Blog

  • Активність ферментів

    Від чого залежить активність ферментів Ви дізнаєтесь з цієї статті.

    Що таке ферменти?

    Ферменти – ц Е біологічні каталізатори, які відносяться до білкової природи та синтезуються в клітинах живих організмів. Ферменти координують і прискорюють біохімічні реакції, які регулюють обмін речовин.

    На активність ферментів впливає декілька відповідних умов:

      певна температура, тиск, кислотність середовища, концентрація водневих іонів (рН) середовища, концентрація субстрату, наявність активаторів і інгібіторі.

    Ферментативні реакції відбуваються у декілька послідовних етапів. Ланцюги взаємопов’язаних таких реакцій забезпечують в повній мірі нормальний перебіг процесів перетворення енергії і обміну речовин в організмі. Особливо є визначальним вплив температури на активність ферментів. Підвищення температури призводить до підвищення хімічних реакцій ферменту. Але занадто тривале перебування при високій температурі призводить до зниження активності ферменту та його денатурації. Низькі ж температури теж впливають на їх активність, але на відміну від високих температур, вони інгібують дію ферменту, не руйнуючи їхньої структури.

    Залежно від хімічного складу ферменти прийнято поділяти на складні та прості.

    Прості ферменти – це прості білки, які побудовані лише із залишків амінокислот. Складні ферменти – це білки, молекула яких має небілкову частину – кофермент.

    Активність складних ферментів визначається:

    А) розташуванням їх у клітині

    Б) кількістю амінокислотних залишків

    В) просторовою структурою

    Г) наявністю небілкової частини

    Д) молекулярною масою

    Активність простих ферментів визначається:

    А) наявністю білкової частини

    Б) кількістю амінокислот

    В) реакціями гідролізу

    Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізналися, чим визначається активність складних ферментів.

  • Що таке акомодація ока?

    Що таке акомодація, її види та значення ви можете дізнаєтися в даній статті.

    Акомодація ока

    Вірне сприйняття різновіддалених предметів можливе лише за умови проектування їх зображення оптичною системою ока безпосередньо на сітківку. Ця здатність досягається зміною кривизни кришталика відповідно його заломлюючої сили і називається Акомодацією ока.

    Акомодація – це здатність ока до ясного бачення віддалених на різну відстань предметів, тобто бачити добре й удалину, і поблизу.

    При переведенні погляду з далеко розташованих від ока предметів на близько розташовані війковий м’яз скорочується і кришталик, завдяки еластичності, стає опуклішим. При цьому збільшується його Заломлююча сила і зображення фокусується безпосередньо на сітківці. При віддаленні предмета від ока напруження м’яза зменшується. Війкове тіло натягується і капсула кришталика стискує його. Від цього заломлююча сила зменшується.

    Механізми акомодації: у момент перекладу погляду з далеких предметів на ближні відбувається скорочення цилиарной м’яза, внаслідок чого зменшується її діаметр, розслаблюються циннови зв’язки, і кришталик стає більше опуклим, що збільшуються його заломлюючі здатності.

    Око людини налаштоване на сприйняття далеко розташованих предметів.

    Скорочення війкового м’яза починається тоді, коли предмет наближається на відстань 65 см, а максимальна буває при його розміщенні на відстані 7-14 см від ока.

    Найменша відстань від ока, з якої зображення ще сприймається чітко, для дітей і підлітків у нормі становить 7-10 см. З віком кришталик втрачає свою еластичність і акомодаційна здатність ока зменшується.

    Регуляція акомодаційних реакцій відбувається рефлекторно.

    У людини різке Зниження акомодаційної здатності настає після 40 років. На близькій відстані вона перестає чітко розрізняти предмети – це Стареча далекозорість.

    Стареча далекозорість, або пресбіопія, обумовлена відсуванням найближчої точки ясного бачення внаслідок втрати кришталиком еластичності і відповідного зменшення його заломлюючої сили при найбільшому посиленні акомодації. У 10 – річному віці найближча точка ясного бачення знаходиться на відстані менше 7 см від ока, в 20 років – 8,3 см, в 30 років – 11 см, а до 60-70 років наближається до 80-100 см.

  • “Злочин і кара” цитатна характеристика

    “Злочин і кара” цитатна характеристика героїв роману “Злочин і кара” – Раскольнікова, Мармеладова, Разуміхіна, Лужина, Свидригайлова, Порфирія Петровича наведена в цій статті.

    “Злочин і кара” цитатна характеристика

    Раскольніков “…Він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріст вище середнього”. Був дуже погано вдягнений, що інша, навіть і звична людина, соромилась би вдень виходити в такому лахмітті на вулицю”

    Мармеладов “Треба, щоб у кожної людини було місце, де її пожаліли”; “Бідність не порок. Убозтво є пороком”; “Я тварюка”; “Для того й п’ю, що в пияцтві сьому співчуття й почуття шукаю”.

    Разуміхін “Це був надзвичайно веселий і компанійський хлопець, добрий до простоти. Проте за цією простотою ховались і глибина, і гідність. Був він розумний, хоч і справді часом дуже простуватий. Іноді він буянив і мав славу силача. …Жодні невдачі його ніколи не бентежили, і ніякі погані обставини, здавалось, не могли пригнітити його. Він був дуже бідний і самотужки утримував себе, добуваючи гроші різною роботою. Він знав безліч джерел, де міг почерпнути хоч сякий-такий заробіток”; “Водночас він ясно усвідомлював, що мрія, яка загорілася в його думках, зовсім нездійсненна,- така нездійсненна, що йому навіть соромно стало її, і він якнайшвидше перейшов до інших, більш насущних турбот і сумнівів.”

    Лужин “Возлюби, перше за все, одного себе, бо все на світі на особистому інтересі основане” (згадайте Гобсека!); “…вигідніше брати дружину з убогості, щоб потім над нею володарювати”; “Якщо мені, приміром, до цього часу говорили: “Возлюби”, і я воз-любляв, то що з цього виходило?.. виходило те, що я розривав жупан навпіл, ділився з ближнім, і обидва ми залишалися наполовину голими за російським прислів’ям: “Поженешся за двома зайцями, жодного не спіймаєш””.

    Свидригайлов “У розпусті є щось постійне, основане на природі…”; “…я нічиєю думкою особливо не цікавлюсь…”; “Хто я такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки в кавалерії, потім так тут у Петербурзі ошивався, потім одружився з Марфою Петрівною та жив у селі. Ось моя біографія!” “Ми одного поля ягоди!”

    Порфирій Петрович “Вийшло-таки підло, але ви все ж таки не безнадійний негідник”; “Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? …Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне “усувати всі перешкоди”. то тут уже…”; “Страждання. велика річ. У стражданні є ідея?”

  • Євген Дудар “Червона Шапочка”

    Казка про Червону Шапочку на сучасний лад Євгена Дудара висміює частину нинішньої молоді з її манерою одягатися, говорити, вживати спиртне та палити. Молоді люди живуть споживацькими настроями, не поважають старших, від яких їм потрібні лише гроші.

    ЧЕРВОНА ШАПОЧКА Євген Дудар

    (Стара казка на новий лад)

    В одному селі жила Червона Шапочка. Дівчина гарненька, ставненька. Нижню половину її вроди облягали вичовгані джинси. Верхню – розписаний незрозумілими гаслами балахон. На голові хвацько сиділа червона шапочка – подарунок від бабусі на день шістнадцятиріччя. За те її і називали Червоною Шапочкою.

    Одного разу мама каже Червоній Шапочці:

    – Ось тобі пиріг, пляшка вина. Однеси бабусі. Нехай підкріпиться трохи. Старенька вона вже. Нездужає.

    Як у справжній казці, бабуся жила за лісом.

    – Тільки спіши,- каже мати,- поки сонечко високо. Червона Шапочка пішла.
    Відійшла на таку віддаль, що не побачиш її неозброєним оком. Сіла під кущ. Випила вино. З’їла пиріг. Дістала з потайної кишені джинсів цигарку. Запалила, смалить і наспівує:
    Ах, зта красная рябина Среди осенней желтизньї.” Я на тебя смотрю, любимьій, Теперь уже со стороньї…

    Як тут з кущів виходить Вовк. Страшенний, величезний. Очі голодним вогнем світяться.

    – А-а-а! – гаркнув.- Червона Шапочка! Попалась! Зараз тебе з’їм!
    Червона Шапочка озирнулася. Цвикнула через густо напомаджену губу.

    – Пішов геть! Шкет нещасний! Ще не таких бачила.
    Дихнула Червона Шапочка на Вовка перегаром вина й тютюну. Вовк очманів. Схопила Червона Шапочка Вовка за вуха, сіла на нього верхи і гукнула:

    – Поїхали!

    – Куди? – перелякався Вовк.

    – Куди-небудь! – пришпорила боки Вовка дерев’яними підошвами своїх стукалок. І той рвонув.

    Каталася Червона Шапочка на Вовкові до ранку. Вранці під’їхала до бабусиної хати, зайшла у світлицю:

    – Чао предкам!

    – Дитино рідна! – сплеснула в долоні бабуся.- А ти де в таку рань тут узялася?

    – Ша! – приклала пальця до вуст Червона Шапочка.- Якщо маман питатиме, де я була, скажеш, у тебе ночувала.

    – Господь з тобою, дитино! А хіба ти не з дому?..

    – Дай щось пошамати! – сказала Червона Шапочка, вика-блучуючись перед дзеркалом.

    – Нема, дитино,- каже бабуся.- Бо я хворіла.

    – Давай бабки. Пошлю Вовка, принесе зараз. Бабуся витріщилася на внучку.

    – Гроші давай! – хрипко пояснила Червона Шапочка.

    Бабуся тремтячими руками дістала вузлика. Розв’язала. Подала Червоній Шапочці свою пенсію.

    – На. Нема більше.

    – Тоді я тебе з’їм! – налякала Червона Шапочка.

    Якраз у цей час повз хату бабусі проходив мисливець. Дивиться, біля хати лежить загнаний Вовк, язика висолопивши і хвоста відкинувши. А з хати доноситься схлипування бабусі:

    – Не маю, внученько! Їй-богу, більше не маю!.. Мисливець вскочив у хату. Напоготові рушницю тримає:

    – Хто тут бабусю ображає? Червона Шапочка криво осміхнулася:

    – А ти у родинні справи не вмішуйся! Браконьєр нещасний. Ось напишу на тебе скаргу, що ти вбив Вовка, обікрав бабу-шенцію і приставав до мене. Тоді закукурікаєш…

    Мисливець був сміливий. Ніколи не тремтів перед найстрашнішим звіром. А тут жилки в нього затрусилися. Він згадав свою жінку молоду. Діточок білочубих. І, знітившись, почав задкувати до виходу.

    Що далі діялося у бабусиній хаті, ніхто не знає. Бо свідків не було. Тільки десь під полудень з хати вийшла Червона Шапочка з набитим вузликом на спині. І зникла в лісі.

    Де вона блукає, досі ніхто не знає.

    Може, стрінеться вам принагідно. То сповістіть хоча б її маму. Бо побивається, руки ламає, де її чадо неповнолітнє, не знає…

  • “Таємниця Едвіна Друда” скорочено

    “Таємниця Едвіна Друда” скорочено

    “Таємниця Едвіна Друда” – останній і незакінчений роман Чарльза Діккенса, написаний у жанрі детектива з елементами “готики”.

    Едвін Друд і Роза Буттон заручені з дитинства, але вони не закохані, а тільки дружньо один до одного прив’язані. У Едвіна є дядько кількома роками його старше, Джон Джаспер, закоханий в Розу і тому задумує вбити свого племінника. До того ж Джаспер, що був півчим в міському соборі, таємно курив опіум в якомусь кублі в Лондоні у баби, яка з незрозумілих причин його ненавиділа. Дядько на людях всіляко підкреслює свою любов до Едвіна і користується повагою в місті.

    У місті з’являються брат і сестра – Невіл і Олена Ландлес. Невіл з першого погляду закохується в Розу і починає ворогувати з Едвіном, оскільки вважає, що той недбало ставиться до своєї нареченої. Джаспер, вдаючи, що хоче помирити молодих людей, кличе їх в гості і підпоює вином з якимось наркотиком. Потім Едвін і Невіл йдуть гуляти на річку, в цю ніч Едвін зникає. Невіла, обвинуваченого у вбивстві Едвіна Друда, укладають під варту, але згодом, через нестачу доказів, відпускають. Через півроку в Клостергемі з’являється незнайомець з величезною сивою чуприною. Звуть його Дік Дечері. Він стежить за Джаспером, зустрічається зі старою, яка продавала йому опіум. Мета його приїзду і подальших дій в місті невідома. На цьому роман обривається.

    Вбивця

    Хоча вбивцю не виявлено, як правило, вважають, що Джон Джаспер, дядько Едвіна, є ймовірним вбивцею. На це є три причини:

    Чарлз Діккенс описав сюжет Джону Форстеру так: “…історія повинна була бути, про вбивство племінника власним дядьком”. Люк Філдс, який робив ілюстрації до роману розповів, що коли вони обговорювали з Чарлзом Діккенсом ілюстрації він сказав наступне: “Я повинен мати подвійну краватку! Вона потрібна для того щоб Джаспер задушив нею Едвіна Друда”. Син Діккенса, Карл, заявив, що його батько сказав йому однозначно про те, що Джаспер був убивцею.

    Книга дає наступні підказки:

    Описуються нічні сцени, в яких Джаспер йде таємно з Дудлзом на кладовище, де бачить негашене вапно, яке, як вважалося в той час, прискорює процес розкладу. За день до зникнення, Едвін розмовляє з Димовою принцесою на кладовищі. Вона каже йому, що “Нед” знаходиться у великій небезпеці. Згодом з’ясується, що вона, як і Джон Джаспер, з Лондона, і він сказав їй щось у стані сп’яніння. Крім того, Джаспер єдиний, хто називав Едвіна Друда, “Нед”. У день, коли Едвіна почали вважати зниклими безвісти, Джаспер повідомив Грувджіса, опікуна Рози, що вона і Едвін розірвали свої заручини Роза Бад завжди боялася Джона Джаспера. Через півроку після зникнення Едвіна, він говорить їй, що його любов до неї настільки сильна, що цього достатньо щоб забрати улюбленого племінника з дороги.

    Головні герої

      Едвін Друд : сирота. Коли він досягне повноліття, він планує одружитися з Розою Бад і відправитися в Єгипет, працювати з фірмою, партнером якої був його батько. Роза Бад : сирота і наречена Едвіна Друда. Їх заручини були сплановані батьками. Джон Джаспер : хормейстер, дядько Едвіна Друда і опікун, вчитель музики Рози Бад. Він таємно кохає Розу. Невілл та Олена Лендлес : сироти. У дитинстві вони жили в злиднях, з ними жорстоко поводилися. Олена і Роза стали подругами, а Невілл закохався в Розу. Преподобний Септімус Кріспаркл : служитель Клоістеремського собору і опікун Невілла Лендлеса. Хірам Грувджіс : лондонський адвокат і опікун Рози Бад. Він був другом її батьків. Містер Баззард : клерк містера Грувджіса. Він написав п’єсу. Стоуні Дудлз : муляр. Він знає про кладовище біля Клоістеремського собору більше, ніж будь-хто інший. Депутат : маленький хлопчик. “Депутат” – це не справжнє ім’я, а скоріше псевдонім. Якщо він ловить Дудлза після 10-ї години вечора, він кидає в нього каміння, поки той не повернеться додому. Дудлз платить йому півпенні за це. Дік Датчері : незнайомець. Димова принцеса : втомлена жінка, керує в Лондоні будинком, де продають опіум і який відвідує Джаспер. Томас Сапсі : до моменту зникнення Едвіда Друда він став мером Клоістерема. Дін : старший священник Клоістеремського собору, людина з певним авторитетом, до якої місцеві жителі відносять з повагою. В свою чергу він може бути досить поблажливим. Містер Тоуп : служитель Клоістеремського собору. Місіс Тоуп : дружина служителя. Вона готує для Джаспера і здає в оренду житло для Діка Датчері. Міс Твінклтон : господиня школи-інтернату, в якому живе Роза. Місіс Тейшер : помічниця міс Твінклтон. Місіс Кріспаркл : овдовіла мати преподобного Септімуса Кріспаркла. Містер Гонігантер : філантроп, опікун Невілла та Олена Лендлес. Містер Тартар : відставний морський офіцер. Місіс Біліккін : овдовіла далека родичка містера Баззарда.

  • Як утворилася планета Земля?

    Людині завжди було цікаво знати, Як і коли утворилася Земля, планета на якій вона живе. На цю тему існує багато наукових гіпотез та простих припущень. Гіпотез про походження нашої планети значно більше, ніж гіпотез про походження Всесвіту. В даній статті розглянемо деякі Теорії щодо появи Землі.

    Як утворилася планета Земля?

    В історії Землі існує безліч найважливіших подій та етапів розвитку еволюції, які сталися на планеті з моменту її утворення. Вік Землі зафіксований на позначці в 4,5 мільярда років (4540000000 років), що відповідає приблизно 1/3 віку Всесвіту, за цей час відбулися величезні біологічні та геологічні зміни. Формування Землі, а так же освіту Сонця та інших тіл Сонячної системи сталося від ущільнення хмари міжзоряного пилу. Туманності протопланетних дисків формувалися шляхом збільшення речовини на орбіті навколо них.

    Серед відомих припущень про освіту Землі можна виділити Теорію французького вченого Ж. Бюффона (1707-1788 р. р.), який вважав, що наша Планета утворилася в результаті космічної катастрофи. Теорія Бюффона підкуповує простотою – на його думку, колись дуже давно Сонце зіткнулося з великим небесним тілом (на думку Бюффона – з кометою). В результаті цього зіткнення виникли бризки з сонячної матерії, з яких згодом утворилися планети.

    Схожу гіпотезу озвучив англійський учений Д. Джині (1877-1946 р. р.). На його думку, повз Сонця колись пролетів крупний космічний об’єкт (на думку Джині – інша зірка) і своїм гравітаційним полем буквально відірвала від Сонця шматки матерії. Ці сонячні “обривки” не покинули Сонячну систему, а оберталися навколо світила, поступово охололи, придбали кулясту форму і стали планетами.

    Трохи інакше мислив Німецький учений І. Кант (1724-1804 р. р.). Він висунув припущення, що вся Сонячна система виникла з величезного і холодного пилової хмари. Окремі частинки матерії, котра утворює ця хмара перебували в хаотичному русі, стикалися, притягувалися один до одного і незабаром утворили згустки, які послужили основою для утворення Сонця і планет.

    Француз П. Лаплас (1749-1827 р. р.) навпаки, був упевнений, що Об’єкти Сонячної системи утворені з розпеченої газової хмари, яка оберталася і стискалася в обсязі, утворюючи згустки, з яких виникли небесні тіла.

    В даний більшість учених підтримують гіпотезу утворення Землі з міжзоряної пилоподібної речовини, включаючи її молекулярний склад, а також шматки і уламки різних небесних тіл. Процеси, що лежать в основі цієї гіпотези появи Землі вперше описав російський вчений О. Ю. Шмідт (1891-1956 р. р.). На його думку, справа була так. Приблизно 4,6 млрд. років тому навколо тоді ще молодого Сонця почали утворюватися згустки і скупчення речовини, поступово збільшуються в розмірах через тяжіння все більшого “будівельного матеріалу” і завдяки поступовому збільшенню сил гравітації.

    Земля була сформована приблизно Через 10 мільйонів років після початку ущільнення міжзоряного пилу. Тепло, що виділяється в результаті ущільнення, сформувало планету в розплавленому стані, у якої під час диференціації шарів, утворилося внутрішнє ядро з важких елементів огорнуте мантією і прото-кора утворена легкими елементами. Саме в цей час, утворився Місяць, ймовірно, через зіткнення між Землею і гігантським астероїдом.

    Земля охолоджувалася і поступово набувала тверду кірку, з якої Вийшли перші континенти. При постійному бомбардуванню метеоритами і кометами з льодом, Земля поповнилася величезною кількістю води, з якої утворилися океани, а вулканічна активність і водяна пара створили примітивну атмосферу, спочатку позбавлену кисню. Континенти плавали на розплавленої мантії, з’єднуючись і роз’єднуючи в процесі, який був повторений багато разів протягом чотирьох з половиною мільярдів років.

    Хімічні реакції призвели до утворення органічних молекул, що взаємодіють один з одним і утворюють структури все більш складні і складні, які нарешті, привели до молекул, здатним відтворювати свої копії. Ця здатність і привела до створення життя. Спочатку життя почалося у вигляді одноклітинних організмів, але пізніше перейшла до багатоклітинних, а в еволюційному процесі, такому як фотосинтез, з’явився кисень атмосфери, що призвів до створення озонового шару. Форми життя, еволюціонують у багатьох видах, стають досконалішими, колонізують і поступово займають всі місця проживання на Землі. Заледеніння, виверження вулканів і падіння метеоритів викликають масове вимирання багатьох видів, але решта види перетворюються в нові форми і завжди відтворюють нову Біосферу.

    Тепер ви знаєте як утворилася планета Земля. Якщо ви маєте більше інформації про походження Землі, пишіть в коментарях.

  • Макс Бекман біографія

    Макс Бекман ( 12 лютого 1884, Лейпциг – 27 грудня 1950, Нью-Йорк) – німецький художник, портретист.

    Макс Бекман біографія скорочено

    Навчався в живопису у Веймарі, переїхав до Берліна. У роки Першої світової війни працював у госпіталі. Цікавився містикою і теософією. Роки його найбільшого визнання як художника – період Веймарської республіки. У 1927 отримав Почесну імператорську премію в номінації Німецьке мистецтво і Золоту медаль Дюссельдорфа.

    З 1925 викладав у Штедель. У 1933 був усунений від викладання нацистським урядом, більше 500 його картин були вилучені з музеїв Німеччини, його творчість зарахували до дегенеративного мистецтва. Майстер разом з дружиною переїхали в 1937 р в Амстердам, але нацисти і там не залишали його в спокої: в 1944 р він ледве уникнув мобілізації, переніс інфаркт. Лише в 1947 Бекман з дружиною зуміли перебратися за океан. Незважаючи на коротке перебування в США, зробив глибокий вплив на американське мистецтво.

    Відродив жанр середньовічного триптиха.
    Ілюстрував Новий Заповіт, “Фауст” Гете, “Записки з Мертвого дому” Ф. М. Достоєвського та ін.

    Живопис і графіка Бекмана представлена ​​в найбільших музеях світу, його ретроспективні виставки проходили в нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва (МОМА), Центрі Помпіду в Парижі, галереї Тейт у Лондоні, в Ермітажі (2007-2008), в Італії, Іспанії, Нідерландах.
    Художник залишив багату літературну спадщину – драми, есе, щоденники, листи.

  • Р. Бредбері “Усмішка”

    Рей Бредбері “Усмішка” читати

    На головному майдані черга постала ще о п’ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.

    Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.

    – Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? – мовив чоловік за його спиною.

    – Це моє місце, я тут чергу зайняв,- відповів хлопчик.

    – Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!

    – Облиш хлопця, – втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.

    – Я ж жартую, – задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. – Просто зважив: дивно це – дитина, так рано, а він не спить.

    – Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло? – сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. – А як тебе звуть, хлопче?

    – Том.

    – Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?

    – Авжеж!

    Сміх покотився людською шеренгою.

    Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.

    Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам’яною стіною.

    – Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.

    – Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.

    – Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.

    – Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.

    – Кажуть, їй чотириста років.

    – Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.

    – Дві тисячі шістдесят перший!

    – Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п’ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була… І лишилися нам лише уламки…

    Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.

    – Скоро ми її побачимо? – сумовито протяг Том.

    – Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням.

    – Добре, сер.

    Сонце піднімалось усе вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки скинули з себе вимазані рядна та брудні капелюхи.

    – А навіщо ми усі тут зібралися? – спитав, поміркувавши, Том. – Чому ми повинні плювати?

    Грігсбі й не глянув На нього, він дивився на сонце, розмірковуючи, котра година.

    – Е, Томе, причин безліч. – Він розгублено простягнув руку до кишені, якої вже давно не було, за неіснуючою цигаркою. Том бачив цей рух мільйон разів. – Тут уся справа в ненависті, ненависті до усього, що пов’язане з минулим. Дай-но відповідь мені, як ми дійшли до такого стану? Міста – купи руїн, дороги від бомбардувань – наче пилка, вгору-вниз, поля ночами світяться, радіоактивні… Ось і скажи, Томе, що це, коли не остання підлота?

    – Так, сер, звичайно.

    – У тому-то й річ… Людина ненавидить те, що її занапастило, що їй життя поламало. Вже так вона влаштована. Нерозумно, можливо, але така людська природа.

    – А чи є хоч хто-небудь чи що-небудь, чого ми б не ненавиділи? – мовив Том.

    – Ось-ось! А усе ця зграя ідіотів, яка орудувала світом у минулому! От і стоїмо тут із самісінького ранку, кишки судомить, стукотимо від холоду зубами – нові троглодити, ні покурити, ні випити, жоднісінької тобі втіхи, крім цих наших свят, Томе. Наших свят…

    Том подумки перебрав свята, в яких брав участь останніми роками. Згадав, як шматували та палили книжки на майдані й усі реготали, наче п’яні. А свято науки місяць тому, коли притягли до міста останнього автомобіля, потім кинули жереб, і щасливці могли по одному разу довбонути машину кувалдою!

    – Чи пам’ятаю я, Томе? Чи пам’ятаю? Та ж я розбив переднє скло – скло, чуєш? Господи, звук який був, розкіш! Тррахх!

    Том і справді наче почув, як скло розсипається, виблискуючи осколками.

    – А Біллу Гендерсону випало двигун роздовбати. Хех, і завзято ж він це спрацював, просто майстерно. Бамм! Та найкраще, – продовжував згадувати Грігсбі,- було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів – і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе?

    Том поміркував.

    – Еге ж.

    Полудень. Пахощі зруйнованого міста отруювали спекотливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель.

    – Сер, це більше ніколи не повернеться?

    – Що – цивілізація? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені!

    – А от я готовий її терпіти, – мовив один з черги. – Не все, звичайно, але були й у ній свої добрі риси…

    – Нащо марнословити! – гукнув Грігсбі. – Будь-що безсенсово.

    – Е, – наполягав один із черги, – не поспішайте. Ось побачите: ще з’явиться тямовита людина, яка її підлатає. Запам’ятайте мої слова. Людина з душею.

    – Не буде цього, – сказав Грігсбі.

    – А я кажу, з’явиться. Людина, в якої душа горнеться до гарного. Він поверне нам – ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно.

    – Не встигнеш отямитись, як знову війна!

    – Чому ж? Може, цього разу все буде інакше.

    Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста в’їхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед – ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билось часто-часто, і земля палила його босі п’яти.

    – Ну, Томе, зараз наша черга, не барися!

    По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на зап’ястях – ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння.

    – Це для того, – вже востаннє пояснив Грігсбі, – щоб кожному випало плюнути разок, зрозумів, Томе? Нумо!

    Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті.

    – Томе, нумо! Спритніше!

    – Але, – повільно мовив Том, – вона ж гарна!

    – Гаразд, я плюну за тебе!

    Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика.

    – Вона гарна, – повторив він.

    – Іди вже, поки поліція…

    – Увага!

    Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома – став як пень! – а тепер усі повернулися до вершника.

    – Як її звати, сер? – тихо спитав Том.

    – Картину? Здається, “Монна Ліза”… Точно “Монна Ліза”.

    – Слухайте оголошення, – мовив вершник. – Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні…

    Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься… Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув та впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як стареча жувала шматки полотна, як чоловіки розмальовували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття.

    Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його.

    – Гей, Томе, чого ж ти? – гукнув Грігсбі.

    Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.

    Вже коли заходило сонце, він дістався маленького сільця та пробіг крізь нього. О дев’ятій годині він був біля розбитої ферми. За нею, у тому, що залишилося від силосної башти, під навісом, його зустріли звуки, які казали йому, що родина спить – спить мати, батько, брат. Тихесенько, мовчки, він ковзнув до вузьких дверей та ліг, часто дихаючи.

    – Томе? – пролунав у темряві материн голос. – Що?

    – Де ти вештався? – гримнув батько. – Постривай-но, ось я тобі вранці всиплю…

    Хтось штовхнув його ногою. Його рідний брат, якому довелося сьогодні самому поратися на їхньому городі.

    – Лягай! – стиха шикнула йому мати. Ще стусана.

    Том дихав уже рівніше. Довкола панувала тиша. Рука його була щільно-щільно притиснута до грудей. Півгодини лежав він так, заплющивши очі. Потім відчув щось: холодне біле світло. Високо в небі плив місяць, і маленький квадратик світла проповзав тілом Тома. Тільки тепер його рука послабила хватку. Тихо, обережно, прислухаючись до рухів сплячих, Том підняв її, він поквапився, глибоко-глибоко зітхнув, потім, весь охоплений чеканням, розтиснув пальці та розглядав клаптик зафарбованого полотна.

    Світ спав, осяяний місяцем.

    А на його долоні лежала Усмішка. Він дивився на неї у білім світлі, яке падало з опівнічного неба, і тихо повторював про себе, знову й знову: “Усмішка, чарівна усмішка…”

    За годину він усе ще бачив її, навіть після того, як обережно склав та заховав. Він заплющив очі, і знову у темряві перед ним – Усмішка. Лагідна, щира, вона була там і тоді, коли він заснув, а світ охопила німа тиша, і місяць плив у холоднім небі спочатку вгору, потім униз, назустріч ранку.

    Переклад з англійської Ярослава Веприняка

  • Хімічні властивості металів

    Будова атомів металів визначає не тільки характерні фізичні властивості простих речовин – металів, а й спільні їх хімічні властивості.

    Хімічні властивості металів

    Прі великому різноманітті всі хімічні реакції металів належать до окисно-відновних і можуть бути тільки двох типів: З’єднання і заміщення. Метали здатні при хімічних реакціях віддавати електрони, тобто бути відновниками, проявляти в з’єднаннях, що утворилися, тільки позитивну ступінь окислення.

    У загальному вигляді це можна виразити схемою:

    Ме0 – ne → Me + n,

    Де Ме – метал – проста речовина, а Ме0 + n – метал хімічний елемент в поєднанні.

    Метали здатні віддавати свої валентні електрони атомам неметалів, іонам водню, іонам інших металів, а тому будуть реагувати з неметалами – простими речовинами, водою, кислотами, солями. Однак відновна здатність металів різна. Склад продуктів реакції металів з різними речовинами залежить і від окислювальної здатності речовин і умов, при яких протікає реакція.

    При високих температурах більшість металів згорає в кисні:

    2Mg + O2 = 2MgO

    Не окислюються в цих умовах тільки золото, срібло, платина і деякі інші метали.

    З галогенами багато металів реагують без нагрівання. Наприклад, порошок алюмінію при змішуванні з бромом загоряється:

    2Al + 3Br2 = 2AlBr3

    При взаємодії металів з водою в деяких випадках утворюються гідроксиди. Дуже активно при звичайних умовах взаємодіють з водою лужні метали, а також кальцій, стронцій, барій. Схема цієї реакції в загальному вигляді виглядає так:

    Ме + HOH → Me (OH) n + H2 ↑

    Інші метали реагують з водою при нагріванні: магній при її кипінні, залізо в парах води при червоному кипінні. У цих випадках виходять оксиди металів.

    Якщо метал реагує з кислотою, то він входить до складу солі, яка утворюється. Коли метал взаємодіє з розчинами кислоти, він може окислюватися іонами водню, наявними в цьому розчині. Скорочене іонне рівняння в загальному вигляді можна записати так:

    Me + nH + → Men + + H2 ↑

    Більш сильними окисними властивостями, ніж іони водню, володіють аніони таких кисневмісних кислот, як наприклад, концентрована сірчана і азотна. Тому з цими кислотами реагують ті метали, які не здатні окислюватися іонами водню, наприклад, мідь і срібло.

    При взаємодії металів з солями відбувається реакція заміщення: електрони від атомів заміщаючого – активнішого металу переходять до іонів замещаїмого – менш активного металу. Тобто відбувається заміщення металу металом в солях. Дані реакції не оборотні: якщо метал А витісняє метал В з розчину солей, то метал В не буде витісняти метал А з розчину солей.

    Метал порядку убування хімічної активності, що проявляється в реакціях витіснення металів один одного з водних розчинів їх солей, метали розташовуються в електрохімічному ряду напруг (активності) металів:

    Li → Rb → K → Ba → Sr → Ca → Na → Mg → Al → Mn → Zn → Cr → → Fe → Cd → Co → Ni → Sn → Pb → H → Sb → Bi → Cu → Hg → Ag → Pd → Pt → Au

    Метали, розташовані в цьому ряду лівіше, більш активні і здатні витісняти наступні за ними метали з розчинів солей.

    У електрохімічний ряд напруг металів включений водень, як єдиний неметал, що розділяє з металами загальну властивість – утворювати позитивно заряджені іони. Тому водень заміщає деякі метали в їх солях і сам може заміщатися багатьма металами в кислотах, наприклад:

    Zn + 2 HCl = ZnCl2 + H2 ↑ + Q

    Метали, що стоять в електрохімічному ряді напруг до водню, витісняють його з розчинів багатьох кислот (соляної, сірчаної та ін.), А всі наступні за ним, наприклад, мідь витісняють.

  • Степана Радченко “Місто” характеристика

    Загальні відомості про Стапана Радченко головного героя роману “Місто” Валеріана Підмогильного та його характеристика подані в цій статті.

    Степана Радченко “Місто”

    – Вік : 25 років
    – Батьки : Мама померла
    – Кохані : Надія, Зоська, Рита
    – Діяльність : працював підсипачем-приймаком, секретарем сільбюро Спілки робземлісу, був повстанцем (денікінцем) , письменником.
    – “…Тримав прапор осінніх степів і небес.. “

    Портрет Степана Радченко
    “…Високий на зріст, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді, м’які волосинки, неголені вже тиждень надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів… “
    Математика – він чудово її знав. Про соціальні науки він навіть не думав, стільки доповідей на селі прочитано, стільки газет. Останні пуди заробленого борошна і свої маленькі червінці він віддавав учителеві і витрачав на книжки та папір. Він просиджував ночі при свічці каганця і снив формулами і логарифмами

    Бідність
    – В кишені були – ножик, старий гаман, випадковий гудзик і хустка.
    Крім сподіванок нічого не вартих він мав лише червонець на всі злидні й пригоди, що на нього чекали у місті.

    Ставлення до людей

      Потайна ворожнеча Втрачав частку поваги не почував потребу спілкування з людьми життя інших не варте уваги Люди різні!

    Реальність і мрії

    – Мрія стати народним комісаром
    – Надзвичайним письменником
    – Різні вибаганки були невичерпні, фантазія невтомна, самозакохання непереможне

    Степана Радченко “Місто” характеристика образу

    У своєму романі “Місто” через розкриття образу Степана Радченка – вихідця з села, який прагне “закріпитися” у міському житті – В. Підмогильний намагається розв’язати одвічну проблему неоднозначності людської душі, знайти рішення, не моралізуючи та не кидаючись у крайності.

    Основна тема твору – доля селянської молоді, у якої після радянської революції з’явилася неймовірна до того можливість отримувати якісну освіту, “вийти в люди”, досягти чогось більшого у житті, а також внести у закостеніле сільське життя живий подих прогресу, культури, творчого прагнення та натхнення. Проте багато з них, і Степан також, стикнулися з тим, чого не чекали. Місто давно живе за своїми правилами, яких не під силу змінити наївним “здобувачам” з села, скоріше їхня доля – пристосування, в кращому випадку таке, що дозволить їм розкритися та реалізувати свої амбіції.

    Степан Радченко, енергійний, здібний, рішучий, впевнений юнак, що приїжджає з села до Києва, щоб отримати освіту та направити її на благо рідного села, сприяти переходу сільського життя на новий, вищий рівень у всіх сферах. Спочатку його лякає місто – велике, шумне, вороже, сповнене незнайомих людей та незвичних дійств. При цьому село здається йому тихим пристанищем, чимось ідеальним, теплим, рідним. Проте місто знайшло гачок, на який впіймало Степанову душу, та поступово змінило і його прагнення, і світогляд.

    Степана захопила література, він відчуває в собі разом і здібність до неї, і жагучу потребу визнання свого таланту. Він кидає навчання, стає відомим письменником, але разом із цим пристосовується до міського життя, починає поділяти і мрії міських жителів, і способи їх здійснення, і моделі поведінки. Степан Радченко більше не ідеаліст, сповнений світлих сподівань, а прагматичний молодий чоловік, здібний, ерудований, іронічний, який здатний на жорсткість задля досягнення своєї мети.

    Та й мета в Степана вже не така благородна, як по приїзді. Він уже не може знов хотіти того, чого хотів раніше, і повертатися до села не збирається. Тепер його мета – міське життя, це бажання визнання, а також супутніх атрибутів успіху – хорошого житла, престижної роботи, слави. Досягнувши цього, Степан не отримав лише душевного спокою, бо став ніби розірваний надвоє між собою минулим та теперішнім, міським.

    Це яскраво проявляється в його стосунках з жінками. Його ставлення до них міняється, спочатку йому миліша за усіх “нештучна”, близька душею Надійка, дівчина з його села. А далі він уже обирає собі жінок за іншими критеріями – він хоче новизни, пригод. Вдвічі старша за нього дружина господаря квартири, мила, жвава корінна жителька міста Зоська, що вчинить через нього самогубство, потім Рита – красивий образ, картинка, маска, за якою лише пустота… Кожну жінку в своєму житті Степан використовує як сходинку в просуванні “нагору”, потім швидко розчаровується й кидає.

    Нарешті Степан, досягнувши визнання та матеріального комфорту, зруйнувавши стосунки з багатьма людьми, а головне – втративши самого себе ідеалістичного, благородного, впевненого, втративши непохитні орієнтири в житті, залишається на самоті з роздвоєністю у власній душі. Він намагається знайти порятунок зовні – кидається знов до Надійки, проте вона також змінилася під впливом міста й викликає у Степана майже відразу. І навіть його раптове натхнення, викликане зустріччю з Ритою, його намір писати “повість про людей” здаються швидкоминучими, бо йдуть зовні, а всередині його – роздвоєність, розгубленість і пустота, з яких людина не може творити мистецтво.

    Отже, у глибоко психологічному образі Степана Радченка В. Підмогильний розкрив особисту трагедію втрати себе, неспроможності, неготовності багатогранної, обдарованої та прагнучої визнання особистості зорієнтуватися у великому, сповненому суперечливих можливостей та спокус, міському житті.