Blog

  • Біографія Малевича на англійській мові

    Біографія Малевича на англійській мові викладена в цій статті.

    Kazimir Malevich biography

    Kazimir Malevich, in full Kazimir Severinovich Malevich (born February 23 [February 11, Old Style], 1878, near Kiev-died May 15, 1935, Leningrad [now St. Petersburg]), Ukrainian avant-garde painter, who was the founder of the Suprematist school of abstract painting.

    Malevich was trained at the Kiev School of Art, the Stroganov School in Moscow, and the Moscow School of Painting, Sculpture and Architecture. In his early work he followed Impressionism as well as Symbolism and Fauvism, and, after a trip to Paris in 1912, he was influenced by Picasso and Cubism. As a member of the Jack of Diamonds group, he led the Russian Cubist movement.

    In 1913 Malevich created abstract geometrical patterns in a manner he calledSuprematism, a term which expressed the notion that colour, line, and shape should reign supreme over subject matter or narrative in art. From 1919 to 1921 he taught painting in Moscow and Leningrad, where he lived the rest of his life. On a 1927 visit to the Bauhaus in Dessau, Germany, he met Wassily Kandinskyand published a book on his theory under the title Die gegenstandslose Welt(“The Nonobjective World”). Later, when Soviet politicians decided against modern art, Malevich and his art were doomed. He died in poverty and oblivion.

    Malevich was the first to exhibit paintings composed of abstract geometrical elements. He constantly strove to produce pure cerebral compositions, repudiating all sensuality and representation in art. His well-known White on White (1918) carries his Suprematist theories to their logical conclusion.

  • Лермонтов “Із Гете”

    Вірш М. Лермонтова “Із Гете” у перекладі Т. Масенка та мовою оригіналу ви можете прочитати в цій статті.

    М. Лермонтов “Із Гете”

    Ген на верховини
    Темна ніч лягла;
    Лагідні долини
    Вкрила свіжа мла;
    Не курять дороги,
    Листя не тремтить…
    Зможеш від тривоги
    Скоро й ти спочить!
    переклад Т. Масенка

    Лермонтов “Из Гёте” на русском

    Горные вершины
    Спят во тьме ночной;
    Тихие долины
    Полны свежей мглой;
    Не пылит дорога,
    Не дрожат листы…
    Подожди немного,
    Отдохнёшь и ты.

    Художні засоби “Із Гете”

    Епітети : Темна (ніч), лагідні (долини), свіжа (мла)

    У поезії Лермонтова нічний пейзаж дихає величчю й лагідністю; тиша аж бринить. Це враження створюється за допомогою подвійного заперечення (“Не курять дороги, Листя не тремтить”). “Бажаний спокій, відпочинок такий близький!” – переконує нас автор.

    Образи у вірші Лермонтова та в його перекладі Т. Масенка

    ОригіналПереклад
    ОбразиВершины, долины, тьма, мгла, дорога, листы, автор, герой-путникВерховини, ніч, долини, дороги, листя, мла, тривога, автор, герой-мандрівник
    Художні засобиЕпітети: тьма (ночная); (долины) тихие; (мглой) свежей. Метафори: вершины спят; не дрожат листыЕпітети: (ніч) темна; (долини) лагідні; (мла) свіжа. Метафори: ніч лягла; вкрила мла; листя не тремтить; лагідні долини

    У перекладі збережено основні образи оригіналу й художні засоби, але, напевно, з метою більшої виразності перекладач вживає епітет “лагідні” долини, що має дещо інше емоційне забарвлення; також вносить мотив (образ) тривоги; отже, переклад більш олюднений.

  • Улас Самчук “Марія” короткий зміст

    Улас Самчук “Марія” короткий зміст твору

    Книга про народження Марії

    Марія народилася у сім’ї у звичайних людей: мати – селянка, батько працював у каменоломнях.

    “Батька кликала татом, матір – мамою. Любила це робити безупинно”. Може, передчувала, як недовго доведеться їй тішитися цими словами. Незабаром батька привалило у каменоломнях, а мати, захворівши на сухоти, померла невдовзі після того. Дівчинці було лише шість років. Вночі, залишившись із сусідкою Катериною, вона плакала й кликала маму. Так почалося її сирітство. Жила спочатку у тітки Катерини. “Забрала і спочатку нічого було. Добра, лагідна. Але ж не може людина вічно бути доброю і лагідною, а ще коли маєш п’ятеро крикливих ротів”. І про Марію стали забувати у чужій хаті. “Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун. У них завелися пасожери, які гризли й мучили Марію. Дівча дерло на собі шкуру, поробилися гнійливі струпи”. Та й їсти недуже було що: їла сухий хліб, недоспілі овочі та бараболю, призначену для курей та веприка. Через рік вже пасла гуси, щоб не їсти дарма чужий хліб. Та Марія не сумує. Саме життя навчає дівчину боротися з неприємностями та діставати щоденний хліб свій, а інакше і бути не може. Тільки іноді, коли діти часом ображали її, а вона не могла сказати, як інші: “Як скажу мамі – побачиш!” – дівчинка плакала. Та в Марії вже така вдача – ніколи не сумує довго. А голосок мала дзвінкий, сильний.

    Вже у дев’ять років Марія пішла у найми до Мартина Заруби. Тут її прийняли як свою: “Господар порядний. Марію мили, чесали, відкормлю-вали. За це пасла літом дванадцятеро худоби, зимою носила воду, підстеляла в хлівах, помагала прясти вовну, клоччя, пряла на мішки валі, мотала клубки”. Так у щоденному клопоті, у праці і зросла. “На дванадцятій весні відчула дівочий сором і при зустрічі з хлопцями опускала на очі довгі вії”. Дівчина вийшла ловка, роботяща, мала лагідну вдачу, до того ж і співала добре. Але себе тримала гідно. Поводилася як годиться кожній порядній дівчині: працювала добре, поважала старших, ходила до церкви.

    “Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнезні, оті бездонні… Гляне – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгамовна, співоча картина”. Про дні голоду забуто. Здавалося, попереду тільки щастя. На неї вже задивляються хлопці, а найбільше – Гнат Кухарчук. Він невеличкий на зріст, до того ж кульгає на праву ногу, хоч і хлопець вправний, працьовитий. Вона не помічає його. Навколо таке живе, таке цікаве і різнобарвне життя. Інколи Марія плаче. “Але не тому Марія плаче, що сирота. Ні, Марія не тому плаче. Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору”.

    Час іде. “Дні, дні, дні… Марія йде, співає, працює, спить”. В один з таких днів побачила вона Корнія і покохала. На увесь вік запам’ятала вона свій перший поцілунок біля колодязя, з якого брала воду. Тут, серед хутірських садків, освідчився їй Корній у коханні. Але до щастя було далеко. Корнія забирають у рекрути на сім років, бо прийняли у матроси. Останні поцілунки, сльози, обіцянки. А потім потяглися дні чекання. Вимір часу, як завжди: “Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капустини”. А від Корнія нема ані звістки, ані листа. Часто плаче Марія та все виглядає. Повірити не може, що забув.

    Зате Гнат Кухарчук не обминає її своєю увагою. Чекає на неї коло церкви, пригощає цукерками. Одного разу купив коралі, потім шовкову хустку… Марія спочатку ніяковіє, тікає від нього й не хоче брати подарунків, але Гнат все-таки доганяє і віддає їй усе, що приготував. Він кохає її. Безнадійно і палко. По селі чутки про них пішли. Одарка, дружина Гнатового брата, вже й вичитує парубкові, що, мовляв, Марія – не пара йому, бо сирота. А Марія й сама не дуже прихильно ставиться до Гната, у серці yge ще Корній, хоч від того й досі нема звістки. Марії хотілося діставати цукерки і подарунки, але не від Гната. Та Корній мовчав десь далеко, а Марія поступово звикла до Гната. І одного разу, коли той уже й гадки не мав, щоб Марія на нього зглянулась, вона покликала до себе на колодку.

    “А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох ви, дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш удалеких краях, забув, перестав навік думати. Дні, тижні і місяці – і хоч би один листочок. Не поспала кілька ночей і вийшла з Гнатом моторить”.

    Коли Гнату і Марії проспівали весільних пісень, то прийшли “буденні дні”. Те ж село, ті ж люди, та ж праця, ще й поля дві десятини дав Мартин за Марією. За лагідну вдачу і сумлінну працю хазяїн нагородив свою наймичку гарним приданим.

    “То у мене так… у мене роби, як у себе, але й дістанеш, як у себе. Коли б за голодранця виходила, не дав би нічого… За господаря, якого знаю, що не змарнує, на! Май, працюй і доробляйся, щоб твої діти і внуки мали…” Однак дні втратили свою святковість, вони були позбавлені смислу, бо не хотілося Марії бути поряд з Гнатом. Життя ніби повеселішало від часу, коли Марія відчула, що стане матір’ю. Дитина заповнила порожнечу Маріїного серця, принесла нову істину любові. Вона усією душею любить свого сина Романа, пророкує йому майбутнє вченої людини. Гнат і Марія любили первістка, але кожен по-своєму. Гнат вбачав у дитині Марію, а вона – своє “я”, свій замкнений світ любові. Зі смертю сина щось умирає в Марії. Порожнеча, яку на час заповнила дитина у серці жінки, заполонила її душу знову. Гнат це розумів і тяжко страждав. З часом Марія народила неживу дитину. “Але ця подія не так доткнула її, як минула. Саме тоді прийшов у відпустку Корній”. Марія переслідувала його, шукала зустрічі з ним, але нічого в неї не вийшло. Через два тижні Корній від’їхав.

    І тоді заціпеніння Марії змінюється бунтом. Марія прагне припинити потік “мізерних днів”, повернути святкові дні. “Буднього робочого дня Марія одягає святочні одяги. Кудись іде”. Повернути свято дівочої волі – значить збунтуватися проти моральних традицій. Вона відкриває усім те, про що лите здогадувались люди, – нелюбов. “Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя”. З чийого? Мабуть, з життя обох – Марії і Гната. Гнат викликає співчуття в односельців.

    Одного разу заговорила з ним сусідка Гапка Хомиха, яка пообіцяла допомогти повернути в сім’ю Марію. За допомогою свого гострого язичка, який “вертівся спритно і невгамовно”, вона зуміла такі чутки розпустити, що Марія не витримала одного вечора і запитала в Гната, до кого це він щовечора ходить. З того часу все ніби влаштувалось на краще. Життя спокійнішало. Тоді й народилася третя дитина, на якийсь час повністю примиривши подружжя. Але померла й ця дівчинка. Гнат лежав хворий у лікарні (дерево потрощило йому якраз хвору ногу). Спочатку Марія щотижня їздила до нього й приносила щось поїсти, адже хворий потребував доброго підживлення. Та знову приїхав Корній, цього разу назовсім.

    “Марія зустріла Корнія. Глянув на неї:

    – А-а! Здраствуй! Как пожіваєш? Що ж, саломянной вдавой осталась?.. У Марії від несподіванки занімів язик.

    – Малчіш? Да! Многа лєт тєбя не відал, а всьо-такі нічево!.. Красавіца”. Корній став працювати у Марії, бо вдома навіть хліба не було. Вештався по господарству Гната, яку себе дома. “Хлопець, що служив у Марії, оповідав цікавим сусідкам, що Корній серед ночі скидав Марію з ліжка, лаяв її матірною лайкою, а Марія цілу ніч стояла розібрана коло порога, тремтіла і навіть не сміла голосно плакати”.

    За Гната Марія зовсім ніби забула. Провідувати його приїхав брат Михайло, який розповів йому про витівки дружини.

    На Зелені свята Гнат повернувся. Марія просить у нього розлучення. “А ти ж все-таки присягнула мені… в церкві ж присягнула…” – з болем промовив Гнат.

    Марія з відчаєм відійшла до Корнія. “Гнат думав, чекав, сподівався і порішив дати їй розвід. Хай розводиться. Все одно. Але витрати на розвід має взяти на себе”.

    По дорозі до консисторії Гнат звернув увагу, що Марія змарніла, під очима синці, погано вдягнена, голодна. Розвід вони одержали, в обох папірці про розлучення, але Гнат все-таки сподівається, що вона повернеться до нього. Але ні. Усміхнулась і промовила: “Хіба ж можна про це говорити, Гнате?”

    Книга днів Марії

    Почалися дні праці. Корній не мав багато поля, та й хату мав поганеньку. Правда, мав він ще гармонію, матроський “кльош” і кілька сорочок з відкладними комірами. “З часом прийшлось відложити гармонію. Прийшлось відложити і кльош. З руки зняв годинник і повісив його в хаті на цвяшку під образами.

    Так само прийшлось розлучатися з московською мовою. Залишив собі “да, вєрно, например”. Решта по-людськи було. Так тепліше”. Навіть руки його почорніли від селянської праці. Але в хаті все чулася лайка, він ніби мстився Марії за те, що не дочекалася його. І вона це розуміла, а тому терпіла. Лагідно, терпляче повертала його до звичайної селянської праці, до звичайних клопотів по господарству. І в неї це вийшло. Разом з працею на землі приходить думка про мораль. “До цього часу жили “на віру”. Тепер же сам виявив бажання “обкрутитися”… Марія впертою працею, самовідреченням добилася нарешті права бути законною власністю свого чоловіка”. Буденність більше не лякала її – вона була сповнена любов’ю. Кожна дрібничка тепер тішить Марію. До того ж вона вагітна. Народжується хлопчик, якого Корній називає Демком. Марія працює, майже не відпочиваючи. Люди її не розуміють: у Гната ж стільки не працювала. Та їй байдуже. Вона щаслива.

    Та й Корній змінився: “Все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетарські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матроство забувається, і він стає людиною. Поволі забуває матюки, переходить на рідну мову, яка вертає йому родинний утулок”. Минулися і лайка, і крики. Нове відчуття гідності не дозволяє так себе поводити. Тепер вони їдять свій хліб, а все зароблене власною працею набагато смачніше. На Святу Вечерю сідають усі до столу, і з самого серця ллються слова подяки: “Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ласки своєї і дав змогу лити піт свій на ниві моїй, щоб їсти цей смачний хліб”.

    Незабаром поставили нову хату, бо в сім’ї народилися близнята Максим і Надійка. Але щастя людське, на жаль, таке нетривке, таке тендітне. Почалася війна. “Гапонець” на руського царя задумав, клятий, піти”. Корній змушений іти на ту війну. І Марія знов чекає листів, і цього разу вони приходять час від часу.

    А що Гнат? Він продовжує страждати. Одного разу цей постійний біль доводить його до страшного плану – підпалити хату Марії, бо все це збудоване Корнієм. Потай він мріяв, що вона з дітьми попросить у нього допомоги. Бідний Гнат не розумів, що ні клуня, ні хата – ніщо так не єднає людей, як любов, яку не заміниш жалістю. Марія відчула серцем, хто це зробив, але все заперечувала. В душі простила йому і зрозуміла. Мине багато років, і він сам зізнається Марії у тому злочині.

    Декілька разів Гнат пропонував Марії допомогу, але даремні були його старання. “Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся”.

    “Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія”. Він повернувся на Великдень. Після свят знову в поле. Життя входило в своє русло. Перед Різдвом народився син, якого охрестили Лавріном.

    Демко, старший син, вже парубочиться, вже на музики бігає. Надійка беручка до роботи, любить в усьому допомогти. Ось тільки Максим… Хвилює він батьків своєю поведінкою, без грубощів ніяк не може.

    “За пару років прийшло до Корнія перше горе”. Демко підріс на рекрута і мусить іти виконувати обов’язки перед царем. Прийняли його до гармати і завезли на далекий Кавказ. Прийшла тяжка вістка про загибель сина. Вже у церкві відслужили панахиду, а потім надійшов лист, де він сповістив про свій полон та попросив сухарів, бо полонені помирали з голоду. Марія, плачучи, збирає скриньку, щоб надіслати Демкові, а сусіди міркують: “Найстрашніша смерть – це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…”

    Дні Марії розколола революція. Чоловіки політизували, а жінки робили своє: працювали та ростили дітей. Незабаром Марія, як і всі односельці, побачила, що воно є за революція – грабіжництво, розбій, розпуста. У цій ситуації жаль було коней, покинутих напризволяще, які були зовсім не винні у людській жорстокості і дурості. А що вже казати про людей! “Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції. Крицевими дорогами удалечінь несуться поїзди. За обріями моргають заграви пожеж і розливаються сердиті рокоти гарматних перед громів”.

    Демко загинув. Але повернувся до села Максим, що десь поневірявся у лакеях, щоб тут “батькові не служити”. “Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру”. Прийшовши додому, перш за все звів наган і розстріляв київський образ, що висів у хаті на стіні. “Нучтож, мать? Чево таращіш глаза? Ідола твоєво разстрєлял”,- і додав мерзотну лайку. Здавалося Марії, що то він не образ, а її розстріляв. Від того дня й оселився в її душі страх. “Ох, які у того очі! Дитино, дитино! Які в тебе очі! Червоні, а у батька твого сині були”. Жахлива переміна у поведінці сина вразила Марію найбільше. Дні в хаті стали пекельними. Влада мінялася, але незмінним залишалося стійке правило селянина: треба орати, сіяти і збирати врожай.

    І все ж таки імперія втручається у життя колонії: у Петербурзі стався переворот, а в українському селі сум’яття, воно не готове до тієї “свободи”. Хто такі петлюрівці, чого хоче гетьман, чи зголошуватися до українського війська, як розуміти агітацію більшовиків – усі ці проблеми обрушилися на голову селянина. Завжди влада забирала те, що хотіла, от і зараз так само. Вона забрала молодість Корнія, життя його сина Демка, душу сина Максима, національні почуття сина Лавріна, здоров’я Марії, історію українців. Втручаючись у культуру, освіту, імперія виховувала собі яничарів. І якщо Корнія, а потім Демка посилали воювати з чужинцями, то Максима – з рідними. Всі мужицькі балачки закінчувалися висновком: своє роби – сій хліб. Та хитруючи з новою владою, мимоволі потрапляли до пастки. Прикладом можуть служити суперечки між Лавріном та майбутнім чоловіком Надії – Архипом: “Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину і за совєцьку владу. Обидва однаково вірили, лише у різні справи. Корній ні туди, ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати.

    Лаврін же домагався абсолютної самостійності України. Читав про козаків і твердо вірив, що як тільки буде Україна, одразу стане козаком.

    Нарешті Архип посватав Надію”. Весілля випало на славу. Навіть у церкві обвінчалися, бо так веліла Марія. Незабаром з’явився Максим, добре випив і розпочав промову.

    “Почав з “релігії, що є “опіум народу”, і перейшов на подружжя. “Соціалізм несе нам нове життя. Жінка більше не буде рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами… Любва всяка і тому подобне не існує. Є тільки задоволення полових потреб…”,- запевняв непроханий гість.

    – Що він там торочить? – шепче дядько на вухо другому.

    Обуренню серед присутніх не було меж. Марія та Корній не можуть повірити, що це говорить їхній син.

    “- їв кого воно, Господоньку святий, вдалося! – тошніла Марія.- Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок…”

    Корній не витримав і вигнав з лайкою цього “шмаркача”. “Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знаходить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати”.

    “Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець…”

    Книга про хліб

    Марія ввійшла у старість, чи то, може, ті події наблизили ту старість передчасно. Ще працює вона, як завжди, пораючись то коло хати, то у полі. Але діється щось жахливе: обози під червоними знаменами обирають селян, топчуть і грабують покоси. Селяни хвилювалися: “Кажуть, вони хочуть увесь народ обібрати, бо всі мають бути рівні. А як зробиш, щоб усі були рівні? Дати бідному – не дасть, бо й сам нічого не має. Ну так забрати у багатого треба, а тоді всі рівні…”

    Терпець людині увірвався. Назрівав бунт, і тоді “в пекельних кузнях готовить Сатана свій сатанинський винахід. На полотнищі свого прапора виписує: НЕП, УССР”. Ці події приспали народне обурення на якийсь час, бо повернулося нормальне трудове життя. Так здавалося.

    “Максим, що перед роком “зо всіх фронтів” вернувся, що “страждав” і за “робочий клас кров свою проливав”, тепер доношував свою шкірянку, іноді виймав нагана, яким “розстрілював контрреволюцію”, і робив з себе велике начальство”. Саме так він поводиться навіть з батьками, до яких прийшов з пропозицією спочатку перейти у меншу половину хати, а потім і зовсім піти у сусідню. “Син виганяє його… Кудись виганяє з тієї самої хати, яку він збудував для себе, для дітей і для цілої своєї сім’ї”.

    Усього зазнала у житті Марія, доброго і злого, зазнала любові і смерті, а тепер мусить випити ще одну чашу – муки через неповажливість свого сина, його непошану не тільки до батьків, а й до всього того, що було для них важливе. Ростила дитину, як інших, у любові, як усі батьки. А вийшов з нього “твердий” більшовик, який не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Лаврін, було, хотів захистити батьків, але в Максима розмова коротка: його воля – закон, а більше законів немає. Він і на брата рідного руку підніме й не задумається. І в цьому ще всі переконаються. Ледве розборонила Марія синів. Пішли старі з дому. “Життя висковзує з-під старечих ніг – дорого, потом і кров’ю куплене життя”.

    Надія частенько заглядала до батьків, ділилася своїми радощами і клопотами. Одного разу сказала матері, що чекає народження дитини. Мати відказала: ” Нічого, дитино. У цьому наше щастя. – Згадала своє перше материнство і тяжко зітхнула. – Мала і я багато горя, але коли б не дав Бог гіршого, все ще можна було б пережити”. Архип починав братися до землі. По жнивах Надія народила дочку. її охрестили у церкві, як і усі віки робили так люди. Назвали Христиною. “Того року родилося багато інших нових людей. Відступив Маркс, голод, минулося безпліддя, вернулася гарна й розумна осінь, вернулося мудре й святе життя”. Та ненадовго. Нова влада знов почала свої руйнівні дії. Багато віків стояв у селі монастир, і розносився далеко його дзвін. Та ось став потрібен метал, і дзвони зняли і вивезли. Селяни починають розуміти, що їх ошукали, та пізно: “Навколо мужика мур багнетів, селькорів, чекістів. Обхопили його, незламного велетня, клали на землю, топталися по загартованому жорсткому лиці, крутили назад мозольні руки”. Багато людей забрали, і стало зрозумілим усім страшне слово Соловки – “мільйонна могила України”. Людей почали зганяти до колгоспів. З України вимагали: “Україна, хлєба!” “Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі “хлєб”. Люди працювали задарма, бо в них усе відібрали, а натомість обіцяли пайок. Почався голод. Ау Марії ще одне горе: забрали Лавріна. Ледве добралася до міста, хоч ладна була йти на край світу і далі. Та ніхто їй не сказав, де син. Вона йшла, знесилена, зневірена, назад, додому, та й не знала, що того самого дня “Пролетарська правда” містила таку заяву: “Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся від своїх батьків-кулаків, які ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності і навіть тепер не зрікаються своїх ганебних засад. Рівно ж осуджую, пятную і вимагаю суворої кари свому бувшому братові Лаврінові, який став до послуг петлюрівської контрреволюції і своєю злочинною діяльністю свідомо шкодив ростові соцбудівництва нашої країни”. Корній не показав Марії цієї заяви, вона лежала хвора після невдалого походу до міста.

    На Великдень взялися за церкву – зняли дзвони і відправили близько тридцяти чоловік на Соловки. Церква “добровільно” самоліквідувалася. Марія багато чого не розуміла: чому даремно сидить у в’язниці її наймолодший, чому в селі діти годують краденим зерном своїх батьків, чому не можна працювати на своїй землі. Та не своєю долею переймалася Марія. Жаль було дочки, онуки. Дивилася на маленьку Христину і думала: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба”. Марія та Корній як можуть підтримують дочку та онуку, бо вони самі, Архипа забрали. Ось уже й останню шкапу зарубав Корній. Скрізь по селі уже й собак поїли, але в нього рука не піднялася на вірного Сірка. Страшні дні голоду. Люди втрачають людську подобу. Сергій Гнида і Карпо Фіян усе життя друзі були, та через гнилу картоплю, яку вони знайшли, Гнида зарубав Фіяна.

    Марія б уже й не вставала, та тривога за дочку й онуку змушує підніматися щодня і йти до них, несучи у вузлику щось поїсти. Та настав день, коли нічого було віднести, а Корній вирушив у відчаї з дому. “Начахрав дещо бруньок, настругав березової кори”, а далі йому поталанило – знайшов мертвого зайця. З останніх сил ніс його додому, боячись, що не дійде. Марія набралася сил провідати Надію. Те, що вона там побачила, вразило її: онучка була задушена матір’ю, яка не в змозі була дивитися, як страждає Христуня. Сама Надія стала несповна розуму, сміялася якось дико, відмовлялася їсти. Корнієві здалося, що то сниться страшний сон, такого не може бути. Але пішов і побачив усе сам. Як це так? Адже ж от по сусідству спокійно живе, м’ясо їсть її брат-близнюк Максим. І не болить йому, що родина гине з голоду. Узяв сокиру і пішов до Максима. “Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру… Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука”. Марія цього не знала. Після того Корній пішов тихенько з дому, а разом з ним і старий пес Сірко. Потому прийшли якісь люди, питали про Корнія. “І тоді стало Марії ясніше”. Силкувалася піти до Надії, та впала на подвір’ї.

    Де не взявся Гнат, допоміг підвестися їй і привів до хати. Всі ці роки він був ченцем, але тепер просто колгоспний сторож. Він дивиться на Марію, і воскресають у його пам’яті давні спогади. “Маріє, висповідай мене. Даруй усе, що зробив тобі у дні молодості”. Ах, яке маленьке наше життя! Ах, яке маленьке. От пережив, і що ж далі? Прости мене, Маріє, раз, другий і третій!..” Розмова цих двох людей виглядає дивно, якщо не згадати про те,

    Скільки у житті пережито ними разом і не разом. Здається, тепер вони нарешті прийшли до згоди. Гнат признається, що він колись запалив її домівку.- “Це я… я, Маріє… з любові!..

    Марія мовчала, а як скінчив, стиснула легко його руку.

    – Мовчи. Знаю. Мовчи!..” Вона розповіла йому про Надію, до якої не може сама дійти. Дочка голодна… “Хліба їй. А-ах, де є хліб?”

    Гнат пообіцяв, що прийде завтра, та не прийшов. Не знала Марія, що пішов Гнат навідати Надію. “Знайшов її захололу, опухлу в коморі в куті з дитиною в пелені. Сиділа з витягнутими грубими ногами, прив’язана до ключки мотузом, зашморгнутим на шиї”. Тоді став він скликати людей на допомогу. Кликав довго і вперто, поки з понурих обдертих хат не повиповзали опухлі, немічні люди. І цей кривий висушений дідок з мудрими, грізно насупленими очима, якому вони завжди вірили, до якого потай ходили слухати священне слово Біблії, проповідує: “Слово моє,- казав він,- не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдучим вікам. Затямте, ви, сини ідочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравмовані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю…”

    Гната забрали ще того вечора. Він пішов услід за іншими і не повернувся.

    А Марія залишилася сама. Тридцять днів гаснуло її життя. І от 26258-й день, “день останній, день кінця”. Замкнулося коло людського життя. Померла Марія. Померла одинока, покинута мати.

  • “Човен” Євген Грибінка аналіз

    Аналіз балади “Човен” Євген Грибінка викладений в цій статті.

    “Човен” Євген Грибінка аналіз

    Тема: Роздуми поета про майбутнє життя

    Алегоричні образи вірша “Човен”: човен (людина), море (життя), хвилі, вітер, хмари, громи (життєві негаразди, випробування).

    “Човен” Гребінка віршовий розмір

    Віршовий розмір – чотиристопний амфібрахій.

    Римування – перехресна, суміжне

    “Човен” Гребінка характеристика

    Твір “Човен” Є. Гребінки є однією з перших оригінальних балад у новій українській літературі. Вміщений він у першій збірці письменника “Малороссийские приказки” й позначений виразними рисами романтизму.

    Вірш “Човен” має автобіографічний характер роздумів молодого поета, що вирушає з рідного хутора в Петербург, мовби кидається в піняві хвилі розбурханого житейського моря, яке спочатку грається, а там і нещадно розбиває одинокий човен.

    Романтизовано схвильована розповідь досягається засобами народної поетики; хвилі – “мов чорнії гори”, хмари – “як темная нічка”, громи гуркотять – “мов голос небесної кари”, “пустують по піні мавки”.

    Проте у автора відсутнє відчуття приреченості…

    Вже саме твердження про неможливість заховатися від світу, від життя, і навіть більше – розуміння, що “не можна ж вік цілий пробути з собою одним”,- свідчать про активність накресленої автором життєвої програми. Попрощавшись із хуторським “покоєм”, не маючи певності, що “недоля і лштее горе” минуть його в столиці, автор ради служіння вищій меті сміливо пускається в “світ білий”.

    Вірш “Човен” стоїть дещо осторонь більшості творів і є своєрідним маніфестом молодого Є. Гребінки.

    У вірші “Човен” Гребінка висловив свої душевні переживання, свої побоювання, свої роздуми про майбутнє життя. Але цей твір є близьким кожній людині, бо всім нам властиві почуття і переживання, які вклав поет у вірш.

    “Човен” Гребінка художні засоби

    В останньому рядку першої строфи балади повторюються звуки “р”, “г”, які передають гуркіт грому, це Алітерація, яка підсилює образну картину бурхливого моря.

    Зменшувально-пестливі слова (нічка, весельце), Повтори (плавле), Звертання (мій покою), нестягнені форми прикметників (буйнії, лютеє).

    Риси романтичного стилю в баладі : грізна морська стихія, трагедія з човном, переживання ліричного героя, зв’язок із фольклором.

  • “Земля” О. Кобилянська стисло

    “Земля” – це соціально-психологічна повість Ольги Кобилянської, один із найкращих творів про селянство не лише в українській, а й у світовій літературі. Якщо ви не встигаєте прочитати повість повністю, чи хочете нагадати собі короткий зміст, тоді читайте “Земля” О. Кобилянська стисло. Ви можете прочитати більш Детальний переказ “Земля” О. Кобилянська

    “Земля” О. Кобилянська стисло

    “Земля” О. Кобилянська стислий переказ можна прочитати за 5 хвилин.

    Велике село Д. на Буковині. Горстка хаток притулилася до величного панського лісу. Інші розташувалися серед поля.

    Заможна селянка Докія занепокоєна долею своєї єдиної доньки Парасинки. Мати вже почуває себе вкрай погано, батько ж – страшний пиятик, він винесе все добро, проп’є у шинку. Парасинку треба конче цієї осені засватати, щоб вона та її добро знаходилися під захистом чоловіка. Добре було б віддати її за Михайла, землі якого граничать з Докіїними, але Михайла мають забрати до армії. Тому треба шукати іншого, хоч Михайло дуже подобається Докії і своєю вдачею, і вродою, і заможністю. Врешті вибір зупиняється на постаті Тодорики. Доньці він не подобається, але мати умовляє, говорячи, що Тодорика не п’є, тому буде хорошим чоловіком.

    На весіллі Парасинки Докія та Івоніка горюють. Жінка засмучена, що має віддавати зовсім молоду дочку за нелюба. Івоніка говорить, що хотів би одружити їхніх дітей, але армія стала на заваді йото щастю. Все життя разом з жінкою він гарував, наймаючись до найтяжчої роботи при будівництві, потім стягав копійку за копійкою, щоб купити землю, придбати добро для дітей. Вони завжди обмежували себе в їжі, не купували нового одягу. Живуть так і тепер, хоча вже вдосталь усього мають. Михайло вдався працьовитим, слухняним та ласкавим хлопцем. Дбає він про все у господарстві. Івоніка віддав би все, щоб виручити його з війська, але пан запевняє, що все дарма. Молодший син, Сава, зовсім не такий: лінивий та лихий вдався, на нього батько не покладає ніякої надії.

    Сава кохається зі своєю двоюрідною сестрою, лихою злодійкуватою Рахірою. Більше за все він любить полювати, вбиваючи всяку пташку без потреби. Старшого брата він не поважає, вважаючи його занадто м’якосердим.

    Марійка сумує, що має розлучатися зі старшим сином. Молодший зовсім не поважає батьків, за нього матері соромно перед людьми. “Краще б забрали Саву”, – у розпуці думає Марійка.

    Михайло закохався у бідну сироту, наймичку Анну. Після повернення з армії він хоче одружитися з нею.

    Михайла забирають до війська. Це трагедія не тільки для сім’ї, але й для самого хлопця. Людина з ніжною душею, він не може пристосуватися до муштри, не звик виконувати наказів, не вміє стріляти.

    Від моральних та фізичних страждань Михайло захворів і потрапив до шпиталю. Він збирається стати навіть дезертиром, аби більше не мучитися. Батько, що відвідує сина, бачить, що життя йому тут не буде.

    Батьки чекають приходу Михайла у відпустку. Сава продовжує зустрічатися з Рахірою, вона научає його не слухатися батька та матері. Івоніка загрожує позбавити сина спадщини, якщо він не відступиться від Рахіри.

    Анна працює у попа, щоб заробити грошей для себе й коханого. До того ж у них з Михайлом має народитися дитина. Відкритися батькам Михайло хоче під час відпустки. Мати Анни, незадоволена тим, що дочка не віддає їй всього заробленого, виганяє дочку з дому. Докія приймає дівчину до себе в хату.

    Михайло, що прийшов у відпустку, радіє поверненню до землі, майбутньому щастю з коханою. Батько йде до міста купувати синові подарунок на іменини, мати готує частування. Раптом старий Онуфрій Лопата приносить звістку, що Михайло лежить застрелений у лісі.

    Горе страшним крилом накриває родину. Неясно, хто ж міг убити такого м’якого та доброго хлопця. Багато хто здогадується про це. Під час похорону Анна кидається на Саву з прокльонами, але Марія виганяє її з хати. Точних доказів немає, тільки здогадки. Нарешті встановлюють, що куля Савина.

    Михайла поховали.

    Суд відпускає Саву за недостатністю доказів. Та батьки не можуть його простити, землі не дають. У Анни народжуються близнята, яких Марія не приймає. Скоро діти померли. Після тяжкої хвороби Анна повертається в село і виходить заміж за брата Докії, Петра, у неї народжується син, якого вона хоче вивчити та будь-що відірвати від такої жорстокої землі.

    Для Марійки та Івоніки життя тепер втратило сенс.

  • “Не бував ти у наших краях!” Павло Тичина

    “Не бував ти у наших краях!” Павло Тичина

    Не бував ти у наших краях!
    Там же небо – блакитні простори…
    Там степи, там могили, як гори.
    А веснянії ночі в гаях!..
    Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
    Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
    Серце б’ється і б’ється в грудях…
    Не бував ти у наших краях.
    Не бував ти у наших краях,
    Бо відтіль не таким би вернувся!
    Чув про степ, що ген-ген простягнувся?-
    Єсть там люди – й зросли у степах, –
    Що не люблять, не вміють ридати.
    Що не можуть без пісні і нивки зорати!
    Тебе ж завжди я бачу в сльозах…
    Не бував ти у наших краях.

    “Не бував ти у наших краях!” аналіз

    Основний лейтмотив твору – захоплення красою рідного краю.

    Вірш побудований у формі уявного діалогу з тим, хто не бував в Україні.

    Художні засоби: Порівняння: могили, як гори… епітети: блакитні простори…

    Поет розуміє, що лише справжній українець, який увібрав з молоком матері красу рідного слова, піт і сіль батьківської землі, мелодійність народної пісні, буде пишатися країною, на долю якої випало безліч випробувань, за волю і незалежність якої пролито стільки крові. А той, хто не бував в Україні, нехай собі уявить білі хати у вишневих садках, у яких щебечуть соловейки. Стільки соловейків щебече – і злічити, здається, не можна… Але, як каже народна мудрість: “Кожному мила своя сторона”, “Де рідний край, там і рай”. Тому хай вам не здасться дивним, що М. Лєрмонтов, О. Пушкін, В. Вітмен, В. Шекспір, Р. Берне багато поетичних рядків присвятили красі свого краю. Кожен з них любив свою батьківщину, свою землю, шанував і поважав її, був її патріотом. Хочеться звернути вашу увагу на творчість шотландського поета Р. Бернса, який милується природою і співчуває всьому живому водночас: і квітці, що впала, зрізана косою, і польовій мишці, спокій якої стривожили ненароком… Але де б він не був, думки його в рідній стороні – Шотландії.

  • “Крихітка Цахес” головні герої

    Персонажі повісті “Крихітка Цахес” Гофмана – це втілення представників майже всіх суспільних прошарків, професійних і кастових груп тодішньої Німеччини.

    Персонажі “Крихітка Цахес”

    Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер – син бідної селянки, обдарований феєю Розабельверде магічною силою привертати до себе людей і привласнювати собі чужі заслуги.
    Бальтазар – студент Керепеського університету, романтик.
    Фабіан – друг Бальтазара, студент, реаліст, весела людина.
    Мош Терпін – професор природничих наук Керепеського університету, лекції якого відвідує Бальтазар.
    Кандида – дочка Моша Терпіна, кохана Бальтазара.
    Фея Розабельверде – фея, що обдарувала крихітку Цахеса магічною силою.
    Проспер Альпанус – мандрівний маг.
    Пафнутій – князь, схиблений на введенні освіти в країні.
    Ліза – мати Цахеса, бідна селянка.

    Герої Гофмана поділяються на дві категорії: на щасливих обивателів, задоволених собою та своїм існуванням, які слухняно грають свої безглузді ролі, і на мрійників, ентузіастів, людей “не від світу цього”. Життя, як правило, вселяє в них жах, тому вони втікають у свій внутрішній світ, але й там не знаходять спокою.

    Цахес – син бідної селянки, абсолютно потворний, схожий на роздвоєну редиску, і не має ніяких достоїнств нормальної людини. Його пошкодувала фея Розабельверде, що подарувала йому, три золоті волосини. З цього моменту Цахес знаходить чарівну властивість: все потворне, що виходить від нього, приписують кому-небудь іншому і, навпаки, все приємне або чудове, що здійснює будь-який інший, приписують йому. Він починає справляти враження чарівної дитини, потім “обдарованого рідкісними здібностями” юнака, талановитого поета і скрипаля. Юного принца, що відрізняється вишуканістю зовнішності і манер, він затьмарює настільки, що оточуючі саме в ньому припускають княже походження. Нарешті він стає міністром, якого князь відзначає спеціально для нього виготовленим орденом, і все це відповідно пов’язано з тим, що інший, дійсно гідна людина, незаслужено відчуває образу чи ганьбу, а іноді просто терпить крах у кар’єрі або в любові. Добро, вчинене феєю, перетворюється на джерело зла. Нікчемність Цахеса все-таки виявляє себе – в тому, який його осягає кінець. Він злякався натовпу, яка розбушувалася під вікнами його будинку, оскільки побачила, що виглянуло з вікна чудовисько (самого Д.), і сховався в нічному горщику, там він і помер “від боязні померти”.

  • Як зимує ховрах?

    Як зимує ховрах та як готуються до зими ховрахи? Прочитавши дану статтю, Ви дізнайтесь всю інформацію про зимівлю ховрахів.

    Як ховрах готується до зими?

    Ховрахи – тварини, які ще влітку починають плідно готуватися до зимівлі. Харчуються ховрахи злаковими культурами на насінням рослин. Вони в теплу пору року запасаються зерном та горішками, які ховають у своїх норах по всьому лісу. Ховрахи взимку практично весь час перебувають у сплячці, не висуваються назовні. До зими ховрах має накопичити жирові відкладення, які і дозволяють проіснувати всю зиму. Також до зими хутро ховраха стає більш густим та м’яким.

    Ховрахи живуть в норах, на зиму вони роблять свої нори дещо глибшими, для того, щоб було тепліше зимувати.

    Чим живиться ховрах взимку? Коли настають холоди та морози, ховрахи ховаються у нори, та впадають в зимову сплячку. Під час сплячки їжі не вживають. У цьому стані температура тіла ховраха може понижуватись до +1°, +2 °C. Серце б’ється від 5-ти ударів на хвилину. У такому стані ховрахи можуть бути до 6-ти місяців, а за несприятливих умов і до 9-ти місяців. За час сплячки, ховрахи втрачають до половини своєї маси. Прокидаються навесні, після чого температура тіла зігрівається до 40 °C.

    Що робить ховрах взимку? Ховрах взимку протягом 6-7 місяців спить. Вони старанно готують свої норки до зимівлі, встилають все сухим листям, сухою травою, іноді також можуть використовувати шерсть північних оленів. Наприкінці зими, вони стараються не вилази раніше часу з нор, щоб не потрапити на очі ведмедям та іншим хижакам, які прокидаються раніше за ховрахів.

    Сподіваємось, що Ви знайшли у даній статті відповіді на запитання “Як зимує ховрах”.

  • Антон Макаренко цікаві факти

    Антон Макаренко Цікаві факти з життя великого радянського педагога і письменника викладені в цій статті.

    Антон Макаренко цікаві факти

    Народився Антон Семенович Макаренко 13 березня 1888 року в родині залізничника в місті Білопілля Сумського повіту

    У дитинстві Антон часто хворів, і його постійно годували риб’ячим жиром і йодоформом

    Через свою короткозорість і хвороби він Страждав від глузувань однокласників. Це навіть підштовхнуло юного Антона до самогубства

    В юності він закрутив роман з попадею Єлизаветою Федорівною місцевого попа, яка була на 8 років старша за нього. В результаті вибухнув величезний скандал і Антона батько вигнав з дому. Незабаром вони одружилися, і саме своїй дружині Макаренко запропонував очолити колонію безпритульних після революції, але вона поступилася йому своїм місцем

    Антон Макаренко дружив з Горьким. Той підштовхнув педагога до літературної діяльності. Коли над Макаренком нависла загроза звільнення з колонії для безпритульних, Горький прилаштував його завідувачем в колонію під Харковом

    Другою дружиною Антона Семеновича була Галина Салько. Він усиновив її сина Льва.

    Його прийняли до Спілки Письменників після написання “Педагогічної поеми”

    В “Педагогічній поемі” був описаний момент, коли Макаренко вдарив свого вихованця Задорова. Це було на початковому етапі його роботи в Горьківській колонії. Антон Семенович запропонував вихованцю нарубати дров, і отримав таку відповідь: “сам нарубай, багато вас тут”. Не витримавши, Макаренко побив Задорова. Потім він боявся йти з безпритульними в ліс по дрова, зате сміливо постояв за свою честь. І Задоров, підійшовши до нього, розсміявся: “Здорово, що ти мені по морді з’їздив!”. І більше такого не повторювалося, але і цього виявилося цілком достатньо, щоб розлютити Надію Крупську. Саме через це Антона Макаренка і збиралися звільнити з Горьковської колонії

    Праці Антона Семеновича найбільшою популярністю користуються в Німеччині і Японії

    Помер Антон Семенович Макаренко 1 квітня 1939 від інфаркту.

    Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися щось цікаве про Антона Макаренка.

  • Грегор Мендель біографія

    Грегор Мендель біографія на українській мові скорочено викладена в цій статті.

    Грегор Мендель біографія коротка

    Грегор Мендель (1822 – 1884) – біолог, ботанік, який відкрив закони спадковості.

    Народився Йоганн Мендель 20 липня 1882 року в невеликому селі Хейнцендорф Австрійської імперії в сім’ї селян.

    Інтерес до природи виявляв в ранньому віці, коли підробляв садівником. Ім’я Грегор з’явилося не випадково. У 1843 році вчений вступив в ченці в Августинський монастир Святого Фоми в Чехії. Там йому було присвоєно ім’я Грегор. На наступний рік він вступив в Брюннський богословський інститут, після закінчення якого став священиком. Йому давалися багато наук. Так, наприклад, він з легкістю міг замінювати відсутніх викладачів з математики або грецької мови. Однак найбільше його цікавили біологія і геологія. За порадою настоятеля гімназії, в якій він викладав, в 1851 році Мендель вступив до Віденського університету на факультет природної історії. Тут він навчався під керівництвом одного з перших цитологів в світі – Унгера.

    У період перебування у Відні, він жваво почав цікавитися проблемою гібридизації рослин. У 1850-ті роки він проводив чимало дослідів над рослинами, в тому числі над горохом в монастирському саду. Саме завдяки цим дослідам він зміг пояснити закони механізму наслідування, які були пізніше перейменовані в “Закони Менделя”. Незабаром вийшли в світ його праці під назвою “Досліди над рослинними гібридами”. Сам вчений був упевнений, що зробив найбільше відкриття. Однак коли його відкриття не спрацювало в дослідах з деякими тваринами, він розчарувався в науці і перестав займатися біологічними исследованиями.

    Мендель помер 6 січня 1884 року, так і не визнаний сучасниками. Про значимість його дослідів стало відомо на початку XX століття, коли стали розвиватися вчення про гени.