Новина про викрадення (Noticia de un secuestro) — повість Габріеля Гарсіа Маркеса 1996 року. Також відома під назвою «Звістка про викрадення» і «Історія викрадення». Повість заснована на реальних подіях.
«Повідомлення про викрадення» скорочено
Твір грунтується на достовірній історії викрадення колумбійської журналістки Марухи Пачон злочинним медельїнським картелем. Жорстокість і нещадність викрадачів, відчай викрадених, спроби втечі, вбивства і детектив, — все це відображено в повісті, буденно і реалістично.
У Боготі був вечір, п’ять хвилин на восьму. Маруха сідає в свою машину і дає вказівку шоферові їхати додому. Жовте таксі і «мерседес» трималися майже впритул за машиною Марухи. Як тільки почався крутий підйом, жовте таксі вирвалося вперед і підрізало автомобіль Марухи, притиснувши його до лівого тротуару. Шоферу довелося різко загальмувати, щоб уникнути удару. Майже в ту ж секунду в багажник уперся передок «мерседеса».
Троє вискочили з таксі і оточили машину Марухи. Під загрозою зброї Маруху і її своячку Беатріс пересадили в іншу машину. Так почалася ця історія викрадення. Спочатку їх заспокоїли: «Ви нам потрібні, щоб передати одне послання. Через кілька годин повернетеся додому. «Але насправді викрадення, що відбулося 7 листопада 1990 року, розтягнулося на довгі роки.
У полоні викрадення Маруха зустрічає Марину Монтойя, зниклу 2 місяці тому; її вже вважали загиблою. Її брат, дон Ерман Монтойя, колись керував президентською канцелярією і користувався великим впливом в уряді Вірхіліо Барко.
Першим з родичів про викрадення дізнався чоловік Беатріс, доктор Педро Герреро. Коли він вів лекцію, його відволік дзвінок офіцера поліції, сухим професійним тоном запитав, чи знає він Беатріс. Отримавши відповідь, що це його дружина, офіцер підбадьорив як міг співрозмовника, але повідомив йому сумну звістку.
Журналіст Ернан Еступіньян з «Національних новин», дізнався про викрадення від свого друга з «Фосіне», і незабаром екстрений випуск повідомив: «Генеральний директор» Фосіне», дена Маруха Пачон де Вільямісар, дружина відомого політика Альберта Вільямісара, а також його сестра, Беатріс Вільямісар де Герреро, викрадені сьогодні о сьомій тридцять вечора».
Альберто Вільямісар, чоловік Марухи Пачон і брат Беатріс, перебуваючи в якихось двісті метрів від перехрестя, де було скоєно напад, дізнався про все від того, хто подзвонив йому.
Альберто Вільямісар був генералом, наближеним до Президента. У країні йшла жорстока війна проти наркоторговців, які робили чималі гроші на цьому. Війна йшла з перемінним успіхом, і Вільямісар, який ініціював ряд законів проти наркоторгівлі, був постійною мішенню: він одного разу дивом вижив після замаху. Наркоторговці в багнети прийняли новий закон про екстрадицію, за яким вони могли бути видані Сполученим Штатам, де до них буде зовсім інше ставлення, ніж у Колумбії.
… У цій безпрецедентній низці викрадень перше трапилося 30 серпня. Першою жертвою стала Діана Турбай, головний редактор теленовин «Криптон» і столичного журналу «Ой пір ой», дочка колишнього президента країни і лідера ліберальної партії Хуліо Сесара Турбо. Разом з нею зникли чотири члени її команди: відповідальний редактор Асусена Льевано, редактор Хуан Вітта, телеоператори Річард Бесерра і Орландо Асеведо, а також проживаючий в Колумбії німецький журналіст Херо Бусс. Всього шестеро.
Через дев’ятнадцять днів після загадкового зникнення групи Діани Турбай була викрадена Марина Монтойя.
Через 4:00 після викрадення Марини Монтойя на одній з кривих вуличок кварталу Лас-Феріас, у західній частині Боготи, невідомий джип і «Рено-18» з двох сторін блокували автомобіль Франсіско Сантоса, головного редактора «Тьемпо». І він також став бранцем тих, хто Підлягає Екстрадиції.
У грудні бандити звільнили кількох полонених, вселивши деяку надію в серця героїв повісті. Але в січні бандити, побачивши, що уряд не реагує належним чином, почали вбивати заручників, і першою їх жертвою стала Марина Монтойя. На наступний ранок, в четвер 24 січня, тіло Марини Монтойя було виявлено на одному з пустирів північніше Боготи.
Незабаром стало відомо про загибель ватажків банди братів Пріско — Давида Рікардо і Армандо Альберто, — обвинувачених у вбивстві семи політичних лідерів за останні роки і організації низки викрадень, в тому числі, Діани Турбай з колегами. У вкрай жорсткій формі Підлягаючі Екстрадиції заявили, що Давид Рікардо убитий не в бою, а застрелений поліцією на очах у малолітніх дітей і вагітної дружини. Вони повідомили, що з інтервалом у вісім днів двоє заручників будуть розстріляні і що перший наказ уже відданий відносно Марини Монтойя. Звістка приголомшила всіх, бо вважалося, що Марина загинула ще у вересні, відразу після викрадення.
Альберто Вільямісара охопило сум’яття. Хто буде наступним: Діана? Пачо? Маруха? Беатріс? Річард? Таку лотерею смерті він і уявити собі не міг. У розпачі він подзвонив Президенту Гавірія і зажадав зупинити поліцейські операції. Президент відмовився.
Незабаром поліції вдалося звільнити ряд заручників, які не перебували в одному місці з Марухою, але при цьому загинула одна з заручниць — Діана Турбай.
На наступний день в 7:00 ранку президент сам подзвонив Альберто і зізнався, що «це був страшний день для всіх нас…»
Беатріс звільнили 2 лютого наступного року. Після цього Гідо Парра, сп’янілий першими успіхами в переговорах, оголосив Вільямісару, що звільнення Марухи — питання найближчих трьох днів. Вільямісар передав цю новину Марухі через газети, радіо і телебачення. Однак час ішов, а жодних ознак звільнення не було.
… Побачивши по телевізору похорон Діани і ексгумацію Марини Монтойя, Пачо Сантос прийшов до висновку, що іншого виходу, крім втечі, у нього немає. Бігти однак йому не вдалося, і він був звільнений ще пізніше Марухи.
А Маруху Пачон вдалося звільнити тільки в травні, завдяки участі в переговорах священика. Підлягаючі Екстрадиції виторгували собі вигідні умови здачі…
Передмова до повісті
Я буду вічно вдячний головним героям цієї книги і всім, хто мені допомагав, за те, що вони не дозволили віддати забуттю цю бісівську драму, що представляє собою, на жаль, лише епізод того біблійного холокосту, в який Колумбія занурюється вже двадцять років. Усім їм, а разом з ними всім колумбійцям — безневинним і винним, — я присвячую цю книгу в надії, що описані в ній події ніколи більше не повторяться.