Було це за часів, коли на нашу землю нападали печеніги. Князював у золотоверхому Києві Володимир. Був у нього син Михайлик. Хоч малому лише сім років, але він вже був славним стрільцем і вершником. Любив його весь народ.
Якось печеніги великою силою облягли Київ. Б’ють у мури, стріляють, а не можуть подолати киян. Спитали у ворожбитів. А ті й кажуть, що не взяти міста ворогам, поки буде там Михайло-семиліток. Бо він – “душа народу, його сила”. І порадили послати гінців до князя Володимира та запропонувати йому віддати князенка у заклад печенігам за те, що вони відступлять від Києва. Якщо ж Володимир не захоче ризикувати сином, то треба заслати до міста чорних духів, які вмовлять киян – ті ж бо не знають, яке багатство в себе мають. Довго думав-мучився князь, не знав, що робити, а чорні духи й нашептали йому, що треба скликати віче (народні збори).
Скликали віче, а між народом уже ходять невидимі чорні духи й підмовляють: “Нічого князенкові не станеться, у полоні до нього добре ставитимуться, а місто позбудеться облоги”.
А тут ще й брат Михайлика, Лихослав – страшний та злий – виступив, нібито про городян дбаючи, порадив віддати у заклад хлопчика, намірившись самому стати паном в цілій Україні.
Засмутився Михайлик-семиліток, дізнавшись про рішення віче. Виступив він перед громадою й докорив киянам, бо не знають вони, що роблять.
Узяв коня, в якого тієї ж миті виросли крила, проїхав через Золоті ворота, підхопив їх – і давай ворогів бити. Побив усіх та й поїхав далеко-далеко. Поставив там Золоті ворота й стереже їх до слушного часу. Сидить там і не старіється – усе такий же семиліток.