Blog

Аналіз твору І. Сенченка “Рубін на Солом’янці” – тема, ідея, основна думка, жанр, сюжет і композиція наведені в цій статті.

“Рубін на Солом’янці” аналіз

Тема: зображення життя ремісників, формування особистості Рубіна під впливом Каленика Романовича.

Ідея: возвеличення доброти, працьовитості; відповідальності за доручену справу (Каленик Романович); засудження сімей, які не займаються вихованням своєї дитини, принижують її гідність (родина Рубіна); жорстокості, підступності, фальші, бракоробства (коваль Кальниболоцький).

Основна думка:
– формування молодої людини впливає на оточення, в якому вона перебуває; обізнаність у своїй справі дозволяє якісно її виконувати;
– “…адже якими бузувірами всі були. Куди там! Згадуєш – волосся сторч! А які орли з тих шмаркачів виростають!”
– “Коли з дитинства є порох у людини, то… не десь він дінеться і в дорослому, тільки на інше обернеться…”

Жанр: Оповідання

Проблематика твору “Рубін на Солом’янці”:
– відповідальність і байдужість;
– якість, сумлінність і фальш, бракоробство;
– праця і ледарство; отримання насолоди від прожитого життя;
– любов і ненависть.

Композиція “Рубін на Солом’янці”

Експозиція: знайомство з Рубіном, його неординарною поведінкою; дружба Рубіна з Калеником Романовичем.
Зав’язка: запрошення Каленика Романовича на завод допомогти зварити крюк, який розірвався від пульманівського вагона.
Розвиток дії: життя Рубіна у майстра училища.
Кульмінація: позитивний результат виховання Рубіна Калеником Романовичем.
Розв’язка: розквіт кохання Рубіна до Мар’яни, задоволення старих від того, що з хлопця вийшла Людина.

Сюжет “Рубін на Солом’янці”

Рубін був одним із складних вихованців ремісничого училища. Жорстокість, грубість – основні риси його характеру. Під впливом Лукійченка Каленика Романовича, майстра училища, він поступово почав змінювати своє ставлення до оточуючих, праці. Майстерність Каленика Романовича, його відповідальність за доручену справу були зразком для вихованця.
Після смерті матері, залишившись сиротою, Рубін тяжко страждає. Хлопця запрошує до себе жити Лукійченко. Старий майстер виховує Рубіна, бо “рівна течія життя хлопця була заповнена спалахами вчинків дивних і несподіваних”.
Після закінчення училища Рубін виїхав на Нижнє Подніпров’я. Про нього друкують в газетах. Він намагався бути таким, як той, хто його виховував.
Приїхавши до старих, Рубін закохується у Мар’яну, дівчину, яку він в дитинстві ледве не побив.
Сюжетні лінії “Рубін на Солом’янці”:
– життєва доля Рубіна;
– професійна діяльність, виховання підростаючого покоління – життєва місія Лукійченка Каленика Романовича.

Цитати з роману “Місто” Валеряна Підмогильного зібрані в цій статті, ви можете вибрати цитати для характеристики образів героїв.

“Місто” Підмогильний цитати

Частина перша

Невже вічна доля села – бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність? (розділ IV)

Може, все життя – тільки неспинний потяг, що ніякий машиніст не в силі змінити напрямку його руху по призначених рейках між відомими, сірими станціями? (розд. IV)

Життя – це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афішами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провіщає надзвичайні виграші, делікатно замовчуючи, що на один щасливий білет припадають тисячі порожніх тонісіньких квитків і брати участь у тиражі можна тільки раз. (розд. XII)

Щасливі все-таки нагадують хворих і потребують обережного поводження. Щастя врешті-решт – це недуга душевної короткозорості, можливе воно тільки в умовах неповного обчислення обставин і неповного знання про речі. Гострий зір таке саме лихо, що й сліпота, й найнещасніші люди – астрономи, що на ясному сонці бачать прикрі плямки. (розд. XIV)

Частина друга

Молодості властивий порив, мрії про надзвичайні вчинки та славу, хоч із тисячі цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнакові зразу його дальшу правдиву долю, він прагнути перестав би, все послав би під три чорти й у босяки пішов би. Виходить, омани конче потрібні! (розділ V)

Літературне життя починається за достатньої наявності людей, здібних про літературу весь час розмовляти. (розд. VI)

Неавторитетні думки, хоч би й найрозумніші, викликають недовіру, а з визнаних уст і дурниці збирають хвалу. (розд. VI)

Усі наші аероплани, радіо й задушливі гази – нікчемний дріб’язок проти втраченої надії на рай. (розд. VI)

Найгірша помилка – уважати неминуче за доцільне. (розд. VI)

З двох одне: або ви здібний, тоді підтримка вам непотрібна, або ви нездара, тоді вона вам не допоможе. (розд. VII)

Любов – це довге алгебрійне завдання, де після всіх зусиль, розкривши дужки, дістаєш нуль. (розд. XI)

Вогонь любові запашний тільки мить! Потім на ньому починають варити борщ. (розд. XI)

…все позаду засипається геологічними шарами, обертається в незрозумілі поклади під гнітющим діянням часу, і божевільний той, хто прагне надихнути спогад новим існуванням! Бо розкладається минуле, як труп. (розд. XIV)

“Місто” Підмогильний цитати з роману

Мені здається навіть, що до людини не можна так прилюбитись, як до мертвої речі. Скільки з нас любило десяток жінок, перебрало ще більше друзів, а котлети любить усе життя!

Адже ж танцюють кінець кінцем для того, щоб обнятись.

Життя страшне своєю невпинністю, нестримним поривом, що не схиляється перед найбільшим стражданням людини, показуючи спину її найгострішому болеві. Людина може досхочу борсатись у його тернах – воно пройде мимо з своїми глашатаями, що за страх і за совість кричать світові, що без тернів не буває троянди. Воно – той всесвітній нахаба, що на прохання обібраного жебрака відповідає штовханом, лящами, ціпком і суне далі, попалюючи цигарку, навіть не повернувши до жертви свій золочений монокль.

Все шкодить! Дихати теж шкідливо, бо ви спалюєте кров. Не дихайте, може, довше проживете! Ви думаєте – не буду робити того, що шкодить, то більше житиму. А ви подумайте так: робитиму те, що шкодить, може, жити приємніше буде.

От ви здивувались, що я, мовляв, таку силу грошей одержую і не женюся. Скучно, думаєте, і грошей нема куди дівати. А ось гляньте, – він показав на свою бібліотеку. – У мене багато книжок. Я люблю купувати їх і читати теж. А знаєте, єсть такі, що купують і не читають. Купують і ставлять на полицю. Смішно, правда? І багато є смішного. Ви ще молоді – я не кажу, що ви дурень, боронь боже! А колись побачите, що читати книжки далеко цікавіше, ніж самому робити те, що в них написане.

“Чудне враження справляла на нього ця маса томів, що серед них він побачив тільки одну читану книжку. В них немов зосе­редилось все те чуже, що мимоволі лякало його, всі небезпеки, що він мусив побороти в місті. Наперекір розумові й усім попе­реднім розрахункам, безнадійні думки, спочатку ніби питання почали опановувати хлопця”.

Його вибаганки були невичерпні, фантазія невтомна, самозакохання непереможне. Він тримав у руках чарівний камінь, що, міняючись і палаючи, показує всі дива землі. І той камінь був він сам.

“Природа не обдарувала Степана співучою здібністю його народу, і він знову був чужий серед цієї громади. Він почував безглуздість свого становища тут, де він був мовчазним йолопом, що за весь вечір тільки раз розтулив рота, та й то невдало. Але піти теж не міг…”.

“Відбувалась лекція. Він дивився на лави, густо обсаджені молоддю, на лектора, добре знаного йому, спостерігав там і там знайомі рухи уваги, недбалості, нерозуміння. І жодного хвилю­вання чи болю в ньому не прокинулось, і те каяття, що допіру ще мучило його, зів’яло від подиху чужини, що віяв з усієї, колись жаданої такої обстави. Хлопець здивовано відійшов і озирнувся навкруги оком бурлаки, що до рідного краю прибився після блу­кань, і нічого не знайшов того, що був полишив, побачив усе змі­неним і таким від спогадів далеким, що навіть жалю ця спотво­рена дійсність не варта. Тут, зіткнувшись покинутого, зрозумів, що вернутись до нього не зможе, ці стіни для нього навіки чужі й гомін цей його не покличе і не пробудить”.

“Тяжкий сум опановував його, бо ця руїна наочно нагаду­вала йому безглуздя його власного життя, бо спустошеність серця позначилась і на хаті. Сівши до столу, де гамузом лежали розгор­нуті книжки та клапті паперу, він з жалем засудженого згадував ті стрункі дні, коли тішився невимовним спокоєм у праці… Осінь відчув у собі, сльоту й туман”.

Різниця між людиною та рослиною полягає, кажуть, у тім, що людині вільно пересуватись. Але чи вільно людині користуватись цією властивістю? Хіба не прикуті ми до міст, сіл, посад? Задовольнятись мріями? Не можу. Життя терпиме тільки тоді, коли можеш зміняти місце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поїхати – ти раб.

“Весну в місті несуть не ластівки, а бендюжники, що… починають довбати на вулицях злеглий сніг, вантажити його на санки й вивозити геть, де він може танути без шкоди для міського добробуту”.

Прислiв’я про добро, про добрих людей – не лише повчальні, а й зібрали в собі всю мудрість попередніх поколінь. Добрих, щирих людей сьогодні зустріти важко, але від них завжди можна сподіватися на допомогу в трудні часи нашого життєвого шляху.

Прислів’я про добру людину

Будь добрим – бідним станеш.
Від добра ніхто не тікає.
Зі всіма добрий – собі лихий.
Світ не без добрих людей.

Прислiв’я про добро і зло

Добре чути далеко, а зле ще далі.
Добре треба шукати, а зло саме прийде.
Доброго і корчма не зіпсує, а злого і церква не направить.
Добро пушить, а лихо сушить.

Прислів’я про добро та зло

Раз добром налите серце вік не прохолоне.
Буде добре, як мине зле.
Часок у добрі побудеш – все горе забудеш.
За доброю хвилею злу жди.
Добро не пропада є а зло умирає.
Нема того злого, щоб не вийшло на добре.
Добро не лихо, ходить у світі тихо.

Прислів’я про доброту

Від добра добра не шукають.
Все добре, що добре кінчається.
Добре ім’я краще багатства.

Прислів’я про добро людини

Добре роби – добре й буде.
Добрий, хоч до рани прикладай.
Доброму всюди добре.

Прислів’я про добро та ввічливість

Хочеш собі добра, не роби нікому зла.
Хто добре робить, тому зло не шкодить.
Хто за добро не дає дяки, той не варт і здохлої собаки.
Хто не робить добре людям, той і сам себе не любить.
Чоловік не сонце, всіх не обігріє.

Прислів’я про добро та милосердя

Де є добрі люди, там біди не буде.
Доброго тримайся, поганого цурайся.
Добро довго пам’ятається, а зло ще довше.
Будеш людині все життя робити добро – нічого, а зробиш один раз зло – на все життя ворогом будеш.

Прислів’я про доброзичливість

Кого добро нагріє, той дуріє.
Як не було добра змалку, то не буде до останку.
Там добре, де нас нема.

Сподіваємося, вам були цікаві підібрані прислiв’я про добро, а прочитавши їх ви ще раз нагадали собі одвічну мудрість поколінь.

Степан Васильченко цікаві факти з життя і творчості українського письменника і педагога викладені в цій статті.

Цікаві факти про Степана Васильченка

Справжнє прізвище – Панасенко

Народився Степан Васильович Васильченко в місті Ічня, що на Чернігівщині, В родина шевця 8 січня 1879 року. Змалечку батько привчав своїх дітей до читання та заохочував їх до знань

Бажання писати у Васильченка виявилося дуже рано, і найпершими спробами на літературній ниві стали його щоденники.

Навчаючись у Глухівському вчительському інституті, Степан організував політичний страйк у навчальному закладі. Він закликав до демократизації навчання у вищій школі, виступаючи з петиціями. Це був його і далеко не останній протест

За свою революційну діяльність та любов до всього українського Йому заборонили вчителювати. На життя Степан Васильович заробляв приватними уроками

Коли розпочалася Перша світова війна, письменника Мобілізували на фронт. Степан Васильович перебував на передових позиціях та командував саперною ротою

Після війни він починає знову вчителювати у Київській школі № 61 імені Франка, завідував дитячим будинком, керував драмгуртком, очолював шкільну студію з літератури та паралельно пише нові твори. Серед них: новела “Мати”, оповідання “З самого початку”, “Записки вчителя”

Панасенко працював вчителем на Донеччині, де підтримує зв’язки з шахтарями, розповсюджує серед них прокламації, нелегальні політичні брошури. В 1906 р. його арештовують і ув’язнюють у Бахмутській тюрмі, де За гратами він і просидів півтора року.

Старі бойові рани та наслідки тифу загострились і як наслідок, 1 серпня 1932 року письменника не стало

У 1979 році згідно рішення ЮНЕСКО було відзначено 100-річний ювілей Степана Васильовича Васильченка

В Києві є вулиця названа в честь Васильченка.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізнались щось цікаве про Степана Васильченка

“Острів скарбів” цитати про піратів, Джима Хокінса та іншших героїв з роману Стівенсона зібрані в цій статті.

“Острів скарбів” цитати

То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчала просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі і пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багровий відтінок. Джим Хокінс

“Мені до душі цей хлопчисько. Кращого за нього я не зустрічав. Він більше схожий на чоловіка, ніж такі щури, як ви”. ( Джим Хокінс )

“Завів його я у кімнату і пам’ятаю, що цей витончений, вишукано одягнений молодий чоловік у білосніжній перуці, чорноокий, чудово вихований, вразив мене своєю несхожістю на сільських незграб, які відвідували наш трактир”. ( Лікар Лівсі )

“Це був високий чоловік, більше 6 футів на зріст, гладкий, з повним суворим обличчям, що загрубіло й обвітрилося під час довгих мандрів. У нього були чорні рухливі брови, які свідчили, що їхній власник не злий, але пихатий і має запальний характер”. ( Сквайр Трелоні )

“Він прекрасний чоловік, але впертий, як чорт”. ( Капітан Смолетт )

“Він був людиною похмурою. Все на кораблі дратувало його. Він розказав нам про причини свого невдоволення…”. ( Капітан Смолетт )

“Усім єством я зневажав старого, який тільки й робив, що буркотів та стогнав. Хто завгодно з молодих єгерів із задоволенням поїхав би замість нього. Але сквайр хотів, щоб їхав саме він, а бажання сквайра для слуг було законом. Ніхто, окрім старого…, не смів буркотіти”. (Том Редрут)

“Острів скарбів” цитати про піратів

1. “Через годину ви будете сміятися по-іншому. А ті з вас, хто залишиться в живих, позаздрять мертвим!”

2. “П’ятнадцять людей на скриню мерця
Йо-хо-хо! І пляшка рому!
Пий, і диявол тебе приведе до кінця
Йо-хо-хо! І пляшка рому!”

3. “За мною прийшли. Спасибі за увагу. Зараз, мабуть, будуть вбивати!”.

4. “Копайте, копайте, хлопці, – сказав Сільвер з холодною насмішкою. – Авось викопаєте два-три земляних горіха. Їх так люблять свині…”.

5. “Нехай той, у кого вистачить духу, вийме свій кортик, і я, хоч і на милиці, побачу, якого кольору в нього тельбухи, перш ніж згасне ця трубка!”.

6. “Хтось боявся П’ю, хтось – Біллі Бонса, а мене боявся сам Флінт”.

7. “Пробач, Джим, але я погано переношу шибеницю”.

8. “Дурний Поллі! Ніколи не довіряй блюдцю з блакитною облямівкою”.

9. “О, Джим! Смоллет плаває за правилами. І такі майже всі капітани. Я ж плаваю по зірках”.

10. “З хороших яєць не вийде поганої яєчні”.

11. “Коли дивишся на море – починаєш мріяти”.

12. “Справа не в умінні заробити, а в умінні зберегти”.

13. “Скоро я переконався, що Сільвер дуже цікавий співрозмовник”.

14. “Тут я справді почав розуміти, що Сільвер – один з кращих можливих товаришів у плаванні”.

15. “Запевняю вас, що з цієї хвилини я цілком приєднався до думки сквайра і глибоко зненавидів капітана”.

Концепція Пекла в “Божественній комедії”

У творі “Божественна комедія” Данте будує сувору систему загробного світу з точки зору католицького християнства, представляючи його у вигляді 9 кіл, що оточують вмороженого в лід Люцифера.

Перед входом – жалюгідні душі, що не творили за життя ні добра, ні зла, в тому числі “ангелів погана зграя”, що були і не з дияволом, і не з Богом.

1-й круг (Лімб). Нехрещені немовлята і доброчесні нехристияни.
2-й коло. розпусники і прелюбодії.
3-й круг. Ненажери.
4-й коло. Скупарі і марнотрати (любов до надмірних витрат).
5-й коло (Стігійське болото). Гнівні і ледачі.
6-й коло (місто Дит). Єретики і лжевчителі.
7-й круг.
1-й пояс. Гвалтівники над ближнім і над його надбанням (тирани і розбійники).
2-й пояс. Гвалтівники над собою (самогубці) і над своїм надбанням (гравці і марнотрати, тобто безглузді винищувачі свого майна).
3-й пояс. Гвалтівники над божеством (богохульники), проти єства (содоміти) і мистецтва (здирство).
8-й круг. Які обманули недовірливих. Складається з десяти ровів (Злопазухи, або Злі Щілини), які відокремлені один від одного валами (перекатами). У напрямку до центру область Злих Щілин похила, так що кожен наступний рів і кожен наступний вал розташовані трохи нижче попередніх, і зовнішній, увігнутий відкіс кожного рову вище внутрішнього, вигнутого відкосу (Пекло, XXIV, 37-40). Перший за рахунком вал примикає до кругової стіни. У центрі зяє глибина широкого і темного колодязя, на дні якого лежить останнє, дев’яте, коло Ада. Від підніжжя кам’яних висот (ст. 16), тобто від кругової стіни, до цього колодязя йдуть радіусами, подібно до спиць колеса, кам’яні гребені, перетинаючи рови й вали, причому над ровами вони згинаються у вигляді мостів, або склепінь. У Злих щілинах караються обманщики, які обманювали людей, не пов’язаних з ними особливими узами довіри.

1-й рів. Звідники і спокусники.
2-й рів. Підлабузники.
3-й рів. Святокупци, високопоставлені духовні особи, які торгували церковними посадами.
4-й рів. Віщуни, ворожбити, звіздарі, чаклунки.
5-й рів. Хабарники.
6-й рів. Лицеміри.
7-й рів. Злодії.
8-й рів. Лукаві порадники.
9-й рів. Винуватці розбрату (Магомет, Алі, Дольчино та інші).
10-й рів. Алхіміки, лжесвідки, фальшивомонетники.
9-й круг. Ошукали довірливих. Крижане озеро Коцит.
Пояс Каїна. Зрадники рідних.
Пояс Антенора. Зрадники батьківщини і однодумців.
Пояс Толомео. Зрадники друзів і співтрапезників.
Пояс Джудекка. Зрадники благодійників, величності Божої і людської.
Посередині, в центрі всесвіту, вмерз в кригу (Сатана) і терзає в трьох своїх пащах зрадників величності земного і небесного (Іуду, Брута і Касія).

Вибудовуючи модель Пекла (Пекло, XI, 16-66), Данте слід за Аристотелем, який у своїй “Етиці” (кн. VII, гл. 1) відносить до 1-го розряду гріхи нестриманості (incontinenza), до 2-го – гріхи насильства (“буйне скотство” або matta bestialitade), до 3-го – гріхи обману (“злість” або malizia). У Данте 2-5-й кола для нездержливих, 7-й коло для гвалтівників, 8-9-й – для ошуканців (8-й – просто для ошуканців, 9-й – для зрадників). Таким чином, чим гріх матеріальніший, тим він більш прощається.

Єретики – відступники від віри і заперечники Бога – виділені особливо із сонму грішників, що заповнюють верхні і нижні кола, в шосте коло. В прірви нижнього Пекла (П. VIII, 75), трьома уступами, як три щаблі, розташовані три кола – з сьомого по дев’ятий. У цих колах карається злоба, яка орудує або силою (насильством), або обманом.

Вільям Барроуз біографія українською мовою скорочено американського письменника викладена в цій статті.

Вільям Барроуз біографія

Вільям Сьюард Барроуз народився 5 лютого 1914 року в місті Сент-Луїсі (штат Міссурі) в родині відомих промисловців.

Барроуз навчався в приватних середньоосвітніх школах у Міссурі і Нью-Мексико. Уже в дитинстві хотів стати письменником.

З 1932 до 1936 року Берроуз навчався в Гарвардськім університеті на факультеті англійської літератури, де отримав ступінь бакалавра. Написав кілька праць з етнології таархеології. Після навчання подорожував по Європі.

З 1936 по 1937 роки Берроуз відвідував медичну школу при Віденськім університеті. В той час познайомився й незабаром одружився з єврейкою Ільзе Клаппер, щоб допомогти їй перебратися до США, рятуючись від переслідування з боку нацистів.

Перший роман “Джанкі” (Junkie, 1953) розповідає про його пристрасть до героїну й переїзд до Мексики, де 1951 року він ненароком убив свою дружину. Згодом 1954 року оселився в Танжері й написав найвідоміший роман ” Ланч оголених ” (Naked Lunch, 1959). У Парижі він розробив уривчасту техніку письма, результатом чого стали його науково-фантастична трилогія “М’яка машина” (The Soft Machine, 1961), “Квиток, що вибухнув” (The Ticket That Exploded, 1962), “Нова експрес” (Nova Express, 1964).

Пізні твори автора: “Міста червоної ночі” ( Cities of the Red Night, 1981) , “Простір мертвих доріг” (Place of the Dead Roads, 1984), “Інтерзона” (Interzone, 1989), і автобіографічна робота “Моя освіта. Книга снів” ( My Education, 1995).

Вільям Барроуз помер 2 серпня 1997 в віці 83 років від наслідків перенесеного їм днем раніше інфаркту міокарда. Письменник похований поруч з членами своєї сім’ї на кладовищі Bellofontaine в Сент-Луїсі

Катерина Білокур цікаві факти про талановиту українську художницю, майстра народного декоративного живопису та представниці “наївного мистецтва” Ви дізнаєтесь з цієї статті.

Цікаві факти про Катерину Білокур

Катерина Василівна Білокур народилась 25 листопада 1900 року в маленькому селі Богданівка, що належало до Пирятинського повіту, Полтавська губернія. Її батьки були незаможними селянами. Вона не мала ні початкової, ні середньої освіти через нестатки. Дівчинка навчилась самостійно писати та читати, коли їй подарували букваря. Місцевий вчитель, з яким вона добре спілкувалась, дозволяв їй брати книги із його бібліотеки

Двічі вона Намагалась вступити в художній технікум, в 24 та в 28 роки, але й двічі їй було відмовлено через те, що вона не мала атестата, який засвідчує закінчення семирічки

У свої 34 роки Катерина хотіла покінчити життя самогубством через те, що для своїх односельчан вона була “умною, не від миру сього, дивною жінкою, яка жила з матір’ю і не мала ні чоловіка, ні дітей”

Її перші картини мають назву “Берізка” та “Квіти” і були намальовані у 1934 році

Завдяки народній артистці Оксані Петрусенко, яка помітила талант Катерини у 39 років, відбулась її перша персональна виставка

Художниця Робила пензлі з шерсті котів і користувалась ними навіть тоді, коли могла дозволити собі будь-які професійні засоби для малювання, будучи уже Народною художницею України

Катерина Білокур товаришувала з Павлом Тичиною і подарувала йому свою картину “Півонії”. Тичина дарував їй пензлі та фарби,

Катерина Білокур – член Спілки українських художників. Мала нагороду – орден “Знак Пошани”. Отримала звання “Заслужений діяч мистецтв України”

Художниця на тиждень пережила власну матір, померши 10 червня 1961 року від раку шлунку на операційному столі.

Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Катерину Білокур.

Билина ” Садко ” скорочено читати українською Ви можете за 5 хвилин.

“Садко” короткий зміст

Садко був спочатку бідним гуслярем, який заробляв на хліб грою на бенкетах. На початку розповіді він бідний, гордий і самолюбний.

Однак настає день, а за ним другий, третій, коли Садко не кличуть на бенкет. Гордість богатиря зачеплена, але він нікому не показує образи. Він на самоті йде до Ільмень-озера, сідає на біл-горючий камінь на березі і дістає заповітні гуслі. Садко грає, відводячи в музиці душу. Від його гри вода в озері почала колихатися. Не звернувши увагу на це, Садко повертається назад в місто.

Незабаром історія повторюється. Садко знову не кличуть на бенкет – раз, другий, третій. Він знову йде до Ільмень-озера, знову сідає на камінь і починає грати. І знову вода в озері колишеться, щось віщуючи.

Коли Садко приходить на Ільмень-озеро втретє, відбувається диво. Після його гри на гуслях розходяться води і з глибин озера показується сам морський цар і дає Садко пораду: побитися об заклад з купцями, що він виловить в озері рибу – золоті пера. Цар обіцяє підкинути цих риб в невід до Садко.

На найближчому ж бенкеті музикант слідує цій пораді. Веселим купцям він пропонує суперечку, вихваляючись, що знає “чудо дивовижне в Ільмень-озері”. Він пропонує своїм суперникам, які сміються над його розповідями угоду – якщо він не спіймає рибу, то поплатиться головою. А якщо піймає, то купці віддадуть йому свої ряди торгові.

Троє з купців погоджуються. Суперечка закінчується повною перемогою Садко. Тричі закинувши невід, він витягує трьох золотих рибок. Купці віддають йому по три лавки дорогих товарів.

З цього моменту Садко починає стрімко багатіти. Він стає щасливим торговцем, отримує “великі бариші”. Життя його змінюється, він обростає розкішшю, даючи волю вибагливій фантазії. У своїх білокам’яних палатах Садко влаштовує “все по-небесному”.

Він влаштовує багатий бенкет, на який запрошує найіменитіших новгородських громадян. Садко похвалився, що скупить всі товари в Новгороді – “худі і добрі”, а якщо не стримає свого слова, він віддасть тридцять тисяч рублів купцям. Дійсно, два дні поспіль Садко скуповував усі товари, але на третій день, коли підвезли товари московські, Садко зізнався, що йому не скупити товарів “з усього світу білого”.
Так герой вчасно отримує хороший урок. Після програшу Садко смиренно віддає суперникам тридцять тисяч, а на решту грошей будує тридцять кораблів.

Тепер Садко – азартний і відважний – вирішує подивитися світ. Через Волхов, Ладогу і Неву він виходить у відкрите море, потім повертає на південь і допливає до володінь Золотої Орди. Там він успішно продає захоплені з собою новгородські товари, в результаті чого його багатство знову множиться. Садко насипає бочки золота і срібла і повертає кораблі назад у Новгород.

На зворотному шляху караван суден потрапляє в страшний шторм. Хвилі б’ють кораблі, вітер рве вітрила. Садко розуміє, що це дурить його старий знайомий – морський цар, якому давно не платив данини. Купець звертається до своєї дружини з наказом кинути в море бочку срібла Але стихія не заспокоюється. Кораблі через буревій не можуть рушити з місця. Кидають бочку золота – той же результат. Тоді Садко розуміє: морський цар вимагає “живої голови в синє море”. Він сам пропонує своїм дружинникам кинути жереб. Кидають двічі, і обидва рази жереб випадає на Садко.

І ось Садко-купець дає останні розпорядження, перед тим як опуститися на дно. Він заповідає свої маєтки – божим церквам, молодій дружині і злиденній братії, а решту – своїм хоробрим дружинникам. Попрощавшись з товаришами, він бере старовинні гуслі і на одній дошці залишається на хвилях. В ту ж мить буря вщухає, кораблі зриваються з місця і зникають вдалині.

Садко засинає на своєму плоту прямо посеред моря. Прокинувся він вже на дні морському, в палатах морського царя. Той вимагає, щоб Садко грав на гуслях. Під гру морський цар пустився танцювати, внаслідок чого на морі почалася буря, кораблі почали тонути, загинуло багато людей.

За молитвами моряків сам святий Микола Можайський (Микола Чудотворець), заступник подорожуючих по воді, з’явився до Садко і навчив його, як обійтися з морським царем. Садко зробив все в точній відповідності з отриманими вказівками: спочатку він припинив гру, обірвавши струни гусел, а коли морський цар зажадав, щоб Садко одружився на морській дівчині, вибрав з 900 претенденток найостаннішу – “дівчину Чернавушку”. Після весільного бенкету Садко “не створив блуду” з молодою дружиною; заснувши, він прокинувся вже на землі – на крутому березі річки Чернави біля Новгорода. В цей самий час він побачив, що під’їжджають його кораблі. На знак подяки за порятунок Садко побудував церкву Миколі Можайському, а “на синє море” ніколи вже більше не їздив.