Нудна історія — повість Антона Чехова, написана в 1889 році. «Нудна історія» короткий зміст ви можете прочитати за 7 хвилин.
«Нудна історія» скорочено
Оповідання ведеться від першої особи головним героєм твору, заслуженим професором Миколою Степановичем, найвідомішою людиною. Він невиліковно хворий і за власними прогнозами жити йому залишилося не більше півроку. Микола Степанович розмірковує про свою долю, волею якої він приречений на смерть, намагається зрозуміти себе, описуючи звичайне протягом свого життя. Дружина Варвара, колись пристрасно ним улюблена, і дочка Ліза дратують його, здаються йому дріб’язковими і порожніми. Спілкування із співробітниками — прозектором Петром Гнатовичем і швейцаром Миколою — не приносять Миколі Степановичу ніякої радості. Викладання, яке раніше було для нього джерелом вищої насолоди, тепер обтяжує його: він знає, що через хворобу не може читати лекції з колишнім блиском і талантом, що справедливо було б поступитися своїм місцем людині молодій і здоровій, але не в силах цього зробити. Наука — єдине, що по-справжньому займає Миколу Степановича, відмовитися від неї для нього все одно що бути похованим живцем.
Микола Степанович думає про те, що його відоме ім’я, з гідністю і толком прожите життя не звільняють його від теперішніх душевних і фізичних мук. Микола Степанович багато часу проводить з Катею, дочкою свого покійного товариша, окуліста. У своєму заповіті той призначив опікуном Каті Миколу Степановича, і до десяти років дівчинка жила в його будинку, поки не була віддана в інститут. Катя, в юності захоплена і наївна, з чистим серцем і пристрасною любов’ю до театру, тепер лінива і зневірена, покалічена долею дівчина. Вона пробувала стати актрисою, розчарувалася в професії, була зраджена коханою людиною і поховала свою дитину. Про це вона писала Миколі Степановичу у своїх листах, просила поради; він відповідав, усвідомлюючи, що, по суті, нічим не допомагає їй. Микола Степанович і Катя люблять один одного, як батько і дочка. Варя і Ліза, навпаки, ненавидять Катю, як це, на думку Миколи Степановича, тільки й уміють жінки. Катя, у свою чергу, зневажає їх так само сильно.
Щоденні сімейні образи стомлюють і дратують Миколу Степановича. Крім дружини і дочки на них присутній і якийсь Олександр Адольфович Гнеккер, шанувальник Лізи, який не симпатичний Миколі Степановичу і вселяє йому недовіру. Дружина ж періодично заводить з Миколою Степановичем розмову на предмет того, що той неодмінно повинен з’їздити до Харкова, звідки Гнеккер родом, навести довідки про його стан і родину. Микола Степанович не хоче їхати до Харкова, але, жаліючи дружину, погоджується.
Вечорами Микола Степанович ходить до Каті. З нею йому добре і затишно. Крім нього, у Каті буває ще один гість — філолог Михайло Федорович, закоханий у Катю і не наважується їй зізнатися.
Одного вечора до Миколи Степановича, замучена своїм постійним безсонням, приїжджає Катя, благає його взяти у неї гроші і поїхати лікуватися. Микола Степанович відмовляється приймати гроші. Катя, засмучена, їде.
Микола Степанович відправляється до Харкова. Там він намагається навести довідки про Гнеккер, але про нього в місті ніхто не знає. Незабаром Микола Степанович отримує від дружини телеграму, з якої дізнається, що Гнеккер таємно обвінчався з Лізою. Це повідомлення ніяк не розбурхує його; дивуючись з власної байдужості, Микола Степанович продовжує розмірковувати про свою покалічену, паралізовану душу в готельному номері. Несподівано лунає стукіт у двері. Микола Степанович, здивований, бачить перед собою Катю, яка приїхала до нього. Вона плаче, говорить, що Микола Степанович їй як батько і тільки він може їй допомогти. Вона благає його відповісти на питання, що ж їй робити. Вона повторює питання багато разів, але Микола Степанович не знає, що їй відповісти, як допомогти, і лише утішає загальними словами, просить заспокоїтися і поснідати з ним. Катя, зрозумівши, що не почує відповіді, повідомляє, витираючи сльози, що від’їжджає в Крим. «Значить, на похоронах у мене не будеш»? — хоче запитати Микола Степанович. Але Катя вже не дивиться на нього. Вони прощаються. «Прощай, мій скарб»! — слова, якими автор закінчує свій твір.