У вiршi П. Тичини Одчиняйте дверi… Змальована алегорична картина настання нового часу, очiкуваних змiн у суспiльствi (нареченоï). Але нiчого так просто не вiдбувається: старе й хиже не хоче вiдступати, не поступається мiсцем. Замiсть хоралiв — горобина нiч i всi шляхи в кровi з незриданними сльозами i тьмами.
«Одчиняйте двері» аналіз вірша
Тема «Одчиняйте двері» — зображення за допомогою художніх образів української революції.
Ідея «Одчиняйте двері» — піднесеня ідеалізованого образу революції.
Жанр «Одчиняйте двері» — громадянська лірика.
Мотив вірша «Одчиняйте двері» — ставлення ліричного героя до кривавого монстра революції як до власної нареченої:
Заклик-рефрен «Одчинити двері» вказує на пристрасне бажання, прагнення, прийняття, сильну потребу,
потяг до революції-нареченої. Його повторюваність є різновидом навіювання, створення мимовільного, асоціативного відчуття зображуваного. Комплексно ландшафт виглядає так: У церкві (вказівка на «хорали» — рід релігійних співів латинською мовою в католицький чи протестантських церквах) перед олтарем стоїть молодий, котрий пристрасно чекає на свою наречену для здійснення шлюбної церемонії. Молодий або хтось інший (той же автор) закликає відчинити двері храму, оскільки наречена з’явилася, стоїть за дверима й готова підійти до молодого. У чеканні на молоду все завмирає на найвищий точці напруження, і в першу чергу завмирає молодий («Очі, серце…Стали»).
Наречена з’являється, і необоротними наслідками її появи є горобина ніч (літня грозова ніч — символ грізного наростання чогось, тривоги, утрати й смерті), закривавлені шляхи (образ кривавого весілля, весілля крові нагадує створену приблизно в цей час п’єсу «Криваве весілля» іспанського поета й драматурга Федірко Гарсіа Лорки, в якій у перебігу весілля це свято також перетворюється на моторошну різанину) й незвичайний дощ, котрий іде…
незриданними сльозами (сльози — символ плачу, жалоби й утрати, тим паче незриданні — ті, які ще мають виплакатися або й зовсім невиплачувані) й тьмами (наприклад, у контексті Біблії це слово вказує на події кінця світу й Божого суду). Отже, граничне ідеалізування революції 1920-х у ліриці Тичини поєднано з визнанням катастрофічності її наслідків для української нації.