУДРА КИЦЬКА

У збаночку молоко,-
Ох, то штука ловка!
Та як його скуштувать?
Не влізе головка!…

Наша киця дуже мудра –
Способу добрала:
У той кухличок вузенький
Хвостика вмочала.

Отже кухлик не звалила,
Зробила обачно,
Тепер хвостик витягає,
Облизує смачно!

КОТИК – МУРЧИК

Котик-мурчик
Мій голубчик!
Він удвох зі мною,
Як риба з водою!

Кашку смачненьку
В мисочку новеньку
Матуся поклали,
На сніданок дали.

Я ту кашку виїдав,
Котик – мисочку лизав.
Коли б мама теє знали,
Були б котика нагнали!

А тим часом він наївся,
Коло мене умостився,
Стиха казочку муркоче,
А я слухаю охоче!

КОТОЧОК

А-а, коточок,
Не йди рано в садочок,
Не полохай діточок
Та нарви їм квіточок.

А ти, коте сірий,
Ти вимети сіни!
– Хоч вимету, та не я,
Єсть у мене котеня.-

Котеня не хоче,
Ніжками дрібоче,
Та по хаті скаче,
Віника й не баче!

– Хай замете бабуся,
Бо я пилу боюся:
В мене шкурка біленька,
Вилизана, чистенька;

Краще з дітьми пограюсь
Та й в куточок сховаюсь.
А ввечері прийду спати,
Дитиночку колихати!

ДРІБНЕНЬКІ ГРУШКИ

Галя з мамою в садочку
Груші в кошичок збирає;
Себто – мама більш пильнує,
Доня ж – тільки помагає.

– Що ж ти, Галочко, минаєш?
Он же, бачиш, у травиці
Ще грушок зосталось зо три.
– То, матусенько, гнилиці!

– А оці дві онде, бачиш?
– То, мамусю, дуже дрібні!
Нащо нам грушки такії?
Та хіба ж такі ми бідні? –

Мама вмовкла та в травицю
Все пильненько поглядає,
Нахиляється й помалу
Груші в кошичок складає.

Літо любеє минуло!
Ох, недовго пробуває!
Десь лиха зима взялася,
Снігом землю укриває!..

Вже й Різдво якось надбігло,
Ось і Свят-вечір у хаті,
Всі клопочуться, радіють
І убогі, і багаті.

На столі і пиріжечки,
І кутя, й узвар укупці –
Все завдяки чи бабусі,
Чи матусеньці голубці!

Тож і Галя коло мами
Їсть узварець, поживає;
З ‘їла зо дві, зо три грушки
Та уголос і питає:

– Де таких, матусю, добрих
Грушечок оце достала?
– А се тії,- каже мама,-
Що в садочку ти минала!..

СЕСТРИЧКА Й БРАТИК

Єсть у мене люба лялька,
Хорошая дуже!
Може, в кого є ще краща,
Та мені байдуже!

Граюсь лялькою гарненько,
Гарно убираю;
Пограюся та і знову
Її заховаю.

А як дуже забажає
Братичок маленький,
Даю йому погратися –
Стане веселенький!

Таке втішне! Ось на ніжку
Мені примостило;
І всі троє ми радієм, –
Всім так любо-мило!

Прийдуть, мама, попитають:
“Добре доглядала?”
Скажу: “Як же ж, навіть ляльку
Гратися давала!”

КОТИК ТА КУХАР

Якось-то кухар знакомитий,
Обід зваривши смаковитий,
Побіг близенько у крамничку,
Либонь, купить якусь дрібничку.

А може, й чарочку смикнуть
(Любив часами він черкнуть!).
А при своїй всілякій справі
Покинув котика на лаві,-

Либонь на теє, щоб стеріг.
А котик зараз і побіг
Та плиг на діл,
Після на стільчик та на стіл;

Сюди-туди він там метнувсь,
Аж поки м’ясива дочувсь…
Вернувся кухар за хвилину –
І бачить він таку картину:

Котусь коханий примостивсь,
Голівкою на бік схиливсь
І гарненько курча вминає
(Крильця одного вже немає!)…

Тут кухар наш почав гукать,
Котові дорікать:
– А, харцизяко ти, злодюго!
Ах, капосний же ти котюго!

Ну як же можна так робить,
Так по-злодійському чинить?
Та я ж на тебе так звірявсь,-
А ти мерщій на стіл забравсь,

Потяг курчатко щонайкраще!
Ах, безсоромцю, ах, ледащо! –
Тож кухар наш так дорікає,
А котик слуха та вминає…

Поки ж то кухар все довів,
То котик геть курчатко з’їв!..
Гай-гай! Було ж не тратить слова,-
Потрібна тут була не мова!
Узяв би котика за хвіст
Та й скинув швидше на поміст!

ГАРБУЗОВА РОДИНА

Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
– Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?

Обізвалась жовта диня,
Гарбузова господиня:
– Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!

Обізвались огірочки,
Гарбузові сини й дочки:
– Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!

Обізвалася квасоля,
А за нею й бараболя:
– Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!

Обізвались буряки,
Гарбузові свояки:
– Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!

Обізвався старий біб:
– Я іздержав увесь рід!
Іще живі, ще здорові
Всі родичі гарбузові!

Ой ти, гарбуз, ти перістий,
Із чим тебе будем їсти?
– Миску пшона, трошки сала,
От до мене вся приправа!

Переказ “Тарасова ніч” не донесе всієї краси відомої поеми Тараса Шевченка. В основі поеми – історична подія – розгром повсталими козаками на чолі з гетьманом Тарасом Трясилом польського війська гетьмана С. Конецпольського.

“Тарасова ніч” скорочено

Сидить козак на розпутті, грає та співає про козацьку славу. Навкруг нього зібралася громада.

Зажурилася Україна, бо ніхто її не рятує; козацтво гине, віру запродано, як галич (галки) поле криють ляхи, уніати.

Прокочуються козацькі повстання Наливайка, Кравчини, Павлюги. А це обізвався Тарас Трясило, орел сизий.

Вже не три дні, не три ночі б’ється Трясило, ізнемігся, а поляки на чолі з Конецпольським радіють, бенкетують.

Тарас зібрав козаків на раду. Вирішили, що наступати будуть вночі. Як зійшов місяць, ревнули гармати. Розпочалася велика битва – полягли всі ляшки-панки.

Над річкою, в чистім полі могила чорніє. Де кров текла козацькая, трава зеленіє. Згадає козак гетьманщину та й заплаче. Слухають люди кобзаря, сльози втирають. А кобзар тут же з журби як заграє веселої, щоб із ворогів покепкувати.

Джеймс Максвелл біографія скорочено українською мовою викладена в цій статті.

Джеймс Максвелл біографія коротко

Максвелл Джеймс Клерк (1831-1879) – британський фізик шотландського походження, фахівець в області механіки, математики та оптики. Основоположник статистичної фізики і класичної електродинаміки. Автор закону розподілу молекул за швидкостями, названий на його честь “розподілом Максвелла”.

Народився Джеймс Максвелл 13 червня 1831 в столиці Шотландії, місті Единбурзі, в родині адвоката і спадкового дворянина. Дитинство Джеймса пройшло у родинному маєтку в Південній Шотландії. Його мати рано померла, і вихованням хлопчика займався батько. Саме він прищепив Джеймсу любов до технічних наук. У 1841 він вступив в Единбурзьку академію. Потім, в 1847 році протягом трьох років навчався в університеті Единбургу. Тут Максвелл вивчає і розвиває теорію пружності, ставить наукові досліди. У 1850 – 1854 рр. навчався в Кембріджському університеті, який закінчив зі ступенем бакалавра.

Після завершення навчання Джеймс залишається викладати в Кембриджі. У цей час він починає роботу над теорією кольорів, яка згодом лягла в основу кольорової фотографії. Максвелл також починає цікавитися електрикою і магнітним ефектом.

У 1856 році Джеймс Максвелл став професором Марішаль-коледжу в Абердіні (Шотландія), пропрацювавши там до 1860 року. У червні 1858 Максвелл одружився з дочкою директора коледжу. Працюючи в Абердіні, Джеймс працює над трактатом “Про стійкість руху кілець Сатурна” (1859), визнану і схвалену науковими колами. Одночасно з цим, Максвелл займається розробкою кінетичної теорії газів, яка лягла в основу сучасної статистичної механіки, а пізніше, в 1866 році, ним було відкрито закон розподілу молекул за швидкостями, названий його ім’ям.

У 1860 – 1865 рр. Джеймс Максвелл був професором на кафедрі натуральної філософії в Кінгс – коледжі (Лондон). В 1864 році вийшла його стаття “Динамічна теорія електромагнітного поля”, яка стала головною роботою Максвелла і визначила напрямок його подальших досліджень. Проблемами електромагнетизму вчений займався аж до кінця свого життя.

У 1871 році Максвелл повернувся до Кембриджського університету, де очолив першу лабораторію для фізичних експериментів, названу по імені англійського вченого Генрі Кавендіша – Кавендішська лабораторія. Там він викладав фізику і брав участь в оснащенні лабораторії.
У 1873 році вчений нарешті закінчує роботу над працею “Трактат про електрику і магнетизм”, яка стала справді енциклопедичною спадщиною в області фізики.

Помер великий учений 5 листопада 1879 року від раку і був похований біля родового маєтку, в шотландському селі Партон.

“Сентиментальна історія” Хвильовий скорочено

“Сентиментальна історія” короткий зміст ви можете прочитати за 10 хвилин.

Розповідь у оповіданні веде головна героїня. Головна героїня – сімнадцятирічна дівчина з провінції на ім’я Б’янка. Дівчині з дитинства було затісно в рідному сілі і вона вирішує поїхати подорожувати. Дівчина не цурається батьківського дому та рідні, але матері так і не вдається вмовити дочку залишитися вдома. Б’янка дуже мрійлива та романтична натура, їй неодмінно потрібно потрапити у столицю, адже саме там вона зможе зустріти своє найбільше кохання.

Вона прощається з матірю, і знає що їде з рідного дому назавжди. Їй сумно, коли вона відїжджає на підводі навіть не дивиться на матір, на очі навертаються сльози.

По дорозі до міста дівчина прощається з рідним краєм. Вона згадує старшого брата – романтика та відчайдуха, але він загинув на одній із барикад, захищаючи інтереси нового ідеального суспільства.

Пригадує вона також сільських комомольців і те, як не захотіла вступати в їхні ряди. Справа тут зовсім не в політиці, просто Б’янка впевнена, що усі “комомолки” – “почесні давалки”. Про це навіть увесь район знає. А вона ж не така, вона хоче величного і святого кохання.

Дівчина приїждає на вокзал, і через три дні опиняється у великому місті. Вона до вечора гуляє містом.

З роботою у великому місті проблем не було. Шкільна подруга Б’янки – Лізбет, змогла домовитись про неї та влаштувала її машиністкою (друкаркою). Будучи з дитинства кмітливою, дівчина зразу ж опанувала нескладну науку і, навіть, побачила у машинці свого найвірнішого друга.

В зовсім невеличке коло б‘янчених столичних знайомих увійшла ще одна людина – товаришка Уляна. Вона видна та струнка жінка, але із своїм чоловіком, як стало відомо героїні, вона живе не дуже добре. Разом із тим, Уляна ніколи не обмовляла свого коханого товариша Бе та надіялась, що колись він таки перестане піднімати на неї руку та знову щиро покохає. Іноді Бьянці ставало жаль Уляну, але вона розуміла, що аона лише епізодична постать у її житті.

Місто видається дівчині якимось чудним. Тут вона вперше побачила як виходять на роботу проститутки, вперше прогулялась по алеї “Синього кабачка”, спробувала пиво.

Діловод Кук, з яким вона працювала, виявляв знаки уваги до неї, і одного разу вона пішла погуляти з ним. На міській алеї вона познайомилася з художником Чаргаром, він провів її до додому і вона закохалася в нього, їй здавалося, що саме його вона чекала все життя.

Б’янка все частіше вловлює на собі погляд діловода Кука. Якось він зустрівся з дівчиною і запропонував їй відсвяткувати його День народження у місцевій пивній. Б’янка погодилась. Трохи захмелівши, діловод почав чіплятись до дівчини, цілувати та обіймати її, виливати душу, скаржитись на начальство… Такі залицяння цнотлива красуня не могла довго терпіти, а тому поспішила додому. Її серце було не вільне. Більш за все на світі вона хотіла опинитись в обіймав художника Чаргара.

Б’янка любила гуляти по вулицях місця. Для цього заняття їй не потрібно було зовсім нікого. Вона могла провести у таких вуличних мандрах навіть цілий день. Одного вечора, віддавшись таким мрійливим мандруванням, зустріла знайому журналістку. Вона була дуже брутальною та неприємною. Між дівчатами зав’язалась розмова про чоловіків, що продають своє тіло. Б’янка ніколи не говорила на такі теми, а тому їй стало дуже бридко. Сіроока журналістка справила на дівчину дуже негативне враження. Бьянка іноді зустрічалась з нею, і коли журналістка дізналась, що вона незаймана, то сказала, що на цьому можна непогано заробити. Для Бьянки такі розмови були неприємні.

В цей же ж день дівчина випадково зустріла Чаргара. Пара провела вечір в “японському кабачку”, а потім, як і годиться, кавалер провів захмелілу Б’янку додому. Вона розмовляли про все, і звісно молодого красеня цікавило її особисте життя, вона зізналася, що ніколи не зустрічалася з хлопцями. З цього часу вони бачились значно частіше.

В своє житло художник відвів дівчину лише після трьох місяців знайомства. Його квартира була надзвичайно убога. Дівчині так хотілось поринути у світ кохання, так довести хлопцеві свою любов, що вона сама запропонувала йому віддатись. Звичайно, прямо сказати це цнотлива Б’янка не могла, але повідомлення її було зрозумілим. Художник обережно відмовив і дівчина пішла додому.

Б’янка сама себе соромила, порівнювала із хтивою журналісткою. Роздумуючи над своїм життям, дівчина приходить до висновку, що вона просто людина часу. Романтизм та скептицизм у ній постійно змінюють одне одне.

Після відвертої розмови з Чаргарем, хлопець все частіше уникав Б’янку, але дівчина і далі мріяла про зустріч з ним. Пощастило ж їй зустрітись тільки з Куком. Він продовжував свої хтиві залицяння, а Б’янка вже не так сором’язливо розмовляла з ним. Вона запропонувала піти в кущі, і діловод з радістю погодився, але сказав, що грошей на аборт давати не буде. А коли Бьянка пожартувала, що мріє про дитину від діловода і у будь-якому випадку не погодиться на аборт, то Кук сказав, що послуги проститутки будуть коштувати менше.

Прошла осінь, зима і за цей час Бьянка лише кілька разів зустрічалася з Чаргарем, зустрічі ці були короткі. Коли настала весна, Бьянка була в передчутті їх важливої зустрічі.

Побачивши як можуть себе по-справжньому проявляти чоловіки, Б’янка вирішила пожартувати і з художником. При наступній зустрічі з Чаргарем, дівчина повідомила йому, що вийшла заміж за Кука. Як виявилось, хлопця це зовсім не засмутило і він, навіть, запропонував дівчині погостювати у нього. Хлопець вів себе значно вільніше і поступово справа дійшла до ліжка. В останній момент Б’янка вирвалась з обіймів коханого та плюнула йому в обличчя. Вона була впевнена, що він так само себе повів як Кук, не кохає її, а лише використовує.

Своє розбите серце дівчина намагалась врятувати роботою. Вона взяла на себе стільки завдань, як ніхто з машиністок. Та думки залишались біля Чаргара, хоча тепер вона його зневажала і ненавиділа. Вона почала молитися Богові, хоча до цього ніколи не робила цього, Бьянка могла цілу ніч простояти перед іконою. Одного разу вночі до неї почали настирливо стукати, Бьянка не відчинила, бо думала, що о такій годині ніхто пристойний в гості не ходить. Коли вранці вона відчинила двері там лежало закривавлене тіло Уляни, яку мабуть все ж вбив господин Бе. Бьянка повернулася в кімнату, розламала ікону і викинула її, їй здавалося, що Бог мав змусити її відчинити двері і допомогти врятувати Уляну. Тоді Бьянка переступила через тіло Уляни і пішла по своїх справах.

Щоб помститись Чаргару, дівчина пішла на відчайдушний вчинок. Вона прийшла до Кука та повідомила, що хоче віддатись йому, але перед цим повинна надіслати важливу телеграму. Діловод оторопів, але на пропозицію погодився. Повідомлення адресувалось Чаргару. Б’янка повідомила, що збирається до Кука, але Чаргар теж може приїхати туди. Свою цноту вона подарує тому, хто встигне взяти її першим.

Цього разу дівчина не жартувала і своїм першим мужчиною дозволила стати Куку. Через кілька хвилин після цього, вона почула стукіт у двері. На порозі стояв зблідлий Чаргар. Б’янка показала йому закривавлену простинь.

Рільке Хронологічна таблиця життя і творчості австрійського поета, прозаїка, драматурга й есеїста. Рільке один з найбільших представників модерністської філософської лірики ХХ ст.

Райнер Марія Рільке хронологічна таблиця

4 грудня 1875 – народився в Празі в сім’ї чиновника по залізничному відомству. Отримав ім’я при народженні – Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія Рільке.

1884 Розлучення батьків, син залишається жити з батьком. Перші дитячі вірші Рільке.

1886-1891 Навчання в кадетському і вищому реальному військовому училищі.

1891-1892 З вересня по травень – заняття в торговому училищі (Торгова академія в Лінці).

1892-1895 Завершує середню освіту, здає іспити на атестат зрілості в Празі. Пише перші оповідання – в тому числі П’єр Дюмон (1894). Виходить перша поетична збірка “Життя і пісні” (1894).

1896 Навчається в Празькому університеті, спершу на філософському, потім на юридичному факультеті. Виходить поетична збірка “Жертви ларам”.

1897 – переїзд до Берліна, навчання в Берлінському університеті. Пише три випуски поетичних збірок “Подорожник”, збірка віршів “Увінчаний снами”. Знайомство Рільке з блискучою інтелектуалкою Лу Андерас-Саломе, яка багато в чому визначила його подальший творчий розвиток.

1898 – здійснив подорож по Італії. Враження від цієї поїздки Рільке виклав у своєму “Флорентійському щоденнику” (1898). Збірка віршів “Святвечір”, збірка малої прози “Мимо життя”, драма “Без справжнього”

1899-1900 – Разом з Лу Андреас-Саломе поет здійснив дві подорожі по Росії, (знайомство з Левом Толстим, Іллею Рєпіним і Леонідом Пастернаком, батьком Бориса Пастернака ). У Німеччині виходять у світ “Дві празькі історії” і збірник віршів “Мені на свято” (Mir zur Feier).

1899-1902 – Підготував поетичні збірки “Мені на свято” (1899), “Часослов” (1899-1903), “Книга картин” (1902), книгу оповідань “Історії про Господа Бога” (1900) і ліричну новелу “Пісня про любов і смерті корнета Крістофа Рільке “(1904), що стала справжнім бестселером початку ХХ ст.

1901 Одружується на Кларі Вестгофф, дочці скульптора. У грудні – народилася донька Рут.

1903 Виходять у світ дві книги Рільке про мистецтво – “Ворпсведе” і “Огюст Роден”. Починається листування з Францем Каппусом, яке триватиме до 1908 року та яка потім складеться в книгу “Листи до молодого поета”. Поїздка в Італії, літні канікули в Ворпсведе. Восени – переїжджає до Риму.

1904 Виходить у світ книга прози “Історії про Господа Бога”. Закінчена драма “Біла княгиня”. З кінця червня по грудень живе у Швеції, а потім в Данії.

1905 Поет живе в Медоне, під Парижем, в заміській майстерні Родена, і працює у нього секретарем. На Різдво виходить у світ “Часослов”.

1906 Починає поетичний цикл про Шартрской соборі. Навесні – поїздка по Німеччині. У травні – розрив з Роденом, який звільняє Рільке без попередження, після чого він переїжджає в Париж. Працює над першою частиною “Нових віршів”.

1907 Живе – на Капрі і зустрічається з Максимом Горьким. Познайомився і здружився з Рудольфом Касснером. Потім до кінця жовтня – в Парижі. Виходить у світ перша частина “Нових віршів”.

1908 Поїздка до Італії. У травні – переїзд в Париж і відновлення інтенсивного спілкування з Роденом. Виходять у світ “Нових віршів друга частина” і переклад “Сонетів з португальської” англійської поетеси Елізабет Баррет Браунінг.

1909 Виходить книга “Реквієм”. Знайомиться з княгинею Марією фон Турн-унд-Таксіс Гогенлое, чиїм заступництвом і підтримкою Рільке буде користуватися до кінця життя.

Початок 1910-х На тлі помітного творчого спаду поет багато подорожував країнами Європи та Північної Африки.

1912 Виникнення поетичного циклу “Життя Діви Марії” і перших “Дуїнських елегій”. Подорожі до Венеції та Іспанії. Перекладає з французької анонімну проповідь XVII століття “Любов Магдалини”.

1913 Опубліковані “Життя Діви Марії”, збірка ранньої лірики “Перші вірші” і переклад з французької “Португальських листів”, приписуваних португальської черниці Маріанне Алькофорадо (1640-1723). Починає роботу над перекладами лірики Мікеланджело.

1914 Створюється поетичний цикл “П’ять гімнів”, присвячений почалася війні.

1916 Рільке на півроку призваний в австро-угорську армію у Відні, у військовому архіві.

1918 У перекладі Рільке виходять у світ “Двадцять чотири сонета Луїзи Лабе Ліонській” (з італійської та французької, XVI століття). Останні переклади з Мікеланджело, переводить дві сонета Петрарки.

1920 Поетичний цикл “З спадщини графа К. В.”. Опублікована драма “Біла княгиня”.

1921 Живе в замку Мюзо (Muzot), недалеко в Швейцарії, кантон Вале. Початок напруженої творчої роботи. Перші переклади з Поля Валері.

1922 – створив поетичні збірки “Дуінскіе елегії” і “Сонети до Орфея”, після чого написав ряд циклів віршів французькою мовою.

1923 перебуває у санаторії Террі (Territet) на Женевському озері у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. Лікарі довго не могли поставити йому правильний діагноз. Тільки незадовго до смерті у нього визначили лейкемію (білокрів’я),

1924 Знову живе в Мюзотті. Новий період творчої активності: виникають шедеври пізньої лірики. Крім того, Рільке пише вірші по-французьки. Влітку – місяць на курорті Рагац.

1925 У Німеччині виходить книжка перекладів Валері.
1926 Виходить книга французьких віршів Рільке “Сади” з додатком “Валезанскіх катренів”. Останні переклади з Поля Валері. З 30 листопада – знову в клініці Валь-Монт.

29 грудня 1926 – помер від лейкемії.