Blog

Михайль Семенко біографія скорочено викладена в цій статті.

Михайль Семенко коротка біографія

Михайль Семенко ( Михайло Васильович Семенко ) – поет доби Розстріляного відродження; основоположник і теоретик українського футуризму

Народився 31 грудня 1892 року в селі Кибинці на Полтавщині в сім’ї волосного писаря. Його мати була письменницею – Марія Проскурівна.

Середню освіту він здобув у реальному училищі

Навчався у Психо-Неврологічному Інституті в Петербурзі, одночасно навчався в консерваторії по класу скрипки. З початком Першої світової війни він покинув навчання, бо був мобілізований. Три роки провів на Владивостоці.
Писати почав ще під час навчання. Перша збірка “Prelude” вийшла 1913 року. Згодом Семенко захопився мистецькими ідеями футуризм.

Восени 1917 року поет повертається з Далекого Сходу на Україну, де його захоплюють буремні революційні події. Семенко приймає активну участь у літературному русі, у Києві 1918 року виходять його збірки “П’єро задається”, “П’єро кохає”, “Дев’ять поем”.

У 1919 – виходять збірки “П’єро мертвопетлює”, “Bloc-notes” і “В садах безрозних”

Семенко виступив також організатором футуристичного руху. Він проголосив творення літератури майбутнього, яка, має зруйнувати застарілі культурні стереотипи і привнести в суспільну свідомість апологію техніки та урбанізму. Поет вважав, що “мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму”-, пішло хибним шляхом, відтак слід з уламків старого мистецтва конструювати нове, яке б відповідало вимогам нових часів.
Прагнучи поширювати свої ідеї, Семенко бере участь у виданні -“Універсального журналу”, журналів “Фламінго”, “Нова генерація” та ін. Він організовує літературні групи “Ударна група поетів-футуристів”, “Аспанфут” (“Асоціація панфутуристів”), “Нова генерація”.

1924 року виходить Семенкова збірка “Кобзар” (назвою автор натякав на негативне ставлення до літературної традиції XIX століття, символом якої була поезія Шевченка ). З’являються нові книжки: “Степ” (1927), “Маруся Богуславка” (1927), “Малий Кобзар і нові вірші” (1928).
Із посиленням ідеологічного тиску на українське культурне життя Семенко поступово відходить від активної літературної діяльності.

1934 року він стає членом Спілки письменників України.
У квітні 1937 року Семенка заарештували, висунувши йому фальшиві обвинувачення.

23 жовтня 1937 року поета розстріляли.

“Собор” Олесь Гончар короткий зміст можна прочитати за 30 хвилин.

“Собор” Гончар детальний переказ

І розділ “Собор” скорочено

Селище Зачіплянка своєю історією сягає в козацькі часи. На той час місцеві майстри виготовляли січовикам списи для захисту від ворогів.

Нині на Зачіплянці живуть металурги, тому з вікон будинків завжди видно заграви домен, а в повітрі відчувається гар від розпечених шлаків. Ще одна особливість селища – старий собор, який зберігає безліч людських таємниць.

Коли Микола Баглай, студент металургійного інституту, увечері повертається додому, то завжди зупиняється біля собору, милується величавою спорудою. Юнак певен, що коли-небудь інопланетяни “…далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть… собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!”

Він дуже любить свою Зачіплянку, бо в ній гармонійно поєднані природа і людина. “І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти…” Є в Миколи брат Іван, який знаходиться у відрядженні в Індії, якого так чекає кохана дружина Вірунька. Тільки-но одружившись, Іван зробив біля двору лавку, щоб сидіти увечері з молодою дружиною. На цій лавці любив уночі лежати Микола, дивитись на зорі, мріяти і співати. Хлопця непокоїть доля собору, переживає, щоб споруду не зруйнували. Віруньку турбує, коли приїде її Іван. Вона увесь час згадує, як Іван приїжджав до неї в село, коли вона працювала дояркою ще до одруження, як він вільний час використовував для охорони порядку у парку разом з іншими дружинниками. А коли чоловік поїхав у відрядження, Вірунька теж записалась у дружинниці, хоча і дуже втомлювалась на роботі, адже працює на заводі машиністом крану.

Сусід Віруньки, Ягор Катратий, недавно вийшов на пенсію. Все життя відпрацювавши на заводі, він не міг всидіти на місці. Спочатку ходив по оселях, встановлював парове опалення та крив дахи шифером, а потім влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно у Ягора оселилась красуня племінниця, що зветься Єлькою. Нікому з місцевих хлопців ще не вдалось з нею познайомитись. Одного разу Микола опинився біля Ягорового садка на старому цвинтарі, замислився над долею предків, похованих тут, які теж були металургами, які увіковічили себе списами, виготовляючи їх для запорожців. Предки Миколи жили для людей так само, як і козаки, що залишили по собі собор – шедевр запорізького зодчества. До Миколи доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками.

Миколі Баглаю судилося народитися у важкі роки… Йшла війна, навколо – постріли і вибухи. Поранений солдат, пробігаючи повз окопчик, побачив жінку з щойно народженою дитиною, яка благала допомоги. Заюшений кров’ю, солдат побіг у соняшники, покликав на допомогу, і до породіллі прибігла баба Шпачиха, прийняла новонародженого нащадка металургів Баглаїв.

Тепер, дорослий вже, Микола не вміщається на ліжку. Показував якось своїй матері під мікроскопом пилюжинку заводського диму, з яким треба боротись, щоб повітря над Зачіплянкою було чистим. Не байдужа юнакові доля свого краю. Щоранку Микола бігає до саги, готується до спартакіади. Одного ранку хотів заговорити з Ягором Катратим, який рибалив, але в того був поганий настрій – не клювали карасі. Коли в Катратого настрій хороший, то він розкаже про те, як колись сталь варили. Микола увесь час потайки поглядає за Ягоровою садибкою, хоче когось там побачити навіть тоді, коли вся Зачіплянка прикута до свого улюбленого видовища – польоту голубів над собором.

3 розділ “Собор” скорочено

Єлька з самого дитинства звикла бачити цей собор зі свого села Вовчуги, але не весь, а тільки вершечки, які яскраво переливались від сонячного проміння. Цей собор був для неї мрією з тих пір, як почула про нього від матері, адже та ще дитиною ходила на богомілля.

Єлька виростала при фермі, де працювала мати, а батька ніколи не знала. У часи війни мати познайомилась з солдатом, який залишив пам’ять про себе, коротке кохання – Єльку, яку ніколи не бачив. Дівчинка росла мовчазною і здичавілою. Але наділила її природа гарною вродою, добрим серцем, гордим характером.

Одного разу у Вовчуги приїхав з міста молодий лектор читати лекцію про кохання. Але лекція була такою сухою і невдалою, що Єльці стало обурливо, адже вона так мріяла про справжнє кохання. А коли лектор пішов проводжати Єльку, вона грубо відштовхнула його обійми: “Гетьте! Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших!” За Єлькою впадав ще один хлопець з механізаторів, але він служить в армії. А лист, одержаний дівчиною, зовсім відштовхнув її від хлопця не лише через жахливу граматику, а й через те, що крім харчування на своїй службі він ні про що більше не писав. Вона на його листи не відповідала.

На роботі Єльці було добре особливо тоді, коли замінили завфермою. Замість п’янички поставили колишнього бригадира, який лагідно ставився до дівчат. Але навесні Єльку спіткало велике горе. На глинищі привалило матір, і дівчина залишилась сиротою. Всі в селі їй співчували. На похорони приїхав материн брат Ягор, запропонував перебратись у місто, сказав, що його дім для неї завжди відкритий. Але дівчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити. Треба було самій дбати про себе.

Одного разу дівчата гуртом поїхали до міста по комбікорм. Склад комбікорму знаходився у соборі. А оскільки комірник з’явився аж надвечір, то довелось чекати ранку. Дівчата пішли ночувати до своєї землячки Вірки, яка тут замужем за сталеваром Іваном, кликали Єльку з собою, але вона пішла до дядька Ягора. Дядька дома, на жаль, не було. Дівчина змушена була повернутись до собору. Там, на майдані, стояла їхня вантажівка.

Бригадир із шофером купили оселедець, хлібину і пляшку. До вечері запросили і Єльку. Вона теж випила, її розморило. Шофер кудись зник, а Єлька лягла спати під брезент у кузів. Надворі розгулявся вітер, під брезентом опинився і бригадир, спочатку співчував Єльці, що вона осиротіла, потім щось почав нашіптувати про кохання,- і дівчина довірилась йому.

Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду. Всі завантажували мішки комбікормом, а коли треба було їх виносити з собору, Єлька відмовилась. За нею і всі дівчата, бо не жіноча це справа – підіймати кількапудові лантухи.

Перед від’їздом Єлька ще раз навідалась до дядька Ягора, але він так і не з’явився.

У селі для Єльки настало нестерпне життя. Бригадирова дружина не давала дівчині спокою, увесь час ображала, принижувала. Бригадив спробував ще раз підкотитись до дівчини – одержав ляпаса. Згодом він виїхав з села, спочатку в сусідній радгосп, а потім – на шахти західного Донбасу. Через півроку бригадир прислав Єльці листа, кликав на шахти, але дівчині він був осоружним і брудним. Його дружина зовсім знесамовитіла, почала пускати плітки про дівчину. Дійшло до того, що матері стерегли від Єльки своїх синів. Зазнавши стільки кривд і образ, дівчина зовсім зневірилась у людях.

Кілька разів дівчина просила в голови колгоспу довідку на виїзд, але він не давав. Селу були потрібні Єльчині робочі руки, а людям було байдуже до її одинокої душі, до її проблем. Ставши свідком чергового галасу, де знов “перемивали їй кісточки”, дівчина не витримала і вдосвіта подалась до міста.

4 розділ “Собор” скорочено

Так Єлька опинилась у свого дядька Ягора на Зачіплянці. Хоч племінниця і сказала, що збирається вступати до технікуму, дядько здогадався, що документів у неї немає. Але після смерті дружини Ягорові було дуже

Самотньо, і він був радий племінниці. їй сподобалось у дядька. До того ж у містечку було дуже гарно – все поринало в садах. І люди живуть дуже відкрито – всі про всіх все знають, спілкуються, все доброзичливо. Для Єльки ніби відкрився новий світ. Тут дуже багато молоді, яка гуртується біля двору Баглаїв, або трохи далі – Орлянченків. Але дядькові не подобалось, що дівчина задивлялась в той бік, бо була не прописана. Єдина її дорога – до Дніпра, де дядько засвічує бакени.

Дядькове минуле було для Єльки загадковим. Ще змалку знала про материних братів. Один пішов до червоних і загинув на Перекопі, другий, Ягор, підлітком опинився у Махна. Все життя Ягор працював на металургійному заводі, давно вже реабілітований, а згадувати про юність не любив. Але Єлька наважилась розпитати. Дядько не образився, розповів про криваві рейди. Того вечора вони засиділись у човні. І до них завітали гості, напросились прийти невдовзі на юшку, бо ніхто не вмів її так варити, як Ягор Катратий. Прибульці своїми безтактними розмовами і поведінкою тільки зіпсували настрій. Єлька з дядьком Ягором вертались мовчки і бачили, як на велосипедах їхали зачіплянці на нічну зміну.

5 розділ “Собор” скорочено

На одному важливому засіданні обговорювали долю собору. Володимир Лобода, син славетного металурга Ізота Лободи, представляв на цьому засіданні Зачіплянку. Коли відзначалось 300-річчя Переяславської ради, треба було ремонтувати собор як пам’ятку архітектури XVIII сторіччя. Володимир, який був тоді на комсомольській роботі, запропонував взяти собор у риштовання. Так і стояв, ніби полатаний, аж доки воно само від часу не осунулось. Здавалось, доля такої величної споруди була для зачіплянців байдужою. Але ні! Відразу після засідання жителька містечка Шпачиха підійшла до Володьки з проханням захистити зачіплянських кіз. Вони, мовляв, з’їдать весь білий хліб міста, і тому їх заборонено тримати. Щоб заспокоїти жінку, Лобода вирішив порадувати її звісткою про рішення на засіданні – відкрити базар на місці собору. Своїм обуренням вона довела, що їй не байдужа доля історії свого краю, свого народу. Цей протест є ніби маленьким захистом від посягань навіки знищити оті “голубі маківки собору”.

Увечері Володька завітав на Зачіплянку, ненадовго затримався біля Віруньчиного двору, потім поїхав до Ягора Катратого. Лобода товаришував з Іваном Баглаєм. Коли у Віруньки й Івана народився первісток, то сам напросився кумувати.

Особисте життя Володьки не склалось – дружина його покинула через рік після одруження. Проте Володька встиг отримати нову квартиру, переманив туди жити старого батька. А коли дружини не стало, то син – холостяк відправив батька у Будинок металургів.

І хоча Володька не цурався зачіплянців, був серед них своїм, Микола Баглай називав Лободу батькопродавцем.

Цього разу Ягорові гості, поставивши “Москвича” за сараєм, мовчки сьорбали юшку. Вірунька дивувалась, чого це Лобода не дозволив своєму батькові чаркуватись з колишнім махновцем Катратим, а сам їздить до старого.

6 розділ “Собор” скорочено

Вночі собор молодшає, адже в темряві не видно на ньому позначок часу. У війну зупинялись біля нього і італійці, і німці. Колись тут напали на німецький обоз зачіплянські підпільники. Серед них був і син Шпачихи. Тоді загинуло багато молоді.

Про них часто думали Микола Баглай і його друг Роман Орлянченко. Роман поділився з другом, що переходить на іншу роботу, а Микола застеріг друга від кар’єризму, щоб той не став схожим на Володьку Лободу.

Поговоривши з Ромкою і з Вірунькою, Микола пішов до саги. Він часто згадував Ягорову племінницю. Вона запала в душу хлопцеві не лише своєю вродою, а і поглядом, який виказував внутрішню силу і надійну душу.

Блукаючи Зачіплянкою, Микола підійшов до юшкоїдів. Дошкульними словами висловив бюрократам, Володьці і новому рибінспекторові, все, що про них думав, адже обидва говорили про високі матерії, а вели принизливе життя. А цього Микола Баглай не міг терпіти.

Потім обидва юшкоїди сіли в машину і поїхали, але зупинились біля собору.

Володька скаржився, що собор “псує йому нерви”. Рибінспектор запропонував Володьці звернутись до саперів і знищити собор.

Проте споруда вважалась пам’яткою архітектури. Про це свідчила табличка, яку п’яні молодики, Володька і рибінспектор, зірвали із собору.

7 розділ “Собор” скорочено

Несподівано приїхав на Зачіплянку Єльчин голова колгоспу, розпитував про Олену Чечіль. Вона встигла втекти і сховатися в бур’янах на кладовищі. Дядько Ягор спочатку не хотів розмовляти з головою, але той зумів знайти підхіддо старого металурга, розпитуючи про господарство, розповідаючи про врожаї свого колгоспу. Коли дійшла мова до Єльки, то Ягор дізнався, що дівчину в селі знеславили. Боляче було Ягору за долю племінниці. Але Єльці було приємно вже від того, що хоч хтось у цьому світі жалів її.

Одного разу дядько Ягор дав їй грошей, щоб сходила в кіно, і дівчина пішла в парк на денний сеанс. По дорозі зупинялась біля інститутів і технікумів, але для вступу необхідні були документи, яких у неї не було.

Після перегляду фільму Єлька вийшла смутна. Фільм був про кохання, але в її уяві кохання мало бути іншим. “Як на Єльчину вдачу, то коли вже любов, так щоб із вогнем, без оглядок, без стриму, а тоді що буде… Хотіла

Б жити палахким до нестями життям, коли люди згоряють від щастя, коли з любові поезія родиться… І хоч опеклася, так і не зазнавши кохання, але певна була, що воно є, сама про таке колись мріяла у ті весняні свої ночі, брунькуючі ночі-квітнівки…”

Аяе щось підказувало, що все це не для неї. Хоча й знала, що не даремно їздить Володька Лобода і робить компліменти. В інших обставинах вона на нього і уваги б не звернула, а тут змушена слухати. Та й дядько Ягор натякає на те, що їй потрібна надійна підтримка в житті.

Недалеко від кінотеатру знаходився музей, де було безліч експонатів з козацьких часів, деякі речі недавнього минулого. Єлька побачила вагонетку. Можливо, саме таку ганяв на домнах її дядько Ягор у дні своєї юності. А значить, і його праця багато значить для нащадків.

Відвідини музею трішки додали дівчині настрою. Проходячи проспектом повз нові будинки, вона згадала розповідь Лободи про його квартиру, яка потребує жіночих рук, але знову постає проблема з документами, яких у неї немає. А Володька міг би швидко все влаштувати.

Дядько наказав Єльці не баритись і поспішати прямо до бакенів. Вона подумала, що там є для неї робота. Але побачила гостей – Володьку Лободу з друзями, які чекали на неї. Компанія ласувала пивом з раками, пригостили і Єльку. Вона залюбки приймала це частування, бо їй приділяли тут найбільше уваги. Розуміла натяки приятелів на майбутній шлюб. За нею ніхто так не упадав. Вона пожалкувала, що буря не дала можливості покататись на човні. Настрій все-таки поступово псувався, бо навідалась до дядька Ягора квартальна, вимагала будинкову книгу. їй теж, мабуть, небайдуже, що його племінниця не прописана. .

8 розділ “Собор” скорочено

На ранок наступного дня на Зачіплянці зчинився переполох – викрадено було табличку з собору. Та чавунна табличка була неначе головним документом споруди, її охоронною грамотою.

Першим дізнався про це двоюрідний брат Володьки Лободи сліпий Костя, колишній танкіст. Він проводжав свою дружину Наталку на роботу, яка і помітила пропажу. Костя розлютився, бо цей собор був згадкою про його юність і дитинство, коли був ще зрячим. Про це сповістили Віруньці, адже вона була членом парткому. А оскільки собор був у підпорядкуванні Лободи, то довелось направитись до нього на прийом.

У Лободи був хтось із начальства, у якого Володька намагався випитати ставлення до собору. А оскільки розмова велась в присутності гостя, то Лобода пообіцяв Віруньці розібратись. Жінка відчула нещирість у його голосі, це її насторожило. Обвівши поглядом кабінет, вона побачила за шафою табличку, прикриту паперами.

Невдовзі Вірунька сиділа у приймальні секретаря обкому.

9 розділ “Собор” скорочено

Того дня всі жителі Зачіплянки були знервовані, бо кожного турбувала доля собору. До того ж, з’явились халтурники-реставратори, що колись брали споруду в риштовання, але робіт так і не вели. Біля собору зібрався цілий гурт людей, серед яких був учитель Хома Романович. Свого часу він побував в Магадані за те, що дуже запально розповідав своїм учням про долю собору.

Після зруйнування Січі запорожці заснували в плавнях монастир, замість шабель взяли в руки книги. Але вирішили залишити по собі згадку – збудувати собор, який би нагадував про козацьку волю і непокору.

Але будівничого не було, тоді викликався місцевий підліток, який через три дні зробив собор з очеретини. Розповідав, що саме таким йому собор приснився. Очеретяний макет сподобався козакам. Скликали раду і ухвалили будівництво. Тепер учитель нікому більше не переповідає історію споруди, хіба що найулюбленішому своєму учневі Миколі. Баглаєві. Вважає, що Микола – “юнак – чистий думками і непорочний діями. Колись він ще прославить нашу Зачіплянку, згадаєте моє слово…”

Під час громадянської війни махновці вподобали великий дзвін і повезли його в Гуляйполе. Але по дорозі вози проломилися, і дзвін у плавнях шубовснув у воду. Сім днів гув, поки дістався дна. Старожили і досі показують місце, до потонув дзвін. І ось тепер вони з молодим поколінням зібрались біля собору. Старі бабусі приїхали здалеку до храму, бо до них дійшла чутка, що собор відкривають. А Шпачиха вирішила збирати підписи на захист собору.

Микола Баглай нічого не говорив. Йому було несказанно приємно, що люди врешті-решт вирішили відстояти незалежність історичної споруди.

І0 розділ “Собор” скорочено

Володька Лобода зовсім не злякався Віруньки, бо в нього був покровитель у вищестоящій інстанції. Цей покровитель ледве не позбавився посади через те, що його дружина охрестила дітей. Тому все, що стосувалось релігії, було йому ворожим.

У вихідний день Володька вирішив поїхати на Скарбне відпочити, покупатись і провідати батька. З батьком він хотів порадитись з приводу свого одруження, бо хотілось мати успіхи не тільки на роботі, а й бути щасливим. Вважав, що йому слід бути ближче до народу, і поїхав автобусом. Протягом усієї поїздки за вікном можна було бачити собор. І виглядав цей собор таким красивим і величним, що Володька мимоволі задивлявся на нього. Особливість споруди – її розташування. Собор видно було з усіх боків на дуже велику відстань.

На Скарбному було багато відпочиваючих. Володьку всі впізнавали, всі гукали до гурту. Він підсів до сім’ї воєнкома. Лободу пригостили, навіть

Коньяку запропонували. Але самі господарі не пили, і гість змушений був відмовитись. Син воєнкома недоброзичливо відгукнувся з приводу ставлення до собору і пішов до молоді разом з Миколою Баглаєм.

Лобода нарешті із зіпсованим настроєм вирушив провідати батька.

11 розділ “Собор” скорочено

Будинок металургів розташувався у мальовничій місцевості, нагадував санаторій. Спека повиганяла пенсіонерів із задушливих приміщень у затінок. На території санаторію знаходилось підсобне господарство, і кожен бажаючий міг знайти собі роботу до душі. Володька привітався з директором, і той повів Лободу на огляд території, неначе перевіряючого.

Через певний час прийшов і старий Лобода, але дізнавшись, що приїхав син, розлютився. Ізот Іванович привселюдно відмовився від сина, сказав, що сини загинули у війну, а Володька – не син, якщо віддав батька в богодільню. “Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі! Нема в тебе батька! Віднині й повіки! Відщепок ти! Геть із моїх очей!” – виніс вирок старий. Володька, зрозумівши, що це прокляття, швидко опинився за ворітьми. Але не батькового осуду злякався молодий Лобода, а того, що сцена відбулась в присутності свідків, і це могло завадити його авторитетові.

12 розділ “Собор” скорочено

Сім’я воєнкома поверталася з відпочинку. За кермом сидів син, молодий архітектор, міцний парубок. У цій місцевості всі хлопці – красені, всі дужі і міцні, не дивлячись на те, що дихають таким жахливим повітрям. Можливо, це тому, що предки цих юнаків – козаки. Колись, виряджаючи юнака у козацьке військо, на майдан до собору сходилась рідня, а козак обіцяв коханій дівчині привезти стільки шовку та стрічок, щоб вистачило від найвищої бані собору до землі. Збереглися козацькі звичаї на цій землі: гуртом проводжають кожного юнака в армію, а руку, як нареченому, хусткою перев’язують.

Воєнком був родом з півночі Росії. Там теж було безліч соборів і монастирів. В одному з таких монастирів, у підземеллі, сидів закутий у ланцюги останній кошовий Запорізької Січі Калнишевський. Двадцять п’ять років заточення в нелюдських умовах не зламали лицаря. Він дожив до ста тринадцяти літ.

У роки воєнкомової юності жила в молодих серцях руйнівна сила. Але воєнком не руйнував соловецьких храмів, поїхав навчатись в артилерійське училище.

По-справжньому він зрозумів красу цих пам’яток архітектури на фронті, коли воював у цих козацьких краях. Тоді, надивившись фашистських руйнувань, наші воїни намагались врятувати будь-яку споруду, не кажучи вже про таку красу, як цей собор. Можливо тому, що по-новому відкрилась воєнкомові архітектурна довершеність собору, він і сина вивчив на архітектора.

Батьки пишаються, що виростили небайдужу людину. Син живе в іншому місті. Коли приїздить у відпустку, їхня квартира стає осередком молоді.

Недавно, відвідавши Карпати, син приїхав дуже схвильованим. Підчас дослідження дерев’яної архітектури на власні очі бачив, як учні і вчитель розбирали на дрова дерев’яну церкву. А коли приїхав до батьків, то і тутешні новини його не радують. Пригнічує юнака думка про загрозу знищення козацького собору. Батько пообіцяв, що піде до вищого начальства заступатися за собор. Один раз він вже рятував його у війну, піде рятувати і зараз.

Син заспокоївся і почав вдивлятися в архітектуру свого міста, яке увібрало в себе і дух старовини, і ознаки сучасності. І хоча ця сучасність являє собою високі будники з безліччю однакових безликих квартир з низькими стелями, молодий архітектор любить своє місто, бо тут він ріс, тут його найкращі друзі, його батьки.

13 розділ “Собор” скорочено

Табличка з’явилась на соборі так само раптово, як і зникла. Проте довелось-таки Лободі побувати у першого секретаря обкому на прийомі. Сам перший секретар розпочинав свій трудовий шлях на цьому ж металургійному. З війни повернувся генералом, потім працював секретарем сусідньої області, аж доки не перевели сюди.

Спочатку спитав у Лободи про батька, потім розповів про те, що саме Ізот Лобода і Ягор Катратий врятували від переплавки в роки війни величезну скульптуру Титана – уособлення трудової доблесті металургів. А на пропозицію Володьки позбутися собору секретар відповів несподівано: “А всі ж ми козацькі діти”. І все. Козацькі діти. Розумій, як хочеш… Собор – це витвір рук людських, це витвір мистецтва для всіх поколінь, який треба зберегти.

А в хаті Ягора Шпачиха вмовляє Єльку дати згоду вийти заміж за Во-лодьку. Не хочеться Єльці єднати свою долю з нелюбом, та, мабуть, при-йдеться. Дільничний інспектор навідався недавно цікавитись пропискою та її життям. При появі Володьки з’явилась якась надія на краще, бо він намагався заспокоїти, все владнати. А після його від’їзду дядько Ягор продовжив розмову про заміжжя. Єльці було прикро, але виходу для себе вона не бачила. До того ж, Микола Баглай, який припав їй до серця, кудись від’їхав. А Єльці хотілося кохати, бути коханою. Для себе вона вбачала щось символічне у зустрічі зі стадом худоби, яку з далеких районів вели на бойню. Тварини “мовби зневажаючи на те, що їх жде, якось майже погірдно несуть на бойню, під молотки, свою круторогу волю, степове життя”.

14 розділ “Собор” скорочено

Вірунька дуже сумувала за заводськими гудками. Здавалось, що вони співали, коли одружились Вірунька та Іван Баглай. Любила вона. Зачіплянку за те, що шанували тут народні звичаї. На весіллі в молодої пари відгуляло півзаводу. На завершення батьків викупали в Дніпрі, щоб молодим краще жилось. А молоді і справді були щасливі. Хоч і гаряча натура в Івана Баглая, проте дружину свою він кохає, ніколи не кривдить, і дітей навчає шанувати матір. Коли Івана послали в Індію, вся Зачіплянка вийшла його проводжати.

Оскільки стара Баглаїха занедужала, то Вірунька попросила приглянути за дітьми сусідку Лесю Хомівну. Вся Зачіплянка знала про кохання Лесі-фронтовички і комбата, який наприкінці війни загинув у Польщі. А свою таємницю вчителька Леся Хомівна довірила лише своїй молодшій подрузі Віруньці. Після війни подружилась вона з молодим вихователем із ремісничого. Але одного разу він безтактно згадав її перше кохання, і вона не вибачила цього. Тому в житті Лесі-фронтовички залишились лише спогади і її учні.

У Віруньки залишились свої, дитячі спогади про війну. її мати, як і інші жінки, ходила до найстрашніших концтаборів, викуповували у німців за самогон своїх чоловіків. Віруньчина мати привезла в село свого коханого ледь живим, довго його визволяла з пазурів смерті. Коли батько приходив до тями, він гладив донечку по голівці. Потім німці відступали і спалили село; від їхньої хати залишилась лише піч з намальованими півниками.

Батько помалу одужував і невдовзі з іншими чоловіками марширував на толоці, вдруге мобілізований. Однієї ночі, не сповістивши сім’ям, чоловіків відправили на фронт. Діти, не заставши батьків на толоці, потайки від матерів побігли їх наздоганяти. Дійшовши до Дніпра, побачили на другому березі, поритому снарядами, щось розкидане,- і вжахнулись – то лежали мертві їх батьки у цивільному одязі, бо їх так і не встигли переодягти.

15 розділ “Собор” скорочено

Єлька ніколи не лягала відпочивати вдень, аж ось заснула і побачила страшний сон: неначе від повені розлилася велика вода, а вона перейшла через цю воду на заборонену територію; схопив її собака – і не відпускає. Єлька зрозуміла, що назад вороття немає – і прокинулась.

А тим часом дядько Ягор скликав сусідів на юшку. Ніхто не знав з якої нагоди, всі відмовлялись. Відмовились і Вірунька з Лесею Хомівною. Одна сказала, що без чоловіка на гулянку не піде, друга відмовилась, бо не хотіла сидіти з юшкою дами за одним столом. А Роман Орлянченко зразу здогадався, що вечеря з приводу заручин, і пошкодував, що Микола Баглай поїхав на спортивні змагання.

Єлька не могла зрозуміти, чому Шпачиха і ще якісь жінки метушаться біля столу. А коли здогадалась, то вирішила тікати, почала похапцем збирати свої речі. Тож, коли увійшов Ягор, дівчина почала кидати йому в обличчя звинувачення. Але дядько почав умовляти дівчину. Єлька розуміла, що він турбується про її долю, бажає, щоб не була самотньою, щоб якось влаштувала своє життя. їй стало шкода і себе, і дядькові самотності; вона дала волю сльозам, але увечері вийшла до столу заспокоєна.

16 розділ “Собор” скорочено

Єлька сиділа за столом така сувора, що Лобода, знаходячись поруч, боявся випадково торкнутися її. Тільки запобігливо пропонував страви. Але дівчина була неприступною і навіть не дивилась в його бік. Вечірка видалась понурою. Дехто з сусідів просто заходив повечеряти після зміни, щоб дома не завдавати клопоту сім’ї. Володька попросив Ромцю Орлянченка принести магнітофон, бо в Катратого не було музики. Але замість Орлянченка з’явився Микола Баглай і викликав Єльку з-за столу. Дівчина, не задумуючись, вийшла до нього. Тоді всі полегшено зітхнули, бо зрозуміли: якщо ті двоє вийшли і не з’являються, то між ними справжнє почуття.

Лобода вийшов із-за столу і зник у садку. Вечеря без нього повеселішала, навіть Вірунька прибігла. Катратий так розвеселився, що запропонував різати до столу гусей. Гуляння продовжувалось.

17 розділ “Собор” скорочено

Єлька і Микола цілу ніч блукали Зачіплянкою. Над селищем рожевіло небо, бо поруч були заводи, що червоніли загравами і сіріли бурими димами. Побували вони і біля саги, і біля редуту, що залишився з років війни. Обоє вони – діти війни. Але його батько загинув, а її – невідомо. Може, десь живе і не знає, що є в нього красуня-донька.

Микола розповідав дівчині про свій винахід, про змагання з веслування. Стільки ніжності було в його голосі, у його руці, коли брав Єльку за руку. І тоді дівчина збагнула, що саме таким має бути справжнє кохання: “Я знаю, знаю віднині, кохання – це ніжність і чистота! Ніжність, що дужча за смерть!” Єлька хотіла розповісти Миколі все про себе, але, дивлячись на біль в її очах, хлопець зупинив дівчину.

Потім вони опинились біля собору. І коли він говорив їй про красу споруди, розповідав про велич, вона згадувала грузовик, комбікорм і свій сором. Впевнила себе, що негідна такого хлопця, як Микола.

Світало, люди поспішали на перший автобус. Вчитель Хома Романович, йдучи на зупинку, побачив закоханих і промовив: “Собори душ ваших бережіть, друзі… Собори душ!” Молода пара замислилась. А потім Микола сказав, що їде з іншими студентами на збирання врожаю у село Вовчуги. Єлька аж похитнулась від несподіванки, а Микола розцінив цей крок як

Сум перед розлукою. В очах п застигли сльози. Сказавши Миколі, що всі документи при ній, Єлька скочила в автобус і загубилась в натовпі. Цим документом, що був при ній, була її любов. Але Микола цього не знав, хоч розумів, що в її погляді відбилось прощання.

18 розділ “Собор” скорочено

Ягор Катратий цілий день відсипався, а увечері знову засвічував свої бакени. Довго сидів на березі біля вогнища і щось згадував.

Чорне вогнище

Ягор був ще підлітком, коли вперше почув про свободу. Степом, де він пастушив, їхали махновські тачанки. Махно спинив свій погляд на Ягорові. Руде занехаяне хлоп’я нагадувало батькові анархії його самого в дитячі роки, його голодне сирітство. Взяв хлопчика до себе джурою. Так розпочалась Ягорова гуляйпільська юність.

Махна вважав легендою. Той був терористом з пелюшок; тільки неповноліття врятувало його від смерті. Повернувшися з каторги, Махно для багатьох став легендарним патлатим кумиром. До війська свого добирав людей відданих, ладних батька-матір повбивати за Махна. Брудне вошиве військо побувало і біля собору. Прикриваючись шевченковими гаслами, почали грабувати і плюндрувати його. Зупинив анархістів владний голос професора Яворницького. Без страху став він перед бандитами, затулив собою цей “велеттисячолітній”.

Махно чув про старого професора – збирача козацької слави, знав, що той створив козацький музей. Ходила легенда, що самому цареві не дав Яворницький покуштувати козацької оковитої, знайденої підчас розкопок. Неповагу до свого війська Махно вважав неповагою до себе. Тому викликав до себе малого джуру, дав наган і наказав застрелити старого професора. Хлопчик кинув наган і відмовився стріляти. Невідомо, чому Махно не вбив Яворницького, може, й справді відчув себе слабкішим за старого історика, який зберігав для нащадків і запорізьку славу, і запорізький дух. А коли запропонував розповісти про собор, Яворницький знайшов у натовпі очі хлопчика-джури і почав оповідати, що “раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю”. Цариця підступно забрала у козаків і зброю, і прапори, і волю. А вони напомість збудували собор для вічності, неначе дух свій на його шпилі послали у небо.

Після розмови з Яворницьким Махно відчув себе переможеним. Довго ще гуляло його військо в лісі біля Скарбного. Напившись, Махно довго ще вигукував погрози спалити собор. Може, з цього моменту і почався його останній рейд, коли “без золота, без скарбів, тільки з гуляйпільськими вошами прийме його берег чужицький, берег його довічних скитань. Прийме, щоб ганьбою покрити вигнанця і всі його сатанинські зусилля, і щоб уже десь в пекучих пустелях Сахари під найманими прапорами іноземного легіону рейдували його останні тачанки, розмальовані облинялими яблуками, забризкані грязюкою степових українських доріг”.

19 розділ “Собор” скорочено

Микола з однокурсниками разом із селянами Вовчугів жнивують – вантажать на токах зерно. Миколі добре тут, здається, що і повітря пахне Єльчиним духом. Між Миколою і його напарниками почала точитися дискусія щодо необхідності збереження собору, усі дев’ять бань якого видно аж сюди, у Вовчуги. Геннадій на життя дивиться суто матеріалістично. Він не бачить користі в соборові. Навіть високі людські поняття патріотизму, безсмертя він розглядає як те, без чого можна прожити. Микола ж, навпаки, вірить у людську велич, відбиту у камені, на полотні, в інших творіннях людської душі. “Античні майстри, будівничі пізніших віків… Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього – хіба це не природно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіту майбутньому…

А мистецтво – це невигубний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності…”

Баглая скрізь переслідував Єльчин образ. Він уявляв собі той день, як ступить вона на його подвір’я, як познайомить з матір’ю, як мати радо зустріне молоду невістку. Адже вона для Миколи і стала отією Оленою Прекрасною, з якою він може бути щасливим. Але не знав Микола, що відтоді, як попрощались вони біля автобуса, Єльку ніхто більше не бачив. Ягор не зміг розшукати племінницю, зажурився, боявся, щоб вона нічого з собою не скоїла.

20 розділ “Собор” скорочено

Іван Баглай недавно повернувся з Індії додому. Так скучив за рідною землею, що спочатку навіть хотів відпочинку. Мріялось разом з сім’єю поїхати на відпочинок на морське узбережжя. Але дізнавшись, що рідному заводові потрібні його руки – оформився на роботу. Через кілька днів стане до мартена, а поки що з кухлем пива чекав Віруньку біля прохідної. Колись пиво розливав фронтовик-інвалід Филимон – порядна, чесна, принци-піальна людина. Тепер у заводському парку стоять автомати. Івана побачив його кум Володька Лобода, почав розпитувати про Індію. Але Іван за час відрядження зробився більш стриманим і багато не розповідав.

Володька поскаржився на Іванового брата Миколу, який відбив у Лободи наречену. А Лобода мріяв створити сім’ю, забрати батька, щоб люди не судили. Іван розпитував про Ізота Лободу, якого вважав своїм вчителем

І якого часто згадував в Індії. Володьку все-таки цікавили особисті проблеми. Поскаржився Іванові на його дружину, яка зчинила галас через собор. А це вплинуло на кар’єру Лободи. Баглай підтримав Віруньку, адже в Індії люди пишаються своїми храмами, своєю історією. Чого б сюди не запросити іноземні делегації? Зачіплянці є чим пишатися. Володька пішов, залишивши негарні думки у подружжя. Вірунька згадала, що випадково була свідком розмови Володьки з учителем. На зауваження Хоми Романовича про собор Володька почав загрожувати вчителеві, що знову відправить в тундру, хоча того вже давно реабілітували.

Не порадувала Івана і зустріч з Семеном Таратутою, який не міг одержати відрядження у Бхілаї через пияцтво. Повернувшись на Батьківщину, Семен остаточно спився. Він уже не хотів працювати біля домни. Його вдовольняв тимчасовий заробіток. Попутники Таратути почали вимагати в Івана могоричу. Щоб уникнути бійки, Вірунька вмовила чоловіка йти додому. Біля причалу Іван побачив хлопця, схожого на Миколу. Він пишався братом, бажав йому хорошої долі. Адже у війну Іван допомагав матері прогодувати сім’ю: робив жорна, виливав з дроту ложки і ходив на село міняти. Однієї зими ледь не замерз. А після війни пішов у ФЗУ. А тепер радіє, що хоч брат Микола став студентом.

Люди їхали на Скарбне вудити рибу. Навколо була така краса! В Індії Іван вперше помітив, як люди бережуть природу. “Адже людина доти людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?”

21 розділ “Собор” скорочено

Єлька прийшла до заводської брами, де стояв пам’ятник Титанові, врятованому в роки війни заводськими металургами. Підійшла до віконечка заводоуправління і попросилась на найважчу роботу, але їй відмовили. Вона піднялась на міст, що проліг над заводським подвір’ям і довго із заздрістю дивилась на працюючих людей. До віконечок інших заводів підходити не хотіла – боялась бути осоромленою. Згадувала Вовчуги, адже там був Микола. Боялась, що йому розповіли про неї одні лише прикрощі. Уявляла, як він відвернеться від неї. Знову повернулась у сквер; там стала свідком конфлікту між чоловіком з кошиком і міліціонером. Потім чула, як перешіптувались сиві жінки – одна з них згадувала своє перше кохання. Дивилась, як діти годують голубів, і пригадувала собор, над яким цих голубів цілі зграї; побувала біля Миколиного інституту. Знічев’я сіла в автобус, який їхав на Скарбне.

Біля воріт Будинку металургів сидів старий Ізот Лобода, чекав бездушного сина. Хоч і вигнав Володьку, а все одно чекав. Дивився на затоку, боявся, що якась нерозважлива людина перетворить його на таке ж смердюче море, яка Каховське. Згадав, як захищав ці плавні від браконьєрів. Побачив, що стежкою йшла дівчина в білій кофтині, проходячи повз нього, привіталась. В очах її старий металург побачив безмежне горе і зупинив її, розпитав. Єлька сама почала розпитувати старого, чому він тут. Старий металург гірко плакав, і Єлька відчувала себе винною, що зачепила його болючу рану. Старий взяв себе в руки і, дізнавшись, що Єлька голодна, звелів їй іти за ним.

22 розділ “Собор” скорочено

Один із заводів скинув води в Дніпро. У річці загинула риба. І тоді керівники міста подумали про необхідність очисних споруд. Згадали про проект заводського механіка Олекси Артеменка і студента Миколи Баглая. З цією метою Миколу навіть викликали з сільгоспробіт.

Повертаючись з села в піднесеному настрої, Микола задивлявся на соняшники, які дуже любив. В цей день у нього був день народження. їхав попутними. По дорозі думав про Єльку, про Зачіплянку, про своє місто, яке дихало димом. Мріяв про чисте повітря для всього живого і думав про втілення мрії в життя.

Приїхавши додому, спитав у матері про Єльку. Дізнавшись про зникнення, розхвилювався, але мати примусила його пообідати. Побігдо Олекси, щоб ще раз разом обговорити свій проект, яким зацікавився секретар обкому. Від Олекси дізнався, що секретар потрапив у лікарню з інфарктом. Несподівано Микола запропонував їхати на Скарбне.

23 розділ “Собор” скорочено

Для Єльки розпочалось нове життя. Ізот Іванович сам клопотав про неї перед директором Будинку металургів, щоб взяли на роботу. І ось вона працює офіціанткою, розносить їжу сивим ветеранам. З першої зустрічі старі люди довірили їй свої болі. Нелегко на старості літ називатись “підопічними”, але здебільшого їх відправляють сюди рідні діти. Роботи у Єльки було небагато, тому вона часто блукає лісом, купається, розмірковує над життям. Згадується їй Микола, його чиста любов до неї. Вважає себе негідною такого хлопця, нехай краще одружується з якоюсь студенткою. А її життя обминуло щастям. Доведеться, як і матері, вікувати самій.

Але ось на стежині побачила Миколу. Говорила з ним віддалено, навмисне на себе набалакувала, виставляла себе непутящою. Але Микола зупинив її, для нього вона була святою. “Невідривно на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз з твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне – то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!”

Єлька і Микола освічувались в коханні на березі Скарбного в тіні старезних дубів.

24 розділ “Собор” скорочено

Жителі міста люблять відпочивати на Скарбному. З рюкзаками вирушають за місто, увечері розводять вогнища, співають пісень, відпочивають від диму і турбот. На Скарбному завжди багато закоханих. Родина Баглаїв зараз тут відпочіває, і Єлька з Миколою теж. Вона співає. На пісню приплив човном до гурту і Лобода-ветеран, обійнявся з Іваном, як із рідним сином. Старий металург розповідав про своє життя. Навіть тут, у Будинку металургів, він невгамовний – стереже Скарбне від браконьєрів. До того ж, він у притулку, як колись запорожці в монастирях, доживає життя. Баглаї дякували старому за те, що підтримав Єльку. Згодом вони мають намір забрати її на завод.

Старий Лобода розмірковував про людську сутність – здатність робити добро, від чого на душі стає легко і чисто. А потім попросив Ізот Іванович розповісти про Іванове відрядження в Індію.

Бхілайське вогнище

Іван згадував, як викликали в Москву, запропонували полетіти в Бхілаї. Погодився. Попереду чекав переліт із засніженої Батьківщини в далеку країну вічного літа. Але такий знайомий сервіс супроводжував у польоті. Підчас зупинки довго чекали пілота під крилом лайнера. Він запізнювався, а літак було зачинено. Намерзлись і діти, і дорослі.

І ось переліт через Гімалаї і… Індія. Інший клімат, інші звичаї, інші люди. Металургійний завод розкинувся на фоні пальм, без прохідної, на подвір’ї – базар, між людьми блукають корови.

Іванів підручний мав восьмирічну доньку. І коли Баглай пожартував, що можуть породичатися, бо в нього такий же син, між чоловіками склалися стосунки суцільної довіри, як між родичами. Але це чомусь не сподобалось Таратуті. Він зневажливо ставився до місцевого населення. А заводчани ставились до Таратути з повагою. На день народження подарували чудову настільну лампу з білого нефриту, яку іменинник наступного ж дня перепродав. А потім зв’язався з місцевими комерсантами, зайнявся гендлюванням. За двадцять чотири години Таратуту було повернуто на Батьківщину.

Згадав Іван і першу плавку, радість індійців і подальшу важку працю. Згадав, як підчас відпочинку перепливав озеро, і враз стемніло. Ледве доплив до берега, прибився до рибальського вогника. Люди ставились до Івана щиро, а він намагався якомога повніше ознайомитись з їх культурою і звичаями. А на ранок рибалки повели Баглая до його друзів. Після цього і Івана хотіли відправити додому, але повірили на слово, що він більше не відлучатиметься. Баглай на все життя запам’ятав рибалок з якогось племені, що дали йому притулок і показали зразок людяності.

25 розділ “Собор” скорочено

Коли поснули всі відпочиваючі, старий Ізот Лобода поплив на човні рибалити. Тут, на Скарбному, його прозвали дідом Нечуйвітром. Зарекомендував себе він охоронцем цього куточка рідної землі від браконьєрів, які глушать рибу, псують дерева і трави.

Доглядає дід Нечуйвітер і молоденькі дубочки, що їх насадили замість зрубаних. Навіть табличку прибив з написом: “Хто посадить, того і онуки згадають…”. Старий Лобода знається на лікарських рослинах, збирає їх до сходу сонця, допомагає людям.

Сидить Ізот Іванович у човні, згадує юність, як у громадянську війну воював на бронепоїзді, а потім будував домни і мартени. Разом зі своїм другом Ягором Катратим працював на заводі усе життя. “Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя”. Недавно Ягор приходив провідати свого друга Ізота. Ось тільки син Володька не приходить до старого, а батько його чекає. Так хочеться, щоб став його син отим хорошим заводським хлопцем, яким був раніше, щоб створив сім’ю, прийшов до батька з онуками і забрав до себе. Але Володька не з таких. Егоїзм, кар’єризм полонили його душу. І від цієї думки старому Лободі хочеться сказати синові: “А понищиш, кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина…”

Старий побачив на березі закоханих – Єльку і Миколу Баглая. Згадалась розповідь Миколина про плем’я далеких островитян, які не мали зброї, щоб боротись з колонізаторами. Тоді островитяни вдягли свій найкращий різнокольоровий одяг, взяли бамбукові списи і з ритуальними танцями вийшли на бій з ворогом. Так люди захищались красою від вогнепальної зброї завойовників.

Старий Лобода знову подумки звертався до сина: “Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо передсудом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід…”

Ізот Іванович відчув, як щось опекло йому груди, випустив з рук весло. І човен понесло течією у Дніпро, до міста, у бік заводів. Єлька з Миколою гукнули старого, і, не почувши відповіді, подумали, що заснув.

Уранці рибалки випадково потраплять на човен. Поховали Ізота заводчани… Старий металург відплив у свою останню найтаємничішу подорож, з якої не повертаються.

26 розділ “Собор” скорочено

Семен Таратута зі своєю п’яною компанією вийшов з ресторану. Відзначали першу зарплату підлітка Віті. У компанії були дві жінки: колишня дружина Лободи Жанна та дружина лектора Ера. Головою компанії був низьков’язий чолов’яга, відомий у кримінальному світі, Обруч. Компанія довго вешталась містом, шукаючи пригод, доки не зустріла п’яного зі жмутком грошей у жмені. Новий знайомий виявився реставратором собору, який шукав компаньйона, з яким хотілося пропити свій заробіток. Згадали, що на вокзалі ресторан працює цілодобово, і вирушили туди. До ресторану не дійшли. На привокзальному майдані побачили нову “Волгу” вишневого кольору, господар якої ненадовго відлучився, мабуть, на перон когось зустрічати, залишивши дверцята відкритими. Ключі від машини теж були на місці. Жанна першою стрибнула в машину, запропонувавши покататись, за нею – вся п’яна компанія, яка ще повеселішала, бо в машині знайшли пляшку коньяку. Вітя з переляку втік. Таратута помчав своїх приятелів центральними вулицями, потім виїхали на греблю, полохаючи закоханих, і, нарешті, вирішили їхати до собору.

Двері собору відкрили дуже швидко, увімкнули транзистор і почалась п’яна оргія.

Того вечора Єлька з Миколою блукали Зачіплянкою (дівчина відвідала дядька Ягора). Дійшовши до собору, почули джаз і вереск, п’яний регіт і сквернослів’я.

Микола згадав, як професор Яворницький вигнав махновців з собору, і рванувся у відчинені двері. Єлька чула, як сварились, бачила темні постаті, які вискакували з собору. І раптом у темряві. блиснула фінка…

На Єльчин крик збіглася вся Зачіплянка. Гвалтівників схопили, бо вони в соборі загубили ключі від машини і не могли далеко втекти.

А Микола лежав на порозі собору: Єлька схилилась над ним, у відчаї ламала руки, намагалась хоч чимсь допомогти.

Відправивши Миколу до лікарні, зачіплянці не спали, наглядали за затриманими, доки не приїхала міліція.

Єлька кожного дня на подвір’ї лікарні. Вона чекатиме Миколу ціле життя, вірить в його одужання, його глибоке почуття.

Щовечора виходять Іван та Вірунька посидіти на своїй лавці. Іван не може знайти пояснення тому, що скоїлось з його братом на рідній Зачіплянці. Адже в Індії, коли він, чужий, потрапив до племені, нікому і на думку не спало витягти ножа. Адже сталь, яку виплавляє їх завод, не на ножі, щоб піднімати їх на людей. Микола, отримавши п’ять ножових ран, одна з яких була на міліметр від серця, міг втратити життя. Завдяки хірургам та молодому організмові Микола потроху одужує.

Повернувшись з Індії, Іван змінився. Порівнює красу свого краю з чужим. Часто згадує вміло поставлений індійськими майстрами чорний камінь, який співає, і таємницю того співу ніхто не розгадав. То, може, і собор за-співа? Ні, не співа, мовчки згадує минувшину. “Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах плекаче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, – в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів”.

Олена Теліга цікаві факти З життя (біографії) української поетеси Ви дізнаєтеся в цій статті.

Цікаві факти про Олену Телігу

Справжнє ім’я: Олена Іванівна Шовгенева (Шовгенова)

Олена народилася 21 липня 1906 року під Москвою в заможній українській родині. Часто Шовгеніви подорожували: виїжджали на Кавказ, милувалися краєвидами Фінляндії. Змалку Олена вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку і німецьку, не знала лише української, бо вдома всі розмовляли російською.

Свої Перші вірші, написані російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно.

Переїхала до Києва лише на 12 році життя, але вже весною 1922 р. мігрувала до Чехословаччини. Саме там вона усвідомила, що є українкою.
Так, на одному із зібрань в Народному Домі, де були присутні російські емігранти-монархісти, пролунали образливі випади проти української мови. Олена одразу ж знайшла в собі мужність, щоб безкомпромісно заявити: “Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”.

На одній із таких вечірок вона знайомиться з Михайлом Телігою, високим вродливим юнаком, який походив з Кубані й був старшиною армії УНР. Знайомство Олени й Михайла переросло в кохання й незабаром вони одружилися. Жили вони бідно, тому Олена чим тільки не займалася: вчителювала, брала участь в кабаре, була навіть моделлю.

Теліга мала дивовижну здатність зачаровувати чоловіків – навіть не тим, що спокушала, а лиш самим фактом своєї появи. Перед війною емігрантський журнал у Польщі подав шарж на неї з підписом: “А за мною молодою ходять хлопці чередою!”. Вона сердилась – не за “череду хлопців”, а за те, що їй намалювали кривого капелюшка, бо вона носила капелюшок прямо, як справжня варшав’янка!

Восени 1941 року вона прибула в окупований Київ, очолила Спілку письменників і журнал “Літаври”. Теліга вірила, що по війні Україна буде суверенна. Німці думали інакше, й Олену з товаришами розстріляли в Бабинім Яру. Один гестапівець згодом казав, що й між мужчин не бачив таких мужніх, як ця жінка. Їй тоді йшов 36-й рік.

Друзі її попереджали, що гестапо готує засідку; проте вона знала, на що йде, втікати не збиралася.
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

Огюст Конт біографія скорочено українською мовою викладена в цій статті.

Огюст Конт – французький філософ, основоположник соціології, як самостійної науки, а також родоначальник позитивізму.

Огюст Конт коротка біографія

Огюст Конт народився 19 січня 1798 року на півдні Франції, в Монпельє. Навчався в ліцеї Жофре і в Університеті Монпельє. З початком Французької революції він глибоко перейнявся ідеями республіканізму. У 1814 році він вступив в Політехнічну школу Парижа. Коли в 1816 році заклад закрили на реорганізацію, він перейшов на навчання в медичну школу в Монпельє.
Не отримавши закінченої освіти, Конт осів у Парижі. Там він жив на заробітки від уроків з математики та журналістики, які він давав, в цей же час посилено вивчаючи економіку, історію та філософію.

У 1817 році він познайомився з Анрі Сен – Симоном – соціальним теоретиком, після чого став його секретарем і співавтором. Їх співпраця закінчилася в 1924 році через розбіжності, що виникли на грунті суперечки за право авторства.

У квітня 1826 Конт почав читати лекції, які були частиною курсу позитивізму. Серед його слухачів були відомі вчені Фур’є і Пуансо. Через проблеми зі здоров’ям він не зміг дочитати курс, і зміг повернутися до прочитання лише в 1829 році. Пізніше Конт написав шість томів цього курсу з назвою “Курс позитивної філософії”. Робота була опублікована з 1830 по 1842 роки.

З 1832 роки він викладав аналіз і механіку в Політехнічній школі, але в 1842 році втратив роботу через бійку з адміністратором закладу. У 1843 році він представив книгу “Елементарний трактат аналітичної геометрії”. У 1844 році з’явилися такі його книги як “Філософський трактат популярної астрономії” і “Трактат про позитивний дух” , і в тому ж році він працював над книгою “Система позитивної політики”.

Надихнувшись ідеями клубу Якобіанів, Конт заснував Позитивне суспільство. Його книга з назвою “Загальний погляд на позитивізм” з’явилася практично в той же час.

З 1851 по 1854 роки Конт займався написанням чотирьох томів книги “Система позитивної політики”. Кілька місяців в 1852 році він присвятив написанню роботи “Позитивний катехізис”.

У 1855 році він опублікував книгу “Звернення до консерваторів” , після якої опублікував перший том наступної книги з назвою “Суб’єктивний синтез”, яка є філософською книгою про математику.

Огюст Конт написав шість томів “Курсу позитивної філософії” між 1830 і 1842 роками. У цих книгах він пише про математику, астрономію, фізику, хімію та біологію, вказуючи на історичну та теоретичну спільність цих наук.

З 1851 по 1854 рік він опублікував чотири томи “Системи позитивної політики”. У цій книзі він ділиться своїми унікальними поглядами на демократію.

Огюст Конт одружився на своїй співмешканці, Кароліні Массен, в 1824 році. Через фінансові проблем шлюб не був успішним, і подружжя розлучилося в 1842 році. Починаючи з 1844 року у Конта були платонічні відносини з Клотільдою де Во.

Конт помер через рак шлунка 5 вересня 1857 року і був похований на кладовищі Пер – Лашез у Парижі.

Його роботи справили величезний вплив на Карла Маркса, Джона Стюарта Мілла і Джорджа Еліота. А його ідеї соціального еволюціонізму надали надзвичайно сильний вплив на розвиток сучасної соціології.

Цікаві факти про Огюста Конта

Огюст Конт, будучи відомим філософом, поступив на лікування в психіатричну лікарню в 1826 році, але покинув її, не будучи повноцінно вилікуваним. А на наступний рік він спробував вчинити самогубство.

У квартирі, в якій він жив з 1841 по 1857 рік, все було збережено в тому стані, в якому воно було за життя Конта, а потім там був створений приватний музей.

Персоналії

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ 50-Х – У 80-ТІ РР. XVII СТ.

Баранович Лазар (світське ім’я – Лука; бл. 1620 – 3( 13).09.1693, Чернігів) – церк., політ, і культ. діяч, письменник. Навчався у Київській братській школі, колегіумах Вільна (нині Вільнюс) і Каліша (тепер Польща). 1650-1657 – ректор Київської колегії. З 1657 Б. був чернігівським єпископом. 1657, 1659-1661, 1670-1685 – місцеблюститель київської митрополичої кафедри. Орієнтувався на Московську патріархію, але не погодився вийти з-під юрисдикції Константинопольського патріарха і висвятитися на митрополита у Москві. Б. заснував 1674 у Новгороді-Сіверському друкарню та колегіум (згодом – переведені у Чернігів). Автор зб. казань – “Меч духовний” (1666), “Труби словес проповідник” (1674), полемічного трактату “Нова міра старої віри” (1676)тощо. Написав зб. віршів польською мовою “Лютня Аполлона” (1671), “Книга смерті” (1676) та ін.

Брюховецький Іван (р. н. невідомий – 8(18).06.1668, під Опішнею, тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл., похований у Гадячі, нині Полтавської обл.) – політ, і військ, діяч. Був старшим слугою у резиденції Богдана Хмельницького, виконував деякі дипломатичні доручення гетьмана. 1659-1663 Б. був кошовим отаманом (“кошовим гетьманом”) Запорізької Січі, умілий оратор і демагог. У червні 1663 на Чорній раді побл. Ніжина (тепер Чернігівської обл.) Б. обрано гетьманом Лівобережної України. Спочатку проводив відверто промосковську політику. Уклав 1663 з Москвою Батуринські статті. Першим з гетьманів відвідав Москву (1665), де йому було надано титул боярина, у грудні 1665 підписав Московські статті, які значно обмежували держ. права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московії. Політика Б. викликала незадоволення більшості населення Лівобережжя, особливо після Андрусівського договору Польщі та Московії. На поч. 1668 виступив проти Москви, але коли козаки дізналися про вступ на Лівобережжя військ популярного гетьмана Правобережжя П. Дорошенка, виступили проти Б. і вбили його.

Виговський Іван (р. н. невідомий – 16(26),03.1664, побл. с. Вільхівець, нині Черкаської обл., похований у Вел. Скиті біля с. Рудка Гніздичова, Галичина) – видатний політ., держ. і військ. діяч. Брат Д. Виговського. Навчався у Київській колегії. Служив юристом у міському суді Луцька, брав участь у роботі Луцького братства. 1648 призначений генеральним писарем. В. виконував найважливіші доручення Б. Хмельницького, один з його найближчих радників. 1657 на Корсунській раді обраний гетьманом України. Продовжував політику Б. Хмельницького на досягнення повної незалежності України. 1657-1658 ліквідував заколот Барабаша – Пушкаря. 6(І6).09.1658 уклав Гадяцький договір з Польщею. В. проявив блискучий полководницький талант і здобув перемогу над московськими військами у Конотопській битві 28-29.06(8-9.07). 1659, проте скористатися з неї не зміг, через внутріполітичну ситуацію в Україні, що змусила його у жовтні 1659 зректися булави. Був звинувачений у зраді й за наказом полковника Маховського без суду розстріляний.

Дорошенко Петро (1627, Чигирин, тепер Черкаської обл. – 19.11,1698, с. Ярополче під Москвою) – видатний політ. і військ. діяч, Внук М. Дорошенка. Учасник нац.-визв. війни під проводом Б. Хмельницького, виконував важливі доручення гетьмана. Д. – противник союзу з Москвою, підтримував гетьмана 1. Виговського. 10.10.1665 правобережні полковники обрали цього старшину гетьманом Правобережної України. Провів ряд важливих реформ. Д. створив постійне 20-тис. наймане військо – т. зв. сердюки (серденята), почав карбувати власну монету, намагався колонізувати нові степові території, часто скликав козацькі ради, щоб почути думку нар. мас. Стратегічною метою політики гетьмана було об’єднання України. 8.06.1668 це йому вдалося – Д. обраний гетьманом обох берегів Дніпра, проте правління на Лівобережжі через ряд внутр. і зовнішніх обставин тривало лічені місяці. Восени 1669 він уклав союзний договір з Османською імперією, в основу якого була покладена угода 1651 між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. Д. вів тривалу б-бу з Польщею за Правобережну Україну, за допомогою Туреччини добився від Польщі у Бучацькому договорі 1772 відмови від претензій на цю територію. Але цим скористалася Москва, намагаючись придбати ці землі собі, для цього 17.03,1674 1. Самойловнч був проголошений гетьманом усісї України. Тривалі военні дії виснажили цю територію, авторитет Д. зменшився і він восени 1676 зрікся з гетьманства. Згодом змушений був переїхати до Москви, з 1682 мешкав у с. Ярополчому, побл. Москви.

Многогрішний Дем’ян (бл. 1630, Короп, тепер Чернігівської обл. – після 1701, Іркутськ, нині РФ) – держ. і військ. діяч. Гетьман Лівобережної України (1669-1672), до того 1665-1669 був полковником чернігівським. Підтримував гетьмана П. Дорошенка, але обставини змусили М. піти на укладення Глухівських статей і проголошення 9(19).03.1669 гетьманом. Намагався проводити політику, спрямовану на захист держ. інтересів України. Вів таємні переговори з П. Дорошенком про єдність України під зверхністю турецького султана. Козацька старшина при підтримці Москви у ніч на 13.03.1672 арештувала М., домоглася його заслання на Сибір. 1696 постригся у ченці.

Самойлович Іван (р. н. невідомий – 1690, Тобольськ, тепер Тюменської обл., РФ) – політ. і держ. діяч. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, 1668-1669 був полковником чернігівським, 1669-1672 – генеральним суддею. С. – гетьман Лівобережної України (1672-1687). На деякий час (1676-1681) став гетьманом усієї України, але внаслідок Бахчисарайського договору 1681 втратив владу над Правобережною Україною. С. був прихильником сильної гетьманської влади, намагався зробити її спадковою. За час його правління поступово відроджується екон. життя Гетьманщини. Влітку 1687, скориставшись з невдалого спільного походу московської та укр. армій на Крим, старшина звинуватила С. у його провалі. На Коломацькій раді 1687 гетьмана було скинуто, арештовано, а згодом заслано у Сибір, де він і помер.

Сірко Іван (між 1605 і 1610, Мерефа, нині Харківська обл. – 1(11).08.1680, хутір Грушівка, тепер с. Іллінка Томаківського р-ну Дніпропетровської обл., похований побл. с. Капулівка, нині Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл.) – військ. і політ. діяч. Багато разів обирався кошовим отаманом Запорізької Січі. С. – учасник нац.-визв. війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького. 1658-1660 був полковником вінницьким, виступав проти гетьмана І. Виговського. Організував похід на Акерман (тепер Білгород-Дністровський Одеської обл.), що призвело до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції й не дало можливості скористатися з блискучої перемоги під Конотопом (нині Сумська обл.). С. 1663 уперше став кошовим отаманом Запорізької Січі, прославився перемогами над кримськими татарами. 1668 був полковником Зміївського полку на Слобожанщині, мав зв’язки з керівником селянської війни С. Разіним, за що був засланий у Тобольськ (тепер Тюменська обл., РФ). 1673 С. звільнений, знову відзначився у походах проти татар. 1676 під час зречення П. Дорошенка прийняв від нього гетьманські клейноди. 1677-1678 боровся проти турецько-татарських військ. С. оспіваний у численних козацьких думах, нар. піснях і легендах.

Тетеря Павло (Моржковський-Тетеря; бл. 1620-1622 – квітень 1671, Адріанополь, (Едірне), Османська імперія, тепер Туреччина) – політ., держ. і військ, діяч, дипломат. Був одружений з донькою Б. Хмельницького Катериною. Т. закінчив уніатську школу (Мінськ, 1637). На поч. нац.-визв. війни під проводом Б. Хмельницького був писарем Переяславського полку. Т. – один з організаторів союзу України з Трансільванією (Семиград-дям). Брав участь майже в усіх дипломатичних переговорах. Т. влітку 1653 став Переяславським полковником. Виступав проти підтримання союзницьких стосунків з Московією. Т. брав участь у виробленні тексту “Березневих статей” 1654. Після см. Б. Хмельницького був одним з кандидатів на гетьманство, підтримував політику І. Виговського, виробляв умови Гадяцького договору 1658 і Слободищенського трактату 1660 з Польщею. Гетьман Правобережної України (1663-1665). Намагався об’єднати Україну, вів б-бу з Я. Сомком, згодом – з І. Брюховецьким, деякими полковниками Правобережжя. У липні 1665, зневірившись у подальшій б-бі Т. виїхав у Варшаву. Зустрічався з турецьким султаном в Адріанополі (Едірне) 1670, там же через рік був отруєний, похований в одній з православних церков.

Ханенко Михайло (бл. 1620 – 1680, Київ) – політ, і військ, діяч. Син Степана Ханенка, який започаткував козацько-старшинський рід Ханенків. Брав участь у нац.-визв. війні під проводом Б. Хмельницького. X. з 1656 став уманським полковником. Підтримував П. Суховія у б-бі за гетьманську булаву. У вересні 1669 під Уманню козаки чотирьох полків проголосили X. гетьманом Правобережної України. Діяв спільно з кошовим І. Сірком проти гетьмана П. Дорошенка, кілька разів був розбитий, 19.03.1674 зрікся влади і присягнув на вірність Москві. Останні роки життя провів в Україні, яка перебувала під владою Московії, отримав вел. маєтки.

Хмельницький Юрій (бл. 1641, Суботів, тепер Чигиринського р-ну Черкаської обл. – 1685, Кам’янець-Подільський, нині Хмельницька обл.) – політ., держ. і військ. діяч. Молодший син Б. Хмельницького. Навчався у Києво-Могилянській колегії. У квітні 1657 на старшинській раді X. обраний гетьманом, це рішення було підтверджене на козацькій раді в Чигирині 23.08.1657. За порадою старшини тимчасово склав повноваження для закінчення навчання. 11.09.1659 знову був обраний гетьманом (хоча на раді у Білій Церкві не було більшості козаків). Слабовільний, нерішучий, позбавлений військ, і політ, хисту, X. постійно потрапляв у залежність від Московії, Польщі, Туреччини. Підписав невигідні Переяславські статті 1659, Слободищенський трактат 1660. X. у січні 1663 зрікся булави і постригся її ченці під іменем Гедеона, Жив у монастирях, був захоплений у полон (1670) кримськими татарами, які відправили його у Стамбул. Турки, намагаючись захопити Україну, спробували використати для цього X., проголосивши його 1677 гетьманом і “князем малоросійської України” па правах султанського васала. Чотири роки зі своєї столиці Немирова (тепер Вінницька обл.) розсилав універсали, називаючи себе “князем Сарматським, малої Росії-України, вождем Війська Запорізького”. Після Бахчисарайською договору 1681 позбавлений гетьманства, 1685 знову призначений, того ж року страчений турками.

Щоб детальніше вивчити тему читайте “Українські землі наприкінці 17 ст”

Богдан Хмельницький біографія скорочено гетьмана Війська Запорозького, очільника Гетьманату, державного діяча, полководця викладена в цій статті.

Богдан Хмельницький біографія коротко

Богдан Михайлович Хмельницький народився 27 грудня 1595 в селі Суботів (одна з версій) у родині сотника чигиринського полку Михайла Хмельницького. Історики висувають різні версії про місце народження Богдана Хмельніцкого.

Навчання Богдана Хмельницького почалося в київській братській школі, після закінчення якої він вступає до Єзуїтський колегіум в Ярославлі. І надалі продовжує навчання у Львові. Характерно, що опанувавши мистецтвом риторики і письма, а також досконало польською мовою та латиною, Хмельницький не перейшов в католицтво, але залишився вірним батьківській вірі (православ’ю).

У 1620-1621 роках Богдан Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні, під час якої гине його батько, а він сам потрапляє в полон. Після двох років полону Хмельницькому вдається втекти (за іншими даними, був викуплений родичами). Після повернення до Суботова він записується в реєстрове козацтво.
Потім в біографії Хмельницького починається низка походів із запорожцями на турецькі міста. Під час повстання козаків 1630-1638 років ім’я Хмельницького згадується тільки один раз при підписанні договору про капітуляцію, який був написаний рукою Хмельницького (він був генеральним писарем у повсталих козаків) і підписаний ним та козацьким старшиною.

1635 – за хоробрість був нагороджений золотою шаблею від польського короля Владислава IV. У 1644-1646 роках брав участь у війні Франції з Іспанією, командуючи більш ніж двохтисячного загоном козаків.
Скориставшись відсутністю Хмельницького, польський підстароста Чаплинський, напав на його хутір і пограбував його. Безплідні спроби шукати відплати на суді призвели до того що Хмельницький підняв у січні 1648 року козаків на бунт, які проголосили його гетьманом.

З 1648 років Хмельницький з чотирьохтисячним військом виступив проти поляків. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на Національно-визвольну війну українського народу, очолену Б. Хмельницьким.

У битві біля Жовтих Вод і під Корсунем повсталі в союзі з татарами розбили польське військо, але не змогли повною мірою скористатися плодами перемоги. Хмельницький був проголошений гетьманом і урочисто вступив до Києва. Після відновлення військових дій українські війська під командуванням Хмельницького завдали полякам нищівної поразки, але через зраду кримського хана Хмельницький був змушений укласти невигідний і недовговічний Зборівський мирний договір, по суті тільки підтвердив колишні права малоросійського козацтва.

Війна тривала. На початку червня 1651 відбулася битва під Берестечком, що закінчилося поразкою козацького війська. Кримський хан кинувся навтіки, а коли Богдан намагався зупинити його, захопив гетьмана і близько місяця утримував в полоні. Восени був укладений Білоцерківський договір, який знищив майже всі завоювання українського народу. Але Хмельницький продовжував боротьбу і через рік вщент розгромив двадцятитисячне польське військо під Батогом.

Переконавшись, що Україні не обійтися власними силами, Богдан звернувся до Москви з пропозицією про возз’єднання України з Росією.

У 1654 році в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством, згідно з якою Україна увійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі, й скерована також проти Речі Посполитої.. Наприкінці свого життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою, вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.

Богдан Хмельницький перебував на чолі гетьманської управи до самої смерті.

Помер Богдан Хмельницький 27 липня 1657 від інсульту. Похований у селі Суботові, в побудованій ним самим кам’яної церкви, існує до теперішнього часу.

Для розширення доповіді краще прочитати цікаві факти про Хмельницького.

“Таємне товариство боягузів” цитати до образів повісті зібрані в цій статті.

“Таємне товариство боягузів” цитати

“Винахідниця, яка створила машину часу й приготувала протиотруту від вірусу страху”. (Бабуся Клима.)

“…засмага на їхніх обличчях була така густа, що вони стали схожими на кочівників пустелі – берберів”. (Тато й мама.)

“…Одного дня звичайнісінький хлопець, життя якого досі було похмурим і буденним, захворів”. (Клим Джура.)

“…Один із хлопців – кругловидий, зі смішними, довгими, мов у зайця передніми зубами. А другий, чорнявий, з чорними як смола очима й густими насупленими бровами”. (Жук і Заєць.)

“…У великому басейні, встеленому водоростями й лататтям, у зручних кріслах сиділи дивовижні створіння”. (Синьоморди.)

“Він завжди понад усе любив гроші і владу. Після літніх канікул він не вилазив із салону ігрових автоматів – програвав щодня купу грошей…” (Сашко Смик).

…пані Соломія, як її називають учні й прихильники, змогла поєднати чудодійні сили наших пращурів із найсучаснішими науковими здобутками. І замаскувала свій універсальний прилад у старому “Запорожці””

“Рікі-Тікі-Таві” короткий зміст казки Ви можете згадати за 2 хвилини.

“Рікі-Тікі-Таві” короткий зміст

Це історія про молодого мангуста на ім’я Рікі-Тікі-Таві. Він загубив своїх батьків, коли потік води змив його під час паводку. Мангуста прийняла британська сім’я, яка проживала в Індії. Саме вони його так назвали і він став їх домашньою твариною і другом їх сина Тедді.

Рікі став товаришувати з звірями, що жили в саду – птахом-кравцем Дарсі і його дружиною, мускусним щуром Чучундрою. Птахи попереджають Ріккі про двох кобр Нага і Нагайну, які обурені присутністю сім’ї на їх території і вирішують їх укусити, щоб отримати весь будинок.

Наг входить до ванної кімнати в будинку перед світанком, щоб укусити батька сімейства, але на нього нападає Ріккі. Боротьба пробуджує людську сім’ю, і батько вбиває Нага з рушниці.

Стражждаючи Нагайна намагається помститися людям і Ріккі – вона хоче вкусити Тедді, коли сім’я снідає на відкритій веранді. У той час як Нагайну відволікає дружина птаха-кравця Дарсі Ріккі знищує всі яйця кобри за винятком одного. Він несе його туди, де Нагайна загрожує вкусити Тедді в той час як його батьки безпорадно спостерігають.

Нагайна розлючена, вона хоче зберегти останнє яйце і починає переслідувати мангуста. Фінальна битва відбувається. Ріккі виходить переможцем і оголошує Нагайну мертвою. Його подальша роль полягає в захисті сім’ї, зберігаючи сад вільним від будь-якого майбутнього вторгнення змій.

“Деметра і Персефона” українською прочитати можна за 10 хвилин, а Скорочений варіант не донесе всіх подробиць міфу.

“Деметра і Персефона” українською читати

Велика богиня Деметра мала юну прекрасну дочку Персефону. Батьком Персефони був сам великий син Крона, громовержець Зевс. Одного разу прекрасна Персефона разом зі своїми подругами, океанідами, безтурботно гуляла на квітучій Нісейській долині. Як легкокрилий метелик, перебігала юна дочка Деметри від квітки до квітки. Вона рвала пишні троянди, запашні фіалки, білосніжні лілії і червоні гіацинти. Безжурно гуляла Персефона, не відавши тієї долі, яку призначив їй батько її Зевс. He думала Персефона, що не скоро побачить вона знову ясне світло сонця, не скоро буде милуватися квітами і вдихати їх солодкі пахощі. Зевс віддав її за похмурого свого брата Аїда, володаря царства тіней померлих, і з ним мала жити Персефона в пітьмі підземного царства, позбавлена світла гарячого південного сонця.

Аїд бачив, як гуляла у Нісейській долині Персефона, і вирішив зараз же викрасти її. Він упросив богиню землі Гею виростити надзвичайної краси квітку. Погодилась богиня Гея, і виросла чудова квітка у Нісейській долині; її п’янкий аромат далеко розлився в усі боки, Персефона побачила квітку; ось вона простягла руку і схопила її за стебельце, ось уже зірвана квітка. Раптом розступилася земля, і на чорних конях з’явився з землі у золотій колісниці володар царства тіней померлих, похмурий Аїд. Він схопив юну Персефону, підняв її на свою колісницю і миттю зник на своїх швидких конях у надрах землі. Тільки скрикнути встигла Персефона. Далеко рознісся крикжаху юної дочки Деметри; він донісся і до морських глибин, і до високого, світлого Олімпу. Ніхто не бачив, як викрав Персефону похмурий Аїд, бачив це тільки бог Геліос-Сонце.

Богиня Деметра почула крик Персефони. Вона поспішила до Нісейської долини, скрізь шукала дочку, питала подруг її океанід, але ніде не було її. Океаніди не бачили, куди зникла Персефона.

Тяжка скорбота від втрати єдиної улюбленої дочки охопила серце Деметри. Одягнена в темний одяг, дев’ять днів, нічого не тямлячи, ні про що не думаючи, блукала велика богиня Деметра по землі, проливаючи гіркі сльози. Вона всюди шукала Персефону, всіх просила вона про допомогу, але ніхто не міг зарадити її горю. Нарешті, вже на десятий день, вона прийшла до бога Геліоса-Сонця і стала слізно благати його:

– О світлосяйний Геліосе! Ти обїжджаєш на золотій колісниці високо по небу всю землю і всі моря, ти бачиш все, ніщо не може сховатися від тебе; якщо ти маєш хоч трохи жалю до нещасної матері, то скажи мені, де моя донька Персефона, скажи, де мені шукати її. Я скрізь шукала її, але ніде не можу знайти!

Відповів Деметрі світлосяйний Геліос:

– Велика богине, ти знаєш, як я шаную тебе, ти бачиш, як уболіваю, бачачи твоє гope. Знай, великий хмарогонець Зевс віддав дочку твою за дружину своєму похмурому братові, володарю Аїду. Він викрав Персефону і повіз її до свого царства, повного страхіть. Побори ж свою тяжку журбу, богине; адже великий чоловік твоєї дочки, вона стала дружиною могутнього брата великого Зевса.

Ще дужче засмутилася богиня Деметра. Розгнівалась вона на громовержця Зевса за те, що він віддав без її згоди Персефону за дружину Аїдові. Вона покинула богів, покинула світлий Олімп, прибрала вигляду простої смертної і, одягнувшись у темний одяг, довго блукала між смертними, проливаючи гіркі сльози.

Усе на землі припинило свій ріст. Листя на деревах зів’яло і пообпадало. Ліси стояли голі. Трава поблякла; квіти поопускали свої барвисті пелюстки і повсихали. He було плодів у садах, посохли зелені виноградники, не стигли в них важкі соковиті грона. Раніше родючі ниви спустіли, ані билиночки не росло на них. Завмерло життя на землі. Голод панував усюди: скрізь чувся плач і стогін. Загибель загрожувала всьому людському родові. Але нічого не бачила, не чула Деметра, заглиблена у тугу за ніжно коханою дочкою.

Нарешті Деметра прийшла до міста Елевсіна. Там, біля міських мурів, сіла вона в затінку оливи на “камінь скорботи” біля самої “криниці дів”. Нерухома сиділа Деметра, неначе статуя. Прямими зборками спадав до самої землі її темний одяг. Голова її була опущена, а з очей одна по одній текли сльози і падали їй на груди. Довго сиділа так Деметра одна, невтішна.

Побачили її дочки царя Елевсіна, Келея. Вони здивувавлись, помітивши біля джерела заплакану жінку в темному одязі, підійшли до неї і з співчуттям спитали, хто вона. Але богиня Деметра не відкрилася їм. Вона сказала, що її звуть Део, що родом вона з Кріту, що її викрали розбійники, але вона втекла від них і після довгих блукань прийшла до Елевсіна. Деметра просила дочок Келея відвести її в дім їхнього батька, вона погодилась бути за служницю їхній матері, виховувати дітей і працювати в домі Келея. Дочки Келея не думали, що вводять у дім свого батька велику богиню. Але коли вводили вони Деметру в дім батька, то доторкнулась богиня головою верху дверей, і весь будинок осяяло дивне світло. Метанейра встала назустріч богині, вона зрозуміла, що не просту смертну привели до неї дочки. Низько схилилась дружина Келея перед невідомою і просила сісти на її місце цариці. Відмовилась Деметра; вона мовчки сіла на простому стільці служниці, як і раніше, байдужа до всього, що робилося навколо неї. Служниця Метанейри, весела Ямба, бачачи глибокий сум невідомої, намагалась розвеселити її. Вона весело прислуговувала їй і своїй господині Метанейрі; голосно лунав її сміх і сипалися жарти. Посміхнулась Деметра вперше з того часу, як викрав у неї Персефону похмурий Аїд, і вперше погодилась вона вжити їжі.

Деметра залишилась у Келея. Вона почала виховувати його сина Демофонта. Богиня вирішила дати Демофонтові безсмертя. Вона тримала немовля біля своїх божественних грудей, на своїх колінах; немовля дихало безсмертним диханням богині. Деметра натирала його амброзією, а вночі, коли всі в будинку Келея спали, вона, загорнувши Демофонта в пелюшки, клала його в яскраво палаючу піч. Але Демофонт не дістав безсмертя. Побачила раз Метанейра свого сина, який лежав у печі, страшенно злякалась і стала благати Деметру не робити цього. Деметра розгнівалась на Метанейру, вийняла Демофонта з печі і сказала:

– О нерозумна, я хотіла дати безсмертя твоєму синові, зробити його невразливим. Знай же, я – Деметра, яка дає сили і радість смертним і безсмертним.

Деметра відкрила Келею і Метанейрі, хто вона, і прийняла свій звичайний вигляд богині. Божественне світло розлилося в покоях Келея. Богиня Деметра стояла велична і прекрасна, золотисте волосся спадало на її плечі, очі палали божественною мудрістю, від одягу її лилися чудові пахощі. Впали на коліна перед нею Метанейра та її чоловік.

Богиня Деметра звеліла побудувати храм в Елевсіні і залишилась жити в ньому. При цьому храмі Деметра сама встановила свята.

Сум за ніжно коханою дочкою не покинув Деметру, не забула вона і гніву свого на Зевса. Як і раніше, не родила нічого земля. Голод ставав дедалі сильнішим, бо на полях землеробів не сходило жодної билинки. Даремно тягли бики землероба важкий плуг по ріллі – марна була їх праця. Гинули цілі племена. Зойки голодних неслися до неба, але не зважала на них Деметра. Нарешті перестали куритися на землі жертви безсмертним богам. Загибель загрожувала всьому живому. He хотів загибелі смертних великий хмарогонець Зевс. Він послав до Деметри вісницю богів Іріду. Швидко помчала вона на своїх райдужних крилах в Елевсін до храму Деметри, кликала її, благала повернутися на світлий Олімп до сонму богів. Деметра не зглянулась на її благання. Посилав і інших богів великий Зевс до Деметри, але богиня не хотіла повернутися на Олімп, перш ніж поверне їй Аїд її дочку Персефону

Послав тоді до свого похмурого брата Аїда великий Зевс швидкого, як думка, Гермеса. Спустився Гермес до повного страхіть царство Аїда, став перед володарем душ померлих, який сидів на золотому троні, і оповів йому про волю Зевса.

Аїд погодився відпустити Персефону до матері, але спочатку дав їй проковтнути зерно плоду граната, символ шлюбу. Зійшла Персефона на золоту колісницю чоловіка з Гермесом; помчали безсмертні коні Аїда, ніякі перепони не були їм страшні, і миттю досяг-ли вони Елевсіна.

Забувши про все від радощів, кинулась Деметра назустріч своїй доньці і ніжно обня-ла її. Знов була з нею її улюблена дочка Персефона. 3 нею повернулася Деметра на Олімп. Тоді великий Зевс вирішив, що дві третини року житиме з матір’ю Персефона, а на одну третину – вертатиметься до чоловіка свого Аїда.

Велика Деметра повернула родючість землі, і знову все зацвіло, зазеленіло. Ніжним весняним листям укрились ліси; зарясніли квіти на смарагдовій мураві лук. Незабаром заколосились хлібородні ниви; зацвіли і сповнились пахощами сади; заблищала на сонці зелень виноградників. Прокинулась уся природа. Все живе раділо і славило велику богиню Деметру і дочку її Персефону

Але щороку покидає свою матір Персефона, і кожного разу Деметра поринає в сум і знову вбирається в темний одяг. I вся природа сумує за тією, що відійшла. Жовкне на де-ревах листя, і зриває його осінній вітер; відцвітають квіти, лани пустіють, настає зима. Спить природа, щоб прокинутись у радісному сяйві весни тоді, коли повернеться до своєї матері з безрадісного царства Аїда Персефона. Коли ж повертається до Деметри її дочка, тоді велика богиня родючості щедрою рукою сипле дари свої людям і благословляє працю землероба багатим урожаєм.