Blog

Володимир Свідзинський аналіз збірки “Вересень” та віршів “Ти увійшла нечутно, як русалка” та “У рідній моїй стороні”

Володимир Свідзинський аналіз збірки “Вересень”

1927 року Володимир Свідзінський видає власним коштом другу книгу поезій “Вересень”. Осіннєвий поетичний настрій наскрізно проймає символічну тканину збірки. Легка, мрійлива зажура гортає найпотаємніші почування серця автора і шукає розради у “сонячних” спогадах, часто сповитих тугою кохання:

Ой упало сонце в яблуневий сад,
В яблуневий сад моєї милої
І вечірнє сяйво м’яко розточає.
Чом і я не можу за сонцем полинути,
Моєї милої та навідати,
Білого цвіту з яблунь зірвати?

На цьому просторі ліричних медитацій раз по раз зринає тихий смуток за втраченою гармонією “саду покинутого”, що о цій порі “журбою обволочений”, “сумного саду”, де лишень вночі:

… тріпочуть зірниці,
Дзвенять таємничі ключі,

А сам ліричний герой у промовлянні до себе констатує:

І ти ж колись як сонце був,
А нині
Бездушною блукаєш тінню

По світовій пустині,
і вже :
… Десь одпливає, як човен,
Час яснооких купав.

“Зрозуміло, що від “плеканця полів сумовитих” важко сподіватися инших мотивів, крім журливих і скорботних”, – писав в огляді поточної художньої літератури Яків Савченко, торуючи вслід поетовому:

Не метає огнів блискавиця
В замисленім співі моїм,
А ні бою смертельная криця
Не гримить і не іскрить у нім.
Я плеканець полів сумовитих
І тиші грабових гаїв.
Я над озером днів пережитих
Віти серця глибоко склонив.

“Ідеалістичний світогляд авторів, виняткова суб’єктивність його мотивів, цілковита збезболеність і споглядальність його світовідуття, – продовжував критик, – це все те, що з погляду актуальних завдань радянського письменства, не може бути не заперечуване в найрішучішій формі.

Не важко зрозуміти й те, яка класова психологія зумовлює творчість Свідзінського: ідеалістичність і пасивність, суб’єктивізм і почуття самотности – могли повстати тільки на грунті безперспективного буржуазного світорозуміння”. Це був серйозний присуд поетові, що на думку Якова Савченка, “запізнився прийти в літературу”. У реальному ж вияві це обернулося мовчанкою автора, яку своїм сучасникам він пояснював досить дипломатично: “Мою книгу “Вересень” критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та доньки. Не писати я не міг”.

“Ти увійшла нечутно, як русалка” аналіз

Тема : спогад ліричного героя про зустріч із коханою уві сні.

Ідея : підкреслена трагедія людських відцвітань.

Художні засоби :

епітети (обличчя тлінне, спущені повіки, вогка земля, труд гіркий, темні верховини), метафори (ніч стояла, перебирає шум, покладе на діл), порівняння (засипана, як ніч, ти увійшла нечутно, як русалка), риторичні оклики.

“У рідній моїй стороні” аналіз

Тема : звучить мотив утрати рідного дому.

І Дея : автор розкриває читачам тайни довкілля, її існування в гармонії із природою.

Художні засоби:

епітети (рідний дім, кругла водойма, спокійні труди, крило громове), метафори (верби вітали, древа стоять, вітер крилом ударить), порівняння (два древа-два в’язні).

Характеристика Очумєлова з оповідання “Хамелеон” наведена в цій статті.

“Хамелеон” образ Очумєлова

Головний герой оповідання Чехова “Хамелеон” – Очумєлов, поліцейський наглядач.

Очумєлов – головний герой “Хамелеона” постійно змінює свої погляди не з безпринципності. Навпаки, в основі його поведінки лежить дуже стійкий принцип, що полягає в перевазі “генеральського” над “іншим”.

Образ Очумелова являє собою сатиричне узагальнення, яке є суто символічним. Основні риси “хамелеона” – підлабузництво і покірність перед вищими чинами і зневага, жорстокість по відношенню до тих, хто нижчий за нього на соціальних сходах. Головний засіб характеристики героя – це сюжет. Автор описує майже анекдотичну ситуацію, в якій герой оповідання змальований різко і карикатурно: до О., поліцейського наглядача, звертається золотих справ майстер Хрюкін з проханням покарати укусивше його цуценя. Намагаючись з’ясувати, бродяча це собака чи ні, О. миттєво переходить від підлабузництва до самоправності, від самодурства до холопства залежно від того, ким є передбачуваний власник цуценяти, – генерал це Жигалов, чи хтось невідомий, або брат генерала. Момент, коли О. дізнається, що собака належить братові генерала, дуже показовий. “Та хіба братик їхній приїхали?” – Запобігливо запитує Очумєлов у генеральського кухаря, і “все обличчя його заливається посмішкою розчулення”. Поліцейський наглядач до того ж грубий і неосвічений. Про це свідчить його мова: “Чему тут? Це ти навіщо палець? .. Хто кричав?

Поліцейський наглядач Очумєлов, що проходить через базарну площу разом з городовим Єлдирін, одягнений в нову шинель, яка перетворюється в тексті оповідання в важливу деталь, що характеризує стан поліцейського наглядача. Наприклад, дізнавшись про те, що, ймовірно, собака, який укусив золотаря Хрюкіна, належить генералу Жигалову, Очумелову стає нестерпно жарко, тому він каже: “Гм! .. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто… Жах як жарко! “. Тут зняте пальто – символ нервозності героя. Вважаючи, що така непоказна собака не може бути генеральською, Очумєлов знову лає її: “У генерала собаки дорогі, породисті, а ця – чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду… підлота одна тільки… “Але припущення людину з натовпу про приналежність собаки генералу тепер вже вселяє Очумелову страх за ті слова, які він щойно сказав. І тут, щоб передати настрій персонажа, автор знову використовує художню деталь. Наглядач каже: “Гм! .. Надягни, брат Єлдирін, на мене пальто… Щось вітром повіяло… Морозить…” Тут пальто як би допомагає герою сховатися від власних слів.

У фіналі твору пальто Очумелова знову перетворюється в шинель, в яку закутується герой, продовжуючи свій шлях по базарній площі. У Чехова немає зайвих слів, і тому важливий той факт, що нова шинель в розмові Очумелова перетворюється в пальто, тобто відбувається навмисне зниження ролі предмета самим героєм. Дійсно, нова шинель виділяє Очумелова як поліцейського. Але функція пальто інша, за допомогою даної художньої деталі письменник характеризує персонажа. Художня деталь допомагає письменникові глибше проникнути в психологію героя, а читачеві побачити як змінюється стан і настрій персонажа.

Оповідання “Хамелеон” спочатку здається дуже кумедним. Очумєлов хоче створити видимість сумлінної служби, коли йде через базарну площу. “За ним ступає рудий городовий з решетом, вщерть наповненим конфіскованим агрусом”. Поліцейський наглядач намагається розібратися в “заплутаній справі Хрюкина”. “Він стрясає” повітря, загрожує “мерзотникам” штрафом, але незабаром дізнається, що порушник спокою – жалюгідна собачка – – належить генералу Жигалову. Тут же Очумєлов змінює тон, звинувачуючи напівп’яного Хрюкина у всіх гріхах. Очумєлов ще не раз поміняє свою точку зору, а читачі здогадаються про внутрішню бурю, тривожного поліцейського наглядача, по короткій фразі: “Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто” або: “Одягни-ка, брат Єлдирін, на мене пальто.. . “Розповідь тримається на живій мові, переважає діалог, своєю промовою персонажі видають свій характер. Поступово відчуваєш, що сміх замінюється смутком: як же принижена людина, якщо вона лабузниться навіть не перед генералом, а перед його песиком! Закінчується розповідь, як і починається: Очумєлов продовжує свій шлях по базарній площі, тільки тепер він погрожує не невідомому господареві собачонки, а Хрюкіну: “Я ще доберуся до тебе!”

Кінцева композиція оповідання допомагає автору підкреслити основну думку оповідання – для Очумелова важлива не істина, а схиляння перед сильними світу цього. Від них залежить його кар’єра і благополуччя, більше його нічого не хвилює.

Павло Загребельний хронологічна таблиця життя і творчості відомого українського письменника викладена в цій статті.

Павло Загребельний хронологічна таблиця

Вірші про квіти українською мовою для дітей (тюльпан, троянди, ромашки, підсніжники, дзвіночки) зібрані в цій статті.

Вірші про квіти на українській мові

Квіти, квіти… Чарівні квіти,
Кольорові, великі й малі…
Ви умієте душу зігріти,
Бо й самі ви – душа землі.
Надія Красоткіна

Квіти

Які дивовижні ці квіти,
У кожній чарівність своя.
Всі різні, та й що говорити –
У квіти закохана я.

Дивитись годинами можна
На ніжні пелюстки в росі.
Дивує і радує кожна,
А щастя дарують усі.
Надія Красоткіна

Вірші про тюльпани

Співають ранішні тумани,
Проміння дихає в вікні,
А під вікном цвітуть тюльпани,
Весняні квіти чарівні.

Я гордо голову тримаю
І перед вітром не схиляю.
Я жовтий є і полум’яний,
І наче, яблуко рум’яний.
В саду я квітну навесні.
Тюльпан дали ім’я мені.

Вірші про троянди

Садила матуся для Вавди
Красиві і ніжні троянди.
Вмивались троянди росою,
Пишались троянди красою.
І чулися їх голоси:
– Ми в світі живем для краси.

Я квітка ніжна, як весна,
Я різні сукні маю.
Все літо пишна й запашна,
Я й осінь зустрічаю.
Буваю кольору зорі,
Лимона колір маю,
І снігу зимної пори,
і вишнею палаю.

Вірші про ромашки

Ніна Воронюк “Ромашка”
На ромашці білій про любов питають:
Любить, чи не любить? Пелюстки зривають.
Не скуби ромашку, їй цвісти весною,
Говори з красою вічно мовчазною.

В ромашковім полі жайвори співають,
І росу пахучу ночі сповивають.
Скроплена дощами, вимита водою,
Це світилка чиста в косах молодої.

Від весни до літа і в порі осінній
Нею пахне купіль, нею пахне сіно.
І в морози зимні пелюстки ті самі
Змалював Художник у віконній рамі.

Бог її плекає і вітри голублять,
Як її полюбиш, то й тебе полюблять.
Не скубіть ромашку, не топчіть ногами,
Це любові квітка у зеленім храмі.

Василь Симоненко “Ромашка”

Цвіла ромашка в полі на межі,
До сонця й вітру бісики пускала,
Аж доки руки лагідні, чужі
Ромашку для букета не зірвали.
Ромашко! Ти п’яніла від тих рук,
Ти цілувати їх була готова,
Для них за біль своїх образ і мук
Ти не знайшла докірливого слова.
Благословляла тихо мить ясну,
Коли в його потрапила тенета,
А він тебе і не любив одну,
А лише як прикрасу для букета.

Вірші про підсніжники

Пробрався з-під снігу
Підсніжник маленький.
В зелених листочках
Такий чепурненький!
Голівоньку клонить,
Вітає мене…
Коли вже ця довга
Зима промине?!

Біленький підсніжник
Долоньками грію,
Для нього і холод
Любов’ю розвію.

Вірші про дзвіночки

Дзвонить дзвоник у саду:
“Я на стежку забреду.
Між травою проросту,
Синім цвітом зацвіту”.

Павло Тичина “Хор Лісових Дзвіночків”

Ми Дзвіночки,
Лісові Дзвіночки,
Славимо день.
Ми співаємо,
Дзвоном зустрічаємо:
День!
День.
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу тінь,
Сни розкішні,
Все гаї затишні:
Тінь!
Тінь.

Линьте, хмари,
Ой прилиньте, хмари, –
Ясний день.
Окропіте,
Нас ошелестіте:
День!
День.

Хай по полю,
Золотому полю,
Ляже тінь.
Хай схитнеться –
Жито усміхнеться:

Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу тінь,
Сни розкішні,
Все гаї затишні:
Тінь!
Тінь.

Линьте, хмари,
Ой прилиньте, хмари, –
Ясний день.
Окропіте,
Нас ошелестіте:
День!
День.

Хай по полю,
Золотому полю,
Ляже тінь.
Хай схитнеться –
Жито усміхнеться:

Тінь!

Ви можете додавати вірші про квіти українських письменників через форму коментарів.

Л. Кисельов “Земля така гаряча” аналіз вірша

Тема “Земля така гаряча”: вболівання хлопчика за долю журавля, його намагання захистити птаха від жорстокості.

Ідея “Земля така гаряча”: уславлення любові до природи, пташиного світу, бажання творити добро, гарні вчинки.

Основна думка: “І буде така гаряча, чорна така земля” – ось що відбувається після того, коли люди будуть виявляти жорстокість до всього живого у світі.

Жанр: поезія про добро і зло.

Художні засоби “Земля така гаряча”

Епітети: “гаряча земля”, “радуга-земля”, “день без’язикий”, “кричить тужно”.
Повтори: “Не бийте журавля!”
Метафори: “відлине день”, “панцерники рокочуть, крають…”, “не виразити жалю”.
Риторичні оклики:
“Не бийте журавля!”
“Мій світе, мій журавлю!”
“Не бий!”

Кисельов Леонід “Земля така гаряча…”

А я тому журавлю Києм ноги переб’ю, переб’ю.
Пісня

Земля така гаряча,
Така руда земля.
Маленький хлопчик плаче:
Не бийте журавля!

Притне його до себе
Й руками затуля:
Ой дядечку, не треба,
Не бийте журавля!

Відлине день без’язикий,
І чути в тиші нічній:
Люди, дерева, ріки
Тужно кричать: “Не бий!”

Не винести того болю,
Не виридати жалю.
Що станеться з тобою,
Мій світе, мій журавлю!

В останню мить побачиш
Намисто з багряних плям,
І буде така гаряча,
Чорна така земля.

Панцерники рокочуть,
Крають Чумацький Шлях,
І бідкається хлопчик:
Не бийте журавля!

Павло Глазовий біографія коротко українського поета-гумориста викладена в цій статті.

Павло Глазовий біографія скорочено

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської війни.

Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ.

Друкуватися почав з 1940 року. Пік популярності поета припав на 1980-ті.

1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького.

У 1950–1961 роках – заступник головного редактора журналу “Перець”, згодом заступник головного редактора журналу “Мистецтво”.

Найвідоміші збірки Павла Глазового – “Великі цяці”,”Картикатури з натури”,”Смійтесь, друзі, на здоров’я”,”Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх”.

Павло Глазовий лауреат премії імені Остапа Вишні в 1988 році за книгу “Сміхологія”.

Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі Також ви можете переглянути Хронологічну таблицю Павла Глазового.

Айзек Азімов коротка біографія американського письменника-фантаста викладена в цій статті.

Айзек Азімов біографія скорочено

Айзек Азімов (справжнє ім’я Ісаак Озимов) народився 2 січня 1920 року в Росії, в Петровичах – містечку, розташованому зовсім недалеко від Смоленська. У 1923 батьки відвезли його в США ( “у валізі”, як він сам висловлювався), де оселилися в Брукліні і через кілька років відкрили кондитерський магазин.

Здобувши середню освіту, Азімов, за бажанням батьків, намагався стати медиком. Це виявилося йому не під силу: побачивши кров йому ставало погано. Потім Айзек зробив спробу вступити в найпрестижніший коледж Колумбійського Університету, але не пройшов далі співбесіди, написавши в автобіографії про те, що він балакучий, неврівноважений і не вміє справляти на людей гарне враження. Він був прийнятий в юнацький коледж Сет Лоу в Брукліні. Через рік цей коледж закрився і Азімов опинився в Колумбійському Університеті.

25 липня 1945 року Айзек Азімов одружився на Гертруді Блюгерман, з якої виховував двох дітей.

З жовтня 1945 року по липень 1946 Азімов служив в армії. Потім повернувся в Нью-Йорк і продовжив освіту. У 1948 році закінчив аспірантуру, отримав ступінь PhD (доктора) біохімії, і вступив до постдокторату як біохімік. У 1949 році він влаштувався викладачем на медичний факультет Бостонського Університету, де в грудні 1951 року став асистентом, а в 1955 році – доцентом.

У 1958 покинув університет, щоб повністю присвятити себе літературній діяльності. Він автор більш ніж 500 книжок. У 1979 році йому було присвоєно звання професора.

У 1960-і роки Азімов перебував під слідством ФБР за можливі зв’язки з комуністами. Підозри були зняті з письменника в 1967 році.

У 1970 році Азімов розлучився з дружиною і майже одразу зійшовся з Дженет Опал Джеппсон.

6 квітня 1992 року письменник помер від серцевої і ниркової недостатності на тлі ВІЛ інфекції (що призвела до СНІДу), якою заразився при операції на серці в 1983 році.

Серед найбільш відомих творів письменника – детективна серія “Сталеві печери” (1954), “Голе сонце” (1957), “Роботи ранкової зорі” (1983) та “Роботи та Імперія” (1985); трилогія “Трилогія про Заснування” ;”Кінець вічності” (1955), “Самі боги” (1972), збірка оповідань “Я – робот”, а також серія оповідань в яких вперше сформульовані знамениті три закони робототехніки.