“Мені тринадцятий минало” аналіз вірша
Тарас Шевченко “Мені тринадцятий минало” аналіз вірша – тема, ідея, художні засоби та відповіді на інші питання ви можете знайти в цій статті.
“Мені тринадцятий минало” аналіз вірша
Автор : Тарас Шевченко
Рік написання : 1847
Тема “Мені тринадцятий минало”: зображення безрадісного дитинства Тарасика, коли він, будучи кріпаком, випасав панську худобу.
Ідея: співчутливе ставлення до хлопчика-пастушка; засудження страшних часів кріпацтва, коли людина не мала власних прав і вимушена страждати.
Основна думка: не зазнали щасливого дитинства Тарас і такі як він, бо не мали волі, щасливої долі через гноблення народу панами.
Художні засоби “Мені тринадцятий минало”
- Риторичні оклики: “Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!”; “Поглянув я на ягня – не мої ягнята!”; “Обернувся я на хати – нема в мене хати!”; “Не дав мені бог нічого!”; “І хлинули сльози, тяжкі сльози!”; “…лани, гаї, сади!”. Риторичні запитання: “…чи так мені чого було?”; “…чого так весело було?”. Порівняння: “…любо стало, неначе в бога..”; “мов прокинувся, дивлюся”; “…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє”. Метафори: “сонце гріло, не пекло”; “сонце… не довго молилось”; “сонце запекло, почервоніло і рай запалило”; “небо помарніло”. Епітети: “небо голубеє”; “тяжкі сльози”, “господнє небо”
Автобіографічний вірш Т. Шевченка “Мені тринадцятий минало складається з чотирьох настроєвих картин: хлопчик пасе овець, милується ясним сонечком, голубим небом; раптом розуміє, що він – сирота безпритульний, немає в нього нічого – ні ягнят, ні хати, ні рідної душі поряд; та ось прийшла дівчина, втішила, витерла сльози хлопчині, поцілувала – і сонце знову засіяло не лише в небі, а й у душі. У четвертій частині – роздуми дорослого поета про те, що той його колишній стан – це рай. Набагато гірше тепер, коли він усвідомив усю несправедливість існуючого ладу і виступив проти нього.
Вірш емоційно насичений, передає найтонші відтінки почуттів ліричного героя, його страждання та переживання.
Головний герой твору – тринадцятирічний хлопець-пастух, кріпак і сирота. Природа зігріває його ясним сонечком, напуває пахощами трав, вносить у душу малого сироти відчуття спокою й тихої радості. Хлопчик молиться Богові, дякуючи за сонце, теплий день, життя… Раптом герой усвідомлює, що він – кріпак, і це боляче ранить серце підлітка:
- Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози…
Але це почуття триває недовго: поява щирого й доброго друга – Оксани – проганяє страшне відчуття, природа знову радіє разом із дітьми:
- Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє…
Кожна людина з теплотою згадує своє дитинство. Ці спогади пов’язані, передусім, із батьками, найкращими друзями, дитячими забавками й безтурботністю. Життя дітей, що народилися кріпаками, не могло бути безтурботним: змалку вони працювали поруч із дорослими, рано втрачали батьків, що помирали від хвороб та непосильної праці. Тому одна з провідних думок вірша – засудження такого суспільного явища, як кріпацтво. Інша ж думка – кожна дитина має право на щасливе дитинство й потребує піклування та любові.