Blog

Трагічне становище (англ. A Predicament) – гумористична розповідь Едгара Аллана По 1838 року. Традиційно, починаючи з самої першої публікації, друкується разом з новелою “Як писати розповідь для Блеквуда”. Перша назва Коса часу (англ. The Scythe of Time).

“Трагічне становище” скорочено

Ця вкрай химерна і безглузда історія, як і що випереджає її і хлопця до неї “Як писати розповідь для Блеквуда”, написана, що саме по собі незвично для Едгара По, від імені жінки – письменниці синьйори Псіхеї Зенобії, пишучої для “Blackwood’s Magazine “. У її обличчі автор висміює бездарних, але плідних письменниць того часу, що заполонили своїми неосвіченими, надуманими і пишномовними творами книжкові магазини Америки. А також висміює журнал, що охоче друкував подібні розповіді.

Синьйора Зенобія прогулюється по Едінбургу зі своїм улюбленим однооким пуделем Діаною п’яти дюймів висоти і старим слугою-негром Помпеєм трьох футів зросту.

Ця трійця, відома пані Зенобіїй, заходить у великий готичний кафедральний собор, і письменниця, в нападі натхнення зацікавлює їх за собою, вгору, під самий купол по гвинтових сходах. Під час цього підйому їй на думку спадають грандіозні, але жахливо банальні думки про східці, як про символ людського життя.

Піднявшись у вежу, синьйора Зенобій бачить маленьке віконце високо над підлогою і не може стриматися, щоб не помилуватися з нього видом міста. Вона наказує пуделю смирно сидіти в кутку, а слузі підставити їй плечі, щоб вона могла піднятися і виглянути у віконце. Синьйора споглядає вид, що відкрився, в цей час її знову відвідують глибокі думки.
Простоявши так достатньо довго, щоб натомити слугу, вона раптом відчуває дотик металу до своєї шиї. Виявляється, вона виглядала з циферблату годинника веж, і хвилинна стрілка прищипнула їй голову. Порятунку немає, гостра стрілка (“коса часу”, про яку так довго говорили поети і філософи!) повільно врізається їй в шию. Під час цієї екзекуції синьйора рясно цитує класиків, плутаючись в іменах, перебріхувавши цитати і вигадуючи фрази на неіснуючих мовах, прислухається до власних відчуттів і транслює їх “високим штилем”. Спочатку з орбіт по черзі вискакують її очі, а потім голова услід за ними скачується по похилому даху до водостічного жолобу. Синьйора Зенобія, звільнившись, таким чином, від частин тіла, що заважали їй, злізає з плечей слуги і виявляє, що її пуделя з’їли щури. Помпей побачивши хазяйку в жаху збігає. Синьйора Зенобія залишається зовсім одна, усіма покинута і без голови. На цьому історія закінчується.

Павло Глазовий написав багать цікавих гуморесок про мову, які показують ставлення автора до рідної мови. Найкращі Гуморески Павла Глазового про мову зібрані в цій статті.

Гуморески Глазового про мову

НАЙКРАЩА МОВА

Йде синок до школи вперше.
Пита батька мати:
– Якій мові ми синочка
Будемо навчати –
Українській чи російській?
Обидві ж хороші.
– Хай вивчає ту, якою
Печатають гроші.

КУХЛИК

Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші – не мина жодної крамниці.
Попросив він:
– Покажіть кухлик той, що з краю.-
Продавщиця:
– Что? Чево? Я нє панімаю.
Кухлик люба покажіть, той, що з боку смужка.
– Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.-
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
– На Вкраїні живете й не знаєте мови.-
Продавщиця теж була гостра та бідова.
– У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.-
І сказав їй мудрий дід:
– Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.

“ДАМОЧКА-КИЯНОЧКА”

До крамниці дамочка
Увійшла з дитям.
– Купи книжку, мамочко,
Он вона, отам…
Мама здивувалася:
– Кніжечку ти хошь?
Ето на украінском.
Что ти в нєй поймйошь?
Кніжкі, моя дєточка,
Нада понімать,
А на етой запросто
І язик сломать.
Трохи згодом дамочка
В булочну зайшла.
– Купі, мама, хлєбушек,-
Мовила мала;
Мама не сказала їй:
– Хлєбушек ти хошь?
Ето же украінскій,
Он же нехорош. –
Ні, тривоги в дамочки
У душі нема,
Що дитя об хлєбушек
Язика злама…

“Чия мова краща”

Розказує у пивничці Данило Семену:
– Ось я, простий роботяга, а взяв жінку вчену.
Довго вчилась в інституті, знає аж три мови.
Які у нас інтересні бувають розмови!
Прийду, бува, із пивнички чи там із буфета,
А вона як застрокоче, наче з кулемета.
Розпікає по-французьки, по-німецьки лає,
А бува, що й італьянське слово добавляє.
А я, браток, по-простецьки двину два словечка,
І вона лиш оком кліпа, як ота овечка.
Бо такі слова я знаю, в три дуги загнуті,
Що їх, браток, не вивчають в жоднім інституті.

ПРО БІДНОГО ЛЬОВУ I ДЕРЖАВНУ МОВУ

Зустрілися на базарi
Дамочки знайомі.
– Як ваш Льова поживає?
– Сидить у дурдомi.
Він в Ізраїль перебрався
До перебудови,
А там бар’єр – бiда тобi,
Як не знаєш мови.
Вчився Льова так старанно,
Що не бачив свiту,
Але ідишу не вивчив,
Не знає івриту.
Як почина балакати,
Ні складу, нi ладу.
Там же книжки не спереду
Читають, а ззаду.
Потикався бiдний Льова
В рiзні установи,
Все закрито-перекрито,
Як не знаєш мови.
Скрiзь дивилися на Льову,
Як на психопата,
Тому й зробив бiдний Льова
З фанери плаката.
Накарлякав: “До такого
Життя ми не звичні.
Ми – євреї особливі,
Російськоязичні.
Вимагаєм від кнесета
Створить нам умови,
Запровадить в Ізраїлі
Дві державні мови!”
Гукав Льова пiд кнесетом,
Роззявивши рота,
А на нього всі дивились,
Як на ідіота.
Мало йому не побили
На лобi плаката.
Тепер в Льови у дурдом! –
Окрема палата.
Щоб знав, дурень, що Ізраїль –
Розумна держава.
Нав’язувать чужу мову
Там не мають права.

“Заморські гості”

Прилетіли на Вкраїну
Гості із Канади.
Мандруючи по столиці,
Зайшли до райради.
Біля входу запитали
Міліціонера:
– Чи потрапити ми можем
На прийом до мера? –
Козирнув сержант бадьоро.
– Голови немає.
Він якраз нові будинки
В Дарниці приймає.
Здивуванням засвітились
Очі у туриста.
– Ваша мова бездоганна
І вимова чиста.
А у нас там, у Канаді,
Галасують знову,
Що у Києві забули
Українську мову.
Козирнув сержант і вдруге.
Не дивуйтесь, – каже.
Розбиратися у людях
Перше діло наше.
Я вгадав, що ви культурні,
Благородні люди,
Бо шпана по-українськи
Розмовлять не буде.

МОВА ВЕЛИЧАВА
Якщо в нашій безталанній мові
Набереться двісті тисяч слів,
То за кожне українське слово
Вже поклали сто голів…

Нашу мову величаву
Чуємо не всюди.
І не мова винна в цьому –
Винуваті люди.
Не вживеться щира мова
З кволими рабами,
В яких думка на припоні,
Язик за зубами.
У чиновницьких чуланах,
Де столи дубові,
Де неволя і сваволя,
Тісно нашій мові.
По крамницях та пивницях,
Де й повітря п’яне,
Гасне, в’яне слово наше
Степове, духмяне.
Не для “куплі” мова наша
І не для “продажі”.
Не для того, щоб базікать
На ледачім пляжі.
Наше слово не ввібгати
У сухі трактати,
Щоб лакейством хліба кусень
Підло заробляти,
Щоб брехати, щоб дурити,
Забивати баки,
Позичаючи нахабно
Очі у собаки.
На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне…

НАШІ ХЛОПЦІ
Іде вуйко Хрещатиком –
Приїжджа людина.
Запитує у зустрічних:
– А котра година?
Перехожі пробiгають,
Позиркують скоса.
Той рукою вiдмахнеться,
Той відверне носа.
А тут раптом двоє негрів
Вийшли з гастроному.
Один глянув на годинник:
– Зараз чверть на сьому.
Вуйко низько поклонився.
– Дякую, шановнi!
Значить, є ще у столиці
Україномовні.

Семеро проти Фів – трагедія Есхіла, вперше поставлена в 467 до н. е..

Головні герої

Етеокл Вісник (вивідач) Антігона Ісмена Вісник Хор фіванських дівчат

Есхіл “Семеро проти Фів” скорочено

Трагедія описує військовий похід сімох воєначальників на Фіви, який розпочався через боротьбу за владу над царством Фів між Етеоклом і Полініком, після смерті їхнього батька, Едіпа. Похід завершується невдачею, місто Фіви вистояло, але під час битви гинуть, убивши один одного, брати Етеокл і Полінік.

У міфічній Греції були два наймогутніші царства: Фіви в Середній Греції й Аргос у Південній Греції. У Фівах був колись цар по ім’ю Лаій. Він одержав пророцтво: “Не народи сина – погубиш царство!” Лаій не послухався й народив сина Едіпа. Він хотів погубити дитину; але Едіп урятувався, виріс на чужій стороні, а потім ненавмисно вбив Лаія, не знаючи, що це його батько, і женився на його вдові, не знаючи, що це його мати. Як це трапилося, і як це відкрилося, і як за це постраждав Едип, нам розповість інший драматург – Софокл. Але найстрашніше – загибель царства – попереду.

В Едіпа від кровозмісного шлюбу із власною матір’ю народилися два сини й дві дочки: Етеокл, Полінік, Антигон і Ємена. Коли Едіп відрікся від влади, сини відвернулися від нього, докоряючи його гріхом. Едіп прокляв їх, пообіцявши їм ділити між собою владу мечем. Так і трапилося. Брати домовилися правити поперемінно, кожний по року. Але після першого ж року Етеокл відмовився піти й вигнав Полініка з Фів. Поліник втік у південне царство – в Аргос. Там він зібрав собі союзників, і вони пішли на Фіви. У вирішальному бої два брати зійшлися й убили один одного: Етеокл ранив Полініка списом, той упав на коліно, Етеокл став над ним, і отут Полінік ударив його знизу мечем. Вороги здригнулися, Фіви були цього разу врятовані. Тільки через покоління на Фіви прийшли походом сини сімох вождів і надовго стерли Фіви з особи землі: пророцтво збулася

Есхіл написав про це трилогію, три трагедії: “Лаій” – про царя-винуватці, “Едіп” – про царя-грішника й “Семеро проти Фів” – про Етеокла, царя-героя, що віддав життя за своє місто. Збереглася тільки остання.

Вона по-старовинному статична, на сцені майже нічого не відбувається; тільки величаво стоїть цар, приходить і йде вісник і жалісно стогне хор.

Етеокл оголошує: ворог підступає, але боги – захист Фивам; нехай же кожен виконає свій обов’язок. Вісник підтверджує: так, сім вождів вже присягнулися на крові перемогти або лягти і метають жереб, кому йти на жодні ворота. Хор фіванських жінок кидається в жаху, чує загибель і молить богів про порятунок. Етеокл вгамовує їх: війна – чоловіча справа, а жіноча справа – сидіти вдома і не бентежити народ своїм страхом.

Знову зявляється вісник: жеребки кинуті, сім вождів йдуть на приступ. Починається центральна, сама знаменита сцена: розподіл воріт. Вісник лякаюче описує кожного з сімох; Етеокл спокійно відповідає і твердо віддає накази.

“У перших воріт – герой Тідей: шолом з гривою, щит з дзвониками, на щиті зоряне небо з місяцем”. “Не в гриві сила і не в Колокольцев: як би самого його не наздогнала чорна ніч”. І проти аргоського начальника Етеокл посилає фіванського. “У других воріт – гігант Капаней, на щиті його воїн з факелом; загрожує вогнем спалити Фіви, не страшні йому ні люди, ні боги “. “Хто богів не боїться, того боги і покарають; хто далі? “І Етеокл висилає другого вождя.

“У третіх воріт – твій тезка, Етеокл аргосский, на щиті його воїн зі сходами лізе на вежу”. “Кину обох – і того, хто зі щитом, і того, хто на щиті”. І Етеокл висилає третього вождя.

“У четвертих воріт – силач Гіппомедонт: щит – як жорно, на щиті змій Тифон пашить вогнем і димом”, “У нього на щиті Тифон, у нас Зевс з блискавками, переможець Тифона”. І Етеокл висилає четвертого вождя.

“У п’ятих воріт – красень Парфенопей, на щиті його чудо-Сфінкс, загадками терзала Фіви”. “І на живу Сфінкс знайшовся разгадчік, а мальована нам і поготів нестрашно”. І Етеокл висилає п’ятого вождя.

“У шостих воріт – мудрий Амфіарай: він пророк, він знав, що йде на смерть, але його залучили обманом; чистий його щит, і знаків на ньому немає “. “Гірко, коли праведний ділить долю зі злими: але як передбачав він, так і збудеться”. І Етеокл висилає шостого вождя.

“У сьомих воріт – сам твій брат Полінік: або сам помре, або тебе вб’є, або вижене з безчестям, як ти його; а на щиті його писана богиня Правди “. “Горе нам від Едіпового прокляття! але не з ним свята Правда, а з Фівами. Сам піду на нього, цар на царя, брат на брата “. – “Не ходи, цар, – благає хор, – братню кров гріх проливати”. – “Краще смерть, ніж ганьба”, – відповідає Етеокл і йде.

На сцені – тільки хор: жінки у похмурій пісні передчувають біду, поминаючи і пророцтво Лаію: “Царства – впасти!” – І прокляття Едіпа: “Влада – мечем ділити!”; прийшов час розплати. Так і є – входить вісник з звісткою: шість перемог у шести воріт, а перед сьомими попадали обидва брати, убивши один одного, – кінець царського роду фиванскому!

Починається похоронний плач. Вносять носилки з убитими Етеоклом і Полініком, виходять назустріч їх сестри Антігона та Ємена. Сестри заводять голосіння, хор ім вторить. Поминають, що ім’я Етеокла означає “Велеславний”, поминають, що ім’я Полініка означає “Многобранний” – по імені та доля. “Убив убитий!” – “Убитий вбив!” – “Наміру зло!” – “Терплячи від зла!” Співають, що було у царства два царі, у сестер два брата, а не стало жодного: так буває, коли меч ділить влада. Протяжним плачем закінчується трагедія.

Образ Делоржа з балади “Рукавичка”

Делорж – справжній лицар, він вірно служить дамі серця. Проявляє найкращі якості: він безстрашний, сміливий, відважний, володіє власними емоціям. Хоробрий юнак повертається живим, несучи рукавичку. Навіть звірі відчули його внутрішню силу – і не наважилися напасти. Герой наділений почуттям честі та власної гідності і не бажає бути іграшкою в руках будь-кого, він внутрішньо незалежний.

Делорж був струнким красенем, сміливим, освіченим, вихованим, шляхетним, бездоганно володів зброєю, був неперевершеним наїзником, мав усі якості справжнього лицаря.

Звичайно, лицар не мав права так зухвало при всіх кидати рукавичку дамі. Але цим вчинком Делорж кинув виклик усьому суспільству, яке культивувало жорстокість.

Адже життя людське – це найбільша цінність.