Михайло Васильович Шевченко — поет, заслужений діяч мистецтв України. Найпопулярніші вірші Михайла Шевченка зібрані в цій статті.
Вірші Михайла Шевченка — чесні й мужні. Здається, традиційні, але й водночас новаторські за змістом, за наповненням філософською енергією думки й почуття, за багатозначністю слова. Таку поезію важливо читати серцем.
До мови. Молитва
Вона одна у нас така,
Як вірна шабля у Сірка,
І як надія у Богдана,
Як віри праведна рука…
І серця, і небес дістане.
Одна вона у нас така —
Уся співуча і дзвінка,
Уся плакуча і гримуча,
Хоч без… лаврового вінка.
…Не одцурайсь моєї мови
Ні в тихі дні,
ні в дні відступно мовчазні,
коли стоїш на крутизні
Один,
чолом сягнувши птаха,
Й холодний вітер попід пахви
Бере і забиває дих,
Щоб
ти скорився і притих.
«Не одцурайсь, мій сину, мови,
У тебе іншої нема.
Ти плоть і дух — одне-єдине
Зі словом батьківським — Людина,
Без нього — просто плоть німа,
Без мови в світі нас нема».
«ДО ВКРАЇНИ» МИХАЙЛО ШЕВЧЕНКО
Одступають сонячні балади
На свої запльовані шляхи
Час такий — вожді наїлись влади,
А народ голодний — то лихий.
І його сини — котигорошки,
Чобітьми розчавлюючи вірш,
Розтягли пошарпані гармошки,
Шапки перекинувши під гріш.
Під бравурні, під козацькі марші,
Під купонний шелест у шапках
Впізнають вітчизну діти наші
Із новим знаменом у руках,
Я з надії й відчаю одлитий,
Збитий сам із гніву і молінь,
Вперше повертаюсь до молитви,
Зроду не ламаючи колін:
Україно! Чи замало Трої,
Чи коня не знайдеш…під сідло,
Що отак — завжди були герої,
І ніколи правди не було?
Чи твої сини такі ж лукаві,
І, мов греки, в’їхали у град
Щоби тільки у жиру і славі
Провести омріяний парад?
І гуде історія підземно,
І гряде історія вгорі,
І сидить Вкраїни чорний демон
Верхи на золоченій зорі.
І дитя помітило ізмалу,
Вирісши собі не по роках:
Україна шапки не зламала —
Перевернуту… несе в руках.
І все ж ми піднесем свої знамена,
Зламавши древка тим, що відбули.
В ногах таки свойого ж Карфагена
Постанемо, воскреслі, із золи.
Вкраїнонько моя мільйоннолиця,
Мільйоннодуша діво молода,
Не дай нам гріховодити й молиться,
І гнутися, й коритися не дай!
Не дай купити ближніх на любові,
На дай продати дальніх за бариш.
Не дай нам заблудитися у слові,
Не дай нам, Карфагене, бо згориш!
Не дай нам заблукатись у параді
У захваті свій час перебрести.
Ну хтось же в світі знайде шлях до правди?
Вкраїнонько, це будеш саме ти!
Сама собі не заламавши руки
Й синам своїм не скручуючи теж…
З глибин, з надій, з могил своїх і муки,
Зоринонько, Вкраїнонько… грядеш!
ПІДЗЕМНИЙ ПЕРЕХІД
Невідомий, невеликий —
Сів — і шапку між колін —
На асфальт дрібний каліка.
Збоку — він. А центром — плин.
Мов мачина — геть не видно.
Дзенькне в шапку — шапка мідно.
Відгукнеться — чуєш, він.
Тихо: нате — плине натовп
В діло, в свято, чи у блуд.
Обгинає натовп брата,
Обгинає брата люд.
Не помітить збоку брата
Молодий кооператор —
Хай летить, його пора.
Руку виважить надійно
З комітету благодійних,
Що вступив не від добра.
Ось поет мигтить у леті —
Мо, зупиниться хоч він? …
Не до шапки, бач, поету —
Задрібна для пієтетів
Ця фігура до колін.
Навскач, навкрик, ніби гуни,
Мимо — юні, юні, юні
Пробиваються грудьми.
Академік вельми чемний,
Мало битий, хвисько вчений,
Зупиниться на мить. —
Це ж бо де ми? — академік,-
У яким столітті ми?
Де ж ми є, такі духовні, братолюбчиві такі?
Може, благо від верховних Л
егше котиться з руки?
Хай привидиться, присниться
Щедрість рук на гук біди,
Бо ніколи колісниця
Не спускається сюди.
МОЛИТВА ДЛЯ ДВОХ
Допоки ми у білім світі можемо
В любові
сизим огнивом цвісти…
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, милий мій…
О, Господи, – це ти!
Лукавому, і ницому, і гожому
Дух забива в солодкій суєті:
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, милий мій…
О, Господи… це ти!
Украдена, мені ‘дному –
не кожному
Свої уста гарячим освяти:
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
Єдиний мій…
О, Господи! Це ти!
В огні своїм твоє вгадаю ім’ячко,
Зцілована, згорьована – свята,
Богинечко, Богинечко, Богинечко,
Билиночко, Зориночко – світа!
НАШ ЧАС
Час спекуляцій.
Час дворуш.
Час продажу дешевих душ.
Час, мов зміюка, витіка,
Пустивши матір з молотка.
Час пре,
немов гладкий удав,
Коли останнього продав.
Час, у якому затиха
Усе, немов після гріха.
Час, котрий люто стереже
Все непідвладне, як чуже.
Час дурнів, блазнів,
зради, мору,
Час наклепу і поговору.
Час розпаду — мов час чуми.
І в цьому часі знову — ми!
Але мудріші на епоху.
Вже навіть мислимо потроху.
Хоч барабан гримить, гуде
Й чужі лупашать
в тулумбаси,
Ми думаєм, куди веде
І хто
— під гаслами Тараса?
О, непростий, могутній час.
Він насмерть б’є.
Та й учить нас!
«Поезія»
Вона живе,
сто раз побита грозами,
Не взята жоднораз на бариші.
Поезія —
не стільки квіти розуму.
Поезія — це, більше, крик душі.
У болях безоглядь
втрачає грацію
І не шука за болі нагород.
Поезія!
Вона — рятує націю
І возвеличує її в Народ!
«Багато в мене фотографій давніх…»
Пам’яті Володимира Затуливітра
Багато в мене фотографій давніх,
Де подруги мої в далекі дні
Не мали ще по жодному виданню,
А всі були якраз на виданні.
Яка пора! Які чарівні злети!
У розкоші такого почуття
Вони любили тільки нас, поетів,
На всі літа і на усе життя.
Вони значуще й чисто так зітхали,
Й не знали, що по-іншому зітхнуть,
І всіх отих, що палко так кохали,
Так само палко завтра прокленуть.
Ще сняться їм лише манливі мандри.
Але життя посіє гнів і страх,
Й розкидає усіх.
І не по жанрах –
По різних, по ворожих таборах.
Зведе пречисті креса на руїну,
Руїну спалить.
І орду знесе.
І, може, нас оплаче Україна.
І сльози втре.
І все.
І все.
І… все!
Після потопу ж,
на новий початок
Всевишній, зерна сіючи згори,
Огляне фотографії дівчаток –
Щоб помилок нових не натворить.
ЧАС НАШ НАСТАВ…
Певно, ми разом з тобою поляжемо,
брате,
Чи прорвемося — поборем і будемо жить.
Словом своїм
я не можу
в атаку
повести солдата,
Сам заховавшись у штабному бліндажі.
Я розумію суворого командарма,
Котрий на смерть
посилає
чужих синів…
Ми теж пожили
і вчилися жити
не дарма.
Знаємо: золото правди —
не срібло у сивині.
Може тому ми і стали тепер —
побратими,
Що у житті не розігрували оперет.
Просто, ми з тих,
що не можуть ховатись за тими,
Кому героїчно
щойно гукнули: «Вперед!»
Та ми находились, нападались
в перших, брате!
Вслухаймося в землю —
тривожно вона гуде.
І час наш настав —
пора вже розпізнавати,
І хто нас гукає вперед,
і куди веде.