Леонід Глібов “Муха й бджола”
Весною Муха-ледащиця
Майнула у садок
На ряст, на квіти подивиться,
Почуть Зозулин голосок.
От примостилась на красолі
Та й думає про те,
Що як то гарно жить на волі,
Коли усе цвіте.
Сидить, спесиво поглядає,
Що робиться в садку;
Вітрець тихесенько гойдає,
Мов панночку яку…
Побачила Бджола близенько:
– Добридень! – каже їй. –
Оддиш хоч трохи, моя ненько,
Сідай отут мерщій.
– Та ніколи мені сидіти, –
Одвітує Бджола, –
Вже час до пасіки летіти:
Далеко від села.
– Яка погана, – Муха каже, –
На світі доленька твоя:
Раненько встане, пізно ляже…
Мені б отак – змарніла б я,
За тиждень би головоньку схилила.
Моє життя, голубко мила, –
Талан як слід:
Чи де бенкет, чи де обід
Або весіллячко, родини, –
Такої гарної години
Ніколи не втеряю я:
І їм, і ласую доволі, –
Не те що клопоти у полі
І праця бідная твоя! –
На річ таку Бджола сказала:
– Нехай воно і так;
Та тільки он що я чувала,
Що Муху зневажає всяк,
Що де ти не поткнешся
Або до страви доторкнешся, –
Тебе ганяють скрізь:
Непрохана не лізь.
– Стару новинку, – каже Муха, –
Десь довелось тобі почуть!..
Запевне, дурень дурня слуха…
Велике діло – проженуть!
Не можна в двері – я в кватирку
Або пролізу в іншу дірку –
І зась усім!
Нехай ся байка мухам буде,
Щоб не сказали часом люде,
Що надокучив їм.