“Людина, яка сміється” (фр. L’Homme qui rit) – один з найвідоміших романів Віктора Гюго, написаний у 60-х роках XIX століття. Точкою відліку в сюжеті роману є 29 січня 1690, коли в Портленді при таємничих обставинах виявляється кинута дитина.
“Людина, що сміється” скорочено
Урсус (по-латині Ведмідь) був людиною різнобічною. У ньому переховувався і філософ, і поет, і цілитель, і вуличний фігляр, і черевомовець, здатний в точності відтворити будь-який звук. Урсус мандрував по всій Англії разом зі своїм вірним вовком Гомо (по-латині Людина). Притулком їм служив маленький дерев’яний візок з тонких дощок, схожий на ящик з двома дверцятами на торцях. Усередині була велика скриня, залізна грубка і маленька хімічна лабораторія. Конем для візка служив Гомо, поряд з яким найчастіше впрягався і Урсус. Вовк був не тільки тягловою силою, але повноправним учасником вистав: він показував різні фокуси і обходив публіку з дерев’яною чашкою в зубах. Одна професія Урсуса допомагала іншій: написана і розіграна ним п’єска збирала народ, який купував приготовані Урсусом зілля.
“Ростом він був невисокий, але здавався довготелесим. Він горбився і був завжди задумливий “. Незважаючи на численні таланти, Урсус був бідний, і часто лягав спати без вечері. “У молодості він жив як філософ у одного лорда”, але, зустрівши в лісі Гомо, відчув тягу до бродяжництва і зволів “голод в лісі рабству в палаці”. Тепер “внутрішнім станом Урсуса була постійна глуха лють; його зовнішнім станом була буркотливість”. Він був песимістом і бачив світ тільки з поганої сторони.
Урсус ставився до життя з похмурою філософією. Ця людина ніколи не посміхалася, а сміх його був гірким. Владу аристократії він вважав неминучим злом, з яким слід змиритися. Ці думки він, однак, тримав при собі, прикидаючись затятим шанувальником аристократів. Доказом цьому служили два довжелезні написи на стінах візка. Одна описувала найскладніші правила етикету, якими керувалися англійські аристократи. Другий напис являв собою перелік всіх володінь герцогів, графів і баронів. Цьому переліку передував напис: “Втіха, якою повинні задовольнятися ті, хто нічого не має”. Навпаки імені лорда Ліннея Кленчарлі значилося, що все його майно перебуває під арештом, а сам лорд – бунтівник у вигнанні.
Мандруючи по Англії, Урсус примудрявся уникати неприємностей, хоча Яків II вже видав закон, який переслідує компрачикосів. Гоніння на них продовжилися і при царюванні Вільгельма і Марії. Компрачикосами кликали людей, що займалися виробництвом виродків. У XVII-XVIII століттях при дворі будь-якого аристократа обов’язково був карлик-блазень, а публіку на ярмаркових площах розважали виродки. Компрачикоси купували дітей і змінювали їх зовнішність хірургічним шляхом. Гарних, здорових дітей вони перетворювали на карликів і смішних виродків. Найчастіше послугами компрачикосів користувалися, щоб прибрати небажаного спадкоємця. Ці шахраї були різних національностей і зазвичай збивалися в зграї. Як не дивно, компрачикосами були язичниками, а затятими католиками і “ревно охороняли чистоту своєї віри”.
Частина I. Море і ніч
Зима 1689-1690 року видалася надзвичайно холодною. В один з найхолодніших січневих вечорів 1690 в одній з бухт Портлендскої затоки пришвартувалася Біскайська урка – старовинне судно з кріпим пузатим корпусом. На урку спішно вантажилися якісь люди. Один з неясних силуетів, найменший, належав дитині. Вона була одягнена у лахміття, тоді як його супутники ховалися під довгими широкими плащами з капюшонами. Занурившись, люди зайшли на борт. Дитина хотіла піти за ними, але ватажок зграї в останній момент скинув дошку, що служить трапом. Урка відчалила, кинувши дитину одну на безлюдній і холодній пустці.
У хлопчика не було взуття, а його лахміття і накинута на нього матроська куртка не зовсім зігрівали. Насилу вибравшись з глибокої бухти зі стрімкими схилами, дитина побачила перед собою безкрайнє і безлюдне плато, біле від снігу. Він виявився на Портлендському півострові. Хлопчикові пощастило: він повернув у бік вузького перешийка, що з’єднував півострів з Англійськими островами. По дорозі він наткнувся на шибеницю. Труп повішеного контрабандиста був покритий смолою. Це робилося, щоб тіло якомога довше зберігалося і служило уроком іншим. Взуття повішеного валялося під шибеницею, але дитина не посміла її взяти.
Заворожено стоячи перед трупом, хлопчик мало не замерз. Раптом налетів порив вітру, передвісник сніжної бурі, різко хитнув небіжчика. Це злякало хлопчика, і він побіг. Незабаром він минув дуже небезпечний Портлендский перешийок, що представляв собою “двосторонній скат зі скелястим хребтом посередині”, і побачив дим – слід людського житла.
Тим часом урку, що перетинає Ламанш, наздогнала сніжна буря. Екіпаж довго боровся з нею, дивом уникаючи самих різних небезпек, але боротьба виявилася марною. Коли буря вщухла, виявилося, що майже весь екіпаж урки на чолі з капітаном змило в море, а саме судно отримало пробоїну і йде на дно. Пасажири урки були компрачикосами. Вони найняли судно, щоб втекти до Іспанії. Переконавшись, що суша далеко і порятунку немає, найстарший з компрачикосів написав зізнання, яке підписали інші. Документ поклали в скляну флягу, обплетену вербовими прутами. На плетенні було вив’язано ім’я власника. Флягу заткнули, засмолили горлечко, і кинули цей крихкий сосуд в море.
Снігова буря, що вирувала на морі, охопила і сушу. Минувши перешийок, дитина помітила на свіжому снігу людські сліди. Не втратити слід йому допомогли тихі і дивні звуки, що доносилися з сніжної імли. Зрештою хлопчик набрів на мертву жінку, поряд з якою копошилося немовля. Хлопчик підібрав дитину, загорнув у свою куртку, і з вантажем на руках рушив далі.
Деякий час по тому хлопчик побачив “неподалік від себе занесені снігом дахи і труби”. Він увійшов в містечко, яке спало міцним сном, і почав стукати в усі двері, але ніхто не поспішав йому відкривати. Нарешті, він набрів на пустир, де зупинився на ніч візок Урсуса.
Коли хлопчик постукав, Урсус збирався з’їсти свою убогу вечерю. Ділитися йому не хотілося, але й залишити дитину замерзати філософ не міг. Не перестаючи бурчати і лаятися, він впустив хлопчика в будинок, переодягнув в сухий одяг і віддав йому свою вечерю. На подив Урсуса, в згортку, який приніс з собою хлопчик, виявилася однорічна дівчинка. Їй Урсус віддав молоко, яким сподівався підкріпитися. Вранці філософ виявив, що обличчя хлопчика знівечене – на ньому застиг вічний сміх. Дівчинка виявилася сліпою.
Частина II. За наказом короля
Лорд Лінней Кленчарлі був “живим осколком минулого”. Він, як і багато інших пери, визнав республіку, але після страти Кромвеля не перейшов на бік відновленої монархії. Залишившись переконаним республіканцем, лорд Кленчарлі пішов у вигнання на берег Женевського озера. В Англії він залишив коханку з незаконнонародженим сином. Жінка була красива, знатна і дуже швидко стала коханкою короля Карла II, а її син Девід Деррі-Мойр почав кар’єру при дворі. Про Кленчарлі на час забули.
За старим лордом, однак, залишився титул і перство. У Швейцарії він одружився, і у нього народився законний син і спадкоємець. Зійшовши на престол, Яків II вирішив виправити помилку, допущену попереднім королем. Старий Кленчарлі на той час помер, його законний син таємниче зник, і лордом-пером став Девід. Дісталася лорду Девіду і завидна наречена, красуня герцогиня Джозіана, незаконна дочка Якова II.
Минув час. Королевою англійської стала Ганна, дочка Якова II. Джозіана і Девід подобалися один одному, “витонченість їхніх відносин захоплювала двір”. Він був стрункий, високий, красивий і веселий. Вона – прекрасна і знатна. Весілля вони, однак, не квапили: і наречений, і наречена дорожили своєю свободою, хоча в 1705 році їй виповнилося 23 роки, а йому – 44.
Як і всі аристократи того часу, Девід і Джозіана були пересичені своїм багатством. Герцогиня, пихата і чуттєва жінка, вважала себе принцесою, так як була побічною сестрою королеви Анни. Коханця у неї не було тільки тому, що Джозіана не могла знайти найдостойнішого, її захищала не скромність, а гордість. Герцогиню можна було назвати розпусну дівою, “уособленням чуттєвої краси”. Королева, негарна і дурнувата жінка, недолюблювала свою красиву сестрицю.
Девід, гульвіса і законодавець мод, мав набагато більше можливостей розважитися. Він брав участь у жорстоких витівках аристократичної молоді, але сам жорстоким не був. Він першим почав відшкодовувати збиток, нанесений жертвам розваг. Девід відвідував боксерські поєдинки, брав участь у півнячих боях, і частенько переодягався простолюдином, щоб прогулятися вулицями Лондона, де його знали під ім’ям Том-Джим-Джек.
Королева, Девід і Джозіана стежили один за одним. У цьому їм допомагала людина на ім’я Баркільфедро. Він був довіреною людиною всіх трьох, при цьому кожен з цієї трійці вважав, що Баркільфедро служить тільки йому. Будучи слугою Якова II, він отримав доступ до Джозіани, а через неї потрапив у королівські покої. Через деякий час Джозіана влаштувала свою “довірену людину” на посаду “відкривача океанських пляшок” – така посада існувала тоді в Адміралтействі Англії. Тепер Баркільфедро мав право відкрити будь-яку пляшку, викинуту морем на берег. Зовнішня чемність і послужливість слуги приховували під собою справжню підступність. Джозіану, яка протегувала йому недбало, мимохідь, він ненавидів. Усяке добро вимагає помсти, і Баркільфедро чекав випадку, щоб завдати Джозіані удар.
Рятуючи наречену від нудьги, лорд Девід показав їй Гуінплена – саме так стали називати хлопчика, врятованого колись Урсусом. Сліпу дівчинку, яка перетворилася на прекрасну, як ангел, дівчину, звали Деєю. Урсус усиновив обох дітей. Вже п’ятнадцять років вони мандрували по дорогах Англії, звеселяючи чернь. Гуінплен був неймовірно потворний. Його обличчя нагадувало “голову усміхненої Медузи”, а жорстке і густе волосся було пофарбоване в яскраво-рудий колір. Його тіло, навпаки, було красивим і гнучким. Хлопець був не дурний: Урсус постарався передати йому все, що знав сам. Потворність юнака не було природною, його обличчя перекроїли компрачикоси. Гуінплен, однак, не скаржився. Дивлячись на нього, народ реготав до кольок, а потім добре платив. Завдяки зовнішності Гуінплена його супутники ні в чому не мали потреби.
Прекрасній Деї було шістнадцять років, Гуінплену виповнилося 24, вони любили один одного і були нескінченно щасливі. Їх любов була чистою – вони майже не торкалися один до одного. Для Деї Гуинплен був найпрекраснішим в світі, адже вона бачила його душу. Дівчина не вірила, що коханий потворний, і над ним сміється народ. Гуінплен боготворив Дею. Урсус дивився на них, радів і бурчав. За ці роки вони розжилися новим великим фургоном, “Зеленим ящиком”, середня частина якого заміняла сцену. Гомо вже не доводилося возити будинок на собі, вовка замінив ослик. Старий возок, поставлений в кут фургона, служив спальнею Деї. Урсус навіть найняв двох циганок, які брали участь у виставах і допомагали по господарству. Вивіска, яка висіла на стінці фургона, розповідала історію Гуінплена.
Об’їздивши всю Англію, Урсус вирішив відправитися в Лондон. Комедіанти оселилися в Тедкастерському готелі, що знаходився в одному з передмість Лондона. Квадратний двір готелю перетворився на театральний зал, в якому Урсус представляв написану ним же п’єсу “Переможений хаос”. Самим затятим шанувальником п’єси став Том-Джим-Джек. “Людина, що сміється” мала такий успіх, що розорила всі навколишні балагани. Господарі балаганів подали скаргу на Урсуса, до них приєдналися священики, але Урсус і цього разу зумів вийти сухим з води, а скандал тільки збільшив популярність “Зеленого ящика”.
Одного разу виставу Урсуса відвідала красива і знатна жінка. Це була Джозіана. Потворність Гуінплена вразила її. Герцогиня вирішила, що тільки цей король виродків гідний стати її коханцем. Якось увечері Гуінплен, за звичаєм, прогулювався біля готелю. До нього підійшов ошатний хлопчик-паж і передав лист від герцогині, в якому було зізнання і заклик. Ще на представленні Гуінплена вразила краса жінки, але зраджувати Деї він не став. Нікому нічого не сказавши, юнак спалив лист.
Тим часом Дея, тендітна, як тростинка, ставала все слабше. Урсус підозрював у неї невиліковну хворобу серця. Він боявся, що перше ж сильне потрясіння вб’є дівчину.
Того ранку, коли Гуинплен спалив лист герцогині, в “Зелений ящик” з’явився жезлоносець. У XVIII столітті ця людина виконувала поліцейські функції, заарештовуючи злочинців, підозрюваних або свідків. В руках він тримав залізний жезл. Той, до кого доторкнеться залізний жезл, повинен був мовчки йти за жезлоносцем, не ставлячи питань. Того ранку жезл торкнувся Гуінплена. Дея не зрозуміла, що коханий пішов, і Урсус не став їй нічого говорити, боячись за здоров’я дівчини.
Старий філософ простежив за жезлоносцем. Той привів Гуінплена у в’язницю. Урсус провів біля в’язниці всю ніч, але двері в’язниці так і не відкрилися. Гуінплена відвели в підземну камеру, де катували якісь люди – він був розіпнутий і придавлений свинцевою плитою. Побачивши юнака, людина впізнала його і “вибухнула жахливим сміхом”. Після цього присутній тут же суддя встав і назвав Гуінплена лордом ферменную Кленчарли, бароном, маркізом і пером Англії.
Це перетворення сталося завдяки Баркільфедро. Саме він розкрив флягу з зізнанням, написаним зграєю компрачикосів перед загибеллю. Він дізнався, що хлопчик, кинутий ними на березі, був законним спадкоємцем вигнаного лорда Кленчарлі, якого продали компрачикосам за наказом короля Якова II. Маску сміху на обличчі Гуінплена створив якийсь Хардкванон. Його знайшли, катували, і він зізнався. Леді Джозіана було заручена з лордом Кленчарлі, але не з людиною, а з його титулом. Якщо титул поміняв власника, то і герцогиня повинна була змінити нареченого. Баркільфедро зрозумів, що у нього в руках довгоочікуване знаряддя помсти. Королева підтримала свого вірного слугу. Разом вони відновили Гуінплена в правах.
Приголомшений цією новиною, юнак знепритомнів. Отямився він у прекрасному палаці, куди його привіз Баркільфедро. Він пояснив Гуінплену, що його життя кардинально змінилося, і йому слід забути “Зелений ящик” і його мешканців. Гуінплен рвався повідомити про все Урсусу, відвезти йому грошей, але Баркільфедро не дозволив. Він взявся відвести солідну суму сам і поїхав, замкнувши Гуінплена в палаці.
Юнак не спав всю ніч. У його душі відбувалося “витіснення величі моральної спраги величі матеріальній”. Він, як у маренні, упивався своєю владою і багатством всю ніч, але коли зійшло сонце, згадав про Дею.
Урсус повернувся додому тільки під ранок. Він не наважився сказати Деї, що Гуінплен пропав, і влаштував цілу виставу, наслідуючи голосу Гуінплена і шуму натовпу. Однак, обдурити сліпу дівчину він не зміг – вона відчувала, що коханого немає поруч з нею. До вечора в готель з’явився поліцейський і приніс одяг Гуінплена. Урсус кинувся до воріт в’язниці і побачив, як з них виносять труну. У ньому лежав померлий від катувань компрачикос, але філософ вирішив, що це ховають його вихованця. Повернувшись до готелю, Урсус застав там Баркільфедро у супроводі пристава. Він підтвердив, що Гуінплен мертвий, і звелів філософу залишити Англію.
Прийшовши до тями, Гуінплен почав шукати вихід з палацу, що нагадував лабіринт. Незабаром він потрапив в залу з мармуровою ванною. До залі примикала невелика кімната з дзеркальними стінами, в якій спала напівоголена жінка. Вона прокинулася, і юнак впізнав герцогиню. Вона почала спокушати Гуінплена. Він майже здався, але в цей момент прийшов лист від королеви, з якого Джозіана дізналася, що Гуінплен – її майбутній чоловік. Вона моментально охолола до своєї нової іграшки, заявила, що чоловік не вправі займати місце коханця, і зникла в лабіринті палацу.
Увечері того ж дня Гуінплен пройшов повну церемонію посвячення у пери Англії і опинився на засіданні палати лордів. Він вважав себе посланцем низів англійського суспільства, сподівався достукатися до свідомості і душ тих, хто править Англією, розповісти про убогість і безправ’я простого народу. По Лондону вже пройшов слух про піднесення ярмаркового скомороха, і сховавшися на засідання лорди говорили тільки про це. Вони не помічали Гуінпленна, поки той не піднявся і сказав полум’яну промову. Нелюдським зусиллям йому вдалося зігнати з лиця гримасу вічного сміху. Тепер він був серйозний і жахливий.
На деякий час Гуінплену вдалося заволодіти увагою лордів, проте незабаром на його обличчя повернулася “скам’яніла в сміху маска відчаю, маска, яка зафіксувала численні лиха і назавжди приречена служити для потіхи і викликати регіт”. Сміх Гуінплена уособлював всі “біди, всі нещастя, всі катастрофи, всі хвороби, все виразки, все агонії” бідного люду. Лорди вибухнули гомеричним реготом і почали закидати Гуінплена образами. Засідання довелося закрити. Знать, з оплесками брала скомороха, відкинула лорда. Сподівання Гуінплена “були знищені сміхом”.
У вестибюлі юнак зустрів лорда Девіда, якого знав, як Том-Джим-Джека. Той захищав Гуінплена, який виявився його зведеним братом. Юнак вирішив, що нарешті знайшов сім’ю, але лорд Девід викликав його на дуель – у своїй сумбурній мові Гуінплен образив його матір. Це був удар, що руйнує останні надії юнака, “він втік з Лондона”. Тепер він хотів одного – бачити Дею.
Гуінплен повернувся до готелю і виявив, що він закритий і порожній: господаря заарештували, а Урсус продав “зелений ящик” і поїхав. Ярмаркова площа теж раптово спорожніла. Захоплений примарою влади і багатства, юнак втратив все, що мав. Ноги привели його на берег Темзи. Тепер Гуінплену нема чого було жити. Він вже роздягся кинутися у воду, але раптом “відчув, що хтось лиже йому руки”. Це був Гомо.
Висновок. Море і ніч
Вовк привів Гуінплена на голландське судно “Вограат”. Там юнак знайшов Урсуса і Дею. Дівчина була дуже слабка, і філософ вже нічого не міг виправити – Дея вмирала від туги за Гуінпленом. Юнак кинувся до коханої, і на мить вона ожила, на її блідих щоках виступив рум’янець. Це тривало не довго. Дея вже змирилася зі смертю коханого і його раптове повернення викликало потрясіння, занадто сильне для хворого серця дівчини. Вона померла на руках Гуінплена. Юнак був страшний у своєму горі. Він схопився на ноги, і, немов слідуючи за якимоюсь невидимою істотою, підійшов до краю палуби. Судно не мало бортів, і ніщо не завадило Гуінплену кинутися у воду. Коли Урсус опритомнів, поряд з ним не було нікого, тільки Гомо “жалібно вив в темряві”.