Blog

“Злочин і кара” образ Раскольнікова у романі Достоєвського Та його характеристика розкриті в цій статті. Родіон Раскольников – головний персонаж роману Федора Михайловича Достоєвського “Злочин і кара”.

“Злочин і кара” характеристика Раскольнікова

Головний герой роману “Злочин і кара” Родіон Раскольников – втілення внутрішніх метань і постійної боротьби.

Зовнішність Раскольнікова

“…Він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріст вище середнього”. Був дуже погано вдягнений, що інша, навіть і звична людина, соромилась би вдень виходити в такому лахмітті на вулицю”

Раскольніков – колишній студент, через брак коштів вимушений залишити навчання. Живе вкрай бідно. Не працює, так як замишляє вбити й пограбувати стару лихварку, у якої закладає речі. На злочин, однак, не вирішується, поки не отримує листа від матері, в якому йдеться про підготовку весілля його сестри з якимсь паном Лужиним. Розуміючи, що сестра не любить майбутнього чоловіка, а жертвує собою заради благополуччя сім’ї і більшою мірою самого Раскольникова, він вбиває і грабує стару, попутно вбиваючи випадкового свідка. Маючи свою теорію про те, що люди діляться на звичайних людей, що пливуть за течією, і людей, подібних Наполеону, яким дозволено все, Раскольников до вбивства зараховує себе до другої категорії, однак після вбивства виявляє, що повною мірою відноситься до першої категорії людей, і втрачає самовладання.

Його злодіяння не принесло користі нікому, а лише заподіяло біль самому Раскольникову і близьким йому людям. Він почав зриватися на них, а потім і зовсім відсторонився. Після скоєння жахливого злочину Раскольников вже не міг нормально спілкуватися з матір’ю, сестрою, кращим другом Разуміхіним. Йому важко було приховувати від них свою страшну таємницю, але й розповісти про все він теж не міг. Відчуваючи нестерпні душевні страждання, Раскольников знаходить людину таку ж грішну як і він сам, щоб поділитися з нею своєю бідою. Такою людиною стала для Родіона Сонечка Мармеладова, яка проституцією заробляла гроші для своєї родини. Її брудна робота приносила реальну користь іншим людям, в той час як злочин Раскольникова виявився абсолютно безглуздим. Але Соня, вислухавши його, змогла зрозуміти і щиро поспівчувати. Вона розділила з ним його гріх, переконала Родіона в необхідності покаяння і навіть вирушила за ним на каторгу, щоб допомогти, підтримати і відродити його до нового життя. Раскольников дуже проникливий, чуйний і щедрий в душі, а Соня змогла розгледіти в ньому ці прекрасні якості. Турбота, терпіння і щира участь Соні допомогли Раскольникову усвідомити жахливість своєї теорії, розкаятися в звірячому вчинку, який він скоїв під впливом гнітючих життєвих обставин. Каяття принесло головному герою велике полегшення, більше не потрібно було нічого приховувати. Настав кінець душевним терзанням і сумнівам, з’явилася віра в світле майбутнє і мрії про щасливе життя.

Риси характеру Раскольнікова

Раскольников має багато рис, які чисто по-людськи привертають до нього увагу. Він чесний, він здатний до співчуття і співпереживання. Останні свої гроші, мідь і срібло з рубля він залишає Мармеладовим. Правда, потім хоче повернутися і забрати їх, але не повертається. Він сильний, талановитий чоловік.

“Мати” Хвильовий скорочено читати ви можете за 15 хвилин.

“Мати” Микола Хвильовий скорочено

Оповідач розповідає про родину із дореволюційного містечка. Батько був кравцем і мріяв бути кошовим отаманом (автор жартома навіть називає його Тарасом Бульбою), але для нього це було не можливо, тому він мріяв зробити із свох синів Остапа та Андрія військових людей.

Остап (старший кравців син) скінчив т. зв. “приходську школу”, кравець розпитував у жителів як йому добитися із своїм перваком до кадетського корпусу. За всяку ціну хотів кравець зробити зі свого любого сина (як і з другого сина) військову людину. Ніхто з жителів йому не допоміг йому, тому він продавши своє майно (козу й курку з півнем), повів Остапа до місцевої гімназії. Батько взяв із сина обіцянку, що той згодом піде до військової школи, і стане як Остап для Тараса Бульби.
Остап вступив в ту гімназію, й саме тієї осені, коли чудакуватий кравець помер, залишившись дружину з синами в бідності.
Його дружина й діти жила в неможливих злиднях. І вже не могла вона віддати свого другого сина в гімназію й віддала його до простенької ремісної школи.
Два брати пішли по різних шляхах: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства мав тенденцію зробитись негативним типом, а другий і не знімав засмальцьованої сорочки. Одного мати мусіла годувати пахучими сосісками (“На дві копійки на сніданок, щоб не глузували паничі!”), а другий їв чорний хліб з олією. Остап завжди був усміхнений, а Андрій ніколи й не посміхався
Матері було шкода Андрія, вона хотіла для нього кращого життя, любила мати своїх синів однаково, але її мізерний заробіток не дозволяв виховувати синів так, як хотілось би… Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гімназії і одвести до ремісної школи.

Проходили роки…
Мати починала свій день на базарі, де купувала найдешевші продукти, й кінчала його коло машинки. З десятої приблизно години до неї починали стікатись люди, й вона приймала від них роботу. Цілий день вона шила і не мала часу розмовляти з своїми любими синами. Тільки за обідом чи то вже вночі вона підходила до якогось із них і ласкала його своїми тихими сірими очима.
Остап обіймав матір і обіцяв, що коли скінчить гімназію, то буде годувати свою маму цукерками, що вони не будуть поневіряється. Але Андрій не вмів ласкатись, і ніколи мати не чула від нього теплого слова. Така поведінка гнітила матір.

В 1914 році почалась велика європейська війна. В цей час Остап був уже у восьмому класі гімназії, а Андрій, скінчивши ремісну школу, працював у містечковій кузні. В цей час мати вже не знала колишніх злиднів, Остап хоча і не допомагав матері, але зате Андрій тепер кожного місяця приносив заробіток. Сім’я мріяла про власний маленький будиночок. Але війна зруйнувала їх мрії.
Мати затривожилась, адже синів могли забрати в солдати (Остапу було 20, а Андрію 19 років). Вона прислухалась до розмов у місті, жителі якого були патріотично настроєні, сподіваючись на швидку перемогу.

Скоро Остав розбив серце матері – заявивши, що йде добровольцем на фронт, щоб вшанувати пам’ять свого батька. Мати і брат відмовляли сина, але то була марна справа, він таки відправився на фронт і зробив там непогану карєру. Але про це мати дізналася не з листів сина, яких він майже не писав, а з ілюстрованих журналів. Мати пишалась своїм сином, але їй було сумно, бо вона розуміла, що син уже, мабуть, ніколи до неї не повернеться.

Життя в містечку стало похмуре, войовничі патріоти вже не виходили на вулиці й не махали кулаками, як на початку війни, і з державних установ уже не летіли радісні вісті. Війна стала звичайним побутовим явищем…
Тоді мати зазнала дальшого удару.

Андрія покликали на війну, але він не пішов на військову службу, і оголошено було його дезертиром. Андрій втік із свого рідного містечка, і залишилась мати самотньою зозулею у своїй підвальній кімнаті. Її життя стало безрадісне, не розуміла вона для чого жити…

І невідомо, до чого б привели бідну жінку її муки, коли б не революція.
Перший вибух 17-го року зазвучав матері божественним органом. Вона вже певна була, що їй тепер недовго чекати своїх синів.
За якийсь місяць приїхав Остап, георгієвський кавалер чотирьох хрестів. Але на той час вже не треба було георгіївських кавалерів, з них зривали погоники. Тому Остап один раз продзвенів він своєю шаблюкою в її убогій кімнаті і скоро відправився із своїм отрядом на Дін.
Мати розгубилась: невже ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб він їй дав тільки одну щасливу хвилину.
Скоро до матері приїхав і Андрій з великим отрядом і саме в той час, коли в країні вже зацвіли червоні зірки на кашкетах. Андрій ненадовго зайшов до матері, розпитавши про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся він, скоро й сам зашумів зі своїм отрядом на Дін.
І став Дін для матері якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якісь офіцерські сили, вона знала, що червоні готуються до смертельної боротьби з ними, але вона ніяк не хотіла зрозуміти, що її сини в різних таборах, що десь на донських степах Остап і Андрій можливо бьються вони вони на смерть. Від ціє думки їй було страшно. І здалося їй тепер життя не домовиною, а безвихідним, страшним виттям смертельно пораненого пса.
Так проходили роки. По селах, містах і містечках лютувала громадянська війна. То ці переможуть, то ті, і здавалося напівмертвій матері, що ніколи не закінчиться це жахіття.
Нарешті загони і Остапа і Андрія були біля рідного міста. Цілий тиждень переходило містечко із рук у руки, і мати тільки під кінець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожніх вулицях свого рідного містечка. Мати кинулася до штабу Остапа, благала, щоб він припинив бійку. А Остап і сказав матері чужим голосом:
– Іди, стара, додому і, будь ласка, не перешкоджай мені!
Мати не пізнала сина: перед нею стояла сувора і далека їй людина. Тоді ще раз подивилась мати на свого рідного сина сухими очима і мовчки пішла додому.
І в цю ж таки ніч вона зустрілася і з Андрієм, але він був таким же далеким і чужим, як Остап. Андрій просив матері допомогти поквитатися з його найлютішим ворогом – з Остапом. Для матері було незрозуміло чому її сини ворогують, а Андрій просив допомогти її проникнути до братового штабу.

Ратпом у дворі зявилися вершники, зрозумів Андрій, що зграя ворогів оточує його. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрія на горищі.

Остап з вершниками вимагав видати брата Андрія, і хоча мати казала, що не бачила його, пяний Остап був готовий довести своїм побратимам, що у боротьбі для нього не має рідних, він готовий вбити і брата, і матір.
Вершники обшукували двір, а мати сиділа бліда і мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило від нього, що вона мимоволі повернула своє обличчя до вікна. Вона з полегшенням зіпхнула, коли вершники не знайшли Андрія, але Остап сказав, що якщо вона до ранку не видасть Андрія, то пощади не буде.

Мата намагалась нагадати сину про його дитячі обіцянки, але той з вершниками лише реготав. Остап сказав, що народити і виховати не велике діло і во ім’я якихось там шляхетних поривань він не буде підставляти свою голову братові Андрієві!
Мати з жахом дивилась на свого сина і нічого не розуміла. Вона все втішала себе надією, що це – ніщо інше, як п’яний бред п’яної людини, і вже не могла втішати себе такою надією. Остап з вершниками залишилися спати на ганку; та до ранку чекати відповіді і її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрія.

Мати сиділа в темріві, година здавалася цілою вічністю… Вона згадувала своє невеселе життя, маленьких синів. Сьогодні йде громадянська війна, і сини не хочуть визнавати один одного, навіть матері уже не визнають. А колись вони ласкали її своїми дитячими рученятами і так хороше зазирали в її обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в житті?
І раптом вона зрозуміла, що вже оджила вже свій час, і на її земне місце прийшли нові люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. І тоді захотілось матері вмерти.

Мати побачила, що Остап спав і пролізла на горище до Андрія. Мати пропонувала йому тікати, але Андрій хотів знати де спить Остап.
Мати подивилась на сина і в присмерках місячної ночі побачила в очах підозрілий блиск. І вона одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого п’яного брата Остапа.
І, зрозумівши це, вона, не довго думаючи, сказала, що він спить на її ліжку.
Андрій сказав матері, щоб вона злазила з горища і не перешкоджала йому. І послухала мати сина і, ступивши на долівку, пішла в кімнату та лягла на своєму ліжку.
Вона лежала в ліжку і прислухалася, мати чула як Андрій спустився з горища, чула як шукав сокиру.
І хоче вона йому сказати, щоб він не шукав сокири, і чомусь не може цього зробити.
Мати вже бачить, як іде до її ліжка її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на ліжку, і чомусь не може цього зробити. Та й навіщо попереджати, коли так приємно мріяти. І мріє вона про щасливе життя, і мріє, аж поки до неї підходить Андрій, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати…
Він і справді підійшов. Підійшов братовбивця тихо, нечутно і зупинився, як примара.
Але чого ж він стоїть? Невже й тепер не кінець! Ні, мабуть, тепер кінець! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма.
І тоді враз гупнуло. То Андрій, гадаючи, що на ліжку лежить його брат Остап, поспішає виконати свій громадський обов’язок.
І замість мрій, перед материними очима раптом загорілись якісь рожеві потойбічні світи. Мати навіть не встигла скрикнути. Матері вже не було. І зовсім даремно сокира знову падала на її голову і так настирливо гупала в передранковій темряві. Матері вже не було…

“Грицько” Борис Грінченко скорочено нагадає вам про життя селянських дітей – Грицька й Семена.

“Грицько” Грінченко переказ

Батько привіз синові з міста величезного та товстого бублика. Може, бублик і не був таким великим, як йому здавалось” бо хлопець не часто їв бублики, і все маленькі. А надто тепер, коли був піст – Петрівка, і їсти було мало чого: борщ, та хліб, та каша. Він вже роззявив рота і хотів вкусити, але згадав, що бублик буде ще смачніший з вишнями. Грицько побіг до садка, підскочив до вишні і хотів вже рвати ягоди, та побачив сусідського хлопця Семена. Семен з матір’ю жили суміжно з Грицьковим батьком” і їх садок теж був суміжний із садком Грицька. Та хоч і сусіди були Грицько з Семеном, але ніяк не могли поладити: Грицько був говіркий та веселий, а Семен – мовчазний та похмурий. Це дивувало Грицька, і одного разу він спитав у матері, чого Мотря з Семеном такі похмурі. Мати відповіла йому, що вони дуже злі, а батько сказав, що не були б такі злі, якби не були такі вбогі. Бо як живеш, недоїдаючи щодня, та б’єшся, як риба об лід, заробляючи, то не будеш веселий. Грицько цього не розумів, бо його батько був не вбогий, через те нестатків він не знав і погодився з маминою точкою зору.

І от вони з Семеном стояли й мовчки дивились один на одного, Грицько спитав, чого той поліз у чужі вишні, коли свої є. Семен почав говорити, що мати не дає їсти вишні, хоче продати й пошити собі спідницю, а йому чоботи, бо в самому рямті ходять, та зненацька зупинився. Він розсердився на себе, що наговорив зайвого, і на Грицька, що той слухав. Хлопці ледве не зчепились, але Семенів крик почула Мотря, яка була в садку. Вона страшенно любила сина й нікому не дозволяла його займати. Тож вона вмить опинилась коло тину і почала кричати на Грицька. Той не любив заводитись; повернувся і пішов, не слухаючи, що там іде говорить Мотря. Нарвавши повен бриль вишень, Грицько пішов до річки. Ставши над кручею, що саженів у два заввишки круто уривалась з гори і спадала у воду, задивився на хвилі, тримаючи в руці бублика. Подивившись трохи, одкусив бублика й почав жувати.

Семен, стоячи позаду матері, усе те бачив. Він був голодний, і йому страшенно хотілось бублика. Хлопець вирішив тихенько підкрастись ззаду й відняти бублика в Грицька, бо попросити він не насмілювався. Мотря бачила, як Семен стиха зайшов до Грицька ззаду й хотів вихопити бублика, але не прицілившись добре, схопив того за руку. Розлютившись, Семен з усієї сили вдарив Грицька по обличчю, але, сам поточившись, не вдержавсь, послизнувся з кручі і з розгону шубовснув у воду. Семен силкувавсь не потопати, та він не вмів плавати. Мотря бігла до річки, як несамовита, але пособити нічим не могла. Грицько спершу нічого не втямив. Але через мить усе зрозумів.

Він як був, у одежі, шубовснув з кручі у воду й легко доплив до Семена. Але тільки доплив, Семен зараз учепивсь у нього, що трохи не потопив і його. Грицько висмикнув руку і поплив. Семен учепивсь Грицькові за сорочку. Але одежа вже намокла на обох хлопцях, і Грицько ледве плив, та ще й хвилею відносило його від берега. Кілька разів наливало йому в рота води. У його вже не ставало сили, ноги почали опускатися униз. Семен був важкий, як камінюка. Грицько стулив рота: вода вже сягала йому до очей. Та в цю мить він зібрав усю силу і заляпав руками й ногами. Це його врятувало, і за хвилину він вхопився за камінь, що стирчав під кручею. Він зомлів і не чув, як прибігли люди на Мотрин крик, як витягли його з Семеном. Розплющивши очі, він побачив коло себе батька, ще людей і Мотрю з Семеном. Грицько згадав, що витяг Семена. Мотря підскочила до нього, вхопивши, притиснула до себе, поцілувала і заплакала. За нею заплакав і мокрий, змерзлий Семен.

Того ж дня, згадуючи про те, що Семенова мати цілувала його,

Грицько вирішив, що батько казав правду: вона тим сердита, що вбога. І Семен сердитий, бо вбогий і голодний. З того часу у них із Семеном ні спірки, ні лайки не було.

Агнія Барто вірші для дітей українською мовою підійдуть для найменших, адже всі ми їх памятаємо з дитинства.

Агнія Барто вірші для дітей

Ведмедик
Впав ведмедик на підлогу,
Відірвали в нього ногу.
Все одно його не кину,
Бо для мене він – єдиний.

Бичок
Іде бичок, хитається,
Зітхає на ходу:
– Ох, кладочка кінчається,
Я зараз упаду!

М’ячик
Наша Тася гірко плаче:
Упустила в річку м’ячик.
– Тихше, Тасечко, не плач:
Не потоне в річці м’яч.

Зайчатко
Про зайча дівча не дбало –
Від дощу не заховало.
Ждати помочі нізвідки,
Геть промокло – аж до нитки!

Грузовик
Ми кота хотіли нині покати на машині.
Кіт кататися не звик – перекинув грузовик.

Кораблик
Шапка-матроска, мотузка в руці,
Я тягну кораблик по бистрій ріці.
Услід жабенята безперестанно
Благають мене: – Покатай. капітане!

Слоник
Спать пора. Заснув бичок,
Ліг в коробку на бочок,
Ліг ведмедик на ослоник,
Спать не хоче тільки слоник.
Головою хить та хить,
Каже всім:”Спокійно спіть”.

Лошатко
Я люблю своє лошатко,
Причешу його спочатку,
Гребінцем пригладжу хвосик –
Ми ж із ним поїдем в гості!

Козлик

Козлик в мене є рогатий
Я сама його пасу.
Винесу надвір із хати,
В сад зелений віднесу.

Заблукає він в саду –
Я сама його знайду.

ПОМІЧНИЦЯ ТЕТЯНКА

У Тетянки справ чимало,
Так багато – нема слів:
Братику допомагала –
З ранку він цукерки їв.

„Ой, у мене стільки діла.
Чай пила, пиріг я їла.
Посиділа біля кішки
І пограла з нею трішки.

Потім, лялька захворіла –
Ляльку трішки пожаліла:
Пісеньку я їй співала,
Казку гарну розказала. –

Я зробити все зуміла,
Від цих справ мені несила…
Я до мами побіжу:
Роздягніть мене – прошу.
Я втомилася сьогодні,
Завтра – вам допоможу.”

ЖАБЕНЯТА І ЧАПЛЯ

П’ять зелених жабенят
До води мерщій спішать –
Злякалися чаплі!

А мене вони смішать:
Я ж цієї чаплі
Не боюсь ні краплі!

Купили в магазині
З резини ляльку Зіну,
З резини ляльку Зіну
В корзині я приніс.
Була вона роззява,
Ця лялька кучерява,
З корзини долі впала –
В грязюці щоки й ніс.
Я вимив у бензині
З резини ляльку Зіну,
Я вимив у бензині
Ще й пальцем пригрозив:
– Не будь така роззява,
Дівчисько кучеряве,
А то нараз відправлю
Назад у магазин.

Ігор Калинець біографія коротко українського поета та прозаїка викладена в цій статті

Ігор Калинець біографія скорочено

Ігор Миронович Калинець на­ родився 9 липня 1939 року в місті Ходорові на Львівщині в сім’ї служ­бовця.

У 1956 р. закін­чив середню школу й вступив до Львівського університету імені Івана Франка.

1962 року, закінчивши українське відділення філологічного факультету, почав працювати в обласному архіві: спочатку архіва­ріусом, а згодом – старшим науковим співробітником.

Перша збірка віршів поета “Вогонь Купала” побачила світ у видавництві “Молодь” 1966 року і здобула прихильні відгуки критиків. Проте до 80-х років його мало хто знав в Україні. За свою громадянську позицію 1972 року Ігор Калинець отримав шість років суворих таборів і три роки заслання, які відбув на Північному Уралі і в Забайкаллі. Тоді попереднє слідство встановило, що він “унаслідок націоналістичних переко­нань, починаючи із 1965 року, з метою підриву та ослаблення радянської влади проводив антирадянську пропаганду й агітацію шляхом створення, розповсюдження та збереження наклеп­ ницьких документів, які порочать радянський державний лад”. Дружину Ігоря Калинця – відому українську поетесу Ірину Калинець – спітка­ла така сама доля. В ув’язненні поет працював токарем і кочегаром.

На волю вийшов 1981 року. А реабілітува­ли Ігоря Калинця, як і багатьох, лише 1990-го… Після повернення із заслання був редактором журналу львівського обласного відділу Фонду культури.

Творчий доробок поета стано­ вить 17 збірок, що згруповані у двох циклах: у 1991 році у Варшаві вийшов перший том циклу “Пробуджена муза” (9 збірок), а в США – дру­гий том “Невольнича муза” (8 збірок). Творчість Калинця істотно вплинула на ба­гатьох українських поетів пізніших поколінь. Після повернення з ув’язнення та виселення 1981 року Калинець пише і публікує каз­ки для дітей (наприклад, “Дурні казки”, 1998), готує перевидання власних поезій.

1994 року журнал “Сучасність” опублікував його повість “Молімось зорям дальнім”, написану ще 1972 року під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в’язниці. Та поза всякими сумнівами Калинець був і залишається передовсім поетом. Автор двох томів-фоліантів, куди ввійшли сімнадцять збірок оригінальних поезій.

Ігор Калинець є почесним членом Міжнародного ПЕН-клубу, лауреатом літературної премії імені Івана Франка (Чикаго, США, 1979).

У 1992 році отримав премію імені Василя Стуса, а за книжку вибраних поезій “Тринадцять аналогій” удосто­єний Національної премії України імені Тараса Шевченка. Книжка “Слово триваюче” вийшла друком у Харкові 1997 року. У доробку поета також чимало творів для ді­тей, наприклад, “Книжечка для Дзвінки”, видана в Києві 1991 року. Дзвінка – це ім’я коханої ви­датного карпатського ватажка опришків Олекси Довбуша, пам’ять якого й досі вшановують на Західній Україні. Також ім’ям Дзвінка Ігор Калинець назвав свою доньку. За визначні заслуги в утвердженні націо­нальної ідеї, популяризацію українського слова відомому поетові та громадському діячеві Ігореві Калинцю було присвоєно звання почесного громадянина Львова.

Живе і працює у Львові. Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.

Гуморески Павла Глазового про родину ( Сім’ю )- про відносини чоловіка та жінки, Тещу, свекруху, про зраду, Про дітей, про бабусь та дідусів ви можете прочитати в цій статті.

Гуморески Глазового про родину

СУПЕРЕЧКА

Матір звуть Елеонора, а батечка – Савка.
Синок у них підростає, ім’я йому Славка.
Батько щирий українець, мати – сибірячка.
– Нє говорі, – учить мати, – гавкаєт собачка.
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.
Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!
Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?
– Прошу cлова вибирати, – насупився Савка. –
Це ти мене зараз лаєш, а собака – ГАВКА!

УНІКАЛЬНИЙ ЧОЛОВІК

Лає жінка чоловіка: – Я варю, і шию,
І підлоги натираю, і каструлі мию,
Він же вернеться з роботи, влізе у піжаму
І куняє на дивані, вже пролежав яму.
А свекруха до невістки промовляє тихо:
– Не чіпляйся ти до нього, буде тобі лихо.
Хвали бога, що сидить він в рідному гніздечку,
Не блукає по пивничках і не скаче в гречку,
І нічого знать не хоче, крім сім’ї своєї.
Таких’скоро виставляти будуть у музеї.

Гумореска Павла Глазового “Кошмар”

З чорного гумору

Синок родився у Мартина.
Минає рік – мовчить дитина.
Лише коли минуло два,
Найперші мовило слова.
Сказало “мама” –
вмерла мама.
Сказало “баба” –
вмерла баба.
Сказало “дід” –
умер і дід.
Сказало “тато” –
вмер сусід…
Так прояснилась для Мартина
Життя сімейного картина.

Павло Глазовий Гумореска “Близнята”

Тракториста молодого Грицька Воротила
Повідомили: близняток жінка народила.
Він біжить до родбудинку, дума: два синочки!
А насправді їх ще більше: синок і дві дочки.
Вскочив Гриць до коридора, не пускають далі.
– Гляньте в шибочку,- говорять,- он де ваші лялі.
Гриць у шибку заглядає: – Бачу дві дитини.
А що в третьому пакунку? Запасні частини?

ЯК КУЗЬМУ ПРОВЧИЛА ЖІНКА ЙОГО МИЛА

Повернувсь Кузьма з роботи, освіжився в ванні,
Одягнув нову піжаму та й ліг на дивані.
Лежить собі, проглядає журнали й газети.
А дружина варить, смажить, готує котлети.
Пообідав Кузьма смачно, запалив “Казбека”.
– Ну чого ти, – пита жінку, – така недалека?
Тільки в тебе і балачки про бощі й олію,
І ні слова про театри, про драматургію.
А є жінки! Збоку глянеш – ходить, як Аїда.
Драматургів усіх знає аж до Евріпіда.
Так і сипле: Тіто Гобі, Карузо, Фелліні,
Есамбаєв, Магомаєв, Кобзон, Паганіні…
А ти яка? Ти ж не тямиш в цьому ні бельмеса.
Ти ж не можеш відрізнити Брамса від Бернеса.
Давно тебе не бачив я в хорошому платті.
Тиняєшся у тапочках, в дешевім халаті.
Ти забула, що є в світі жіночі принади –
Перманенти, манікюри, духи та помади.
Я хотів би бути мужем культурної дами,
А ти чавиш помідори, бряжчиш друшляками,
Що побачиш – вишні, сливи, – пхаєш у консерви…
Я не можу, розумієш? Здають уже нерви.
Через добу повернувся наш Кузьма додому.
Зустрічає його жінка в платті голубому.
Очі чорним підведені, на губах помада.
Закрутило Кузьмі в носі від духів “Еллада”.
Плаття модне, вузесеньке, облягає форми,
Ще й коліна не прикриті – такі тепер норми!
Посадила Кузьму в крісло, сіла проти нього.
Як французька кінозірка, виставила ноги.
У Кузьми від здивування потилися змокла.
А дружина запитує: – Ти читав Софокла?
Тобі, може, до вподоби п’єси Евріпіда? –
Сопе Кузьма: – Відчепися! Подавай обідать.
Нащо мені Евріпіди? Нащо їхні п’єси?
– А ти ж казав, що у мене дрібні інтереси,
Що немає шику-блиску, манери негарні.
Я сьогодні простирчала півдня в перукарні.
Перукар просив, між іншим, щоб прийшла я знову.
Запевняв, що я похожа на Любов Орлову.
Не було у мене часу возиться з обідом,
Так я тобі й замінила обід Евріпідом.
* * *

У ПИСЬМОВІЙ ФОРМІ

За дрібничку посварились чоловік і жінка.
Чоловік ходив надутий і мовчав, як стінка.
А коли вкладався спати, наче незнайомий,
Написав записку жінці: “Розбудить о сьомій”.
Та й заснув собі спокійно, мов упився маком.
Вранці глянув на годинник: вже дванадцять з гаком.
А в руці стирчить записка, писана дрібненько:
“Рівно сім. Доволі спати. Уставай швиденько!”
* * *

СІМЕЄЧКА

Батько став серед кімнати, гаманцем трясе.
– Подивіться, п’ять копійок лишилось – і все.
Це синок мій із кишені гроші вичища,
Щоб крутити в ресторанах всякі ча-ча-ча.
Що за люди? Що за звички? Що це за сім’я? –
Мати каже: – А можливо, взяла гроші я?
– Ні, не ти! – гукає батько. – Ти береш не так.
Якби ти, хіба б лишився хоч один п’ятак?
* * *

ЗОЛОТІ РУКИ

Поталанило зустрітись двом старим друзякам,
Що не бачились, напевне, двадцять років з гаком.
Пропустивши по чарчині, ходять по квартирі
І тихенько розмовляють, збуджені і щирі.
Гість любується портретом: – Гарна балерина! –
Посміхається хазяїн: – То моя дружина. –
Гість картину розглядає: – О, яка картина!
Хто так здорово малює?
– Теж моя дружина. –
Гість побачив піаніно у кутку кімнати.
– Грати любиш?
– То дружина… Я не вмію грати.
– От так жінка! – гість радіє. – Руки золотії.
І танцює, і малює, навіть грати вміє. –
А хазяїн сумно каже: – Перша гарно грала,
Друга добре танцювала, третя – малювала.
А проте найкраща жінка, дорогий мій брате,
Та, що вміє борщ варити і білизну прати.
* * *

ЕХ, ЛІТА, ЛІТА…

– Мав я, брате, жінку – ідеал краси.
Талія тоненька, наче у оси.
А тепер змінилась, а тепер – не та…
Трохи зіпсувала зайва повнота.
Другий головою сивою хита.
– Правду ти говориш, швидко йдуть літа.
Тільки в мене жінка й досі, як оса:
Наче й не тоненька, а проте куса.
* * *

ГОЛОВА І ШИЯ

Чоловік говорить жінці: – Пам’ятай мої слова,
Що в розумному сімействі чоловік – то голова.
– Ну, а я, виходить, шия? – жінка весело пита. –
Шия ж голову як хоче й куди хоче поверта.
* * *

ДОБРА ДУША

Чоловік говорить жінці: – Ти сходи по воду. –
Жінка глянула сердито: – У таку негоду?
Та хороший же хазяїн в цю холодну пору
Пожаліє і собаку вигнати із двору. –
Чоловік змахнув руками: – О, пішла в атаку.
Хто ж сказав, щоб ти с собою узяла собаку?
* * *

ОРЕЛ

– Ти, – говорить жінка Гнату, – доки оженився,
Забивать дівчатам баки здорово навчився.
Ох, орел був! Відзначався витівками злими.
Двох лишити примудрився з дітками малими.
А женився, то й змінився: восьмий рік минає,
Як живем з тобою в парі, а дітей немає… –
Гнат надувся. – Це не диво. Я читав у школі,
Що орли страшенно рідко плодяться в неволі.
* * *

ЧУДЕСНА БРИТВА

Чоловік як сяде бритись, так і почалося:
– Ну й дере ж клятуща бритва! Просто рве волосся. –
І не витримала жінка: – Це вже ти нечесно…
Я картоплю нею чищу, так бере ж чудесно.
* * *

ВИГІДНА ЖІНКА

Стрів на вулиці Матвія
Панько Сарана.
– Здрастуй, – каже. – Познайомся:
Це моя жона.
– Дуже радий, дуже радий! –
Вигукнув Матвій.
Цмокнув жінку в праву ручку,
Поклонився їй,
А Панькові тихо мовив:
– Я не доберу,
Як ти міг узяти жінку
Отаку стару?
Видно, старша літ на двадцять?
– Ні, на двадцять п’ять.
Так зате грошви у неї
Свині не їдять. –
А Матвій ще тихше шепче:
– К бісу та грошва,
Як вона сліпа на око
Та іще й крива.
– Ай, – махнув Панько рукою, –
Хто з нас без гріха?
Не шепчи, балакай вільно,
Бо вона й глуха.

Павло Глазовий Гумореска “Дзень-дзелень”

– Народилося дитятко. Мамі радість, татку – теж.
Що з малим робити далі? До попа ж не понесеш,
А оновлених обрядів небагато в нас, на жаль.
Дехто нині пропонує видавать батькам медаль
І на ній писати букви, що такого-то числа
Народився син маленький а чи донечка мала.
Чи розумна це затія, не казатиму я вам.
Як на мене, то медалі я давала б матерям,
А батькам, в яких родились перша донька чи синок,
Я чіпляла б невеличкий біля галстука дзвінок.
І звеліла б, щоб носили всі батьки дзвіночки ті.
Більш було б у нас порядку у сімейному житті.
Тільки вздрів жонатий дядько гарну дівку, став, як пень,
Тільки здумав підморгнути, а дзвінок на шиї: дзень!
Чи за жінкою чужою той татусь побрів, як тінь,
Крутонувся скоком-боком, а дзвінок на шиї: дзінь!
А як сказиться той татко та із дому дралала,-
Дожене його дружина, як блудливого козла.
Не зуміє він сховатись ні вночі, ані удень,
Бо дзвінок на шиї скаже: – Ось я, люди! Дзень-дзелень!

Павло Глазовий ПІЖМУРКИ

Повернувсь Кузьма додому. У квартирі – сивий дим
– Хто курив? – питає жінку. – Чи не хахаль твій Максим? –
Загляда в кутки, під ліжка, покривала підійма
І приказує сердито: – Тут нема… І тут нема…
Потім дверці гардероба не вагаючись потяг.
Глядь: сидить сусідський Жора – більше метра у плечах.
Обдивився здоровила ошелешений Кузьма,
Зачинив тихенько дверці і сказав: – І тут нема…

Гумореска Павла Глазового “Невдалий приклад”

Повернулась жінка з Криму у свої краї.
На пероні зустрічає чоловік її.
Цмокнув раз у ліву щічку і стоїть. як пан.
– Та візьми ж ти,- каже жінка,- в мене чемодан.
І чого не обнімаєш? Став, як каланча.
Подивись он, як мужчина жінку зустріча:
Обнімає, пригортає, мов не бачив вік.
– То невдалий в тебе приклад,- мовив чоловік.-
Він її не зустрічає, а випроводжа.
А по-друге, я їх знаю: жінка то чужа.

Гумореска Павла Глазового “В рідному гніздечку”

Чоловік майнув у Крим лікувать подагру,
А дружина літаком вилетіла в Гагру.
Повернулися назад загорілі, свіжі
Від курортних процедур, від смачної їжі.
– Ну,- питає чоловік в рідному гніздечку,-
Як поводилась ти там? Не скакала в гречку?
– Ах, який же ти дивак! – жінка засміялась.-
Все робила так, як ти, грілась, лікувалась…
– Так, як я? – сердитий муж вдарив себе в груди.-
Більше я тебе саму не пущу нікуди!

Також перу Глазового належать такі гуморески про сімю – ” Щаслива Настя “, ” Прощання “, ” Мрія про море “, ” Чому стало дітей мало “

Роальд Даль хронологічна таблиця життя і творчості англійського письменника норвезького походження, автора романів, новел і казок, поета і сценариста викладена в цій статті.

Роальд Даль хронологічна таблиця

1916, 13 вересня – народився у Лландаффі, Кардіфф, (Уельс) в сім’ї вихідців з Норвегії

1920 – коли маленькому Роальду було всього 3 рочки, померла його старша сестра Астрі (7 років) від апендициту, а через пару тижнів і батько від пневмонії

1929 – родина Роальда переїхала в Кент і хлопчик почав навчатися в школі Рептона

1934 – закінчив коледж. У складі шкільної групи поїхав досліджувати Ньюфаундленд

1940 – Даль надходить добровольцем на службу у Військово-повітряні сили Великобританії. Вперше здійснив політ на літаку “Гладіатор” і зазнав аварії в результаті, якого він пробив череп і на кілька днів втратив зір

1941 року, весна – повертається на службу

1942 – відправляється до Вашингтона в якості помічника військового аташе посольства Великобританії. Написав оповідання “Збитий над Лівією”

1945 – написав книгу для дорослих під назвою “Переходжу на прийом”. Повертається до Англії і живе разом з матір’ю простим життям

1950 – перебирається в Нью-Йорк

1951 – знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, висхідною зіркою Голлівуду, Патрицією Ніл

1953 – видавництво Альфреда Кнопфа зацікавилося розповідями Даля і випустило книгу з його новелами. Одружується на Патриції Ніл у шлюбі з якою народилося п’ятеро дітей – Олівія, Тесса, Тео, Офелія і Люсі

1954 – Даль отримав премію імені Едгара По

1950-ті, кінець – намагається утвердитися в якості кіносценариста

1959 – вийшла збірка “Поцілунок”. Другий раз отримує премію Едгара По

1960, грудень – коляску з чотиримісячним сином Тео збило таксі і він отримав гідроцефалію. Даль бере участь в розробці клапана-пристрою, який полегшувало біль

1961 – написав книгу “Джеймс і гігантський персик”

1962 – померла дочка Олівія від корового енцефаліту

1964 – написав дитячу казку “Чарлі і шоколадна фабрика”

1965 – під час вагітності п’ятою дитиною його дружина переносить аневризму судин головного мозку. Роальд допомагає дружині впоратися з недугою

1967 – померла мати. Написав сценарій до фільму “Живеш тільки двічі”

1968 – написав сценарій до фільму “Читти-Читти-бен-бен”

1975 – казка “Денні – чемпіон світу”

1980 – отримує третю премію імені Едгара По

1982 – написав книгу “ВДВ, або великий і добрий велетень”, яку присвятив померлій доньці Олівії

1983 – Роальд і Патриція розлучилися. Даль одружується на Фелісіті Д’Абро

1984 – видав книгу “Хлопчик”, в якій опублікував свої листи до матері під час навчання в приватній школі – інтернаті Св. Петра в Уестон-Сьюпер-Мері

1986 – написав “Політ поодинці”

1990, 23 листопада – помер Даль у віці 74 років в Оксфорді

Фріш М. “Санта-Крус” короткий зміст

Головні герої

Ельвіра – 35 років Віола – дочка Ельвіри Ротмістр – чоловік Ельвіри Пелегрін, мандрівний співак

Події відбувається протягом семи днів і протягом 17 років.

ПРОЛОГ

Події відбуваються у шинку. З одного боку нудно грають у карти селяни, а з іншого боку – сидять лікар і мандрівний співак, який щось наспівує.

Співак згадує, наспівуючи час від часу: “Яванська пісня… матроси, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали її, як лежали на палубі й не могли заснути зі спеки! Ми оминали великий Ріг, сім тижнів оминали, наші діжки засмерділися, а місяць висів над морем, як срібний барабан, як ліхтар між щоглами… а вони все співали, цілі ночі, довгі безвітряні ночі…”

Лікар гукає Господиню – Жозефіну, щоб попросити ще вина. Чоловік, що тільки-но ввійшов, розповідає про те, який сніг іде надворі, так що на цвинтарі під час похорону не могли знайти могилу. А тим часом Співак говорить ніби й до Лікаря, та більше до себе: “Вона кохала мене… Може, я тоді, сімнадцять років тому, повівся як негідник, а все-таки, дорогий докторе, повірте мені, – беззастережно, як вірять у диво, – вона мене кохала!”

У розмові він вимовляє її ім’я, Ельвіра, і Лікар питає, чи не дружина це Ротмістра, господаря маєтку і замку. А Жозефіні тим часом розповідає, що цей Співак, підхопивши лихоманку, цілий рік хворів, а оце тепер святкує одужання. Господиня у розмові зі Співаком розповідає про доброту Лікаря, який дозволяє вижити безнадійно хворим. Проте Співак вважає себе здоровим сам, бо так почувається. Він любить життя і цінує його по-іншому. “Чому вони не живуть?” – питає він у Лікаря, показуючи на людей у Шинку. І пояснює: “Життя коротке. Хіба ви не знаєте? Чому вони не співають? Чому не живуть?.. Не живуть…” І справді, люди саме сперечаються, кому годувати віслюків, яких їм купив Ротмістр, бо вони ж знадобляться селянам навесні. Але ці люди ніби не розуміють того. Вони орендарі і належать до замку. Та, мабуть, вони і в житті лише орендарі, тимчасові господарі. А надає їм можливість працювати Ротмістр, який живе у замку разом з дружиною та дочкою. Співак вирішує йти туди. Його відмовляють, адже господар над усе любить порядок і не пускає сторонніх. Та Співак вважає, що справа не в бідному одязі, адже колись Ельвіра кохала його, то чому ж тепер хоч не привітатися. Він іде, залишаючи в оплату на столі справжній корал. Господиня переймається через те, що він пішов з її гітарою. А Лікар говорить, що гітару повернуть, адже Співакові лишилося жити хіба що тиждень.

Господиня. Що, він іще тільки тиждень житиме?

Лікар. Скажімо так: що він тиждень житиме…

Як же проживе той співак цей тиждень?

Дія 1 “Санта-Крус” короткий зміст

Дія відбувається у замку Ротмістра. Ротмістр саме звільняє Хлопця, який крав постійно в нього тютюн. Той обіцяє сплатити вартість украденого, проте Ротмістр невблаганний: “Має бути лад…” А собі він говорить, що не може вчиняти інакше: “.. .я зробив би погану послугу. Він знахабнів би, йому потрібен володар, якого він міг би шанувати, сам він не навчиться володіти собою Отож хазяїн замку віддає належну платню Хлопцеві й звільняє. Цей вчинок і його мотиви одразу окреслюють характер і вдачу Ротмістра. Під час розмови його з Писарем, який занотовує усе, що сталося у замку, служник приніс дрова і розповідає, що сніг пішов одразу, як прибув чужинець до замку:

“Уже сім днів і сім ночей іде сніг. Такого ще ні разу не було. Разом зі снігом усюди западає тиша, дедалі глибша й глибша. Сніг засипає ліс, дороги, кожен камінь, кожну гілку і кожен стовпець, не лишається нічого, тільки тиша, тиша і сніг, уже сім днів і сім ночей…”

Він говорить, що ніхто не йде до своєї комірчини, бо там холодно. Усі сидять на кухні разом і бояться. Сміється й співає лише чужинець, який розповідає чудернацькі історії про всякі дива, людей і країни, які він бачив. На питання господаря, звідки він прийшов, служник відповів:

“Звідусіль, так би мовити, щойно він розповідав про Марокко, про Іспанію, про Санта-Крус…”

Це слово наче змусило стрепенутися Ротмістра, і коли увійшла його дружина погрітися і веліти подавати вечерю сюди, він говорить до неї про Санта-Крус, приморське містечко, пропахле “рибою і водоростями”, і хлопця у брудному шинку, який каже: “Ми пливемо в Гаваї. Бачите он те судно з червоним вимпелом?” Той хлопець ніби забрав з собою частину його самого, Ротмістра, так він відчуває:

“Він живий, поки я живий… Поки я живий, моя туга не полишає його, він припнув її до свого вітрила, що несе його морями, а я, сидячи тут, навіть не знаю, де він волочиться з моєю тугою… поки я працюю… по гаванях, узбережжях і містах, яких я не знаю…”

Це ніби той хлопець з Санта-Крус прожив життя, якого прагнув він сам. Ротмістр говорить, що почувається стомленим і старим саме через оцей факт. Ельвіра ревниво заперечує йому, бо ж хіба за цим не розчарування через те, що він лишився з нею. А він довірливо розповідає про глибинне:

“Коли я, наприклад увечері, на дозвіллі сиджу біля тебе й читаю, – то що ми шукаємо у книжці, як не його, того, хто живе нашим іншим життям, може, нашим справжнім життям, яким я сьогодні жив би сам, коли б сів тоді на чуже судно, вибрав море, а не суходіл, страхітливе, а не певне. Я шукаю його, який ніколи не сходить мені з думки, навіть коли я втішаюся нашим щастям… нашою дитиною, нашою країною, коли надворі літо, коли я рано-вранці їду верхи полями, коли ввечері над житами, нашими житами пливуть дедалі темніші хмари, – Господи, я знаю, що я щасливий!”

Ельвіра й не підозрювала, що її чоловік може, люблячи лад в усьому, гак прагнути змін. А він пояснює:

“Коли вже на те пішлося, то я твердо вірю, що живеш доти, доки є ще мета, а не її здійснення, не оволодіння, не будень”.

І тоді Ельвіра велить накрити стіл ще на одну особу – мандрівного Співака. На подив чоловіка вона відповідає, що тепер у чоловіка є можливість зустрітися з його іншим життям, адже він цього хотів. До того ж вона вважає, що він має знати: її теж відвідують сни-спомини:

“Я не забула. Він звався Пелегрін… Але жінка, бачиш, не грається коханням, подружнім життям, вірністю, людиною, з якою пішла”.

Вона ніби свідомо намагається принизити образ Співака, якого запросила на вечерю, приписуючи йому найгірші зовнішні риси волоцюг. Їй так хочеться почуватися в усьому благодійницею, недосяжною для будь-кого. Навіщо? Аби сховати від усіх свої сни, у яких образ її колишнього коханого такий романтичний. І раптом, обернувшись, вона й справді бачить його, Пелегріна. Вона вражена. А він говорить, що ненадовго, скоро піде, просто він хворів, оце одужав і має поїхати. І вже вдруге (вперше він говорив це Лікарю) ми чуємо:

“На Кубі є ферма, спалена, висохла ферма, яка чекає на мене, щоб давати плід: ананаси, персики, сливи, смокви, виноград! За місяць відпливає судно… а за рік, Ельвіро, ви отримаєте першу каву!”

Ельвіра тікає. А він розглядає кімнату замку, милуючись портретом дочки Ельвіри, книгами. Він наче проживає у ці хвилини життя господарів замку, коли входить Ротмістр. Він не одразу впізнає в чужинці того моряка, з яким колись збирався відплисти на кораблі з червоним вимпелом. Пелегрін нагадує, що те судно звалося “Віола”. Вони сідають вечеряти, коли це чується музика і Пелегрін знову згадує: “Матроси, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали цю пісню…” Коли це увійшла молода дівчина і Ротмістр відрекомендував її: “Наша дочка. Її звати Віола”. Пелегрін перепитує. Він вражений. Картина тьмянішає, а музика лунає, і пісня матросів наближається.

Дія 2 “Санта-Крус” короткий зміст

На палубі лежать матроси і співають ту саму пісню. Раптом припиняють, і починаються розмови про вітер, якого все нема. Серед них поет Педро, якого увесь час зв’язують, бо не вірять його розповідям і одночасно прагнуть їх. Педро розповідає історію Ельвіри і Пелегріна: “Сімнадцять років тому, кажу, він звів її на цьому судні, вона, та дівчина, звалася Ельвіра, кажу вам, Ельвіра, і він поніс її до каюти, вірте чи ні, і там це сталося… Сьогодні вона дружина Ротмістра і живе в замку далеко звідси, на другому боці Землі, там, де тепер зима. Ми не можемо заснути зі спеки, а там, подумайте тільки, там вони сидять перед каміном, Ротмістр і його дружина. Вони не знають, про що говорити, так давно одружені…”

Це розповідь про їхнього капітана, який оце прибув до замку. “Усе брехня, нахабна вигадка і брехня!” – кричить один з матросів, і його підтримують. Але Педро наче викликає в уяві ті часи, про які говорив, і ось знову розмовляють ще молоді Ельвіра і Пелегрін. Він у захваті від неї, від моря, від свободи, від вина – від життя. У нього немає сумніву: вона попливе з ним: “А як ти завтра прокинешся, буде вже ранок, повний веселого сонця, повний блакиті і вітру, ранок без берегів, безмежний ранок…” Та Ельвіра відповідає: “Я знаю, який він буде, Пелегріне, ми вже пережили його”. І ми розуміємо, що Педро показує сон, який сниться Ельвірі знов і знов усі ці сімнадцять років. “І Ротмістр не може всього цього побачити – що діється в голові його дружини, коли вона спить”.

Дія 3 “Санта-Крус” короткий зміст

У замку минула вже північ, але біля столу сидить писар, а на підлозі валіза, біля якої чатує служник. З їхньої розмови видно, що Ротмістр раптом зібрався поїхати й пішов одягатися у камзол своєї юності. Незабаром він з’являється, аби закінчити листа до Ельвіри. У ньому він пише, що цієї ночі почув, як вона ніжно вимовляє уві сні чоловіче ім’я. Це не його ім’я! І тепер, на його думку, він має право дати волю своїй тузі, яка манить його вирушити у мандри.

Ротмістр. Як гостро я відчув після розмови з цим чужинцем, що ми смертні! Перед нами позачасовість, похмура неусвідомленість речей; після нас позачасовість, похмура неусвідомленість речей, порожні простори Бога, який розбризкується у вулканах, випаровується в морях, цвіте і в’яне, гниє і кам’яніє і знов цвіте у пущах, Бог, що не має очей, аби побачити своє безмежне літо, – а ми його єдина надія, що воно буде побачене, що воно віддзеркалиться у блискучих зіницях смертних людських очей, ми, ця неймовірна мить, що зветься людством, ми, це виняткове явище на єдиній планеті, що поволі вичахає… і сам я, іскорка цієї миті у Всесвіті… Відчути це, пізнати це, пережити це…

За цим крилося бажання відчути, що він ще живий, “яке це щастя, що живу, живу в цьому подиху – поки Нас не засипав назавжди сніг”.

А тим часом, за словами Писаря, пані Ельвіра “у своїй кімнаті плаває всіма морями сну… і її знову викрадено на судно спогаду…”

У “оселі ладу” запанував дух авантюризму, принесений Пелегріном. А сам він відчуває, як життя потихеньку спливає, витікаючи поволі: “Мабуть, мені вже не дуже довго жити… За кілька годин почне світати”.

Тиждень добігав кінця. Той тиждень, що прорік йому Лікар.

Дія 4 “Санта-Крус” короткий зміст

Дія відбувається у Санта-Крусі.

Педро згадує Санта-Крус таким, яким він був сімнадцять років тому. І той самий негр, який під час бійки вкрав у Пелегріна срібний амулет. І молоді Ельвіра й Пелегрін, який говорить: “Ти справді думаєш, що я мерзотник? Що я приводжу тебе до цього шинку і раптом зникаю, знімаюся з кітвиці й кидаю тебе напризволяще? Тут, серед негрів і матросів?..” Та саме так він зрештою і вчинив. Адже її за його борг хотів забрати негр, у якого Ельвіру викупив тоді Ротмістр і вже нікуди не поплив, залишившись з нею чоловіком, батьком її дитини, господарем замку. А поки що вона благає Пелегріна, щоб він одружився з нею. Та для нього “шлюб – труна для кохання”, засіб відтяти в чоловіка й ті “невеличкі крила, які людина вже має”. Вона говорить, що має думати про дитину, а він прагне тільки свободи. Для себе. Його манять Гаваї. “Що тебе вабить на Гаваї? Чому той острів десь у Тихому океані здається тобі таким дивовижно гарним, кращим за все? То відповідь буде одна: тільки через страх, що тобі довелося б відмовитися від нього. Ось що таке Гаваї”.

То був одвічний спір між чоловіком і жінкою, яких звало докупи кохання, та в кожного з них була своя правда.

Раптом до них прискіпається негр, що пропонує устриці, а Пелегрін говорить, що вони смердять. Зчиняється бійка. Ельвіра і Пелегрін ідуть. З’являється Ротмістр у костюмі своєї юності. Отже, час змінився. Педро усе це спостерігає, лежачи зв’язаним на передньому плані, коли до нього підходить цей шляхетний пан. Вони розмовляють, і Педро ніби відкриває Ротмістру його ж душу, пояснює його вчинки: “Ви не можете бути таким егоїстом, як хотіли б. Ви не можете робити так, як той інший, що йому ціле життя заздрите… Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе… І я скажу вам, що вас чекає далі: якщо ви ще раз приїдете у Санта-Крус, може, згодом, через багато років, і захочете поплисти десь у світ, то ніколи не вчините інакше, ніж сьогодні. Ви не можете вчинити інакше, ви людина шляхетного роду”.

З будинку рішуче виходить Пелегрін, промовляючи до Педро, що вони мають плисти, бо він не може залишитися, щоб його повісили, адже в них перемальований герб. Одружитися й лишитися він не може. На нього чекають Гаваї: “Ви послухайте, там цвітуть цитрини, ананаси, персики, смокви, фініки, банани, все разом. Кажу вам: там немає зими…”

І знову Ротмістр проситься до нього на судно, обіцяючи заплатити. Пелегрін погоджується: “Гаваї?” (як вітання) “Гаваї!” – відповідає Ротмістр.

Але цьому відбутися не судилося. Вже через кілька хвилин по тому, як пішов Пелегрін, юрба цікавих, у центрі якої були негр і жандарм, з’являється на площі перед будинком. І тоді Ротмістр викупає Ельвіру в негра, впізнавши її (адже вони були заручені). Він має відпливати і водночас не може отак залишити Ельвіру, не подумавши, що з нею буде далі. А вона говорить, що чекатиме: “Що ж я, кохаючи тебе, мала б ще робити: як не чекати, не дивитися на твій вимпел, що тепер тоне на обрії, і все ж сподіватися, все ж кохати!..” Ротмістр питає, про кого вона говорить. “Про кого? Про тебе…” – промовляє Ельвіра. І він залишився. Про подальші події дізнаємося від Педро, уже не зв’язаного (він тримає пута в руках): “Вони, Ельвіра та Ротмістр, приїхали до родинного замку. Він людина шляхетного роду. Я казав: він не може вчинити інакше. Народилася дитина. І так далі. Той інший обминув Великий Ріг, біля Мадагаскару його схопили французи, йому світили галери, врятувала лихоманка, медсестра дала йому крові… Усе це ми вже знаємо”.

А Пелегрінові між тим судилося прожити лише одну ніч. Тепер, через сімнадцять років.

Дія 5 “Санта-Крус” короткий зміст

У замку Пелегрін лущить горіхи, а Ельвіра сидить у кріслі, допитуючись, що саме розповів Пелегрін її чоловікові, чи розповів про те, що тоді було між ними. Та він говорить, що розповів Ротмістру лише про Гаваї. Служник заходить і доповідає, що вночі хазяїн поїхав. Вона у відчаї й тривозі накидається на гостя: “Кажу тобі, Пелегріне, наше подружжя щасливе, цілком щасливе… Диво дивне з тим подружжям! Коли ми побралися тоді, сімнадцять років тому, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його! Треба пізнати одне одного так, як ми, хоч і не бувши закоханими. Не знаю, чи я заслуговую на такого чоловіка, як він!” Він надійний – ось головне. А тепер Ротмістр, мабуть, думає, що вона хоче лишитися з Пелегріном, тому й поїхав у снігову ніч. Вона докоряє Пелегрінові за це, питаючи, чого він хоче. А він говорить, що це цілковита випадковість, просто зайшов привітатися, дізнавшись, хто живе у цьому замку.

Вона сердито питає, чи він приїхав, бо вони колись кохалися і тепер йому “закортіло побачити, скільки того кохання лишилося”? І вона згадує, як він надіслав їй колись вітання з Яви: “З Кореї”, – поправляє він. Тоді він побажав їй вірного і надійного чоловіка. Либонь, такого, яким не міг бути сам. Навіщо? Ельвіра вважає: “Так, щоб можна було самому втекти у царство втраченого, туди, де залишаються молодими й вільними, нездоланними! Ось що це означає. Ти не захотів одружитися, щоб зберегти для себе моє палке почуття. Такої підступності треба пошукати. Ти хотів чогось більшого, ніж просто мати біля себе жінку: хотів перебувати в її снах!..” Так і сталося. Любов і ненависть так щільно сплелися в ній, що вона вже не в змозі й розпізнати, що відчуває насправді. А він не може й не хоче пояснювати свої вчинки, бо нині його суть – чекання. Він знає чого. Він їсть помаранчу і згадує про одного астронома, який настільки був захоплений зірками й планетами, що всього іншого ніби й не існувало. Він говорить алегорично про космос, холодний і порожній, який між ними. Тим часом приходить Віола, дочка Ельвіри. Вона налякана й твердить: “Мамо, в наш дім прийшла смерть”. Починає плакати, а мати заспокоює її, пропонуючи чаю. Вона йде гукнути служника, а Пелегрін залишається з Віолою. Він усе розуміє й говорить до дівчини, щоб вона не боялася, він іще живий. Вони говорять про те, як багато на світі гарного: і музика, і малювання, особливо коли ти сам усе умієш. Він раптом згадав: “Я знаю мушлю, якої не бува, мушлю, яку можна тільки уявити собі, така вона гарна. “Але ти така гарна, як вона!” – казав я дівчатам, коли любив їх”. Ці слова він колись говорив Ельвірі. І ще безлічі дівчат, які вірили його словам, як і він сам, бо був тоді щирим: “Але дівчата проминають, вони стають жінками, і жінки також проминають – і врешті лишається ще тільки мушля, якої не буває, мушля, яку можна уявити собі”. Раптом Пелегрін питає, скільки років Віолі. Дізнавшись, що їй сімнадцять, вдивляється в обличчя. Лунає дзеленчання дзвоників. І він говорить, що це, мабуть, “Ротмістр, ваш батько… Ми з вашим батьком знайомі сімнадцять років. Ще тоді він хотів на Гаваї так само, як тепер”. Він велить їй іти зустрічати батька, а сам промовляє до себе: “Видно, не Можна мати і те, й те разом. Один має море, другий замок; один має Гаваї, другий дитину…” Він сідає за клавікорди й застигає з білим обличчям. Входить Ельвіра з листом Ротмістра. “Чому ми не можемо бути чеснішими?” – питає вона в себе і відкрито говорить: “Пелегріне, добре, що ти прийшов”. Її чоловік повертається. Він знову не зміг покинути її, бо він людина честі й обов’язку. Розмова їхня дещо натягнута. Та Ельвіра цілком щиро говорить чоловікові: “Чому ми не можем бути чеснішими? Для цього так мало треба. Якби ми розуміли одне одного! Ти вбивав свою тугу, пишеш, роками вбивав, щоб не злякати мене, а я соромилася своїх снів, бо знала, що вони б тебе злякали. Ми не хотіли розчарувати один одного… аж поки не прийшов Пелегрін”. Раптом вона скрикує, побачивши мертвого Пелегріна за клавікордами. І враз усі зрозуміли по-іншому смисл його слів про те, що життя коротке. І Ельвіра ніби прозріла: “Ми кривдили одне одного, всі разом. Бог розсудив багато краще за нас… Ми могли любити одне одного, всі ми, тепер я бачу – життя не таке, любов більша, вірність глибша, їй не треба боятися наших снів, нам не треба вбивати свою тугу, не треба брехати…”

А стіни ніби розсуваються, і навколо Пелегріна з’являються постаті.

Перша постать. Я принесла першу каву з Куби.

Друга. Я та дівчина, до якої ти ніколи не доторкнувся, Анатолія.

Третя. Я принесла тобі овочі, ананаси, персики, фініки, виноград – це врожай наступного року.

Четверта. Я та сестра, що дала тобі крові у шпиталі на Мадагаскарі.

Постаті з’являлися і йшли, нагадуючи про те, що відбулося чи не відбулося у житті Пелегріна. Дев’ятою з’явилася смерть. Але останньою була не вона. Остання мовила: “Я дитина твоєї крові, Віола, що знову дізнається про все, ще раз починає все”.