Марк Твен “Історія з привидом” скорочено
Я переїхав в старий будинок в центрі Бродвею. Верхні поверхи будинку, де я зняв квартиру, давно були порожні.
Це було царство пилу та павутиння, самотності і мовчання.
Мене збентежила тиша і занедбаність будинку, немов я потурбував спокій мертвих. Я вперше в житті відчув забобонний страх, а коли липка павутина обплутала моє обличчя, мені здалося, що переді мною привид.
Я добрався до своєї квартири, міцно замкнув двері, запалив вогонь в каміні і нарешті відчув себе в безпеці. Я вдавався до спогадів і слухав виття вітру за вікном, поки не почав засинати. Раптом моя ковдра поповзла вниз, немов хтось стягував її з мене. Ледве дихаючи від жаху, я спробував боротися з невідомим грабіжником, але він виявився сильнішим за мене. Я застогнав, і хтось в темряві повторив мій стогін. Потім я почув важкі кроки, що нагадують тупіт слона. Хтось вийшов крізь замкнені двері, і запанувала тиша.
Заспокоївшись, я сказав собі, що це був всього лише нічний кошмар, перевірив замки на дверях, сів з трубкою у каміна і раптом побачив на попелі величезний слід. Мені не привиділося, в моїй кімнаті побував гігант! Паралізований страхом, я знову ліг у ліжко. Кілька хвилин пройшло в тиші і темряві, потім біля самого ліжка пролунали крики, стогони, зітхання, приглушені розмови, з коридору почувся гуркіт і дзвін іржавих ланцюгів, а зі стелі закапала кров.
Моє житло піддалося навалі, мою самотність було порушено.
Я побачив примарні особи, і холодна рука торкнулася мого обличчя. Ледве живий від страху я запалив світло і перебрався до каміна. Тут я знову почув слонячий тупіт. Переді мною з’явилася величезна хмара. Вона почала змінювати обриси, ущільнюватися, поки не перетворилося в могутнього оголеного красеня. Я впізнав в ньому Кардіфського велетня і перестав боятися – всім відомо, що велетні надзвичайно добрі.
Велетень спробував сісти на стілець, потім на ліжко і розніс меблі на друзки. Я обурився і відчитав свого гостя за псування меблів і появу в непристойному вигляді. Велетень зніяковіло вибачився, загорнувся в ковдру, насунув на голову таз для вмивання і розташувався на підлозі.
Поговоривши з гостем півгодини, я помітив його втомлений вигляд. Велетень поділився зі мною своїм горем. Він – привид Кардіффскоро велетня, і знайде спокій, тільки коли його мармурове тіло поховають в землі. Привид вирішив лякати людей, щоб змусити їх закопати тіло, що знаходиться в музеї навпроти мого будинку. Однак ночами в музеї нікого немає, і велетень вирішив лякати мешканців найближчого будинку, заручившись підтримкою найжахливіших примар. Довгі роки велетень зі своєю жахливою компанією бродив по порожньому будинку, дійшов до повної знемоги і нарешті зустрів живу людину.
Велетень почав благати мене подарувати йому “хоч примарну надію”, але мені залишалося лише пошкодувати скам’янілого дивака. Весь цей час він “тинявся біля гіпсової копії”, тоді як справжній Кардіффський велетень знаходився в Олбані.
Я ніколи не читав на чиєму-небудь обличчі такого відвертого бажання провалитися крізь землю від сорому і приниження.
Він визнав, що опинився в винятково безглуздому становищі, і попросив нікому не розповідати про настільки прикрий промах. Потім велетень покинув моє житло. Мені було шкода, що він пішов, але ще більше я шкодував свою ковдру і таз, які велетень забрав з собою.