Blog

“Я (Романтика)” детальний переказ по частинам новели Миколи Хвильового ви можете прочитати за 10-15 хвилин.

Я (Романтика) переказ

“ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ”

“З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.
…Я одкидаю вії і згадую… воістину моя мати – втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати – наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом”.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул – глуха канонада. Насуваються дві грози.

І

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі – до неможливості натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в “чека “. Наше помешкання – палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії – все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське “ала-ла-ла”.
Я бандит – за одною термінологією, інсургент – за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я – чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. “Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.
Обиватель:
– Тут засідає садизм! Я:
-…(мовчу)”.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.
Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах).
Я:
– Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.
Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.
У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в “чека” проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою – “розстрілять”, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
Я:
– Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):
– Розстрілять!
Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері…
-… “Розстрілять”???
І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.
…Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п’ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: “так треба”.
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але коли Тагабат чітко підписався під постановою – “розстрілять” – мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, – це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. “І я, главковерх чорного трибуналу комуни, – нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії”. Але який вихід? Я не бачив виходу.
Мабуть, правда була за доктором Тагабатом….Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

Я подумав, що доктор – злий геній, зла моя воля, а дегенерат – па-лач із гільйотини. Атоді подумав – нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.
…Свічі танули. До розстрілу присуджено – шість! На цю ніч досить!
Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.
Ні, неправда. Шість сотень,
шість тисяч, шість мільйонів –
тьма на моїй совісті!!!
І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.
Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м’ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. “Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо”.
Я здригнувся: “Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!” І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.
Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
– Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.

II

Наші назад: з позиції на позицію. На фронті – паніка, в тилу – теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати “цей винний і майже невинний обивательський хлам”. А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.
Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
– Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені “своє право” купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.
Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було “діло № 282”.
Вартовий пішов за підсудними.
(Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)
У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.
Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? “Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!”
“…Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?
Мужчина й женщина:
– Так!”
– Так чого ж ви не робите Месії з “чека”?
– Розстрілять!
Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.
Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
– Ведіть!
В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде!
Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
– Роз-стрі-лять!
але вертаюся і бачу – прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
Я в тривозі метнувся – чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: “Сину! Мій м’ятежний сину!”
Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
– “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло!.. “Мамо”?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамою”, як умів розправлятися з іншими.
…Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! – схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
– Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”. І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
Здавив щелепи і кинув різко: “Всіху підвал. Я зараз буду тут”. Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом…з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п’яний, в нікуди.

Ill

Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов’язки перед революцією.
І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.
…В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
– Слухай! Дозволь її випустить!
Я:
– Кого?
– Твою матір!
Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: “Провалівай!” Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам’ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:
– От так стража! Всі повтікали!..
А він залишився. “Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем”. Я подумав тоді: “Це сторож моєї душі” – і побрів без мислі на міські пустирі.
А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!
…Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.
Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п’є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.
Сонце зійшло. Конає вечір.
Різко кажу доктору: “Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд”. Тоді він іронічно й байдуже:” Ну і що ж? Добре!” Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене – це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.
Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.
…З-за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії – темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді – в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м’ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
“Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни”.
Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?
Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. “Справжня життьова дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть”.
А може, це помилка? Може, треба зробити по-іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога “до загірних озер невідомої прекрасної комуни”.
“І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: “Ваша мати там! Робіть, що хочете!”
Я подивився – з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. “…Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам’ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями”.
Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.
Навкруги – пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:
– Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе.
Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.
Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. “…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрізаний колос, похилилась вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць”.
Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Та раптом – дегенерат: “Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!”
В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.
…Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.
…Я зупинився серед мертвого степу:
– там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни”.

Біографія Петра Могили скорочено викладена в цій статті.

Петро Могила – київський митрополит молдовського походження, який мав титул “Екзарх Константинопольського трону”.

Петро Могила коротка біографія

Петро Симеонович Могила народився у 1597 році у родині молдовського боярина князівського роду. Його батько був володарем спочатку Валахії, а потім Молдавії. Через певні несприятливі обставини його родина втрачає свою владу та змушена переїхати до Польщі, де оселилась в родині Ієремії Вишневецького, свого родича.

Петро Могила отримав православну освіту у Львівському братському училищі. Віддавши себе духовній діяльності, він вдосконалював свої знання в кращих університетах Європи. Варто відзначити, що роки його життя припали на період боротьби римської та константинопольської церкви за Україну. Свою перевагу він віддав східно-православній церкві і в 1627 році його було обрано архімандритом в Києво-Печерській Лаврі. Йому у володіння від митрополита Іова Борецького дісталась величезна бібліотека, якою він став завідувати.

Петро Могила – засновник лаврської школи, вищого училища. В ньому викладались вільні науки, грецька, слов’янська та латинська мови.

Завдяки своїй дипломатичній діяльності Петро Могила домігся від польського короля визнання православної митрополії у місті Київ та існування чотирьох легальних єпархій. Займався реставрацією старовинних церков, зокрема церкви св. Володимира Спаса і трьох Святителів. З 1635 року відкрив залишки Десятинної церкви та займався її реставруванням. Митрополит займався написанням книг, найбільш значними серед яких були – “Євангеліє Учительноє”, “Евхологион альбом – молитвослов”. Підготував латинською мові катехізис під назвою “Православне сповідання”. “Сповідання” в перекладі з грецької було розіслане для перевірки і схвалення східним патріархам. Могилою були видані “Збори короткої науки про артикули віри православних кафолических християн”.

Докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом.

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п’ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

Цікаві факти про Петра Могилу

Цікаво, що свого часу Петро мріяв стати військовим і навіть брав участь у хотинській битві, але швидко зрозумів, що кровопролиття йому не подобається.

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни Та ін.

Прислів’я про землю – наголошують на цінності та значенні рідної землі для кожної людини. У цій статті зібрані прислів’я про рідну землю та землю годувальницю.

Прислів’я про землю

Прислів’я про рідну землю

Людина без рідної землі, як соловей без гнізда.
Звідки знати безрідному, що таке любов до Батьківщини?
Вкраїна – мати, за неї треба головою стояти.
Грудка рідної землі дорожча за золото.
З рідної землі і ворона мила.
Рідна земля – мати, а чужа – мачуха.
Та земля мила, де мати родила.
У чужій сторонці не так світить і сонце.
В чужий край не залітай, щоб крилечка мати.
В чужім краю і солов’ї не цвірінькають.
Де рідний край, там і під ялиною рай.
За рідний край життя віддай.
За рідним краєм і в небі скучно.
За своїм краєм серце болить.
За морем тепліше, та вдома миліше.
За народ і волю віддамо життя і долю.
За рідний край, хоч помирай.
Краще на рідній землі кістьми полягти, ніж на чужій слави досягти.
Нема гіршої покути, як у ріднім краю носити пута.
Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина.
У ріднім краю, як у раю.
Кожному мила своя сторона.

Прислів’я про землю годувальницю

– Більше землю удобряй – будеш мати урожай.
– Дай землі, то і вона тобі дасть.
– Земля дає все і забирає все.
– Земля багата – народ багатий.
– Земля – наша мати, всіх годує.
– Земля найбагатша, вода найсильніша.
– Земля – тарілка, що покладеш, те й візьмеш.
– Земля потребує доброї погоди, доброго насіння, доброго робітника.
– Земля – трудівниця, аж парує та людям хліб годує.
– На добрій землі що не посієш, то і вродить, на добрі зуби що вкинеш, то з’їсть.
– Чорна земля білий хліб родить.
– Про землю піклуйся – золотим зерном милуйся.
– Хто землі дає, тому вона утроє віддає.
– Хто про землю дбає, тому вона повертає.
– Доглядай землю плідну, як матір рідну.
– Хто на землі сидить, той не боїться, що впаде.
– Тримайся землі, то не впадеш.

Якщо ви знаєте цікаві прислів’я про землю лишайте їх в коментарях.

Вірш “Марную день на пошуки незримої…” Ліни Костенко

“Марную день на пошуки незримої…” Ліна Костенко

Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п’янять.
Я – алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі –
і тільки жменька попелу в руці.

Вірші Ліни Костенко популярні не лише в Україні, а й у всьому світі та перекладені багатьма мовами.

Якщо Ви маєте або можете зробити аналіз вірша “Марную день на пошуки незримої…” Ліни Костенко лишайте інформацію в коментарях.

Конфлікт – це

Конфлікт – це зіткнення окремих людей чи соціальних груп, що виражають різні, часом протилежні цілі, інтереси і погляди.

У конфліктології вироблена певна модель конфлікту.

Конфлікт – це і руйнування, і творення водночас, оскільки суперечності, що лежать в його основі, мають бути осмисленими, натомість мають бути створені нові відносини. Замість того, щоб боятися і прагнути уникнути конфлікту, слід сміливо вникати в його суть, управляти його творчою силою.

Шляхи вирішення конфліктів

1. Конструктивний (гумор, поступки, компроміс, співробітництво, усвідомлення позиції сторін).

2. Деструктивний (погроза, насильство, брутальність, приниження, перехід на особистості, розрив відносин).

3. Ігнорування (відхід від розв’язання проблеми).

Розв’язуючи конфлікт, люди беруть на озброєння певну стратегію

Існує три шляхи виходу з конфлікту

1. Переговори – це процес, під час якого сторони намагаються розв’язати конфлікт шляхом безпосереднього обговорення між собою. Сильна сторона переговорного процесу полягає в тому, що все залежить від самих сторін – як процес, так і результат безпосереднього обговорення.

2. Медіація. Під час медіації в процес вступає третя сторона – посередник, мета якої – допомогти опонентам домовитися. Виконуючи роль стороннього спостерігача і допомагаючи їх спілкуванню, медіатори намагаються сприяти пошуку сторонами рішення типу “виграш – виграш”. І хоча медіатор бере на себе відповідальність за процес, все ж опоненти контролюють предмет дискусії та її результат.

3. Арбітраж. У випадку арбітражу третя сторона контролює не тільки процес, але й результат. Арбітри вирішують, що саме сторонам необхідно зробити для розв’язання конфлікту, і зазвичай наділені владою, здатною примусити сторони виконати відповідне рішення. У суперечках між дітьми арбітрами часто виступають батьки.

Шість правил, дотримання яких дозволяє подобатися людям (за Дейлом Карнегі)

Щиро цікавтесь іншими людьми. Посміхайтеся. Пам’ятайте, що ім’я людини – це найбільш солодкий і важливий для неї звук будь-якою мовою. Будьте гарним слухачем. Заохочуйте інших говорити про самих себе. Говоріть про те, що цікавить вашого співрозмовника. Навіюйте вашому співрозмовнику думку про його значущість і робіть це щиро.

“Земля обітована” значення фразеологізму та історія його походження розкриті в цій статті.

“Земля обітована” фразеологізм

Земля обітована – багатий, розкішний край, де панує повний достаток і злагода; заповітне місце, пристанище; предмет чиїх-небудь пристрасних бажань, надій, прагнень і т. ін..

“Земля обітована” походження

Вислів “земля обітована” має біблійне походження. За біблійною легендою “земля обітована”- це райська країна, куди після довгих поневірянь пророк Мойсей вивів свій народ.

“Земля обітована” речення (приклади)

Велична Асканія Нова, як Обітована земля, а навколо неї степ, одноманітний сірий простір (Н. Рибак);

Брели (заробітчани), зігнувшись під клунками, виснажені, худі, почорнілі від гарячих супротивних вітрів, пробиваючись на Каховку, як у Землю обітовану (О. Гончар).

Невже приходить край його мандрам? Боже праведний, доведи його на Обітовану землю (Ю. Яновський);

Все своє життя йшов він крутими стежками науки до храму всезнання, наче пілігрим до Землі обітованої (З журналу).

[Едіта:] Не нарікай на бога, дочко, гріх! Не на вигнання він нас запровадив, а в край обітований (Леся Українка, III, 1952, 8);

В основу поеми [“Мойсей”] І. Франко поклав біблійну легенду про пророка Мойсея, який веде свій народ до обітованого краю (Радянське літературознавство, 3, 1963, 134);

Здрастуй, матінко кохана, – Наше серце голосне! Як земля обітована, Скрізь ти кликала мене (Терень Масенко, Срібна дорога, 1946, 37).

Тепер ви знаєте, що означає вислів “земля обітована” та зможете використовувати його в розмовній мові та інших роботах.

Васильченко “Талант” образ Тетяни

З великою душевною теплотою створений образ головної героїні – Тетяни. Вперше ми зустрічаємо її у IV розділі твору, коли молода вчителька прийшла до Андрія Марковича по книжки. Вона життєрадісна, енергійна, закохана в пісню. Дівчина має чудовий голос, наділена великими акторськими здібностя ми і мріє стати артисткою, грати у справжньому театрі.

Портретною характеристикою Тетяни автор виявляє своє ставлення До персонажа: “На мене пильно дивилися цікаві очі. Великі, довірливі, карі. Ці очі зразу вик л икали в мене якесь хвилювання…”. Це про Тетяну. Вона “мов квітка, розцвітла”, “висока, ставна, коса біляста”, у неї “на диво сильний, чарівного тембру голос”.

Тетяна співає у церковному хорі, виступає у виставах, що влаштувала місцева поміщиця. Хоч для виступів не було ніяких умов, бо за театр правила “клуня, сцена – пара перекинутих саней, грим – уголь та крейда… Завіса – з драних ряден, дзвонять у битий чавун…”, гра приносить дівчині велике моральне задоволення. Успіх окрилює її, подає надії. Вона вірить обіцянкам панів допомогти поїхати на навчання: “Слухайте… тільки несмійтеся з мене, дурної… – Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: – Кажуть – у мене талант…”, ” обіцяли в город одвезти… учитись…”.

Зневірившись у людях (“театр” розігнали, панич-студент покинув), Тетяна хотіла втопитись, але мати врятувала. А тут ще лицемірний піп продовжував грубо залицятись до дівчини, а згодом навіть почав цькувати її.

Друзі-вчителі морально підтримують Тетяну. До неї повертається душевна рівновага. Вчительці знову дозволяють брати участь у церковному хорі. Але незабаром отець Василь вчинив у церкві скандал і прилюдно осоромив Тетяну. Приводом для цього було те, що хористка одного разу дала волю своєму незвичайної сили й краси голосу і полонила ним людей. Це налякало й обурило попа. Він аж зашипів: “Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в пана по балаганах, прийшла до церкви – бешкет розводити. Бачили таке? Артистка…”. Але селяни не підтримали попа, “чуманіли”, і стали на захист дівчини.

Тетяна, не стерпівши наруги над собою і своїм талантом, кінчає життя самогубством.

Загибель вдовиної дочки сколихнула село. Люди звинувачують попа у смерті дівчини, протестують, усвідомлюючи свою правоту. Особливо це виявляється під час похорону. Отець Василь, перелякавшись селянського обурення, відмовився виконувати свій професійний обов’язок. Померлу “ховали гвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви”. У селян з’явилася незвичайна рішучість: “Мов вітром холодним подуло по людях – чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колюче: “Ламайте двері, чого там…””.