Джон Мільтон “Втрачений рай” сюжет
Поема поділяється на дванадцять “книг” або секцій, і об’єм кожної книги значно відрізняється (найбільша книга – Дев’ята, з 1189 віршованих рядків, найменша – Сьома, із 640). Аргументи в основі кожної книги були додані в наступних штампах першого видання. У 1674 році повністю “Перероблене та доповнене” видання оригінальної десятикнижної публікації з новим поділом на дванадцять книг побачило світ. Це видання, яке, в основному, використовується і сьогодні.
“Втрачений рай” слідує епічній традиції початку від “in medias res” (лат. “в гущі подій”); фонова історія розповідається пізніше.
Поема розвиває сюжет Книги Буття, із християнськими елементами. Історія Мільтона має дві дуги оповіді: одна про Сатану (Люцифера[1]), котрий відіграє велику роль у поемі загалом, інша – про Адама і Єву. Оповідь починається після того, як Сатана та інші повсталі ангели були переможені та вигнані в Пекло, або (як воно називається в поемі) Тартар. У Пандемоніумі Сатана використовує свої риторичні вміння, щоб організувати своїх послідовників на збройну боротьбу; йому допомагають Маммон та Вельзевул. Веліал та Молох також присутні. Наприкінці дискусії Сатана набирає добровольців, щоб отруїти новостворену Землю та нових, найбільш улюблених творінь Бога – людство. Він самотужки кидає виклик небезпекам Безодні, в манері, що нагадує Одіссея або Енея. Після тяжкого переходу із Хаосом за межами Пекла, він вступає до нового матеріального світу Бога, а пізніше – до Едемського саду.
В один момент цієї історії розповідається про Ангельські війни на Небесах. Повстання Сатани слідує епічному розвитку великомасштабної війни. Битви між вірними ангелами і силами Сатани проходили протягом трьох днів. У фінальній битві Син Божий самостійно розгромив увесь легіон повсталих ангелів і обернув їх у вигнання. Після очищення Небес, Бог створює Світ, завершуючи його створенням Адама і Єви. Хоча Бог надав Адаму та Єві повну свободу і владу, щоб панувати над усіма творіннями, Він дав їм один чіткий наказ: не їсти від Дерева пізнання добра і зла під страхом смерті.
Оповідь про спокусу Адама і Єви і Гріхопадіння принципово інша, у епічному розумінні, – сімейна, внутрішня. Адам і Єва представлені вперше в християнській літературі з повноцінними відносинами, ще будучи без гріха. У них є пристрасті, вони – окремі особистості. Єва представлена дуже красивою і незалежною від Адама. Сатана, прийнявший форму Змія, успішно спокушає Єву скуштувати від Дерева, вражаючи її пихатість і обманюючи словами. Після того, як вона скуштувала заборонений плід, Єва також дає Адаму скуштувати плід в ім’я їх любові. Адам, дізнавшись, що Єва згрішила, навмисно скоює той же гріх, хоча архангел Рафаїл попереджав його цього не робити. Адам заявляє Єві, що, так, як вона була створена з його плоті, вони пов’язані одне з одним, тому, якщо вона помре, він також повинен померти. Таким чином, Мільтон зображує Адама як героїчну постать, але і як більшого грішника, ніж Єва, оскільки він знає, що те, шо він робить – неправильне.
Після поїдання фрукту любов Адама і Єви починає носити інший, примітивний, характер, і, спочатку, Адам переконий, що Єва була права, думаючи, що вживання в їжу фрукта було корисним. Проте, незабаром вони засинають і бачать страхітливі кошмари, і, після того, як вони прокинулися, вперше відчувають почуття провини і сорому. Розуміючи, що вони скоїли страшне діяння проти Бога, вони починають звинувачувати одне одного.
Єва благає Адама дещо примиритися. Її підтримка дозволяє обом як наблизитися до Бога, щоб “поклонитися і молити благодаті, просячи на колінах”, так і отримати благодать від Бога. Архангелом Михаїлом Адаму показано видіння, у якому він бачить усе, що станеться з людством, його нащадками, до Великого потопу. Адам дуже засмучений цим видінням, і тому Михаїл говорить йому про можливий відкуп людства від першородного гріха через Ісуса Христа (якого Михаїл називає “Цар-Месія”) і показує все майбутнє до приходу Месії.
Адам і Єва вигнані з Раю, і Михаїл говорить, що Адам може знайти “рай в собі, ще щасливіший”. Адам і Єва також тепер більш віддалені у стосунках з Богом, який є всюдисущим, але невидимим (на відміну від матеріального образу Бога-Отця в Едемському саду).