Михайло Cтарицький “Оборона Буші” скорочено читати варто лише в тому випадку, коли у вас не достатньо часу прочитати твір повністю. Cтарицький “Оборона Буші” повністю допоможе краще зрозуміти внутрішній світ головних героїв повісті. У творі переплітаються дві сюжетні лінії: історична та любовна. Мета створення повісті “Оборона Буші” – утвердження ідеї вірності до останнього подиху, як рідній землі, так і коханій людині.
“Оборона Буші” читати скорочено
Короткий зміст “Оборона Буші” ви можете прочитати нижче, а Переказ твору ви можете використати для кращого засвоєння матеріалу. Це історична повість з часів Хмельниччини
Ой напилися і сестри і браття кривавого пива край лугу,
Та не дали ні себе, ні віри святої ворогам на поругу!
(Із народної думи)
Це було в самий розпал великої трагедії, що уготувало польське панство у спілці з прислужниками Лойоли, завзявшись на святиню українського духу, на його буття, – трагедії, що охопила пожарищами всю Україну – Русь, пронизала серце в Польщі й під її руїнами закінчилася. Це було тої доби, коли розпанахана Україна мусила у московського царя Олексія Михайловича оборони шукати, коли він, уже по Переяславській раді, послав свої потуги в Литву. Це було тої доби, коли знеможена від ненатлого гніву Польща, закупивши татарські загони, кинулась разом з невірою на омиті слов’янською кров’ю країни, аби сплюндрувати їх упень і повернути геть усе на руїну. Це було тої доби, коли два кревних на дружнє та рівне буття, вчинили між себе розраду й, піднявши стяги на стяги, стали “у дідівську славу дзвонити”… Це було восени 1654 року.
На південь від Могильова, за двоє гін від Дністра, на високій скелі лівого побережжя притулилось містечко Буша з тверджею-замком, що панував над околицею. На вузькім стрімчаку, немов орлине гніздо, повис отой замок і на синьому небові далеко білів своїми зубчатими мурами, своїми бійницями – баштами. Край п’яти тієї скелі розсипались, мов курчата круг квочки, манесенькі селянські й міщанські хатки, окутані вітами зелених садочків; між критими соломою стріхами здіймались де-не-де й високі черепичні дахи, що червоніли між яриною здалеку. Саме місто Буша, – цебто торговий майдан, – з одного боку тулилось до стрімчастої скелі, а зокола було обмежоване високим земляним валом і добрим дубовим гостроколом. За містом уже посувавсь пригород аж до узбіччя; з двох боків його огортало провалля, з третього – вали, а з четвертого – великий ставок, який набравсь з річки Бушки і тримавсь кам’яною загатою. Отой замок “Орлине гніздо” з містечком Бушею, з цілим ключем окружних сіл і маєтків належав до роду Чернецьких; відтіля вони налітали на ратаїв українських, на сусідніх панків і шарпали в своїх пазурах неслухняних схизматів. Від самого початку пожежі, що на Запорожжі з залетілої з Суботова іскри спалахнула і покотилася широкими вогняними хвилями аж до старої Польщі, Чернецькі зняли крила і до Варшави полинули, а гніздо своє лишили на безбаш; його незабаром, після січі під Корсунем та Жовтими Водами, захопили левенці, батави з Дністровського полку, з сотником Завістним на чолі, і озброїли добре як вартову наддністрянську стражницю.
Посередині замкового дворища стояла досить простора, з трьома банями і окружним піддашшям церква; вона була вже повернута панством у костьол, а потім знов козаками на благочесний храм пересвячена; його відсвятив на ім’я покрови Пресвятої Богородиці отець Василь, якого з містечка Бара вивіз сотник, пан Завістний. Стояв хмурий, глибокої осені, вечір. Дрібен дощ, мов крізь сито, мрячив і сизими хвилями славсь по долині, криючи широку далину млою. Часами лишень, коли вітер на мить розривав туманисту заслону, яскріла з одного боку в глибокій долині Дністрова стяга, а з другого, навпаки, по широких з горищах і площинах чорніли якісь плями непевні.
Кругом церкви, на цвинтарі, стояли ватагами козаки. Голови їм усім були непокриті, і буйний бавився вільно чупринами. Широкі спини огрядного та дужого люду покриті були розмаїтою пістрявою одіжжю: тут вбачалася і руда та порвана свитка, і білий, виложений шнуром кобеняк, і кармазиновий запорозький жупан, і короткий кожушок і замазаний в дьоготь оксамитовий польський кунтуш, і саєтова рожева, з панянських цукрових плечок, накритка.
В суворім погляді похмурих очей, в непорушних обличчях лежала якась-то дума глибока. Всі були скам’янілі й похмурі, тільки-но діти з палкими, цікавими оченятами не могли встояти на місці, а нишпорили крадькома то між юрбою по цвинтарі, то по дзвіниці.
Із широко розчинених церковних дверей тихий спів лине:
“Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!”
Церква світлом сяє. Перед намісними образами у високих ставниках горять товсті зелені свічки, а кругом них і коло самих образів миготять цілі сотні манесеньких свічечок жовтих; за хвилями з кадильного диму вони яскріють зірками, скрашаючи сизі прозористі хмари червоними барвами, а вгорі отой дим під банею уже клубами чорніє, оповитий у морок. Вузькі вікна у церкві, розцвічені різноколірними шибками, світяться тьмяно, спалахуючи часами де-не-де відблисками веселки.
Правий притвір і середина церкви набиті козацтвом. Засмажені, мужні обличчя, обернені до ликів святих, визирають під променем ласкавого тремтячого світла вже менше суворо, а не знаючі страху очі вогкі їм від сердечного молитовного зрушення. Сиві оселедці, підголені чорні чуприни і лисі геть голови схиляються, хрестячись, низько. Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завістний, сотник, з золотою китицею на правому плечі; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лівім виску, він подібне до могучого дуба, що нажив собі силу під бурхотом бур. Ліворуч за ним стоїть молодий ще козак красень Островерхий, з чорними, ледве закрученими вусиками, з підголеною хвацько-чуприною, з ознакою хорунжого на лівім плечі; праворуч від Завістного молиться геть лисий, з білою пожовклою бородою дід, а далі вже йде старшина та козацтво значне.
В бабинці, у лівім притворі, скупчилась сама – ножонота; рідко яка голова там пов’язана стрічкою чи хусткою, а здебільше скрізь кораблики та очіпки, зап’яті довгими білими намітками, що спадають до самого долу серпанками.
Жіночі уста шепочуть благання; очі піднесені догори святоблива; інші палають лиховісним вогнем, інші яскріють сльозою, яка неслухняно зривається з вій; але в жадних не світиться ні жах, ані розпач, в жадних не видко безсилої жіночої муки.
Попереду скраю стоїть у чорній стрічці сотникова дочка Орися, а поруч неї у глазетовім кораблику – її подруга Катря, молодого хорунжого жінка, що з неї не зводить очей.
Орися стоїть перед образом великомученика Степана; її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легесенькою, прозорою. Вродливого личенька риси і елегантні, й шляхетні; в чорних, стиснутих трохи бровах криється непорушна воля й відвага; карі очі з-під довгих темрявих вій палають вогнем; на мар муровім чолі лежать не дитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса.
Орися замислено дивиться на лик, безмірно ласкавий, осяяний світлом з лампади; їй мріється далеке небо безхмаре, білі, розпечені палом мури, сліпуче сонячне сяйво і ревуча юрба, розсатанілі обличчя, підняті з камінцями руки на глашатая правди й любові і на устах у мучення на сконанні лагідна та прихильна ухмілка.
“Так, постраждати за віру, за правду, за своїх друзів – братів, – дума вона, – непомірна утіха! Тут, на землі, усе зрадливе й брехливе; усі присягання людські – порожні слова, поглум над знудженим серцем… Там тільки і спокій, і щастя – у сяянні довічного неба”.
Вона придивляється пильніше до образа й бачить, немов очі живі у святого і зорять їй у душу; але ті очі знайомі, її серце з ними зжилося, їх промінь тільки й грів її душу самотню… Та це ж не святого стражденника очі, а очі її коханка і друга, властителя радісних мрій, очі вродливого юнака Антона Корецького. Де він тепер? Ні слуху, ні вісточки Чи його почоломкала куля ворожа, чи він зрадив її, безталанну, і забув свої присягання? Пропав, пропав без пуття, а з ним разом пропав і життя її стямок…
“Що це я? – кинулась раптом Орися. – У таку хвилину і де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Відступися, нечистий!” І вона почала ревно молитись.
А це далеко десь раптом постріл розлігся, і луна покотила його по байраках та горах. Усі здригнулися і переглянулись значно; а клир тихо співав: “Слава в вишніх богу і на землі мир, в чоловічих благоволеніє!”
Скінчилась відправа; отець Василь вийшов у царські врата в єпитрахилі, з кипарисовим, у срібряній оправі хрестом і тихим, злегка тремтячим голосом обернувсь до молільників:
V Братіє і друзі мої, хреста цього оборонці, на нім же розп’явся за гріхи наші син чоловічеський, мужайтеся духом, і бо наступає година нужденна, і возлюбивий нас страстотерпець покликав вас стати твердо і купно до останнього подиху за хрест цей і за матір Україну. Ворог цілими хмарищами оточив наше убіжище, що донині крилося Богом і вже погрожа нам вигуком смертодайним. Поклоняющийся хресту господньому бра і покликав до помочі бузувіра, аби в спілці з ним повалить під ноги нечисті святиню.. Не даймо ж ми на знущання ні хреста, ні жінок, ні сестер, ні дітей, а ляжмо кістками за нашу правду і за нашу віру!
VI Ляжемо, панотче, голови положимо! – перенісся відклик по церкві й розлігся на цвинтарі.
VII Хай підкріпить же ваші душі і мишці правиця господня, хай криє вас від стріл і напастей покров Пресвятої Богородиці, заступниці нашої перед престолом Всевишнього! – велебно прорік панотець і благословив хрестом тричі весь люд.
Усі почали до хреста прикладатись; спочатку підходила старшина, потім – значні козацтво, за ними прості козаки й сірома, а нарешті вже матері, жони і сестри. Все те чинилося богобійно, порядно, безпам’ятні й хапанини; панувало над усім якесь враження надзвичайне, і кожен почував над собою вже помах смерті крила.
Коли всі перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через відчинені двері на цвинтар; за панотцем рушила півча, а за нею значкові понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всі козаки. На дзвіниці ударили в усі дзвони; півча співала: “Отверзи очі твоя, боже наш, і внесли молящимся тобі”. Процесія обійшла тричі круг церкви, потім обійшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потім отець Василь з півчою й старшиною дістався на самий мур до бійниць і звідтіля, з високості, окропив тричі і містечко Бушу, і пригород.
Козаки стояли під муром в бойовому шику, лавою. Різкий, пронизуватий вітер тріпав прапори й стяги і гнав по млистому небу клочками пошарпані хмари; з отця Василя зірвало протягом його скуфійку і понесло геть униз по дністровській долині, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви і тільки-но державної вломило. Всі були лиховісним передчуттям похилені.
Сонце, сідаючи за гору по той бік Дністра, проглянуло з-поза хмар на хвилину і останнім променем попрощалось з землею; він спалахнув жарким полум’ям на високім хресті і полинув, згасаючи, до високостей темрявих. Отець Василь ще раз окропив козаків, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення у Господа і з причетом журно до церкви вернувся.
Коли зачинилися двері церковні і всі козаки й добровольці зібралися на невеличкім плацу біля цвинтаря, а жонота стала поштиво півколом геть осторонь, то сотник Михайло Завістний зняв шапку перед своєю батовою і до неї обернувся тихою мовою:
VIII Панове, товариші – громадо! Дозвольте до вас слово держати!
IX Держи, держи, батьку, ми слухати тебе раді! – відповіли всі разом, уклонившись пану сотнику, та й насунули шапки набакир.
X До сеї пори у цім затишку наших жінок і сестер боронив Господь від нещастя; але воля божа прийшла, і покликає вона нас і наших кревних цілком постраждати за діло велике, і постраждають до кінця. Двадцять тисяч щонайкращого польського війська під гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за півмилі; пан Яскульський – і пройда, і зух – вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башів у султана га й приволік сюди татарву – на грабежі наших дібр, на гвалти й знущання над нашими сестрами і жінками і святій нашій грецькій вірі на поглум, пригнав сорок тисяч невірних поганців, і всі оті ворожі потуги на керував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добути свою спадщину – орлине Чернецьких гніздо.
XI Так, так, – підміцнив сивобородий дідусь, – учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сісти знову в цьому гнізді і розносити по околицях на хрещений люд жах.
XII Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчі зграї, розлізлись загони татарські, – додав хорунжий.
XIII Знати, наважились вони, – вів далі сотник, – або перерізати нас усіх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас – під червону таволгу, на неволю і каторгу до галер, а жінок, і дочок, і сестер – на всесвітній глум, на поругу… і се моя перша річ.
XIV Не дамося собакам живцем! – покрикнула громада. – Хіба через наш труп переступлять поганці!
XV Не віддавайте, братці, дешево псам і козачого білого тіла, а візьміть з наших напасників добру ціну, – прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.
XVI Дорого, діду, заплатять! – зухвально-покрикнув хорунжий, і юрба відповіла на те ухвальним гомоном. Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:
XVII Добрий козак.
XVIII Слухайте ж, панове, мою другу річ, – знову почав сотник, і тиша запанувала. – Чотири дні тому від славного нашого полковника Богуна – продовж йому, господи, вік – здібрав я наказу, щоби ми, в разі нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут наскільки могли, аби тим дати пану полковнику час діждатися підмоги у Барі. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затримати злочинців?
XIX А що ж, пане сотнику? – спитав середнього віку, покарбований шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закрученим за єдине вухо зухвало. – А скільки приходиться на козака тієї погані?
XX Та голів двісті на християнську душу… – відповів сотник.
XXI Гм! Не дуже багато! – зареготівсь оселедець. – Коли в добрий час та на добру руку, так наш брат порішив би до обідньої доби таку купу; ну, а щоб їм подолати одну душу козачу, то трата часу днів зо три або й чотири – не менше… чи так, братці?
XXII Так, так! – відізвались деякі весело. – А такого убгати, як ти, то й тижня мало!
XXIII Так, стало бути, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, – по-моєму, хоч навіть на тиждень, а вмирати, братці, козакам не диковина, – сказав сотник і надів на голову високу смушеву шапку з червоним верхом і кутасом.
XXIV Даймо, – вставив старий козарлюга, – що настояще, по правді сказати, умирати ще я не вмирав, а для того я и не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсім умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.
XXV Тим паче, – додав сивий дід, – що доведеться тільки раз на віку скуштувати того меду!
Всі засміялися і якось весело підбадьорились.
XXVI Так слухайте ж мого наказу, – сказав сотник, і все козацтво мовчки, покірливо поздіймало шапки. – Всіма своїми потугами, наскільки в нас є, ми засядемо в пригороді: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лівого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гаківницями та гарматами; відтіля нас і зубами не витягнуть: прохід до валів і вузький, і занадто довгий; їм розвернути своїх і к луг буде ніде, а ми їх потроху і почнемо лущити та локшити… потіха вийде, та й годі!
XXVII Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!
XXVIII Нащо й краще! – підміцнили чупруни.
XXIX Ну, а коли нас, по божому попуску, з тієї позиції виб’ють, то ми перейдемо у містечко, і тут хоча й трудніше нам відбиватися буде, проте ще днів зо два чи зо три продержимось…
XXX Чого не продержатись? Продержимось! – підкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалні здіймав хоругов.
XXXI А щодо замка, то ми його лишимо на дітей, на дідів та на жоноту, – провадив сотник. – Доки ми будемо кришить ворогів, то й вони допомагатимуть нам з високих бійниць, а коли ми всі поснемо сном козацьким, то наші сестри й подружжя продержать ще замок днів з пару, бо він і сам по собі недосяжне. А коли нарешті увірветься всередину ворог, то вони зуміють не датись у руки живцем і не попустять наших святинь на поругу!
XXXII Не дамося живцем! – покрикнула грізно жонота.
XXXIII Зуміємо вмерти, – відказала відважно Орися, виступаючи наперед, – і святині нашої в руки поганців не кинемо!!
XXXIV Батькова дочка! – зауважив кобзар.
XXXV Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, і гайда у пригород, в шанці: того й гляди, що голомозі захочуть нас навідати. Юрба заколивалась; намітки поміщалися з шапками, хустки і стрічки – з шликами; стихло все, і тільки вчувались то поцілунки гарячі, то обійми міцні, то зітхання; але жоден стогін, жодне ридання не вразило завзятців, і хіба но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набігла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…
Сотник Завістний протер очі, поправив вуса і обняв гаряче свою одиницю, свою останню на житті втіху – Орисю.
XXXVI Прощай, доню! – промовив він переривчастим голосом. – Ти знаєш… як тебе я люблю… ніхто, як Бог… Його воля! А от пам’ятай, що покійну матір твою один пан, що наїздом мій хутір спалив, хотів був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвірні та й спалили з хатою разом.
XXXVII Пам’ятаю, батьку, – велебно відповіла Орися. – За мене не зчервонієш, ти вір!
Сотник ще раз пригорнув свою доню до серил і хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всім:
XXXVIII Пора! За мною!
І всі, насунувши аж на очі шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, і в пітьмі тій ледве-ледве було запримітити, як одномірне коливалися списи й шапки і як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змій, вповзала у браму широку.
Орися стояла довго і нерухомо край скелі, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливі очі; але воно було не відмовне, глухе; чорна хмара грізно здіймалась зі сходу, і в неосяжній пітьмі миготіли лишень блискавиці далеких пожарищ…
Надворі скаженіє буря; вітер гуде і жалібно в комині виє, мов голосить по згубі когось близького, дорогого… В куточку тріскотить стиха лампадка та вчувається часами стогін задавленого ридання.
На ліжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушне; тільки часами ледве примітне здригаються плечі у неї. Спала з неї намітка і одним кінцем на подушці звисла, а другим долі лягла; коса вибилась з-під кораблика і, звинувшись химерним вузлом, неслухняно лягла на плечі;одно крило плахти відхилилось свавольно і виявило огрядну ніжку, узуту в червоні чобітки з срібними підківками. Тільки на частині голівки, на заломі коси та на одному плечі лежать світові плями, а решта в темряві з наметика потонула.
Край вузького вікна, схиливши на руки чоло і втопивши очі в чорну пітьму, сидить мовчки Орися; вона силкується туди прозирнуть, куди пішли дорогі її серцю люди, вона прагне дізнатись, що діється тепер у містечку Буші і в пригороді; але густий морок закриває від неї далину чорним серпанком, і тільки коли-не-коли на тім морі безпросвітної темряви заблимає якась непевна іскра і згасне…
Орися повернулась до образа і зупинила на діві пречистій свої замислені очі; від довгих вій лягла сутінь стріляста на її личко бліде; руки їй з несили на коліна впали і сплелись у стисі нервовім; у нахмурених бровах непохибна думка застигла. Довго і нерухомо так сиділа Орися; чи вона складала з благання молитву, чи доручала небесній розважниці свою тугу – печаль – зосталося то таїною.
Нарешті Орися повагом перевела свої очі, що світилися темним вогнем, на ліжко, на Катрю – і на її виду перебігла хмарина.
XXXIX Годі, Катре! – промовила вона строго. – Не плакати тепер, не в сльозах губить силу, а набиратись треба її дня останньої боротьби.
Катря ще більш заридала безнадійно і глухо, і її плечі заколихалися під хвилями збурених мук.
XL Гріх! От перед цією святою матір’ю гріх! – показала на образ Орися. – Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а ми будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну вмерти!
XLI Не те, не те!.. – відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпка впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий – неістотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше. – Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут… на самоті… натішитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!
XLII Сором з своїм горем тепер панькатись! – ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся. – Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тоді б могла… а воно ж на всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить усіх нас разом, укупі…
XLIII Не на всіх, не на всіх однаково! – гвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.
XLIV Як неоднаково? – навіть схопилась Орися. – Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?
XLV Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилася ще на світі… – відмовила, рвучи слова, Катря.
XLVI А я чи нажилася? – спитала нервово Орися. – Туди… на муки… на страту… мій батько пішов… єдине моє кохання, єдина відрадість… єдина моя слава і втіха; але глянь – я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.
XLVII Ох, правда, – мовила Катря, гамуючи сльози. – І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної… ти ще не кохала.
XLVIII Почім ти знаєш? – відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по білому чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч. – А може, кохання моє ще страшнішою п’явкою вп’ялось мені в серце!
XLIX Твоє кохання! – нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання. – Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.
L Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру, – важко зітхнула Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.
LI Орисю! Ріднесенька! Зіронько моя! – обнімала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати і ласкаючи свою товаришку по горю. – Скажи мені хто? Поділись горем – легше буде… Коли виплачешся і розважиш туту – завжди на душі легшає…
LII Ти пам’ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?
LIII А, пам’ятаю, пам’ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?
LIV Так, так!
LV Як не пам’ятати! Пам’ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли признатись тобі, – усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає, – мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики… Тільки тривай… – зупинилась вона, міркуючи… – Адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою? LVI Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю… ех! – Орися нетерпляче махнула рукою. – До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?
LVII Квіточко моя, сонечко ясне! – благала Катря. – Скажи… повідай, хоч кришечку… хоч крапелиночку!
LVIII Ах, яка-бо ти! Неістотно мале дитинятко, – годилась через силу Орися. – Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі, – я там росла ще дитинкою… І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потім наш хутір спалили… матір теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись – то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев’яти. “Знайшов, – каже, – сироту безпритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!” – Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.
LIX Ну, ну! Що ж далі? – допитувалась зацікавлена Катря.
LX Що ж? Звичайно… став він у нас мешкати… в другім хуторі, – ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, гулялись… ну, призвичаїлись, поріднилися… ех, та що й згадувати!
LXI Ні, ні! Докажи – бо, хоч капельку!
LXII Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно… Батько почав його вчити героям лицарським, брав і на Запорожжя з собою в науку… Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий… і до Бара ото… а вже и його так ждала й виглядала, як божого світу… Ну, ми й покохались.
LXIII Так де ж він, твій Антось?
LXIV Не питай! Як він присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але н знаю, що він дарма не скаже…
– І ти викинула? Забула його?
LXV Не руш! Годі! – сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе.
Зникли посестри, немов заніміли, замерли, – одній боляче здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, і Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колінах.
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне – веде якийсь спів похоронний…
Немов темна мармурова фігура, сидить нерухомо Орися; її погляд сягнув далеко-далеко і потонув у чорніючій млі…
Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картини, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом.
Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевистий світ. Біля хати на килимку Стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибирає і ложки, і миски… А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазирає йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочками дим… їй весело, вона заливається, аж дзвенить, – і навтеки, та знову-такивертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.
LXVI І як-таки тютюном та на дитину! – зірвався з її уст лагідненький докір.
LXVII Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? – зареготівсь батько і ущипнув за щічку Орисю.
LXVIII Мамо, я привчусь, – засміялась дзвінко й Орися, визираючи з-під руки в матері зухвальними оченьками і ловлячи рученятками дим.
Линуть пахощі від бузку по садочку. Десь рипить віз і гавкає собака, над головою прогудів хрущ.
Орися схопилася його догнати; а це її перейняв другий і вдарив; вона – в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється:
LXIX Гай-гай! І не сором тобі? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бійся жука, а й татарина – пса… бий їх!
І Орися, підбурена батьком, біжить знов на хрущів, а запашний український вечір ласкаво огортає натомлену землю.
А ось друга ніч… чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою; все небо миготить тихими вогниками… Мама на призьбі сидить і жде тата; вій поїхав ненадовго, а ось третій день – і нема…
А це раптом як затупотить кіньми… Розлігся галас; хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці і діти повибігали з хат; вскочила нянька, кричить: “Вороги!”
LXX Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! – до неї з благанням кинулась мати і передала їй дитину на руки.
Баба біжить з дорогою ношею в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах… Здалеку досягають і лемент і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися немов великі свічки, і полум’я від них полинуло аж до вогнистого неба.
Червона кров… чорні, обгорілі трупи… жаховиті обличчя… стогін і плач… і сиротинна самотність… тиша могильна… Мамо! Мамо!
Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається коло печі. Батько велику книгу читає про страдників божих, що за віру святу йшли з ухмілкою в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батькової речі западає їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата…
А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрає, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку неволю, про пекельні тюрми і про смердючі галери…
Але час летить. Яскраве літо і спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.
Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові в неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув наблизь: “Агов!” – і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан…
Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі… їй і боязно, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько…
LXXI Пусти, Антосю! Годі-бо! Що ти? Побачать! – вибивається вона з обіймів.
LXXII Хай бачать! Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!
LXXIII Коханий мій, любий! – шепоче вона і ховає на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її таким щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.
LXXIV Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! – присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей…
І знов усе лине, зникає… далі, далі!
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне – веде якийсь спів похоронний…
Тихо рипнули двері, і на порозі з’явилась згорблена бабуся, пов’язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.
LXXV Не спиш усе, моя ягідочко? – прошамкала вона, наблизившись до Орисі. – Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину… сили наберись… не сумуй!
LXXVI Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! – промовила тихо Орися. – А тільки не спиться мені… голову думи обсіли…
LXXVII Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! – зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку. – Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти… Ох, а Господь інакше міркує…
LXXVIII Не наді мною одною його воля свята, а над усіма, – відізвалась спокійно Орися. – Та мені життя мого і не шкода: які в йому радості, які втіхи? От тільки тата кохала та бабусю, як неньку рідненьку… – І Орися схопила і поцілувала руку у баби.
LXXIX Що ти, що ти, моя безталанна? – кинулась бабуся обнімати Орисю, утираючи дрібні сльози, що котились з старечих очей.
LXXX Люблю, от що! А ховати ні тобі мене, ні мені тебе не випаде: поховає нас хижий звір.
LXXXI Та ще, моя ягідко, Господь один відає, що станеться; а може, з потилиці налетить наш славний Богун Іван, дак нечисте уся від його шкереберть покотиться…
LXXXII Сили, бабусю, у ворога дужі – не подолати! А проте – хай буде, що буде, що богові миле… а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
LXXXIII Молодесенькою.
LXXXIV А як горіла вона, ти бачила?
LXXXV Годі! Годі! Господь з тобою… Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай… засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище та панотець…
LXXXVI Я засну, бабусю, – обезпечала Орися.
LXXXVII Засни, моя дитино! А я готую обід і всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести…
LXXXVIII Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других… а я то про себе… Готуйте, готуйте, і я піду допомагати… – заметушилась Орися і встала, переклавши обережно на подушку голову Катрі.
LXXXIX Ні, ні! Ти відпочинь, – там помічниць досить, а ранком і ти нам допоможеш. Відпочинь, послухайся твоєї бабусі, адже я тебе більше за рідну доньку люблю.
XC Послухаюсь, бабусю, – згодилась Орися покірно.
XCI Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокій! – промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа і тихо, зовсім згорбившись, вийшла з світлиці.
Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне – веде якийсь спів похоронний…
Зупинилась Орися перед ликом небесної і тихо навколішки стала.
XCII Царице безгрішна! – шепотіли уста її тихо. – До тебе, до нашого прибіжища тихого лине моя остання молитва! Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли і мені, о всепітая мати, силу і мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно пречиста, віковічну славу!
Лампадка спалахнула і погасла. Все пірнуло в хмурій пітьмі, тільки крізь шибки в вікні ледве-ледве сірів наступаючий ранок.
Коли це раптом на вдалі щось блискавицею свіргонуло; через хвилину гуркіт розлігся і полохлива луна відгукнула його по долині. Задзвеніли шибки; Орися здригнулась і стала Катрю будити:
XCIII Вставай – уже починається!
На мури замку витягли гармати, гаківниці, приготували казани з киплячою смолою, окропом.
Розпочався штурм. Чоловіки мужньо відбивали атаку за атакою і майже всі загинули. Старого сотника взяли в полон, обіцяли закатувати, якщо замок не здасться. Тоді Вернигора, жаліючи свого командира, вистрелив у нього.
Орися стояла на валу, командувала обороною і мучилася своєю любов’ю до Антося, яку не могла вирвати із серця. Раптом прилетіла стріла із запискою, що ляхи посилають парламентера. Цим послом виявився Антось. Він передав вимогу Чернецького здатися й обіцянку зберегти життя оборонцям, а Орисі сказав, що його вже нічого не пов’язує з підлим воїнством, і що він не скривдив мечем жодного українця, що любить дівчину все так же палко, більше за життя. Орися зраділа і сказала, щоб через деякий час він прийшов у байрак і пробрався ходом до церкви, дала ключі. Ще раніше батько їй відкрив таємницю, що в льосі під церквою стоять бочки з порохом, можна ними скористатися, щоб знищити і ворогів, і себе не дати на поталу.
X
Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобганих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.
XCIV Катре! – доторкнулась Орися її плеча. – Ти заснула і завмерла зовсім?
XCV Чого треба? Хто прийшов? – спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.
XCVI Тебе мені треба, – заспокоїла її Орися, – ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.
XCVII Куди піду? До нього?
XCVIII Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою, – командувала Орися.
Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.
XCIX Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. – Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.
C На, неси!
CI Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? – сполохалась Катря і вся затремтіла.
CII От зараз побачиш!
Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в проти-вологому кутку шукати щось межи кущами.
CIII Шукай ось тут камінь! – запросила вона й подругу.
Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його. Після двох – трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи ввалившись землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною. Обидві подруги, сторожко ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями. В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам’яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.
Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря і мало не загасила ліхтарні. Пройшовши, або, ліпше сказати, пролізши через вузький і низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його піддержувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч у стіні чорніли ще менші залізні двері. Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вхід; за дверима йшли вирублені з каменю східці і заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькі нори, нерівне вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в головнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селітри і сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарнями не минулася б безкарно.
CIV Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки, і бери заступа, – казала Орися, – роботи багато, а часу мало.
CV Що ж треба робити? – спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.
CVI От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.
CVII Я думала, скарби будемо копати, – закопилила губу Катря, і в її голосі почулося журне невдоволення.
CVIII От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось, – заспокоїла її з усміхом Орися.
І подруги з подвійною пильністю взялися до роботи.
Докопавши рівчак до бочок у першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох – трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика.
А Катря сиділа, відпочиваючи, в осередковім льоху і нетерпляче ждала Орисю. Те ж саме зробила Орися і в другім роговім льоху, як і в першім, і, не спочиваючи, стала копати третій рівчак. Від надмірної напруги сил пекучі сердечні болі її непомітно німіли і мозок визволявся від бурі хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспіти довести задумане діло до краю і ошарашити радіючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її істоту, – це було солодке почуття близької помсти…
Катря не довела-таки роботи до краю і, присівши відпочити, похилилась на складе ні в головнім льоху луб’я і кріпко заснула. Орися сама скінчила останній рівчак, розбила в крайнім льоху дві бочки з порохом і провела гніт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли порох спалахне в осередковім льоху і вибухом завалить отвір раніше ніж вогонь устигне по гнотах добіг™ до крайніх льохів, і вони тоді лишаться непорушені? Ні, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумніву, що увесь замок злетить угору в одну мить.
Невважаючи на те, що від тяжкої роботи руки й ноги в Орисі були мов оловом на литі і ледве-ледве пересувалися, вона зібрала останні сили і почала черпаком носити порох і засипати ним рівчаки від крайніх льохів до самого шаплика; потім, не задовольнившись і цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у нижчих клепках шаплика чотири дірки над кожним з рівчаків, і коли з цих дірок у рівчаки посипався порох, тоді лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пішла подивитися з ліхтарною в руках, чи нема де проміжку в зроблених нею порохових стежках, і для більшої певності повкривала їх лубками. Скінчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помітила, як свічки в ліхтарнях догоріли і згасли. Темрява ночі, що так несподівано вкрила все навкруги, злякала Орисю.
Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стіну і… присіла. Спершу вона хотіла була йти кудись уздовж стіни – шукати виходу, але зараз же її так потягло опертись спиною на стіну й відпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохіть простягла вільніше свої натруджені руки й ноги і замислилась… За кілька хвилин Орися вже міцно спала.
Час іде. Там, угорі, давно вже настав день і приніс з собою нове пекло і розрух, нові смерті і звірства, а тут, глибоко під землею, панує ніч і мертвий спокій; тільки далеко в темряві ледве примітне світиться біла пляма…
І сниться Орисі, що вона стоїть у березі Дністра, але що вона – не вона, а калина, вся напрочуд вбрана і квіточками, і пишними червоними кетягами; па тім боці проти неї росте явір, та такий стрункий та гарний, що так їй і хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям і лагідним шепотінням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, і крутиться, і розділяє їх широкими каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягає вона до явора свої кетяги – їй не дістати його розмаїтого віття… Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зі сходу не втримано несеться бурхливий, рвучкий вітер, вивертає в своїм хижім леті і каміння, і ліси, з свистом і грюкотом налітає на калину, вириває її з корінням і несе понад сердитим, клекочучим Дністром… Але й явір крутиться у повітрі… От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину, – вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно… Вкупі несуться вони понад Дністром, хвилі його ростуть, здіймаються високо, червоніють від крові, обертаються в страшне палаюче полум’я і ловлять у свої обійми улітаючих калину і явора… Орися схопилася мов несамовита і довго від жаху не могла зрозуміти, де вона і що з нею робиться. Вона тільки почувала, що підупаді сили її знов почали зростати і що треба їй насамперед поспішитися, бо час, либонь, минув; зрештою згадала вона все і стурбувалась.
– Катре! Катре! Де ти? – кричала вона у тьмі, повертаючи голову і туди, і сюди.
Але Катря спала собі безпечним сном, і довго прийшлось Орисі кричати без відмови, доки, помацки посуваючись край стіни, вона випадком не знайшла її на лубках.
CIX Вставай, Катре! Ми з тобою розіспались, – смикала Орися її за плече, – вже ніч минула, а може, Й друга почалась. Нам треба мерщій вийти на світ і довідатись, що там і нашими сталось.
CX А! Ходім! – скочила Катря і впала, спіткнувшись, на лубки.
CXI Сторожко – бо! – скрикнула Орися. – Ти зі сну собі ще й голову розсадиш.
Ходи за мною! – і вона помацки майже поповзла, прямуючи до блідої кулястої плями світла. Як тільки Орися з Катрею вилізли з льоху на світ божий і підбігли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засідку. Катря очі пасла на стягу, що мальовниче маяв у повітрі і побідне гнав переляканого ворога.
CXII Це він! Це моя дружина! – велебно шепотіла вона.
CXIII Так! Це наші знов женуть ворога, і нема смерті їх славі! – обняла її Орися.
Але цієї ж миті дорогий стяг урвався з кручі і щез у проваллі.
CXIV Ай! – скрикнула несамовито Катря. – Він пропав! – І вона кинулась на край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.
CXV Нащо ж мені тепер жиги? – спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатися з Орисиних обіймів і диким, блукаючим поглядом дивлячись перед себе.
CXVI Для того, щоб помститися! – відповіла їй Орися, міцно стискаючи її похоловши руку, – помститись над катами нашої країни і над убивцями наших батьків і чоловіків!
У своїй світлиці в роговій башті, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом і ставом і куди вже раз був направлений вибух, сиділи Орися і Катря.
Остання, з божевільним, палким поглядом в очах, була нерухома і навряд чи розуміла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрішнім вогнем і, насуплюючись, шепотіла тільки одне слово: “Помститись!”. Коли ж Орися, ставши перед образом, освітленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: “Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо ані свого життя, ані життя близьких і дорогих нам людей, але продамо його за тисячі смертей морогів божественного слова її розіп’ятого сина!” – то й Катря піднесла свої руки до образа і вимовила твердо й виразно: “Заприсягаюся помстити!”
Тоді саме увійшла до світлиці бабуся і сповістила, що до башти під’їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з білими хустками на списах і засурмили. Орися хапливо вийшла з світлиці, доручивши про всяк случай бабусі доглядати за Катрею. Піднявшись на горішню площу башти, вона при яснім сонячнім світлі зараз впізнала в тім шляхтичі свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що він вбитий її ж рукою, – пізнала і остовпіла. І почуття радості, що він живий, і прилив колишнього щастя, і гострий біль, заподіяний його зрадою, – все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, утерявши сили, трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе, – повними грудьми вдихнула свіжого морозяного повітря і позвала на підмогу собі охолонувши розум.
CXVII Стріляй з плющихи! – скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати. – Ніяких перемов!
Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, і увесь набій пролетів понад їх головами, не зачепивши нікого; тільки двоє коней під татарами шелеснулись убік, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов від корчів, тільки переставив ноги і повів ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушне сидів на коні, не зводячи очей з високої башти, буцім чекав своїми грудьми на більш влучний стріл. Молодці хапливо заправили новий набій і навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки і, знесилена, опустилась на камінь, відкинувши голову назад, на холодну стіну.
Минуло чверть години. Невважаючи на підняті вгору два списи з білими хустками, такої ж самої ознаки згоди на башті не виставляли, – залізна брама лишалась зачиненою, і висячий міст висів на гаках. Тоді вершники з’їхались, поговорили про віщусь, і один з них, вийнявши лука, натяг і пустив тятиву; стріла злетіла вгору, спинилась там на мить і потім, зробивши півкола, з силою вдарилась край п’яти башти і задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стріли і знайшли прив’язаний до неї папірець. Орися звеліла принести його їй і з пожадливістю почала читати. Вершники тим часом під’їхали поза межу стрілу і спинилися, очевидячки, чекаючи на відповідь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж – до Орисі, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двічі підіймала смертодайну руку; писав він ось що: “Вольний гетьман, ясніший пан Лянцкоронський, дивуючись мужності і одчайдушній обороні жмені ваших борців і бажаючи дарувати життя останнім завзятцям і їх родинам, радить вам віддати замок на капітуляцію, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вільно вийти з сестрами, жінками і дітьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя і волі видадуть вам прохідні Речі Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цієї ласки і вперто змагатиметеся в своїм божевіллі, то він не пожалує тоді ні вашого, ані дітей ваших життя і від Орлиного Гнізда не лишить і каменя на камені. Речинець для розсуду і виконання цього ласкавого призволення скінчиться увечері. Осаул Антін Корецький”. Далі, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисі: “Сестро моя, життя моє і ввесь світе мій, Орисю! Чому доля не дала мені вмерти від руки твоєї? І щонайлютіша смерть була б мені в сто разів легша й миліша, ніж та ненависть, яку ти до мене маєш… і маєш несправедливо. Ради моєї і твоєї матері, що передчасно загинули від руки катів, ради всього святого в світі дай мені можливість виправдатися перед тобою: я не смерті боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш білої корогви на башті і не впустиш мене хоча на годину повідати тобі мою щиросерду й передсмертну сповідь”.
Лист затріпотів у руках Орисі, щось гаряче ворухнулося в серці, сповнило відрадою груди і теплими самоцвітами зросило очі; вона відірвала той клаптик листа, де був припис до неї, і сховала його на своїм стурбованім лоні. Потім вона встала і звеліла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же і баштах приказала поставити дітей.
Коли всі зібралися, Орися прочитала громаді листа Лянцкоронського і попросила всіх висловити свої думки про це на польовій раді.
XI
На раді перше слово, певна річ, було дадено панотцеві.
CXVIII Діти мої! – почав він, розміркувавши гаразд над змістом листа Лянцкоронського. – Я вбачаю, що в цій магнатській ласці обіцяно вам тільки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано ані жодного слова, – її призначено на руїну й блюзнірство.
CXIX Не продамо нашої церкви і за наше життя! – вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.
CXX Не продамо! – гукнули навкруги й жіночі голоси.
CXXI Життя, певне, коштовний дар божий, – провадив панотець далі, – але суть коштовніші дарунки, що надані нам духом святим, це – чиста віра в творця всесвіту. Життя – це часове благо, та навіть і не благо, а тягар душі. Душа ж безсмертна, і якщо її положено за “друзі своя”, за святу віру, вона досягне в світових житлах божих довічного раю.
CXXII Дак як же ваша рада, панове? Що відповісти на цього листа, що нам прислано? – спиталась Орися.
CXXIII А ось що, – сказав лисий дід. – Зброї козак нізащо на світі не віддасть у руки ворожі; ми ж ні свого життя, ні життя наших жінок та дітей не цінимо, а шануємо лишень мінну віру святу, та рідну Вкраїну, та свободу нашого вільного люду!
CXXIV От тільки, панове, – завважила одна з молодиць, – ми тут раду радимо без пана сотника і без старшини, а їх би слід було запитати. Всім стало ніяково, і ніхто не знайшов, що відказати на цю правдиву увагу.
Але Орися виступила наперед і гордо підняла голову:
CXXV Я за батька відповідатиму і певна, що з моїм словом він згодиться завжди і всюди. Не здаватись ні на які улесливі слова ворогів, а вмерти всім при зброї, боронячи до останнього наші святощі! Але і вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога більше ворогів!
А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блідим обличчям і шаленим поглядом, мов божевільна, гукала:
CXXVI Усім їм смерть! Усім їм загин! Вони відняли в мене все, і тепер тут – пустка, пустка! – била вона себе кулаками у груди. – Не треба мені життя, бажаю лишень їхньої, бузувірів, смерті! Поможіть, хто в Бога вірує, помсти оцім собакам! Поможіть помститись!
Вона, як божевільна, почала битися, і насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся. Рада розійшлася. Більша частина людей пішла по своїх місцях з непохитним завзяттям та підвагою, а як ще декого і брав острах, то й він мусив був зникнути перед лицарською відвагою більшості, що складала перевагу.
Орися пішла на башту і, стоячи біля корогви, боролася з почуттям громадського обов’язку – не допустити ворога висловитись, і з почуттям страшенної спокуси – хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. “Яке оправдання він може принести? – займався в Орисиному серці бурхливий осуд. – Нема в світі таких причин, щоб могли виправдати зраду своєї країни, зраду супроти свого народу, – нема їх! Але він так щиро пише, так заприсягається, що він не винен… Гріх же не вислухати його і примусити обвинуваченим лягти в домовину!” Орися підняла білу корогву і наказала впустити до брами одного лишень шляхтича.
Сонце кривавим вогневим колом уже сідало, виграючи червоним золотом на церковній бані, рожевою загравою квітчаючи зубці мурів, білі намітки молодиць, що стояли на них, і високі шпилі вартових башт. Орися чула, як завищало залізо на ланцюгах мосту, як заскрипіли окуті залізом ворота, – і заніміла, дожидаючи.
Але ось чутно кроки, і. на баштовий мур зійшов стурбований Корецький і зупинився, мов остовпілий…
Орися, вагаючись, перша урвал а важку тишу і здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокій, сказала:CXXVII Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьманові, що жодна душа не згодилась на його умови, а всі ладні вмерти за Україну та за святу віру!
CXXVIII Вислухай мене, Орисю, – благаючим голосом по довгім мовчанню почав Антось. – У моїй долі є страшенне безщасне непорозуміння, яке оплутало моє життя, зла мало суджений мені талан і зсушило мій мозок. Твоя родина пригріла мене і виховала за рідного сина, а ти стала мені ближчою від сестри.
CXXIX Ох, не згадуй, пане, колишнього! – перервала Орися.
CXXX Ближчою від сестри, від неньки, – підніс голос Корецький, – ближче навіть мого власного серця! Спочатку інколи ще випливали мені в голові зовсім інші картини дитячих літ, але дедалі вони поволі похмарніли і зникли зовсім… А те бурхливе, вільне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало мені рідним і цілком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзятті, я неабияким став і межи запорожцями. Вір мені, що я й тепер таким же лишився… Півроку назад мене впізнав воєвода Чарнецький.
CXXXI Цей хижий вовк, ця ненатла звірюка! – з жахом скрикнула Орися, сплеснувши руками.
CXXXII Так, він – звір, тепер і я це казатиму; а проте він матчин брат… Так от, Орисю, він разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрі стояли близько трону і володіли незліченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбільшу кривду, котра перешкоджає королівській владі чинити добро і злагоду в своїй вітчизні. Чарнецький, єзуїт душею, укупі з іншими побратимами, побачивши загартованість моїх поглядів, зумів, одначе, привабити мене на свій бік. Він признав мої погляди зовсім правдивими, але, немов справді по щирості, вимагав від мене, яко сина свого краю, державної мужності… Він вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду і переконав туманіючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати від оборонців своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вірою…
CXXXIII Ну й що ж?! – запалялась Орися, всім серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.
CXXXIV Виявилось, що все це брехня та лукавство! І в мене лишилась у серці тільки образа, що марно потрачено півроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання…
CXXXV Не втрачене, – тихо промовила Орися, – але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лічилося лишень днями?
CXXXVI За що? Не знаю! Прости мені, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобі хоч на хвилину страждання. Втікаймо від цього пекла; я маю великі скарби; ми знайдемо десь в іншому краї, де забажаємо, собі щастя!
CXXXVII А мій батько та мої друзі загинуть під руїнами? – спитала зблідла Орися.
CXXXVIII А що ж робити маємо? Що робити? – Корецький схопив її руки і притулив їх до своїх уст. – Якщо ти не хочеш утікати, – вигукнув він розпачливо, – то візьми цю шаблю і вбий мене!.. Коли ти віддаєш себе на загин, то мені не лишається вищого щастя, як умерти, – і вмерти від дорогої руки!
CXXXIX Так умерти зі мною, мій дорогий, коханий, – шепотіла Орися, поклавши свої руки на Антосеві плечі і гостро дивлячись йому в вічі, – задля тебе щастя? Так без мене тобі тяжко жити на світі?
CXL Страшенно!
CXLI Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тоді ми з тобою не розлучимось!..
CXLII Мій ти раю! Щастя моє! – перебив її, мов ошалілий з радощів, Корецький.
CXLIII Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобі час іти… Тут є одно потайне місце, де можна переховатись, приходь гуди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи і потім не розлучимось. Ось ключ від потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он гам, край бескиду, де терни.
CXLIV І ти прийдеш? – захлипуючись від радощів, спитав Антось.
CXLV Прийду. Ось візьми ключа. Коли я довіряю тобі таку тайну, то діймай віри й мені!
CXLVI Вірю, вірю!
CXLVII Дожидай третього вибуху з цієї плющихи: це буде гасло, що я йду в підземне місце, а тепер… бувай!
Шляхтича вивели за браму, і знов брама зачинилась за ним і піднявся на ланцюгах висячий міст. Але Антось тепер ішов без краю щасливий, цілуючи дорогий задля нього ключ.
XII
Лянцкоронський, одержавши звістку, що козаки зреклися його умов, поручив закінчити облогу Чарнецькому. Вночі Чарнецький присунув до пригорода гарматню і поставив її на окопах. Уночі ж обережно, гаразд замерзлим ставом, рушили й татари, оточивши містечко. А сотник, востаннє зібравши решту своїх орлят, так почав казати:
CXLVIII Слухайте, братчики! Хоча ми тут і поставили дві гармати, а, правду кажучи, тепер нас відразу задавлять.
CXLIX Проте не відразу, – відказав Шрам, – що ж, звичайно, сила й солому ламле…
CL Так ось що: ти, Бабуре, і ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та ліворуч по хатах, і як вороги ринуть вже на майдан, то ви запаліть навкруги хати і вдарте ззаду.
CLI Чудово! – додав запорожець. – Хоч видно буде на той світ шляху шукати!
Всі зареготілися. Сотник звелів викотити два барила горілки і запросив козаків частуватись.
CLII Ну, товариші мої дорогі, щирі сини України, вип’ємо ж востаннє і на прощання за наш славний народ і за наші душі, – сказав він, – та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло світлих східців престолу божого, то всім нам благати милосердного Бога, щоб послав він щасливу долю нашим братам і дав спокій нашій окуреній димом і залитій кров’ю країні!
CLIII Даємо слово козацьке! – відгукнулись усі одностайно. Не встигло зійти ясне сонце, як у містечку над табором розгорнулося саме пекло.
Задрижали стіни в хатах, посипалось з дзвяком скло і шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматні, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури і кришачи міцні замкові мури.
Сліпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурі і співав натхненну думу:
Ой, славо, козача, славо!
Така твоя доля кривава…Ти за щастя рідного краю
Закликаєш нас завжди до раю!..
Але в одну мить з свистом прилетіла стріла і встромилася у саме серце народного співця… Затерпло воно, прикипівши кров’ю, і навіки затих його голос пророчий. Козаки відбивались завзято, кожна куля несла у ворожі лави певну смерть, але на кожну кулю летіли з ворожого стану цілі сотні куль, і стукали вони об козачі кістки, пронизуючи наскрізь тіло. З гуком та гамором кинулися з трьох боків розсатанілі вороги на невеличку юрбу козаків; усі вони ринули натовпом – і поляки, і німці, і татари – з хижим воєводою Чарнецьким на чолі.
Замовкли вибухи, і почалась нерівна рукопашна різанина. Поранені стрілами, котрі ще стриміли у них па тілі, лицарі – борці налягали своїми останніми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвірілі козаки з нелюдською силою рубали голови ворогів, сікли їм шиї, кришили кістки і самі падали під ударами шабель без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.
CLIV Гей! – гукнув слабнучим голосом увесь скалічений сотник. – Боронитися нам більше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братці, один одного!
CLV Чуймо, пане сотнику! – відповіло навколо небагато вже голосів.
І сп’янілі відважні козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовиті почали рубати один одного. Усі вже товариші полягли навколо сотника, вже він востаннє зацідив своєму щирому другові перначем по чуприні, коли раптом схопили його за плечі п’ять дужих татар і накинули на шию аркана.
CLVI Гей, братці, не давайте мене живцем на муки! – підняв до мурів помутнілі очі сотник. – Дочко! Не давай батька!
CLVII Не дам, тату! – відповіла твердим голосом Орися і стрельнула з мушкета йому саме в голову.
Куля добре влучила і заспокоїла сотникову турботу на віки вічні.
Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлігся тягучий дзвін “по мертвому” і прокотився сумною луною геть по долині.
Всі, що були ще живі, святобливі увійшли у відчинені двері церкви і засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорній ризі, роздавши усім по запаленій свічці, почав правити заупокійну панахиду по душах, що стояли вже перед ворітьми іншого, невідомого життя…
А вороги, густими хмарами оточивши замкові мури, не наважувались лізти на них, жахаючись шаленої відваги “схизматського бидла”. Викликалось кілька завзятців. З острахом полізли вони по драбинах на самі мури і здивувались такій несподіванці: на дворі замку все було пусто. Ця вістка зразу облетіла все військо; воно аж загуло від радості, і у відімкнуту браму посунуло цілими хмарами зажерливе до грабіжки, хиже військо.
А з церкви було чутно журливі співи, і сумні акорди тихо коливалися у спокійному повітрі. Покидаючи цей світ, осяяні тьмяним блиманням свічок, усі спокійно дожидали смерті й велебно співали: “Со святими упокой, Христе, душі раб твоїх…”
А глибоко в льоху під церквою блимала факля, увіткнута в землю, де Орися, тріпочучи серцем, дожидала Антося. От у дверях дзенькнув замок, і він, її виправданий друг, з’явився перед її очі, повний щастя.
CLVIII Мій любий! – кинулась до нього Орися. – Тепер я скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов’ю і життя своє безталанне зіллю з тобою навіки!
CLIX Навіки! До могили й за могилу! – з палом вигукнув Антось, схоплюючи її в обійми.
CLX Пора! – здалека почувся оклик в льоху. – Підпалюють церкву!
CLXI Пора! Летімо ж, мій орле сизий, укупі! – міцно обняла Орися ошалілого від щастя друга свого і лівою рукою кинула факлю в бочку з порохом…
Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося… “Орлине гніздо” укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ні гуркоту, ні тріскоту руїни цим душам, що покохалися так щиро. Полинули вони в осяяну довічним сяєвом далину, де нема ні сліз, ні ридання, ні тяжкої журби, ні злоби, де панує лишень одна свята любов…