Деяким представникам англійської аристократії деколи були властиві як сповна нешкідливі дивацтва, так і дуже небезпечне божевілля.
Напевно відомо, що один з герцогів жил в підземеллі як кріт, а деяка високопоставлена леді вірила, що вона — іудейська королева.
Розповідають про дивака-графа, разом з яким за обіднім столом сиділи його улюблені собаки.
Великі гроші далеко не завжди роблять людину безрозсудною. Але на декого вони деколи надають дію, здатну приголомшити що оточують.
Дивакуваті англійські аристократи завжди мали можливість потурати своїм дивним витребенькам, не звертає уваги на те, подобається це комусь чи ні.
Пустити на вітер
Інколи крупні спадки буквально пускалися на вітер. Узяти хоч би вражаючий випадок з бунтівним внуком прем’єр-міністра Великобританії
лорда Норта. На знак протесту проти способу життя своїх батьків він втік з дому і поступив на службу у військово-морські сили Англії.
Після смерті батька, ставши спадкоємцем всього стану, молодий лорд повертається до рідних пенатів, набиває підвали свого розкішного особняка порохом і… підпалює бікфордів шнур.
Підземний аристократ
А в одному достопам’ятному випадку багатство у прямому розумінні пішло під землю. П’ятий герцог Портлендський Уїльям Джон Кавендіш Бентік Ськотт був маніакально відлюдник. Він ненавидів весь рід людський і тому вирішив жити в підземеллі, куди ніхто, окрім слуг, не міг проникнути. По його проектах був побудований справжній підземний палац, що включав найбільший в країні круглий зал, величезну бібліотеку і більярдну, вміщаючу добру дюжину більярдних столів. Людина-кріт, він з’єднав приміщення свого підземного королівства мережею тунелів протяжністю в 15 миль. Один з тунелів завдовжки в милю пов’язував його каретний двір із залізничною станцією.
У чорному екіпажі із запнутими завісками герцог прямо з тунеля виїжджав на станцію. Карета піднімалася на спеціальну платформу. Прибувши до Лондона, герцог в повній самоті підкочував до свого будинку, за всю дорогу так і не зіткнувшись з людьми.
Уїльям, що народився в 1800 році, зростав сповна нормальним дитям. Але поступово, з роками його свідомістю все глибше стала оволодівати неприязнь до тих, що оточують.
Один лише вигляд людини викликав у герцога відразу. Він наказав прибрати зі своїх залів навіть портрети предків…
У такому самітництві герцог провів велику частину зі своїх вісімдесяти років. Свій останній притулок він знайшов на кладовищі в північному Лондоні.
І лише після смерті герцога чутки про його таємничий спосіб життя стали просочуватися в столицю. Саме тоді з’явилася деяка вдова Ганна Марія Дрюс, яка заявила, що покійний герцог насправді… її муж, що недавно помер, крамар Томас Дрюс. Вона присягнула, що похорони Томаса були прийомом, що її чоловік, переставши таким чином грати роль торговця, повернувся до свого самітницького життя в підземному палаці. Вона стверджувала, що труна порожня, а для ваги в нього поклали свинець. Вдова вимагала присудити їй титул покійного герцога і всі його землеволодіння.
Слухання цієї справи тягнулося багато років і було припинене лише тоді, коли власті розкопали могилу Томаса Дрюса і виявили там останки крамаря.
Людина-амфібія
Якщо герцогові Портлендському подобалося життя крота, то лордові Рокбі захотілося бути схожим на жабу. Він сповна щиро вірив, що краще всього проводити велику частину життя у воді.
Одна з поїздок на відпочинок в приморське курортне містечко перетворила лорда з ссавця в амфібію.
Багато років до цього лорд Рокбі вів такий же спосіб життя, як і багато інших дворяни-землевласників Кента. Він отримав титул після смерті свого дядька, колишнього єпископа, і являв собою зразок респектабельності. Але одного дня він вирішив відпочити біля моря…
Після цього лорд Рокбі щодня проводив у воді багато годинника. Слуги насилу витягували його на берег.
Улюбленим местомом лорда стала ділянка піщаного пляжу в трьох милях від його будинку. Будівельники спорудили там для нього будинок, і лорд став плавати так часто і так довго, що деколи втрачав свідомість від втоми, і його доводилося рятувати.
Цей дивак відростив собі бороду до поясу, яка була такою пишною, що розвівалася на вітрі. Зазвичай лорд прогулювався по пляжу в простому селянському одязі, але ззаду неодмінно їхала його карета із слугами в багатому розкішному одіянні.
Він любив пити з фонтанчиків, влаштованих на всіх стежинах.
Якщо Рокбі попадався людина, що п’є з його фонтанчика, тому видавалася винагорода.
Закоханий у воду аристократ прагнув зберегти свою пристрасть в таємниці. У його саду був викопаний величезний ставок для купання, покритий куполом, де любитель водних процедур міг проводити дні безперервно.
Лорд Рокбі був сущим покаранням для своєї сім’ї, яка побоювалася його дивацтв. Всі з жахом чекали, що одного дня він продемонструє публіці дивний спосіб є смажену телячу ногу, занурившись у воду.
Не дивлячись на всі свої дивацтва, а може, саме завдяки ним, лорд Рокбі помер у вельми похилому віці — у вісімдесят вісім років.
«Королева іудеїв»
Історія також пам’ятає одну жінку, що славилася вельми оригінальною. Це була леді Естер Стенхоуп, племінниця англійського прем’єр-міністра Уїльяма Питта-младшего.
Чарівна аристократка з вищого лондонського світу увірувала в те, що вона — королева іудеїв.
Коли нею були 33 роки, леді Естер покинула Англію, аби виконати своє призначення: дістатися до Єрусалиму і зайняти неіснуючий престол королеви іудеїв. Астрологи і ворожки переконали леді Естер в її високій місії.
У цій тривалій подорожі леді Естер супроводжували друзі, серед яких був молодий чоловік Майкл Брюс, що згодом став її коханцем. Чутка свідчить, що, коли їх корабель досяг Афін, лорд Байрон, що знаходився там, на знак вітання кинув до ніг леді діаманти.
Незабаром після відплиття з Константинополя мандрівники потерпіли корабельну аварію. Весь їх багаж затонув, але люди врятувалися. Леді Естер, аби не піддавати ризику своє життя, переодягнулася в турецький одяг.
Англійський військовий корабель підібрав їх і доставив до Каїра. Так почалися пригоди мандрівників на Близькому Сході.
Метою цих пригод були не гроші — грошей в леді Естер вистачало. Їй подобалося грати роль багатої і гордовитої принцеси, майбутньої королеви.
Люди, що зустрічалися у них на дорозі, вважали, що леді Естер — хлопець. Ніхто і подумати не міг, що жінка здатна вирішитися так безстрашно порушити закони арабського світу. Але ці закони не хвилювали «спадкоємицю престолу», і вона переступала через них з такою величчю, що ніхто не насмілювався зробити їй анінайменшого зауваження. Зачаровані натовпи бурхливо вітали її, а в Єрусалимі леді Естер зустріли дзвоновим дзвоном. Леді Естер виявлялося набагато більше почестей, чим справжній королеві. Під час цієї подорожі бедуїни впродовж всієї дороги вітали її як королеву пустелі.
Але чотири роки опісля, мабуть втомившись від доріг і пригод, леді Естер змінила свій спосіб життя і оселилася в покинутому монастирі біля Сидона в Лівані. Чи чекала красуня, що зблякнула, що до неї прийде новий месія і призве її? Бог звістка…
Леді Естер померла в нужді у віці шістдесяти трьох років, а її зворушливі мрії стати королевою іудеїв так і не здійснилися.
Лорд-лежень
Багаті і дивакуваті аристократи можуть все життя взагалі нічого не робити. У цьому незабаром після свого заміжжя переконалася дружина лорда та для Нір.
Після вінчання молоді провели прекрасний медовий місяць на яхті в Карібському морі.
У жовтні, повернувшись додому, лорд сказав дружині-американці, що вирушає до себе в спальню. «Прекрасно!» — відповіла вона.
Але наступного дня вона була вельми здивована, виявивши, що встала раніше чоловіка.
Наказавши приготувати сніданок, вона у супроводі служниці з підносом попрямувала в його спальню.
«Вам не потрібно було турбуватися, зупинив їх біля дверей спальні камердинер лорда. — Сніданок для його світлості вже готовий. Бачте, він завжди з 9-го жовтня починає зимівлю».
Уражена дружина запитала, скільки ж зазвичай триває така сплячка. «До 22 березня, поки весна не увійде в силу», — відповів камердинер. І ще раз завірив, що лорд Норт весь цей час проводить в ліжку. Вже дуже він не любить холодну зиму…
На закінчення камердинер попросив служницю віднести піднос з їдою в спальню лорда.
Коли здивована леді Норт заглянула туди, то побачила, що вся простора кімната заставлена обідніми столиками.
«Обід сьогодні, як завжди, в шістнадцять, — виголосив лорд Норт, не встаючи з ліжка. — Я буду на нім».
Перехопивши здивований погляд дружини, він пояснив: «Чи бачиш, дорога, з тих пір, як мій предок втратив американські колонії, Норти з жовтня по березень не повинні покидати ліжко. Але якби предок не спав так міцно, то ми змогли б призвати вас, янкі, до порядку, замість того аби одружуватися на вас. І тоді мені не припало б так надовго вимикатися з життя».
Обід з чотириногими гостями
У Френсиса Генрі Егертона, графа Бріджуотерського, не було часу ні для жінок, ні для друзів, ні для сусідів. Він віддавав перевагу над ними всіма компанії… своїх собак. Він так любив їх, що навіть купив всім прекрасні шкіряні черевички, аби уберегти їх лапки.
Але якщо головним коханням графа були його собаки, то його слабкість до черевиків була другою його таємною пристрастю. Він набував кожного божого дня по новій парі. І коли знімав їх на ніч, то вибудовував уздовж стіни, аби використовувати як календар.
Друзями граф вважав лише своїх відданих собак. Щодня він брав на прогулянку в свій екіпаж півдюжини псів, а вечорами вечеряв з ними у величезному залі.
Місткий стіл зазвичай був сервірований на дванадцять персон. Слуги вводили в зал собак з хрусткими білими серветками на шиях. Стоячи за стільцями, вони накладали їм їду на тарілки з фамільного сервізу. Граф займав собак бесідою, неначебто вони і насправді були його друзями або родичами. Тим же, хто засуджував його божевілля, граф відповідав, що його собаки поводяться краще, ніж інші джентльмени.
Граф багато років прожив в Парижі, засмучувавши своїх сусідів «мисливським способом життя».
Розкішний палац барона Ротшильда в Бекингемшире був притулком для багатьох живих істот, великих і маленьких. До їх послуг були не лише дах і стіл, але і просторий екіпаж для прогулянок по місту.
У палаці всі балюстради були увиті зміями.
Ведмідь-швейцар, можливо кимось видресируваний, мав звичку шле-
пать запрошених в гості до Ротшильду дам нижче за талію.
Але найдивніший випадок з тваринами барона стався в 1890 році, на офіційному прийомі на честь лорда Солсбері.
Сидячи за накритим довгим столом, кожен з дванадцяти гостей звернув увагу на порожній стілець поряд зі своїм. Гості справедливо розсудили, що їх сусіди по обіду, вочевидь, повинні прибути трохи пізніше.
Раптом відкрилися двері, і здивовані гості побачили дванадцять дресированих мавп. Вони-то і всілися на запасні стільці.
Мільйонер Уїльям Бікфорд відрізнявся незвичайною пристрастю — він любив будувати високі башти, які, втім, швидко рушилися. У нього було досить грошей, аби задовольнити свої навіжені бажання.
Коли помер батько, Уїльям успадкував більше мільйона фунтів стерлінгів, не рахуючи обширних землеволодінь в Англії і плантацій цукрового очерету на Ямайці. Його річний дохід складав більше 100 тисяч фунтів.
Бікфорд все робив в скаженому темпі. Людина розумна і талановита, він за декілька днів написав книгу. «Я по три дні і три ночі не знімав одяг. Такі зусилля робили мене хворим», — признавався він, закінчуючи свій роман.
Бікфорд багато подорожував і був особливо уражений гігантськими шпилями на церквах в Іспанії і Португалії. Коли після невдалого одруження в 1795 році він оселився в своєму родовому маєтку, ці шпилі стали для нього чимось на зразок нав’язливої ідеї. Його шпилі обов’язково повинні були перевершити бачені їм. І Бікфорд вирішив побудувати у Фонтхилле монастир з величезним шпилем над ним як прикраса. Він хвалився, що у нього буде найвище приватне володіння у всій Англії. Перше, що він спорудив, це стіну довкола маєтку завдовжки в 7 миль і висотою в 12 футів, аби захиститися від цікавих очей.
Потім почалося будівництво — і, як повелося, знову ж таки в поспіху. В Бікфорда не вистачило терпіння чекати, поки буде виритий відповідний котлован. Всупереч порадам будівельників він вирішив, що досить буде котловану і поменше. При будівництві він розпорядився використовувати цемент і дерево замість каменя і цеглини, тому що так робота йшла швидше. Були найняті 500 будівельників-різноробочих, працювали в три зміни, вночі — при світлі факелів. Коли Бікфорд порахував, що справа все-таки йде дуже повільно, він зманив ще 450 робітників-будівельників, що зводили каплицю св. Джорджа у Віндзоре.
Аби їм працювалося веселіше, мільйонер наказав забезпечити будівельників пивом. Велику частину часу робітники були напівп’яними, а тому що вже тут говорити про якість…
Через шість років грандіозне будівництво було закінчене. Прекрасний шпиль заввишки в 300 футів злетів над прекрасним абатством.
Але потім ударив вітер. Шпиль буквально переламався навпіл і звалився додолу.
Бікфорда це не засмутило, і він віддав наказ негайно почати будівництво нового шпиля.
Сім років через новий шпиль був пошта закінчений. Цього разу Бікфорд використовував камені і цеглину, аби додати йому точність.
Сам він жив в своїх розкішних спокоях вельми дивним життям: один, з єдиною слугою, карликом-іспанцем. Але щодня стіл до вечері накривався на дванадцять персон і кухарів готували їду на дванадцять чоловік.
Бікфорд вирішив відзначити Різдво вечерею в новій монастирській їдальні.
Напередодні Різдва у величезному недобудованому приміщенні були засвічені свічки. Вечеря прошел урочисто і чинно. Але коли слуги прибирали посуд, по околицях раптом прокотився страшний гуркіт. Це звалилося його нова споруда.
Через деякий час Бікфорд переїхав в інше місто. Він був вельми розчарований тим, що в його новому будинку не вистачало одна істотна де-
талі — башти. Башту негайно побудували. Це була споруда висотою в 130 футів.
Безумний будівельник помер в 1944 році у віці 84 років. Остання башта пережила його і стоїть до цього дня.
У платті і капелюшку
Лорд Корнбері, граф Кларендонський, був двоюрідним братом королеви Ганни. Вона-то і дала йому вигідну посаду — представляти її величність в Америці як губернатор Нью-Йорка.
Але граф віднісся до дорученої справи ледве серйозніше, ніж слідувало. Він сказав друзям: «У цьому місті я представляю жінку, отже, повинен представляти її як можна добросовісніше».
Мабуть, прагнення до «сумлінності» привело до того, що на асамблеї, що відкрилася в Нью-Йорку, лорд з’явився в блакитному шовковому платті і з віялом в руках.
Він любив з’являтися на вулицях то в кріноліні, то в нарядному вечірньому платті. Всі гроші вирушали на його вбрання, дружині він не давав нічого. Деколи вона навіть вимушена була красти одяг у мужа.
У 1708 році графу було наказано повернутися до Англії, аби розплатитися з боргами, але він як і раніше залишався фаворитом королеви Ганни.