Blog

Дума “Самійло Кішка” читати повністю

Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.
Ой первим цвітом процвітана –
Златосиніми киндяками пообивана;
А другим цвітом процвітана –
Гарматами арештована;
Третім цвітом процвітана –
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Гуляє,
Собі ізбраного люду має:
Сімсот турків, яничар штириста
Да бідного невольника півчвартаста
Без старшини вйськової.
Первий старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозьський;
Другий – Марко Рудий,
Суддя військовий;
Третій – Мусій Грач,
Військовий трубач;
Четвертий – Лях Бутурлак,
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять штири як став по волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного!..
В тій галері од пристані далеко одпускали,
Чорним морем далеко гуляли,
Проти Кефи-города приставали,
Там собі великий да довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-пашаті,
Трапезонському княжаті,
Молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен, напрочуд…
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає:
“Турки,- каже,- турки-яничари,
І ви, біднії невольники!
Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькії дарувати;
А которий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визволенні писати,
Щоб не міг ніхто нігде зачіпати!”
Сеє турки зачували,
Нічого не сказали,
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків Лях Бутурлак,
Ключник галерський,
Сотник переяславський,
Недовірок християнський:
“Як же,- каже,- Алкане-пашо, твій сон одгадати,
Що ти не можеш нам повідати?”
“Такий мені, небожата, сон приснився,
Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожарі спускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі,
То всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
В Чорнеє море помотав…”
То скоро теє Лях Бутурлак зачував,
К йому словами промовляв:
“Алкане-пашо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати,
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
3 ряду до ряду сажати,
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати,
3 ряду до ряду сажати.
Червоної таволги по два дубця брати,
По шиях затинати,
Кров християнськую на землю проливати!”
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали.
Тогді бідних невольників
До опачин руками приймали,
Щироглибокої морської води доставали.
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко одпускали,
До города до Козлова,
До дівки Санджаківни на зальоти поспішали.
То до города Козлова прибували,
Дівка Санджаківна навстрічу виходжає,
Алкана-пашу в город Козлов
Зо всім військом затягала,
Алкана-пашу за білу руку брала,
У світлиці-кам’яниці зазивала,
За білу скам’ю сажала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку сажала.
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Не барзо дорогії напитки уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає,
Щоб не міг Лях Бутурлак
Кішку Самійла одмикати,
Упоруч себе сажати!
То скоро ся тії два турчини до галери прибували…
То Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Словами промовляє:
“Ай, Ляше Бутурлаче,
Брате старесенький!
Колись і ти був в такій неволі, як ми тепера,
Добро нам вчини,
Хоч нас, старшину, одімкни –
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали”.
Каже Лях Бутурлак:
“Ой, Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини,
Віру християнську під нозі підтопчи.
Хрест на собі поламни!
А ще будеш віру християнську під нозі топтати
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата
пробувати!”
То скоро Кішка Самійло теє зачував,
Словами промовляв:
“Ой, Ляше Бутурлаче,
Сотнику переяславський,
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську
покладати!
Ваша віра погана,
Земля проклята!”
Скоро Лях Бутурлак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає;
“Ой,- каже,- Кішко Самійлу, гетьмане
запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти,
Ланцюгами за поперек втроє буду тебе брати!”
То ті два турчини теє зачували,
До Алкана-паші прибували,
Словами промовляли:
“Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжя!
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного ключника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає!”
То Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Великую радість мало,
Пополам дорогії напитки розділяло:
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою Санджаківною уживало.
Став Лях Бутурлак дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:
“Господи, єсть у мене що і спити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській розговорити”.
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе сажає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Самійло Кішка по два, по три кубки в руки брав,
То у рукав, то в пазуху, крізь хусту третю додолу
пускав.
Лях Бутурлак по єдиному випивав,
То так напився,
Що з ніг звалився.
То Кішка Самійло да угадав:
Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав,
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п’яти чоловік по ключу давав,
Словами стиха промовляв:
“Козаки – панове!
Добре майте,
Один другого одмикайте,
Кайдани із ніг, із рук не кидайте,
Полуночної години дожидайте!”
Тогді козаки один другого одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не кидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе приняв,
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-паша з військом до галери прибувати,
То до галери прибував,
Словами промовляв;
“Ви, турки-яничари,
Помаленьку ячіте,
Мойого вірного ключника не збудіте!
Самі же добре поміж рядами прохожайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепера він підгуляв,
Щоби кому пільги не дав”.
То турки-яничари свічі у руки брали.
Поміж рядів прохожали,
Всякого чоловіка осмотряли,
Бог поміг – за замок руками не приймали!
“Алкане-пашо, безпечно почивай!
Доброго і вірного ключника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посажав,
По три, по два старії кайдани і новії посправляв,
А Кішку Самійла ланцюгами утроє приняв”.
Тогді турки-яничари у галеру вхожали,
Безпечно спати полягали;
А котрії хмельні бували,
На сон знемагали,
Коло пристані козловської спати полягали…
Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав,
Кайдани із рук, із ніг у Чорнеє море пороняв;
У галеру вхожав,
Козаків побужає,
Саблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
“Ви, панове-молодці,
Кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Нікотрого турчина в галері не збудіте…”
То козаки добре зачували,
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море кидали,
Ні одного турчина не збудили.
Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє
“Ви, козаки-молодці,
Добре, братіє, майте,
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничар упень рубайте,
Которих живцем у Чорнеє море бросайте!”
Тогді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Которих живих у Чорнее море бросали.
А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море побросав,
До козаків промовляв:
“Панове-молодці!
Добре дбайте,
Всіх у Чорнеє море бросайте,
Тільки Ляха Бутурлака не рубайте,
Между військом для порядку
За яризу військового зоставляйте!”
Тогді козаки добре мали,
Всіх турків у Чорнеє море пометали,
Тільки Ляха Бутурлака не зрубали.
Между військом для порядку
За яризу військового зоставляли.
Тогді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли…
Да ще у неділю барзо рано-пораненьку
Не сива зозуля закувала,
Як дівка Санджаківна коло пристані похожала
Да білі руки ламала,
Словами промовляла:
“Алкане-пашо,
Трапезонськеє княжату,
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодня барзо рано виїжджаєш?
Когда би була од отця і матусі
Сорома і наруги приняла,
3 тобою хоч єдину ніч переночувала!..”
Скоро ся теє промовляли,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку,
У полуденну й годиноньку,
Лях Бутурлак од сна пробуджає,
По галері поглядає,
Що не єдиного турчина у галері немає.
Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває,
У ноги впадає,
Словами промовляє:
“Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці віка мойого на тебе!
Бог тобі да поміг неприятеля побідити,
Да не умітимеш у землю християнськую входити!
Добре ти учини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькев дорогеє плаття наряди,
Бо ще будемо од города Козлова до города Цареграда
гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздравляти,
То як будеш отвіт оддавати?”
Як Лях Бутурлак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив.
Стали од города Козлова до города Цареграда
гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаківною
По зальотах поздравляти.
То Лях Бутурлак чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав;
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турецьки.
Каже: “Ви, турки-яничари, помаленьку, братія ячіте,
Од галери одверніте,
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе,
Казав: “Як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості і повік забувати!”
Тогді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тогді козаки собі добре дбали,
Сім штук гармат собі арештували,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
“Хвалим тя, господи, і благодарим!
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
А тепер чи не дасть нам бог хоч час по волі!”
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
3 військом на заставі стояв
Да на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
“Козаки, панове-молодці!
Що сія галера чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи много люду царського має,
Чи за великою добиччю ганяє?
То ви добре майте,
По дві штуки гармат набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Єслі турки-яничари, то упень рубайте!
Єслі бідні невольники, то помочі дайте!”
Тогді козаки промовляли:
“Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся
І нас, козаків, страшишся,
Єслі сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє,
Се, може, є давній бідний невольник із неволі
утікає”.
“Ви віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набирайте,
Тую галеру із грозної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте!
Як турки-яничари, то упень рубайте,
Єслі бідний невольник, то помочі дайте!”
Тогді козаки, як діти, негаразд починали,
По дві штуки гармат набирали,
Тую галеру із грозної гармати привітали,
Три доски у судні вибивали,
Води дніпровської напускали…
Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось одгадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії давнії хорогви із кишені виймав,
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
“Козаки, панове-молодці!
Сія галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду царського має,
Ні за великою добиччю ганяє –
Се єсть давній, бідний невольник
Кішка Самійло із неволі утікає;
Були п’ятдесят штири годи у неволі,
Тепер чи не дасть бог хоть на час поволі…”
Тогді козаки у каюки скакали.
Тую галеру за мальовані облавки брали
Тогді: златосинії киндяки – на козаки,
Златоглави – на отамани,
Турецькую білую габу – на козаки, на біляки,
А галеру на пожар спускали,
А срібло, злато – на три часті паювали:
Первую часть брали, на церкви накладали,
На святого Межигорського спаса,
На Трехтемирівський монастир,
На святую Січовую покрову давали,
Которі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,
Милосердного бога благали;
А другую часть поміж собою паювали;
А третюю часть брали,
Очертами сідали,
Пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали,
Кішку Самійла по волі поздоровляли:
“Здоров,- кажуть,-здоров. Кішко Самійле,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш і з нами, козаками, по волі!”
Правда, панове,
Полягла Кішки Самійла голова
В Києві – Канові монастирі…
Слава не вмре, не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друзями,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями!
Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська запорозького,
Донського,
3 усією черню дніпровою,
Низовою,
На многія літа,
До кінця віка!

Повість М. Коцюбинського “Дорогою ціною” зображує героїко-романтичну історію двох закоханих. Соломію, яка любила Остапа, пан видав заміж за старого фурмана а Остапа за бунтівні розмови погрожував віддати у солдати. Молодята тікають на вільні землі. Під нас утечі Остапа поранили, потім вилікували, заарештували, суворо покарали й відправили назад до пана Соломія ж пожертвувала своїм життям заради порятунку коханого Після скасування кріпацтва Остап повертається до місця загибелі Соломії й чекає із нею зустрічі в іншому світі. Письменник оспівує не лише силу кохання, а й волелюбність, мужність українського народу, який не корився панській неволі.

Коцюбинський “Дорогою ціною” переказ

Коцюбинський “Дорогою ціною” скорочено по розділах

Коцюбинський “Дорогою ціною” короткий зміст

Було це в тридцятих роках минулого століття. Українське селянство потрапило в ярмо панської неволі, тягло свою долю, як віл. Але це не була звичайна покірна робоча худоба, яку їжа та відпочинок могли б зробити щасливою; це був дикий тур, що не забув іще волі, що хвицав ногами й наставляв роги.

Свіжі традиції волі жили в народі, і селяни рвалися на вільні від панщини Бесарабські землі. Як струмочки, стікалися втікачі до Дунаю. Але там їх чекали облави. Козакам платили за кожну впійману голову. Нестерпною була доля зловленого – його віддавали в солдати, засилали в Сибір, катували й відправляли знову на панщину.

Але селяни все одно втікали туди, де хоч дорогою ціною можна було здобути волю або полягти на вічний спочинок.

І

Остап прощається із Соломією і хоче тікати від пана. Соломія журиться, що залишається сама з нелюбим чоловіком, але розуміє: парубкові не можна лишатися – пан дуже на нього лютий. Вона перевозить Остапа через ставок на човні.

Остап іде навпростець. Він відчуває себе вже вільним, тільки переживає за дідуся, якому через нього може дістатися від пана. Саме дідусь розповів йому про Січ, козацтво, про боротьбу з панами, підтримував сподівання на волю. Панові донесли про бунтівничі думки Остапа, і той змушений був тепер тікати.

Раптом на шляху з’явилася постать подорожнього. Коли вона наблизилася, то виявилося, що це Соломія, перевдягнута в чоловічий одяг. Остап спочатку здивувався, а потім зрадів. Уранці, побачивши, як довгі коси жінки вибилися з-під козацької шапки, засміявся. Соломія дала йому ніж і рішуче сказала відрізати її довге волосся.

II

В одній із яруг, що спускалася до Дунаю, сиділи втікачі, чекаю чи перевозу – всі з домашніми речами, бо покидали батьківщину назавжди. Тут були дорослі й діти, здорові й навіть недужі. Між іншими – і Остап із Соломією. До них у дорозі пристав Іван, їхній земляк. Очікування затяглося. Раптом тихо підпливли човни, люди затовпилися, зашуміли. Іван Котигорошок, ускочивши в човен, кликав Остапа із Соломією. У ту ж хвилину наскочила сторожа. Одні втікачі відпливли, а інші кинулися тікати, і кулі свистіли над їхніми головами.

Остап і Соломія мчали вперед без пам’яті. Коли втомилися, згадали про одного мірошника Якима, що теж знав спосіб переправитися на волю, й повернули до його млина. Мельник упізнав Остапа й порадив зв’язати невеликий пліт. Після півночі все було готове. Пліт був важкий, і його ледве дотягли до річки. Навколо – ні душі, туман, утікачам явно везло. Пліт спустили на воду – і його понесло течією. Остап ледве зумів вирватися з потоку, доправитися до берега й схопитися за дерево.

Замість радості Остап відчув обурення й голосно закляв країну, де зазнав скільки кривди. У відповідь пролунав постріл сторожового козака, й Остап, скрикнувши, схопився за груди.

III

Соломія смикнула Остапа за руку й поволокла його подалі від річки. Вони бігли комишами, поки парубок зовсім знесилів. Жінка зрозуміла, що він поранений, зупинилася й перев’язала Остапа. Той попросив води, але де її візьмеш у такій темряві? Та, що хлюпала під ногами, зовсім не годилася для пиття. Йшли довго, поки зрозуміли, що заблукали, адже у високих комишах не можна було визначити, куди дме вітер, де сонце. В Остапа почалася гарячка. Соломія поклала його біля озерця з чистою водою, а сама пішла шукати дороги й допомоги. І теж заблукала, але вирішила не здаватися. Вона будь-що знайде Остапа й урятує його.

Уранці молодиця прокинулася від диму і від того, що мимо неї пробігають дикі тварини, повзуть гадюки, кричить над головою птаство. Вона зрозуміла, що горять плавні, й з усіх сил кинулася слідом за звіриною.

Коли Соломія пішла, Остап відчув себе відрізаним од світу. Він щохвилини мочив руку у воді й охолоджував собі чоло. Йому стало зовсім погано – він почав марити, згадувати дідуся. Коли опритомнів, то побачив перед собою великого голодного вовка. Звір почав помалу наближатися, й Остап хлюпнув на нього водою – той відступив. Так тривало довго, поки вовкові набридло, він завив, сердитий клацнув зубами й побіг геть.

Парубок спочатку змирився з тим, що доведеться загинути, а потім у нього прокинулося таке бажання жити, любити, що він сунувся зі свого ложа й поповз із комишів. І раптом почув голос Соломії.

IV, V

Соломія вибралася з очеретів, за допомогою циган, що жили в хатині поблизу, знайшла Остапа. Стара циганка вилікувала пораненого. Соломія тим часом працювала в наймах. Цигани займалися Крадіжками, тому поліція заарештувала їх, а разом із ними потрапив до в’язниці й Остап, у якого було кульове поранення.

Того дня Соломія зустріла на базарі Івана Котигорошка. Вони пішли забрати Остапа, але дізналися про страшне лихо. У поліцейській дільниці із Соломією не стали й говорити. Тоді молодиця вирішила підкупити драгомана (перекладача), який служив у поліції. Драгоман обіцяв небагато, адже в жінки було мало грошей. Єдине сказав, що Остапа будуть відвозити на той берег післязавтра вранці.

Соломія підмовила Івана дістати рушниці й визволити Остапа під час переправи.

Уранці вони взяли чужий човен і попливли. У човні, де сидів Остап, було четверо. Соломія піснею сповістила, що їде його визволяти. Зав’язалася бійка. Івана турки застрелили, Соломія упала в холодну воду і втонула.

Пройшло чимало часу. На високій бесарабській полонині стоїть маленька хатина сторожа. Вітер гуде й розповідає йому про всі новини світу. Часто чується старому битому-перебитому Остапові, що кличе його Соломія.

“Гобсек” (фр. Gobseck – Живоглот) – твір французького письменника Оноре де Бальзака, написаний в 1830 році згодом увійшов до зібрання творів “Людська комедія”.

“Гобсек” переказ

Взимку 1829 в салоні віконтеси де Гранльє допізна затримується стряпчий Дервіль. Краєм вуха він чує наполегливу вимогу віконтеси, адресоване їй від дочки, сімнадцятирічної красуні Камілли, – перестати надавати знаки уваги графу Ернесту де Ресто. Незважаючи на те, що у молодого графа прекрасна репутація в суспільстві, він ні в якому разі не може розглядатися дівчиною з багатої і пристойної сім’ї (а саме такою є Камілла) в якості потенційного нареченого. Справа в тому, що мати графа, “жінка, здатна проковтнути мільйонний статок, особа низького походження, в молодості викликала занадто багато розмов про себе… Поки жива його мати, ні в одному порядному сімействі батьки не наважаться довірити цьому милому юнакові майбутність і посаг своєї дочки “.

Дервиль просить дозволу вступити в розмову: у нього в запасі є історія, почувши яку, віконтеса, швидше за все, змінить свою думку про молодого господине де Ресто. На перший погляд може здатися дивним, що простий стряпчий так невимушено прийнятий в будинку віконтеси і навіть насмілюється давати цій багатій і знатній дамі поради. Але віконтеса щиро вважає Дервиля одним з найвідданіших своїх друзів. Справа в тому, що молодий стряпчий фактично врятував сімейство де Гранлье від злиднів. Пані де Гранлье повернулася в Париж разом з королівською родиною, жила вкрай обмежено (тільки на “соціальні виплати, призначені їй із сум цивільного листа”). Дервиль виявив неточності при продажу Республікою її маєтку, повернув фамільний особняк віконтесі і, заручившись її довірою, став вести її майнові справи. Дервиль вигравав процес за процесом, домагався повернення віконтесі лісових угідь та акцій підприємств і, нарешті, повернув їй всей величезний стан. Дервиль має репутацію людини чесної, знаючої, скромної, з хорошими манерами. Через віконтесу і її знайомих він розширив свою клієнтуру і почав процвітати.

Дервиль розповідає історію, свідком і учасником якої опинився в молодості. Він знімав кімнату в одному будинку з лихварем на прізвище Гобсек. “Риси обличчя <Гобсека>, нерухомі, безпристрасні, як у Талей-рана, здавалися відлитими з бронзи. Очі… не виносили яскравого світла. Гострий кінчик довгого носа… походив на свердлик, а губи були тонкими, як у алхіміків та древніх строків на картинах Рембрандта і Матсу. Говорив цей чоловік тихо, м’яко, ніколи не гарячкував. Вік його був загадкою… постарів він до часу або ж добре зберігся і залишиться моложавим на віки вічні “. Єдиною людиною, з яким у Гобсека зав’язалося щось, схоже на особисті відносини, був молодий Дервиль. Стан Гобсека було “приховано від сторонніх очей десь в підвалах банків”. Сам він жив ​​дуже скромно. Гобсек не спілкувався з родичами і не мав наміру залишити кому-небудь з них хоч малу частку свого величезного стану. Гобсек “здавався швидше байдужим до питань релігії, ніж невіруючим”. На думку Гобсека “щастя складається у вправі своїх здібностей стосовно до життєвої дійсності… з усіх земних благ є тільки одне, досить надійне, щоб коштувало людині гнатися за ним. Це… золото “. Він зневажає світських жінок, оскільки в основі будь-якої їх розтрати лежить дурість, необачність чи безглузда пристрасть. Гобсек розповідає молодому Дервилю дві коротких історії вимоги платежів з жінок.

Героїня першої історії – графиня де Ресто. Вона зійшлася з молодим і нахабним красунчиком, людиною без принципів і марнотратником чужих грошей, Максимом де Трай. Коли Гобсек йде до неї вимагати грошей, графиня стає в позу, робить вигляд, що не розуміє, як Гобсек може “зважитися” вимагати з неї грошей, коли, знаючи її становище в світі, він зобов’язаний графиню “поважати”. Гобсек продовжує ввічливо, але наполегливо вимагати сплати. В цей момент в коювату графині входить її чоловік. Перелякана графиня віддає Гобееку кільце з діамантом в рахунок погашення боргу і пошепки благає його покинути будинок. Графиня шалено боїться, що чоловікові стане відомо про її зв’язок і про величезні гроші, які вона витрачає на Максима де Трай. Гобсек ж, добре знаючи, що представляє собою Максим де Трай, пророкує майбутнє графині де Ресто. “Цей білявий красунчик, бездушний гравець, розориться сам, розорить її, розорить її чоловіка, розорить дітей, промотавши їх спадщину, та й в інших салонах учинить розгром чистіше, ніж артилерійська батарея у ворожих військах”.

Героїня другій історії, яку розповідає Гобсек, – молода белошвейка Фанні Мальво. Дівчина заробляє на життя своєю працею, вона чиста духовно, доброчесна і чесна. Фанні акуратно виплачує лихварю необхідну суму. Поспілкувавшись з нею, навіть Гобсек, абсолютно байдужий до жінок, думає, що з Фанні вийшла б прекрасна дружина і мати сімейства.

Гобсек вважає подібні історії своєю розвагою. “Хіба не цікаво заглянути в найпотаємніші вигини людського серця? Хіба не цікаво проникнути в чуже життя і побачити її без прикрас, у всій неприкритій наготі? .. Яка-небудь закохана молода дівиця, старий купець, що стоїть на порозі розорення, мати, що намагається приховати проступок сина, художник без шматка хліба, вельможа, який впав у немилість і, того й гляди, через безгрошів’я втратить плоди своїх довгих зусиль, – всі ці люди інший раз дивують мене силою свого слова. Чудові актори! І дають вони уявлення для мене одного! Але обдурити мене їм ніколи не вдається… А хіба можуть відмовити в чому-небудь тому, у кого в руках мішок із золотом? Я досить багатий, щоб купувати совість людську, керувати всесильними міністрами через їх фаворитів, починаючи з канцелярських служителів і кінчаючи коханками. Чи це не влада? Я можу, якщо побажаю, володіти красивими жінками і купувати найніжніші ласки. Чи це не насолода? А хіба влада і задоволення не становлять основу вашого нового ладу? Таких, як я, в Парижі чоловік десять; ми володарі ваших доль – тихенько, нікому не ведені… ми володіємо секретами всіх видних сімейств. У нас є свого роду “чорна книга”, куди ми заносимо відомості про державний кредит, про банки, про торгівлю… Один з нас наглядає за судовим середовищем, другий за фінансовим, третій – за вищим чиновництвом, четвертий – за комерсантами. А під моїм наглядом знаходиться золота молодь, актори і художники, світські люди, гравці – дуже приємна частина паризького суспільства. І кожен нам розповідає про таємниці сусідів. Ошукані пристрасті, вражене марнославство балакучі. Пороки, розчарування, помста – кращі агенти поліції. Як і я, мої побратими всім насолодилися, всім переситилися і люблять тепер тільки владу та гроші заради самого володіння владою і грошима… Сюди приходять з мольбою… і самий пихатий купець, і сама гордовита красуня, і самий гордий військовий… і знаменитий художник і письменник, чиє ім’я буде жити у віках “.

В 1818-1819 рр. Дервиль звертається до Гобсека з проханням про позику, щоб викупити нотаріальну контору свого патрона, який розорився. Дервиль вирішує відправитися до лихваря не приниження прохачем, а маючи холодні практичні розрахунки в руках. Він по-діловому пояснює Гобсеку, з яких доходів і в який термін збирається повертати йому кредит. Слухаючи чіткі відповіді на свої питання, аналізуючи запропоновані Дервилем цифри, Гобсек залишається дуже задоволений своїм молодим другом. Однак він кладе Дервилю досить великі відсотки, просячи тверезо оцінити свої можливості по їх виплаті. Дервиль погоджується і, завдяки тому, що енергійно й уміло веде свої справи, погашає борг не в десять, а в п’ять років. Всі ці роки Гобсек старанно рекомендує молодого стряпчого своїм впливовим знайомим, так що у Дервиля буквально немає відбою від клієнтів. Розплатившись з боргом і твердо ставши на ноги, Дервиль одружується на Фанні Мальво. Дервиль також веде всі тяжби Гобсека.

Одного разу Дервиль опиняється в ситуації, коли він змушений, виступити посередником у залагодженні відносин між Гобсеком і Максимом де Трай. Гобсек відмовляється платити що-небудь по векселям де Трай, оскільки прекрасно знає, що де Трай – повний банкрут. Однак розв’язний щеголь продовжує нахабно й зарозуміло повторювати, що його векселі надійні, і “будуть оплачені”. Гобсек вимагає вагомої застави платоспроможності де Трай. Той призводить до нього графиню де Ресто. Вона за півціни залишає (з правом подальшого викупу) лихварю свої фамільні діаманти. Гобсек виписує їй чек на п’ятдесят тисяч франків, а відсутні тридцять тисяч видає векселями де Трай (які не мають ніякої цінності). У графині немає вибору, і їй доводиться, під тиском де Трай, погодитися на умови Гобсека. Незабаром після відходу графині і її коханця до лихваря являється чоловік графині. За законами того часу граф може опротестувати угоду, оскільки заміжня жінка не має права продавати без згоди чоловіка ніякі спільно нажиті цінності. Однак судовий процес неодмінно обернеться скандалом в суспільстві і зв’язок графині і Максима де Трай буде оприлюднена. За посередництва Дервиля граф де Ресто і Гобсек укладають мирову угоду. Граф викуповує фамільні діаманти. Дізнавшись про зраду дружини, про її безмежні марнотратства, а також про те, що двоє з трьох її дітей від де Трай, граф де Ресто тяжко захворює. Він вирішує відписати все майно старшому синові, щоб нічого не дісталося графині. Для цього граф де Ресто створює видимість того, що програє свій стан, поступово переводячи його, за порадою Дервиля, на ім’я Гобсека. Граф вважає лихваря надзвичайно надійним і порядним, а головне – тверезомислячою людиною. Дервиль пояснює графу, що молодші діти не винні в розбещеності матері; вони теж носять прізвище де Ресто і повинні бути хоч якось забезпечені графом після його кончини. Граф погоджується з Дервилем, переписує заповіт, виділяючи і молодшим дітям частку спадщини.

Коли Дервиль цікавиться у Гобсека, чому з усіх людей тільки він і граф де Ресто викликали розташування та участь лихваря, той відповідає: “Тому що ви одні довірилися мені без всяких хитрощів”. Величезні ж відсотки, які свого часу поклав Дервилю Гобсек, лихвар пояснює тим, що не хотів, щоб Дервиль почував себе хоч чимось йому зобов’язаним. Саме тому вони і стали справжніми друзями.

Поступово граф де Ресто “розоряється”. Його майно перетікає в руки Гобсека, який після смерті графа та досягнення його старшим сином повноліття зобов’язується ввести юнака в права спадкування гігантським станом. Повіреним призначається Дервиль, він і веде всі “паперові” справи у спадок графа.

Граф де Ресто відчуває себе настільки погано, що вже не встає з ліжка. Він неодноразово посилає за Дервілем, але той не може потрапити до нього. Справа в тому, що графиня зрозуміла, що чоловік має намір позбавити її і її дітей спадщини. Вона стежить за чоловіком, ночує під дверима його спальні, не пропускає до нього Дервиля, контролює візити до нього слуг. “У будинку вона була повноправною господинею і все підпорядкувала своєму жіночому шпигунству”. Все це графиня спритно маскує під личиною пристрасного кохання до чоловіка і бажанням бути весь час поруч нього. Граф же не бажає бачити дружину. У його кімнаті майже невідлучно знаходиться його старший син Ернест. Хлопчик щиро любить батька, піклується про нього, але навіть улюбленому синові граф не може довіритися. Ернест пристрасно любить матір, а та усілякими способами вивідує у дитини, що говорив йому батько за закритими дверима своєї спальні. Графиня запевняє Ернеста, що її оббрехали, і тому батько більше не хоче її бачити, хоча сама вона мріє помиритися з ним. Хлопчик всьому вірить. Коли графу стає зовсім погано і він уже розуміє, що його листи до Дервиля просто не відправляються слугами, він наважується попросити Ернеста зв’язатися з Дервилем. Хлопчик обіцяє виконати прохання батька, але мати знову ласкою і хитрістю вивідує у дитини, що доручив йому батько. Граф піднімається з ліжка, виходить з кімнати і кричить на дружину. Він звинувачує графиню в тому, що вона “отруїла” його життя і намагалася зробити із сина таку ж порочну людини, як і вона сама. Графиня падає перед чоловіком на коліна, благає пощадити дітей, залишити їм хоч щось. Пояснення з дружиною віднімає у графа останні сили, і вночі він помирає. Дервиль з Гобсеком приїжджають в будинок графа вже коли все скінчено. Їх зустрічає Ернест. Він передає Дервилю лист від батька, але просить не входити в спальню покійного. За словами Ернеста, там молиться мати. Гобсек іронічно сміється, відсуває Ернеста в сторону і відчиняє двері в спальню графа. Все в кімнаті перевернуто догори дном. Речі графа з вивернутими кишенями валяються безладно на підлозі, килим встеляють обривки паперу, труп графа звішений ліжка, “презирливо відкинутий” дружиною, яка риється в його документах, рве листи, в яких на її думку, може міститися заповіт, який ущемляє в правах її і її дітей. Частину паперів вона встигла кинути в камін (серед них і заповіт, за яким покійний граф забезпечував молодших дітей солідною часткою спадщини). Спіймана на гарячому, графиня божевільними очима дивиться на Гобсека і Дервіля. Дервиль оголошує їй, що вона розорила своїх дітей, коли спалила заповіт. Гобсек оголошує, що, відтепер він є власником всього стану графа, його дому і всього майна. Графиня і всі троє дітей опиняються без гроша. Дервиль вважає вчинок Гобсека, “що скористався злочином графині” огидним. На його думку, лихвар мав пощадити нещасну жінку заради дітей. Але Гобсек непохитний. Графиня починає “вести героїчне життя”, цілком присвячує себе дітям, дає їм блискучу освіту, розриває зв’язок з Максимом де Трай. Ернест і його брат і сестра виховуються в бідності, але в атмосфері глибокої порядності. Гобсек нічого не дає Ернесту, оскільки вважає, що “нещастя – найкращий вчитель. В нещасті він багато чому навчиться, дізнається ціну грошам, ціну людям – чоловікам і жінкам. Нехай поплаває по хвилях паризького моря. А коли стане вправним лоцманом, ми його в капітани зробимо”.

Історія, розказана віконтесі де Гранлье Дервилем, закінчується тим, що днями Гобсек помер, і тепер весь стан переходить до Ернеста де Ресто. Він може вважатися гідним нареченим для Камілли, а крім того, виділить достатній капітал матері та сестрі з братом, щоб і вони ні в чому не мали потреби.

Дервиль розповідає про останні дні життя Гобсека. Лихвар впав у маразм. Він складирував в кімнатах свого будинку дари (хабарі), які приносили йому – кава, чай, рибу, устриці і пр. Через скупості, яка з роками стала просто неймовірною, він не продавав продукти в магазини, і все це згнило. Гобсек не палив камін, бо зберігав у золі купу золота. В книгах він ховав казначейські білети. Кімнати були захаращені дорогими речами (невикупленими закладами) – скриньками з коштовностями, вазами, картинами, книгами, гравюрами, рідкостями. Нічим Гобсек не користувався. Після кончини лихваря, Дервіль задається питанням, кому дістанеться тепер це неймовірне багатство. Перед смертю Гобсек, підкликавши його до себе, просить взяти собі все, що Дервиль захоче. Крім того, лихвар доручає Дервилю розшукати його внучату племінницю, якій він ніколи не допомагав, але яку тепер хоче забезпечити.

Тарас Шевченко Вірші для дітей про Україну, про природу, короткі, для дітей 1, 2, 3, 4 класу зібрані в цій статті.

Вірші Тараса Шевченка для дітей

СОНЦЕ ГРІЄ, ВІТЕР ВІЄ

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,

На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.

Встала весна
(Уривок із поеми “Гайдамаки”)

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…

ОЙ МАЮ, МАЮ Я ОЧЕНЯТА

Ой маю, маю я оченята,
Нікого, матінко, та оглядати,
Нікого, серденько, та оглядати!

Ой маю, маю і рученята…
Нікого, матінко, та обнімати,
Нікого, серденько, та обнімати!

Ой маю, маю і ноженята,
Та ні з ким, матінко, потанцювати,
Та ні з ким, серденько, потанцювати!
(10 червня 1859 р., Пирятин)

СВІТАЄ, КРАЙ НЕБА ПАЛАЄ

Світає, край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє;
Степи, лани мріють;
Між ярами над ставами
Верби зеленіють;
Сади рясні похилились;
Тополі на волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють в полі.
І все то те, вся країна,
Повити красою,
Зеленіє, вмивається
Ранньою росою,
Вмивається, красується,
Сонце зустрічає, ?
І нема тому почину,
І краю немає.

ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ ЧЕРВОНА КАЛИНА

Зацвіла в долині
Червона калина;
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.

Любо, любо стало!
Пташечка зраділа
I защебетала…
Почула дівчина,

І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.

Заповіт
(Уривок)

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Короткий вірш Тараса Шевченка для дітей

За сонцем хмаронька пливе

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.

Зоре моя вечірняя

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась…

І досі сниться: під горою,
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить,
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: “Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?”
І нищечком старий читає,
Перехрестившись, Отче наш.
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас,
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.

Мені тринадцятий минало
(“Уривок з “N. N” )

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

На великдень на соломі

На Великдень, на соломі
Против сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тільки
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
– Мені мати купувала.
– Мені батько справив.
– А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
– А я в попа обідала,-
Сирітка сказала.

Наша дума, наша пісня

(Уривок “До основ’яненка”)

Е вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

(Уривок із поеми “Тополя”)

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий –
Нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море
Широке синіє.

(Уривок з поеми “Катерина”)

Реве, свище завірюха.
По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.

(Уривок з поеми “Причинна”)

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

ТЕЧЕ ВОДА З-ПІД ЯВОРА

Тече вода з-під явора
Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина;

Пишається калинонька,
Явір молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю
Та по-під горою;
Хлюпощуться качаточка
По-між осокою.

А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.

Тече вода край города?
Вода, ставом стала;
Прийшло дівча воду брати, ?
Брало, заспівало.

ЧЕРВОНИЙ МІСЯЦЬ АЖ ГОРИТЬ

Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають.
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
І пугач пуга, і сова
З-під стріхи в поле вилітає,
А жаби крякають, гудуть.

“Пісня про Роланда” – найдавніша і найзнаменитіша пам’ятка французького епосу.

“Пісня про Роланда” історична основа

Вона стала відомою у 1837 році, після опублікування Оксфордського рукопису, що датувався 1770 роком. Час виникнення поеми точно не встановлений (ймовірно XI ст.), автор твору невідомий.

В основу “Пісні про Роланда” покладено реальні історичні події. Мова йде про далекі події 778 року, коли Карл Великий втрутився у міжусобиці мусульманської Іспанії. Завоювавши декілька міст, Карл обложив Сарагосу, однак через декілька тижнів був змушений зняти облогу й повернутися за Піренеї внаслідок ускладнень у власній імперії.

Баски за підтримки маврів напали у Ронсевальській ущелині на ар’єргард Карла і перебили франків, що відступали. Серед інших, за свідченням Егінхара – історіографа Карла Великого, у цьому бою загинув “Хруотланд, маркграф Бретані”, племінник короля.

Нападники втекли. Покарати їх не вдалося.

Цей історичний факт обростав розповідями учасниківочевидців, які потім стали матеріалом для створення епічних пісень. Потім ці пісні були об’єднані та оброблені одним талановитим автором. Можливо, це був освічений монах на ім’я Турольд: останні рядки поеми – “Бо пісні вже Турольдовій кінець”.

“Пісня про Роланда” – це художній твір, тому історичні події, зображені у ньому, переосмислені у зв’язку із задумом автора. Наприклад, епізодичний підхід Карла в Іспанію перетворюється на семирічну війну з “невірними” (мусульманами), у якій Карл завойовує майже всю Іспанію, окрім Сарагоси. У Сарагосі править противник Карла – вигаданий цар Марсілій. Убивають реального Роланда баски-християни, а не маври.

Такі зміни пояснюються особливістю тематики середньовічного героїчного епосу: зображення боротьби проти іноземців та іновірців за батьківщину та християнську віру.

Українською мовою “Пісню про Роланда” переклав Василь Щурат (1918 р.). На цей час це єдиний переклад твору українською мовою.

“Америка” (“Зниклий безвісти”) (Amerika (Der Verschollene)) – перший роман Франца Кафки, який залишився незакінченим.

“Америка” Кафка короткий зміст

16-річний емігрант з Європи Карл Россман прибуває на пароплаві в порт Нью-Йорка. Він заводить знайомство з кочегаром, який незадоволений умовами роботи на кораблі. Карл разом з кочегаром йде до капітана судна і там несподівано зустрічає сенатора Якоба, свого дядька, про якого майже нічого не знав.

Сенатор Якоб залишає Карла жити у себе, але після того, як Россман їде в гості за місто без дозволу дядька, той розриває відносини з ним, і Карл опиняється на вулиці майже без грошей. У готелі він зустрічає двох безробітних – Робінсона і Деламарша. Вони запрошують його йти з ними на пошуки роботи. Спочатку Карл погоджується, але потім свариться з ними і отримує роботу ліфтера в готелі “Оксиденталь”. Деякий час Карл працює там, але позбавляється місця після того, як в готель приходить п’яний Робінсон з проханням дати йому грошей.

Карл потрапляє до Деламаршу, який тепер перебуває в становищі альфонса у багатої дами Брунельди. Та хоче, щоб Карл став її слугою. Той відмовляється і хоче піти, але Деламарш силою змушує Карла залишитися. Тоді Карл вирішує залишитися на час і потім втекти.

Через якийсь час, коли Карл вже не служить Брунельді (частина, що описує його перебування при Брунельді і те, як він зумів звідти вибратися, що не дописана), йому попадається на очі оголошення про прийом працівників у Великий Театр Оклахоми. Карла приймають на посаду “технічного працівника”. Всіх прийнятих працівників садять на поїзд, який відправляється в сторону Оклахоми. На цьому рукопис обривається.

Отто фон Бісмарк цікаві факти з життя німецького державного і політичного діяча викладені в цій статті.

Отто фон Бісмарк цікаві факти

18 лютого 1871р. Отто фон Бісмарк проголосив створення Німецької імперії – Другого Рейху. Він став першим канцлером Німеччини, якого за його жорстку і цілеспрямовану політику на об’єднання німецьких земель прозвали “Залізним канцлером”.

Майбутній перший канцлер об’єднаної Німеччини з дитинства був вихований у повазі до державної служби. Батьки послали Отто до Геттінгенського університету вивчати право, однак студент Бісмарк не обтяжував себе навчанням, воліючи інший шлях пізнання життя – він любив жінок, проводив ночі за картами, багато пив.

У молодості Бісмарк був завзятим дуелянтом. Вважається, що він взяв участь у 27 дуелях, на одній з яких він отримав шрам на обличчі. Це було першим і останнім пораненням в житті майбутнього канцлера.

Відомий вислів, яке приписують Отто Фон Бісмарку: “Дружба між чоловіком і жінкою дуже слабне при настанні ночі”.

Чи знаєте ви, до якої міри не вистачало адреналіну юному канцлеру? До тієї, коли сідаєш грати в азартні ігри і все програєш.
Благо, йому вистачило розуму повідати про це своєму батьку, який і розрахувався з усіма його боргами.

Чи знаєте ви, що саме ця легендарна особистість зробила свого часу макет майбутньої карти Німеччини в тому вигляді, в якому вона існує і донині?

Цікаво й те, що Бісмарк – близький родич сім’ї Рюриковичів.

Отто фон Бісмарк, як і всі представники чоловічої статі, Любив і випити, і добре поїсти, і пограти, і пару жіночих сердець розбити. Ну а між усім цим – “зіграти” кілька битв.

Бісмарк Був послом в Росії і йому захотілося вивчити російську мову. Він найняв студента, який обіцяв за 40 занять навчити Бісмарка російській мові. Бісмарк пройшов курс від початку до кінця і став досить непогано говорити по російськи. Кожне заняття коштувало 1 рубль, але після закінчення курсу, Бісмарк заплатили студенту тільки половину, тому що студент так і не зміг пояснити що означає слово ‘нічого’.

Бісмарк був почесним громадянином багатьох німецьких міст, у тому числі Гамбурга.

Сподіваємося, що з цієї статті ви дізналися цікаві факти про Бісмарка.

Латаття біле опис для дітей може знадобитися для підготовки до уроку та написання твору. Розповідь про латаття біле та цікаві факти про латання зроблять ваш твір інформативним.

Опис латаття

Латаття біле – багаторічна водна рослина. Його іноді ще називають водяна лілія. Латаття притягує до себе неповторною красою. Єдина рослина, яка мільйони років без будь-яких морфологічних змін існує у флорі України.

Зростає у водоймах зі стоячою і повільно проточною водою, глибиною до 2 м. Темно-зелене листя, яке плаває на поверхні води, у вигляді великого сердечка, прикрашене білою, чарівною квіткою, яка має добре відчутний, ніжний аромат. Складається квітка латаття з безлічі зовнішніх і внутрішніх білосніжних пелюсток. Зовнішні пелюстки за своїми розмірами трохи більші своїх внутрішніх побратимів. В середині квітки знаходиться рильце, що представляє собою оранжевого кольору коло з вихідними в різні боки променями.

Все листя і квітка закріплені на пружному стеблі, яке тягнеться від підводного кореня до поверхні води. Це стебло таке міцне, що не дозволяє навіть сильному вітру зірвати латаття зі свого місця.

Квітки на ніч ховаються у воду, але тільки-но зійде сонце, вони спливають на поверхню у вигляді великих овальних бутонів, які через деякий час поволі розкриваються у білосніжні квітки.

Розмножується латаття насінням, що дозріває під водою і кореневих розгалуженнях. Після дозрівання насіння спливає на поверхню.

Річки, озера і ставки є постійним середовищем існування цієї прекрасної квітки, але варто також пам’ятати, що біле латаття не любить швидких течій, тому зустріти його можна тільки на “тихій” воді.

На превеликий жаль кількість казкової німфеї стає все менше і менше, а відбувається це через забруднення і пересихання водойм. У зв’язку з цим біле латаття в багатьох країнах занесено в Червону книгу як зникаючий вид і охороняється законом.

Мало хто знає, що німфея може передбачати погоду. Так, наприклад, якщо вдень квітки латаття напівзакриті, або закриті повністю – наближається дощ.

Аналіз вірша Т. Шевченка ” Причинна ” – тема, ідея, жанр, сюжет і композиція, художні засоби.

Шевченко “Причинна” аналіз

Тема: розповідь про вірне кохання, розлуку і трагічну смерть закоханих.

Ідея: возвеличення щирого почуття кохання і водночас засудження жорстокого і злого світу, де неможливо зберегти сильні, чисті, справжні почуття.

Основна думка: людина, яка здатна сильно й істинно проявляти кохання, відданість, вірність, приречена на трагічний кінець.

Жанр: романтична балада.

Автор, реформуючи цей жанр, змінює традиційну ідейно-тематичну структуру твору: поряд із елементами фантастичного зображено реальних людей, їх реальні дії. Значно розширені межі поетики твору, більше використано засобів художньої виразності. Тому припускають, що “Причинна” за жанровою специфікою дуже близька до соціально-побутової поеми.

Віршування твору “Причинна”

“Причинна” близька до народних пісень із погляду ритміки вірша. Поет вільно володіє коломийковим ритмом (4 + 4 + 6 складів з цезурою (паузою) після восьмого складу: В таку добу під горою, / Біля того гаю…), силабічним і тонічним віршем. При зміні настрою і характеру розповіді він змінює і ритмічну структуру вірша. Чотиристопний ямб на початку балади “Реве та стогне…”) змінюється далі коломийковим розміром (“В таку добу під горою…”), а потім амфібрахієм (“Така її доля…”), потім знову ямбом, коломийковим ритмом і т. д. поет глибоко і тонко відчував залежність мелодійності поезії від її змісту.

Особливості назви твору

Причинна – жінка, яка втратила психічну рівновагу внаслідок того, що їй, за давніми народними уявленнями, “щось пороблено”, в даному разі – ворожкою.

Сюжет “Причинної”

Сюжет твору простий, дуже близький до народної творчості. Молода дівчина покохала козака, а той поїхав на чужину й довго не вертався. На її думку, хлопець загинув. Але героїня-сирота настільки сильно переживає цю розлуку й чекання, що стає “причинною”, втрачає розум. Винними в цьому вважаються “злі люди” (ворожка, яка зачарувала дівчину, щоб та менше тужила. Дівчина, зачарована, уночі гуляє берегом Дніпра (“Реве та стогне Дніпр широкий”) і оплакує смерть свого коханого. У сюжет твору майстерно вплетені психологізовані пейзажні картини. Природа наче ілюструє, відгукується на зміни настрою героїні балади. Із води виходять на місяці погрітись русалоньки – то нехрещені діти і дівчата. Вони побачили сновиду, яка на дубі виглядала коханого, почекали, коли та спуститься і залоскотали її насмерть. Аж на світанку повертається коханий козак, він бачить під дубом дівчину свою мертву й вбиває себе. Люди їх знаходять і ховають.

Композиція “Причинна”

Експозиція: пролог, знайомство з дівчиною, яка під впливом ворожіння стала причинною.

Зав’язка: очікування героїнею коханого козака, що обіцяв повернутися до неї з походу.

Кульмінація: смерть героїв.

Розв’язка: епілог (поховання закоханих).

“Причинна” ідейно-художній аналіз

У баладі виявилося багатство поетичної мови Т. Шевченка, різноманітність художніх засобів, зокрема ритміки вірша. Для зображення у творі явищ дійсності автор широко використав народнопісенні засоби, зокрема епітети фольклорного походження: “синє море”, “біле тіло”, “козаченько молоденький”, “біле личко”, “гай темний”, “Дніпро широкий”, “чисте поле”, “дуб кучерявий” та ін. Зустрічаються також фольклорного походження пестливі назви: “козаченько”, “русалонька”, “слізоньки”, “дівчинонька” та порівняння: “з уст – ні пари”, “кругом, як в усі, все мовчить”. Все це свідчить про те, що поет широко і творчо використав скарби живої розмовної української мови.

Новаторство твору.

Новим у жанрі балади були ліричні відступи, у яких Т. Шевченко виявив своє ставлення до героїв твору, до зображуваних подій. Українська поезія до митця не зазнала такої безпосередності почуттів, щирості, непідробленості, такого яскравого вираження народних уявлень. Поет не тільки співчуває скривдженим, але й заступається за них, викликає глибоке співчуття до них у читачів.

Фантастичне поруч із реальним у поезії “Причинна”

У баладі “Причинна” є явища реальні та фантастичні. Твір споріднюється не з фантастикою поетів-романтиків, відірваною від життя, а з фантастикою фольклорною, народною, яку так майстерно ще до Шевченка використовував у своїй творчості М. Гоголь. Так, з води серед ночі виходять русалки – і тут потрібна не вітряна ніч, а навпаки, спокійна, місячна, така, яка буває в “русалчин тиждень”, коли літо вступає у свої права, а земля і вода набувають найбільшої сили і все навкруги – гаї, луки, поля – буйно зеленіє. За народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю. Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, вони виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле й знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибінь. На голові у кожної русалки – вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілій. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть у своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви.

Серед русалок є й лоскотниці – це душі дівчат, що померли зимою, вони з’являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них. Також вважають, що русалки – померлі нехрещені діти, іноді цих істот називають “дніпровими дівчатами”.