Blog

Іван Білик – письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури.

Іван Білик біографія

Іван Іванович Білик народився 1 березня 1930 В селищі Градизьк, сучасна Полтавська область

1950 – ті рр.- вчителював у сільській школі, безуспішно намагався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту.
1961 р.- закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет. Друкується з 1956 р.

З 1967 р. – член Спілки письменників України.

Автор найсенсаційніших українських історичних романів радянських часів – “Меч Арея” (1972) й “Похорон богів” (1986).

Відразу після видання обидві книги стали бестселерами. Утім, “Меч Арея” 1972 р. заборонили та вилучили з бібліотек, а нерозпродані примірники з книгарень (однак устигли знищити 5 тисяч примірників із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції “Літературна Україна” (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часопису “Всесвіт” на посаду “секретар-друкарка”), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі.
Після того книжка в СРСР поширювалася “з рук у руки”, але була перевидана за кордоном – у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 перевидань (в т. ч. 9 – за кордоном).

Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (за роман “Не дратуйте грифонів”, 1993).

Помер 27 листопада 2012 року після тривалої хвороби у віці 82 років.

Твори

“Танго” (роман, 1968) – про життя української еміграції. “Меч Арея” (роман, 1972) “День народження Золотої рибки” (роман, 1977) – про будівництво ГЕС, шкідливої для навколишнього середовища; порушено проблеми відповідальності особи перед суспільством і природою. “Земля Королеви Мод” (роман, 1982) – апофеоз людини, яка зберігає гідність і честь у найскрутніші моменти життя. “Похорон богів” (роман, 1986) – про події IX–X століть на землях Київської Русі. “Золотий Ра” (1989) – “Історії” Геродота у вільному переказі. “Яр” (перший роман І. Білика – написаний 1958, виданий 2008 року)

Трилогія “Скіфи”:

“Дикі білі коні” (роман, 1989) “Не дратуйте грифонів” (роман, 1993) “Цар і раб” (роман, 1992).

Інше

Цар, якого вигодувала собака – історичне оповідання (є складовою частиною книги “Золотий Ра”). Дарунки скіфів – історичне оповідання (є складовою частиною книги “Золотий Ра”). Аксіоми недоведених традицій – післяслово до роману “Меч Арея”, яке одночасно є обгрунтуванням поглядів автора на історію. До написання автором цього післяслова рецензенти взагалі не допускали “Меч Арея” до друку.

Франц Кафка біографія скорочено про видатного письменника наведена в цій статті.

Франц Кафка коротка біографія

Франц Кафка – австрійський письменник, один з фундаменталістів модерністської прози. Творча спадщина письменника включає в себе три незакінчених романи, кілька збірок новел і притч, афоризми, листи і щоденники. За життя опублікував лише кілька збірок і оповідань, які не притягали особливої ​​уваги до його творчості. Основна слава прийшла посмертно, коли всупереч заповіту, його душоприказник не став знищувати рукописи, а опублікував їх.

Народився в Празі 3 липня 1883 року в єврейській родині. Батько був комерсантом із середнім достатком. Навчався в початковій школі, після закінчив гімназії в 1901 році. Потім він вступив до Карлового університету в Празі, після чого став доктором права.

У 1906 році отримав ступінь доктора юридичних наук, почав кар’єру в страховій фірмі. Взагалі завжди дуже роздратовано ставився до своєї роботи і не вважав її чимось важливим. Більшу частину зусиль докладав до літературної діяльності. Перебував на дрібних посадах до самого відходу на пенсію.

У 1909 році були надруковані два уривки з незакінченого оповідання “Опис однієї боротьби”.

1911 рік – подорожував по Італії, Франції, Швейцарії.

У 1912 році почав роботу над романом “Зниклий безвісти” (пізніше названим “Америка”), написав новели “Вирок” і “Перетворення”.

Публікація збірника “Споглядання” припала на 1913 . А в 1914 році почав писати роман “Процес”.
У 1917 році захворів на туберкульоз.

У 1919 році була опублікована збірка новел “Сільський лікар”, і було написано оповідання “Лист батькові”.

У 1922 році через хворобу, був змушений вийти на пенсію. Почав роботу над романом “Замок”, підготував до друку збірку новел “Голодарь”, повість “Дослідження одного собаки”, оповідання “Нора”.

3 червня 1924 помер в санаторії поблизу Відня.

У житті Кафки було багато проблем, як зовнішніх, так і внутрішніх. Він був дуже хворий величезною кількістю захворювань. Були складні стосунки з батьком. Так і не вдалося створити сім’ю, не дивлячись на те, що жінки в житті і були. Все це відбилося в світогляді письменника, і в його складних, абсурдних і часом страшенно-прекрасних, шокуючих творах. В яких філософія втрачається в абсурді, а реальність занадто тісно переплетена з вимислом.

Томас Едісон коротка біографія представлена в цій статті.

Томас Едісон біографія скорочено

Томас Алва Едісон – американський винахідник, який отримав в США 1093 патенти і близько 3 тисяч в інших країнах; творець фонографа; удосконалив телеграф, телефон, кіноапаратуру, розробив один з перших комерційно успішних варіантів електричної лампи розжарювання. Саме він запропонував використовувати на початку телефонної розмови слово “алло”.

Томас Едісон народився 11 лютого 1847 в місті Майлен штат Огайо в родині власників магазину столярних виробів. Коли йому було 7 років, сім’я збанкрутувала і переїхала в штат Мічиган.

Навчання цілком захоплювало маленького Томаса. Особливо його цікавили різноманітні досліди, і в 10 років він вдома влаштував свою лабораторію. Для експериментів були потрібні гроші, тому він в 12 років влаштувався на роботу залізничним газетярем. Згодом його лабораторія переноситься в багажний вагон поїзда, де він продовжує проводити досліди. У 1863 році він захоплюється телеграфією, і протягом наступних п’яти років працює телеграфістом. На цій роботі він застосував свій перший винахід – телеграфний автовідповідач. В 22 роки він заснував власну фірму з продажу побутової електротехніки.

Свій перший винахід Едісон запатентував в 1869 році. Це був електронний реєстратор голосів при балотуванні. Покупців на цей патент не було. Однак за винахід біржового тіккера (телефонного апарата, що передає котирування акцій) в 1870 році він отримав 40 тисяч доларів. На виручені гроші він відкрив майстерню в штаті Нью-Джерсі і почав випускати тікер. У 1873 році Едісон відкрив дуплексний, а потім і чотиристороній телеграф. У 1876 році він створив нову вдосконалену лабораторію для комерційних цілей. Цей тип промислової лабораторії теж вважається винаходом Едісона. В кінці 1870-х тут був винайдений вугільний телефонний мікрофон. Наступним продуктом лабораторії став фонограф. В цей же час учений став посилено працювати над впровадженням найважливішого свого винаходу – лампи розжарювання.

У 1882 році в Нью-Йорку була відкрита перша електростанція Едісона. Більш того, він серйозно задумався над об’єднанням своїх компаній в єдиний концерн. У 1892 році йому вдалося приєднати і свого найбільшого суперника в сфері електрики, утворивши найбільший в світі промисловий концерн “Дженерал електрик компані”. За своє життя Едісон був одружений двічі і від кожного шлюбу мав по три дитини. У вченого прогресувала глухота через перенесену в дитинстві скарлатину.

Томас Едісон помер в 1931 році 18 жовтня, в своєму будинку в Вест Оранж, штат Нью-Джерсі.

Вірш “І все таки до тебе думка лине” входить до циклу “Невільничих поезій” – циклу, що продемонстрував нову енергійну дикцію української поезії межі століть. Написаний у 1895р.

“І все таки до тебе думка лине” ідейно-художній аналіз

Жанр “І все таки до тебе думка лине” : Медетація, в якій автор осмислює недолю свого “занапащеного, нещасного краю” , під’яремне життя в якому викликає і сором, і жаль, і сльзи.

Співчуття патріотки до страждань нації реалізується у проповіді високого вчинку в ім’я майбутньої свободи

У вірші “І все-таки до тебе думка лине” авторка формулює знаменитий афоризм – “Що сльози там, де навіть крові мало!” Тим, хто живе серед бурі, в епоху боротьби й героїки, слід забути “журбу безсилля”. За глибоким переконанням поетеси, лити сльози над українським безталанням – Це ще не велика послуга для краю.
“І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю…” Патріотичний мотив – один з найчастіших у поезії Лесі Українки. Її любов до України не можна навіть і порівнювати з тими зітханнями, які були такими попу­лярними серед частини української інтелігенції.

Ідея “І все таки до тебе думка лине” :

О сліз таких вже вилито чимало,-

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі їм вже литись,-

Що слози та, де навіть крові мало… –

Це заклик до дії за визволення рідного краю.

Вірш “І все-таки до тебе думка лине” – це висновок, резуль­тат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною три­валої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:

О, сліз таких вже вилито чимало,- Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись,- Що сльози там, де навіть крові мало!

“Гуси-лебеді летять” характеристика батька Михайлика з твору М. Стельмаха

“Гуси-лебеді летять” цитатна характеристика батька

– “Я пізнав і не пізнав свого тата. Десь, неначе з далекої темені, обзивався мені його голос, десь ніби я бачив ці очі, але де – не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловіка, що однією рукою притримував мої босі ноги, а другою – голову”.

– “Побалакати з батьком нам не дали сусіди. Їх одразу ж набилась повна хата, на столі з’явилися немудрі подарунки… Я захопив у сон батькові слова: “Нічого не вигорить у них, нічого! Коли не втримались на гриві – не вдержаться на хвості!”

– “І досі з глибини років озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радісного і схвильованого до плуга, а сам стояв біля коней. Дома він про нашу працю говорив як про щось героїчне: “Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами, а ми собі оремо та й оремо поле”.

В образі Панаса Дем’яновича втілена ота вікова селянська мудрість і доброта, що так характерна для простих, чемних трудівників-хліборобів. Все життя своє батько працює на землі, на тій загорьованій десятинці, що і годує, і зодягає, і на світі держить його і сім’ю. Таким чином, першовідкривачами краси життя виступають потомственні хлібороби.

План до характеристики образу Панаса Дем’яновича

1) Батько Михайлика – лицар-хлібороб.
2) Зовнішність і портрет героя.
3) Риси характеру Панаса Дем’яновича : а) добрий; б) працьовитий; в) відповідальний; г) чуйний.
4) Інші риси: а) авторитетний серед селян; б) шанобливий у ставленні до рідної землі, родини; в) захисник інтересів простого люду.
5) Панас Дем’янович – втілення вікової селянської мудрості.

Образ батька Михайлика – Панаса Дем’яновича може бути охарактеризований та представлений кожним учнем через форму коментарів.

Михайло Васильович Шевченко – поет, заслужений діяч мистецтв України. Найпопулярніші вірші Михайла Шевченка зібрані в цій статті.

Вірші Михайла Шевченка – чесні й мужні. Здається, традиційні, але й водночас новаторські за змістом, за наповненням філософською енергією думки й почуття, за багатозначністю слова. Таку поезію важливо читати серцем.

До мови. Молитва

Вона одна у нас така,
Як вірна шабля у Сірка,
І як надія у Богдана,
Як віри праведна рука…
І серця, і небес дістане.
Одна вона у нас така –
Уся співуча і дзвінка,

Уся плакуча і гримуча,
Хоч без… лаврового вінка.
…Не одцурайсь моєї мови
Ні в тихі дні,
ні в дні відступно мовчазні,
коли стоїш на крутизні
Один,
чолом сягнувши птаха,

Й холодний вітер попід пахви
Бере і забиває дих,
Щоб ти скорився і притих.
“Не одцурайсь, мій сину, мови,
У тебе іншої нема.
Ти плоть і дух – одне-єдине
Зі словом батьківським – Людина,

Без нього – просто плоть німа,
Без мови в світі нас нема”.

“ДО ВКРАЇНИ” МИХАЙЛО ШЕВЧЕНКО

Одступають сонячні балади
На свої запльовані шляхи
Час такий – вожді наїлись влади,
А народ голодний – то лихий.
І його сини – котигорошки,
Чобітьми розчавлюючи вірш,
Розтягли пошарпані гармошки,
Шапки перекинувши під гріш.
Під бравурні, під козацькі марші,
Під купонний шелест у шапках
Впізнають вітчизну діти наші
Із новим знаменом у руках,
Я з надії й відчаю одлитий,
Збитий сам із гніву і молінь,
Вперше повертаюсь до молитви,
Зроду не ламаючи колін:
Україно! Чи замало Трої,
Чи коня не знайдеш…під сідло,
Що отак – завжди були герої,
І ніколи правди не було?
Чи твої сини такі ж лукаві,
І, мов греки, в’їхали у град
Щоби тільки у жиру і славі
Провести омріяний парад?
І гуде історія підземно,
І гряде історія вгорі,
І сидить Вкраїни чорний демон
Верхи на золоченій зорі.
І дитя помітило ізмалу,
Вирісши собі не по роках:
Україна шапки не зламала –
Перевернуту… несе в руках.
І все ж ми піднесем свої знамена,
Зламавши древка тим, що відбули.
В ногах таки свойого ж Карфагена
Постанемо, воскреслі, із золи.
Вкраїнонько моя мільйоннолиця,
Мільйоннодуша діво молода,
Не дай нам гріховодити й молиться,
І гнутися, й коритися не дай!
Не дай купити ближніх на любові,
На дай продати дальніх за бариш.
Не дай нам заблудитися у слові,
Не дай нам, Карфагене, бо згориш!
Не дай нам заблукатись у параді
У захваті свій час перебрести.
Ну хтось же в світі знайде шлях до правди?
Вкраїнонько, це будеш саме ти!
Сама собі не заламавши руки
Й синам своїм не скручуючи теж…
З глибин, з надій, з могил своїх і муки,
Зоринонько, Вкраїнонько… грядеш!

ПІДЗЕМНИЙ ПЕРЕХІД

Невідомий, невеликий –
Сів – і шапку між колін –
На асфальт дрібний каліка.
Збоку – він. А центром – плин.
Мов мачина – геть не видно.
Дзенькне в шапку – шапка мідно.
Відгукнеться – чуєш, він.
Тихо: нате – плине натовп
В діло, в свято, чи у блуд.
Обгинає натовп брата,
Обгинає брата люд.
Не помітить збоку брата
Молодий кооператор –
Хай летить, його пора.
Руку виважить надійно
З комітету благодійних,
Що вступив не від добра.
Ось поет мигтить у леті –
Мо, зупиниться хоч він? …
Не до шапки, бач, поету –
Задрібна для пієтетів
Ця фігура до колін.
Навскач, навкрик, ніби гуни,
Мимо – юні, юні, юні
Пробиваються грудьми.
Академік вельми чемний,
Мало битий, хвисько вчений,
Зупиниться на мить. –
Це ж бо де ми? – академік,-
У яким столітті ми?
Де ж ми є, такі духовні, братолюбчиві такі?
Може, благо від верховних Л
егше котиться з руки?
Хай привидиться, присниться
Щедрість рук на гук біди,
Бо ніколи колісниця
Не спускається сюди.

МОЛИТВА ДЛЯ ДВОХ

Допоки ми у білім світі можемо
В любові
сизим огнивом цвісти…
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, милий мій…
О, Господи, – це ти!

Лукавому, і ницому, і гожому
Дух забива в солодкій суєті:
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, милий мій…
О, Господи… це ти!

Украдена, мені ‘дному –
не кожному
Свої уста гарячим освяти:
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
Єдиний мій…
О, Господи! Це ти!

В огні своїм твоє вгадаю ім’ячко,
Зцілована, згорьована – свята,
Богинечко, Богинечко, Богинечко,
Билиночко, Зориночко – світа!

НАШ ЧАС

Час спекуляцій.
Час дворуш.
Час продажу дешевих душ.
Час, мов зміюка, витіка,
Пустивши матір з молотка.
Час пре,
немов гладкий удав,

Коли останнього продав.
Час, у якому затиха
Усе, немов після гріха.
Час, котрий люто стереже
Все непідвладне, як чуже.
Час дурнів, блазнів,
зради, мору,
Час наклепу і поговору.
Час розпаду – мов час чуми.
І в цьому часі знову – ми!
Але мудріші на епоху.
Вже навіть мислимо потроху.
Хоч барабан гримить, гуде
Й чужі лупашать
в тулумбаси,
Ми думаєм, куди веде
І хто
– під гаслами Тараса?
О, непростий, могутній час.
Він насмерть б’є.
Та й учить нас!

“Поезія”

Вона живе,
сто раз побита грозами,
Не взята жоднораз на бариші.
Поезія –
не стільки квіти розуму.
Поезія – це, більше, крик душі.
У болях безоглядь
втрачає грацію
І не шука за болі нагород.
Поезія!
Вона – рятує націю
І возвеличує її в Народ!

“Багато в мене фотографій давніх…”

Пам’яті Володимира Затуливітра

Багато в мене фотографій давніх,
Де подруги мої в далекі дні
Не мали ще по жодному виданню,
А всі були якраз на виданні.

Яка пора! Які чарівні злети!
У розкоші такого почуття
Вони любили тільки нас, поетів,
На всі літа і на усе життя.

Вони значуще й чисто так зітхали,
Й не знали, що по-іншому зітхнуть,
І всіх отих, що палко так кохали,
Так само палко завтра прокленуть.

Ще сняться їм лише манливі мандри.
Але життя посіє гнів і страх,
Й розкидає усіх.
І не по жанрах –
По різних, по ворожих таборах.

Зведе пречисті креса на руїну,
Руїну спалить.
І орду знесе.
І, може, нас оплаче Україна.
І сльози втре.
І все.
І все.
І… все!

Після потопу ж,
на новий початок
Всевишній, зерна сіючи згори,
Огляне фотографії дівчаток –
Щоб помилок нових не натворить.

ЧАС НАШ НАСТАВ…
Певно, ми разом з тобою поляжемо,
брате,
Чи прорвемося – поборем і будемо жить.
Словом своїм
я не можу
в атаку
повести солдата,
Сам заховавшись у штабному бліндажі.

Я розумію суворого командарма,
Котрий на смерть
посилає
чужих синів…
Ми теж пожили
і вчилися жити
не дарма.

Знаємо: золото правди –
не срібло у сивині.
Може тому ми і стали тепер –
побратими,
Що у житті не розігрували оперет.
Просто, ми з тих,
що не можуть ховатись за тими,
Кому героїчно
щойно гукнули: “Вперед!”
Та ми находились, нападались
в перших, брате!
Вслухаймося в землю –
тривожно вона гуде.
І час наш настав –
пора вже розпізнавати,
І хто нас гукає вперед,
і куди веде.

Олександр Олесь хронологічна таблиця життя і творчості (біографії) відомого письменника, поета, драматурга викладена в цій статті.

Справжнє ім’я Олександра Олеся – Олександр Іванович Кандиба

Олександр Олесь хронологічна таблиця

Олександр Олесь біографія в датах може бути доповнена цікавими відомостями про письменника.

” Бондарівна ” аналіз балади – тема, ідея, жанр, художні засоби, композиція.

Бондарівна – історична українська народна пісня – Балада, в якій відображено події середини 18 століття за участю магната Миколи Потоцького (в тексті пісні – Пан Каньовський). Відома в більш ніж 30 варіантах, які відрізняються переважно місцем дії (Богуслав, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Городенка, Бучач).

“Бондарівна” аналіз твору

Тема: оспівування трагедії Бондарівни, яка не скорилася волі пана Каньовського.
Ідея: возвеличення волелюбства, мужності, нескореності, засудження жорстокості, підступності.
Основна думка: Ой волію ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити, / Ніж з тобою поневолі на цім світі жити.
Жанр: балада.

Композиція “Бондарівна”

Експозиція: У містечку Богуславку Коньовського пана / Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.
Зав’язка: Ой тікала Бондарівна з високого мосту.
Кульмінація: Ой вистрілив пан Каньовський – Бондарівна впала…
Розв’язка: Ударили во всі дзвони, музики заграли, / А в же ж дівку Бондарівну навіки сховали!

Художні засоби “Бондарівна”

Порівняння: “Там гуляла Бондарівна, як пишная пава”,
“Межи ними Бондарівна, як сива голубка!”.
Риторичні оклики: “Тікай, тікай, Бондарівно, буде тобі лихо!”,
“Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!”, “Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!”, “Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!”, “Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне!”, “Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!”, “Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!”, “А вже ж дівку Бондарівну навіки сховати!”.
Звернення: “Тікай, тікай, Бондарівно…”, “А чи волиш, Бондарівно?..”, “Ой волію ж я, пан Каньовський…”, “Оце ж тобі, старий Бондар…”, “Бондарівно, моя донька…”.
Повтори: “Тікай, тікай…”, “…хорошая, хорошого…”, “старий Бондар…”.
Риторичні запитання: “А чи волиш, Бондарівно, в сирій землі гнити?”.
Епітети: “добрі люди”, “сира земля”.
Гіпербола: “ударили в усі дзвони”.

“Бондарівна” ідейно-художній аналіз

У баладі “Бондарівна” розповідається про горду дівчину, яка відмовила пану Каньовському в залицянні й забажала обрати краще смерть, ніж життя з нелюбом: “Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити. Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!” Пан застрелив дівчину, а батькові дав грошей, примовляючи: “Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, – Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!” У баладі частково представлено елементи похог ронного обряду: “Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський викопати ямку”, “Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки звелів пан Каньовський зробить домовину” – за народним звичаєм, мрець мав відбути добу в своїй хаті. “Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали!” – зображено обов’язковий елемент поховання молодої дівчини – музичний супровід дійства. Твір насичений епітетами, звертаннями, повторами, окличними реченнями.