Київ привертає увагу віддавна не тільки туристів, а тисяч молодих людей, які хотіли б пов‘язати свою долю саме з цим містом – центром освіти, науки, культури в Україні.
Образ міста в романі Підмогильного
Саме в Києві прагнуть молоді люди отримати освіту, знайти себе, реалізувати свої можливості. Таку ж мету мав і герой роману Валер’яна Підмогильного «Місто»(1928р.) Степан Радченко.
«Київ! Це те велике місто, куди він їде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію.»
Степан мав амбітні надії: «за активну участь у революції» та не менш активну діяльність у своєму селі його мусять прийняти у Києві достойно. Вірив, що перед ним відкриються будь-які двері-адже у великому місті так багато вибору!
Та після перших же днів пошуку праці, йому
стало ясно: «він один серед сотні».
Отже, перша ознака великого міста — Велика маса людей, серед яких губиться індивідуальність. Байдужість чиновників, їх особливість «не помічати», не бачити особистості (адже таких багато) вразила найболючіше Степана. Адже у своєму селі він був активістом, міг втілювати свої ідеї в життя і мав за це достойну шану. А от в Києві «якийсь крамар, тонконоге нікчемство, має право загнати його в хлів»- саме там, поруч з коровами була перша оселя нашого героя.
Валер’ян Підмогильний не погоджувався із критиками, які звинувачували його у «хуторянській ворожості» до міста.
Образ великого міста постає перед читачем насамперед через світосприймання Степана Радченка-його плани, рівень домагань міського жителя. Київ ми бачимо різним, залежно від внутрішнього стану героя. Коли Степан вперше вийшов на Хрещатик і побачив місто вночі, він був вражений небаченою розкішшю: безліч яскравих вогнів, освітлені вітрини, велика кількість товару, що селянину є недоступним.
«О ненажерне місто!»- зробив висновок Степан.
Адже село в той час лиш мріяло про електричне освітлення. Вночі село покрите темрявою, тишею. А в Києві вирує життя, місто наповнене гамірним натовпом людей, гуркотом машин, дзвінками громіздких трамваїв, вигуками візників. В душі молодої амбітної людини народжувалась ворожість до міста, до безжурного життя міщан.
«Чи можна припустити, що їм у серці живе ідея?..» — з огидою думав Степан.
А його здатність все піддавати аналізу привела його до думки, що місто можна змінити саме завдяки «свіжої крові села». Бо «таких, як він, тисячі приходять до міста» і хоч туляться десь по льохах, голодують, але працюють так, як вміють працювати лиш терплячі селяни.
Мабуть, саме тому він обрав на першому іспиті тему «Змичка міста й села». Був переконаний, що майбутнє міста — це «села-міста, заповідані революцією». Але ж місто поглинає селян, їх віковічні звичаї підпорядковуючи своїм законам та правилам. «Місто закрутило мене» — зізнається Степан. Здається, ось же вона-удача: став відомим, досяг бажаних матеріальних благ. Зумів підкорити місто? Тоді чому ж «…заздрість зайнялась в нім до того,[Левка] хто зумів не змінитись, лишитись тотожним через роки…»? І чому такому самодостатньому, впевненому у собі Степану так захотілось давно забутому другові зізнатись: » Ех, Левко, чуже тут усе-і люди, і життя»?
«Чуже» у місті селянинові все: спосіб життя звичайних міщан, невиправдані розкоші міста, яке підпорядковує собі навіть вічну константу-Природу. Вражає тонке спостереження автора, який очима свого героя помічає разючу штучність міста.
«Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники, що… починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть, де він може танути без шкоди для міського добробуту».
Тонка іронія, прихована у сполученні дієслів «може танути», підкреслює всемогутність правил життя міста. Весна у великому місті оголює мертвий брук «замість сподіваного зела». Для Степана, якому в плоть і кров ввійшов з настанням весни «дух вогкої ріллі», хотілось «втопити очі в зелену далечінь полів», а натомість він бачив лиш «страшне погноблення природи».
Йому здавалось, що і «дерева камінних вулиць та обгороджених садків, замкнені тут у клітки, як дивовижні тварини по звіринцях, журно простягали йому своє набрякле гілля». Штучність, неприродність життя міста мучить душу Степана, не дає відчуття щастя. У дискусії з поетом Світозаровим Радченко з гіркотою та душевною тугою знову повторює: «Все у місті якесь неприродне». Тоді чому ж донині тисячі селян їдуть до міста, сподіваючись на краще життя? Чи справді «легше жити» у місті? Фдже ж не дарма Левко підсумовує, що у місті лише «смиканина, а не життя».
Та попри все саме в місті можна отримати гарну освіту, зробити кар’єру.
Де ж формула щастя? Можливо, слід згадати вчення мандрівного філософа Г. С. Сковороди та не зраджувати своєї природи, свого покликання? Бо у «всякому місті свій звичай і права», але щасливим та спокійним буде той, у кого «совість, мов чистий кришталь».
Іншими словами, якби наш герой, осягнувши глибин освіти та культури у Києві, повернувся у рідні степи, втілив ці здобутки у життя села, він був би щасливим, не терзався б несправжніми досягненнями.