Blog

  • Цікаві факти про Галицько-Волинське князівство

    Галицько-Волинське князівство цікаві факти про нього Ви дізнаєтесь з цієї статті.

    Цікаві факти про Галицько-Волинське князівство

    За часів Галицько-Волинського князівства його землі вперше отримали назву “Україна”, яка пізніше, з XVI ст., вживалася в документах в межах більшості заселених українцями земель, що увійшли до складу Польщі.

    Виникненню та піднесенню Галицько-Волинського князівства сприяло вдале географічне положення. Воно розташувалося на перехресті важливих торговельних шляхів і було важкодоступним для набігів кочовиків. Віддаленість від Києва послаблювала залежність від центральної влади.

    На піднесення Галицько-Волинського князівства також впливала енергійна політика князів Романа Мстиславича і Данила Романовича (Галицького), а існування багатих родовищ солі, родючих земель, розвинутого ремесла сприяло розвитку торгівлі та економічному зростанню цих земель.

    Романові Мстиславичу приписують розробку особливого проекту під назвою “добрий порядок” на Русі. Він запропонував покласти край всім міжусобицям, які ослаблюють державу і роблять її легкою здобиччю для половців

    У 1203 році до князівства було приєднано місто Київ.

    У 1213 році на князем Галицько – Волинського князівства вперше стала людина, яка не належала до династії Рюриковичів. Ним став боярин Володислав Кормильчич.

    Після довготривалої смути та розбрату Данило Галицький зміг об’єднати князівство. Столицею стало новозбудоване місто Холм.

    Князь Данило займався розбудовою князівства. Для будівництва і заселення нових міст він запрошував велику кількість майстрів із всієї Європи та руських князівств. За його правління Галицько – Волинське князівство було визнано окремою державою та спадкоємицею Київської Русі.

    Галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися “іграми”.

    Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства.

    Державна скарбниця поповнювалася збором данини, податків, мит з населення, війною і конфіскацією володінь неугодних бояр.

    Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади, надмірно сильні позиції боярської шляхти у політиці.

    Сподіваємося, що з цієї статті Ви дізнались щось цікаве про Галицько – Волинське князівство.

  • “Ніч перед Різдвом” образ Чуба

    “Ніч перед Різдвом” характеристика Чуба

    Чуб – багатий козак, у якого є дуже красива дочка Оксана. Цей досить заможний і шанований (так він вважає) козак претендує на свою солідність. Він не хоче, щоб його дочка зустрічалася з ковалем, який, на його думку, недостатньо багатий для його дочки. Він глибоко впевнений, що для його єдиного чада можна знайти кращу партію, тому перешкоджає їхньому спілкуванню. Чуб не хоче бачити, що ці дві людини люблять один одного, для нього найважливіше – не почуття, а гроші і багатство. Сам же вдівець не відмовляє собі в задоволенні відвідувати Дьяка на влаштованій вечірці для таких же “шановних” гостей. Він часто заходить до чарівної Відьми-Солохи (не відаючи, що таких залицяльників у неї чимало).

    Козак Чуб насправді боягуз і нікчемна людина. Такі як він, ненависні всім жителям села, так як вони їх гноблять у всьому. Їх моральні якості зовсім не такі хороші, якими повинні бути у дійсно шанованих козаків села.

  • Новорічні загадки на українській мові

    Новорічні загадки на українській мові люблять дорослі і діти. Жодне новорічне свято в галасливій та веселій компанії, в школі, в дитячому садку не обходиться без розгадування новорічних загадок. У цьому розділі ми підібрали найбільш цікаві Українські новорічні загадки Для дітей. У нас ви знайдете дитячі новорічні загадки, загадки про Діда Мороза, загадки про ялинку, новорічні загадки з відповідями. Бажаємо вам весело і з користю провести час в переддень Нового року!

    Новорічні загадки на українській мові

    Загадки про Діда Мороза

    Він в дім приносить подарунки,
    На склі малює візерунки,
    Річки заковує у лід,
    Як зветься цей казковий дід?
    (Дід Мороз)

    Вітер хай не шаленіє,
    Хай хурделиця не віє.
    Не злякались їх погроз!
    З нами разом – …
    (Дід Мороз)

    Дід червонощокий, сивий,
    Довгий кожушок красивий.
    Вже він на порозі, ось!
    Хто це, друзі?
    (Дід Мороз)

    Загадки про Снігурочку

    Хто це мчиться на оленях
    В саночках легких сріблених?
    Хай запалить нам ялинку
    Й засміється дзвінко-дзвінко
    (Снігуронька)

    Загадки про Новий Рік

    На веселім маскараді –
    Співи, танці, біг та скік.
    Завжди зустрічати раді
    Гучне свято…
    (Новий рік)

    Який рік триває один день?
    (Новий рік)

    Знають, певно, всі малята,
    Що невдовзі прийде свято –
    Свято давнє і нове,
    Свято гарне, зимове.
    Скоро, скоро на поріг
    Завітає…
    (Новий рік)

    З неба падають сніжинки,
    Люди всі несуть ялинки.
    Рік старий кудись утік –
    Так приходить…
    (Новий Рік)

    Круг ялинки справжнє свято.
    Тут і діти, і звірята,
    Співи, танці, шум і крик –
    Всі стрічають…
    (Новий Рік)

    Всі танцюють і співають,
    Скрізь луна веселий сміх,
    Це тому, що у нас свято.
    Що за свято? (Новий Рік!)

    Загадки про ялинку

    В сукні зеленій стою цілий рік:
    Сонечко світить, чи падає сніг.
    Голок багато в гадзівстві тримаю,
    Тільки не шию і не вишиваю.
    (Ялинка)

    Що за гостя в нас така –
    І зелена, і струнка.
    Сяє зірка угорі,
    На гіллячках ліхтарі,
    І ростуть на ній не шишки,
    А цукерки та горішки.
    (Ялинка)

    Улітку і взимку плаття одне,
    Та кличуть малята завжди мене,
    Щоб я на свято до них прийшла,
    Цяцьок багато їм принесла.
    (Ялинка.)

    Це дерево – мов їжачок,
    Вбрання у нього з колючок.
    Воно стріча щороку нас
    Гірляндами рясними,
    Веселим сяєвом прикрас,
    Цукерками смачними.
    Та всюди, в місті і в селі,
    Несуть дорослі, ждуть малі
    У кожному будинку
    Прикрашену… (ялинку).

    Загадки про сніг та мороз

    Здивувалося маля:
    Стала білою земля.
    Щось кружляє, наче пух,
    Наче зграя білих мух,
    Та додолу опадає,
    Все ретельно укриває.
    (Сніг)

    Візерунки на вікні він намалював мені,
    Я по вулиці гуляв – він за ніс мене щипав.
    Хто впізнає невідимку, того, що поруч ходить взимку?
    (Мороз)

    З неба зірочки летять,
    Землю укривають,
    А коли приде весна –
    Всі вони розтануть.
    (Сніжинки)

    Хто на місці не сидить,
    А несеться і летить,
    Жваво у танку кружляє,
    Наших діток звеселяє?
    Звісно, це такі пушинки –
    Білі зимові…
    (Сніжинки)

    Загадки про зиму

    Стало біло навкруги –
    Я розтрушую сніги,
    Наганяю холоди,
    Води сковую в льоди,
    В дружбі з дітьми я всіма.
    Здогадались? Я -….
    (Зима)

    Прийшла до нас бабуся
    У білому кожусі.
    Поля причепурила –
    Пухнастим снігом вкрила.
    Вгадайте – хто вона
    Бабуся чепурна?
    (Зима)

    Біла, гарна, чарівна,
    Мов Снігуронька вона.
    Землю прикрашає,
    Сріблом засипає
    Все навколо – наче рай!
    Нумо! хто це, відгадай!
    (Зима)

    Стало біло навкруги –
    Я розпушую сніги,
    Наганяю холоди,
    Води сковую в льоди,
    В дружбі з дітьми я всіма.
    Здогадались? Я – …
    (Зима)

    Хтось малює на вікні
    Квіти, казочки чудні.
    Вимальовує старанно
    Він узори бездоганно.
    І коли ж таке буває,
    Коли снігом замітає?
    Й хто малює на вікні?
    Розкажіть-но ви мені!
    (Зима. Мороз)

    Загадки про сніговика

    У холодну зимню пору
    Стоїть бабця серед двору.
    У бабусі біла шуба,
    Діткам бабця мила й люба,
    З ними грається охоче,
    Та до хати йти не хоче.
    (Баба Снігова)

    Якщо ви знаєте загадки про Новий Рік, про Діда Мороза та Снігурку, про ялинку, про зиму, які не ввійшли до нашої збірки лишайте їх в коментарях.

  • “Маруся Богуславка” скорочено

    “Дума про Марусю Богуславку” – перлина українського народного епосу. Стислий переказ “Маруся Богуславка” не донесе всіх подробиць народної думи.

    “Маруся Богуславка” скорочено

    На Чорному морі, на білому камені стоїть кам’яна темниця, а в ній перебуває в неволі сімсот козаків. Світу Божого, сонця праведного вони не бачать, втратили лік дням. Аж ось прибуває до них дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка та й питає, чи знають вони, який день нині в їхній землі. Бідні невільники не знають, а Маруся їм і каже, що тепер Великодня субота. Козаки, це почувши, стали дівку картати-проклинати, що вона їм нагадала про свято, жалю завдала. Тоді Маруся попросила їх не лаяти її, бо як настане Великодень і пан турецький поїде в мечеть, вона випустить козаків із темниці, хай тікають у міста християнські. Тільки щоб не минали города Богуслава, дали знати її матері й батькові про неї, сказали, щоб ті маєтків не продавали й не збирали грошей для її викупу. Адже вона потурчилася, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного. І хай визволить їх Господь з тяжкої неволі, хай потраплять вони на тихі води, на ясні зорі, у світ хрещений. Слава військам запорозьким і всьому товариству!

  • “Слово про похід Ігорів” читати скорочено

    “Слово про похід Ігорів” читати скорочено

    Героїчна пісня оповідає про похід князя Новгород-Сіверського Ігоря проти половців. Біля річки Оскола до нього приєднався його брат Всеволод, що йшов іншим шляхом, з Курська.

    Частина 1 “Слово про похід Ігорів” скорочено

    У день походу Ігор глянув на небо і побачив, що сонце закрилося тінню. Почалося сонячне затемнення, віщуючи небезпека. Незважаючи на це, Ігор вирішує вести свою дружину до Дону: “копіє хочу я переломити у половецьке поле незнайомому”. Ігореве військо зустрічають погані прикмети: птахи, звірі турбуються, як би прагнучи попередити його, пугач гупає. У п’ятницю рано вранці військо Ігоря розметало половців і захопило в полон половецьких дівчат. У переможця була велика видобуток: золото, тканини, дорогоцінні камені. Але головне – дістався воїнам “червлений стяг з хоругвою білої”, який забрав Ігор Святославич як символ перемоги. Минула ніч. Світанок був криваво-червоним і віщував біду. Ворожі воїни “зметнув” “хмару стріл на російські полиці”. Половців безліч, вони йдуть “з криками і завиванням”. З ранку до самого вечора, з вечора до ранку триває кривава битва. Свистять половецькі стріли, б’ють шаблі, тріщать списи. “Мертвими всіяно кістками, далеко від крові чорному, задимилася полі під ногами”.

    Билися день, билися другий і тільки на третій день Ігор зазнав поразки. Поранений і втомлений, він бачить розбитою свою дружину. Горе рознеслося по всіх дорогах, дружини російські оплакують своїх милих. Обидва князя, Ігор і Всеволод, захоплені в полон і-розлучені (дісталися різним ханам). Київ “стогне”, Чернігову “важка напасти”, половці захопили рідну землю, обклали її непомірною даниною. Вина за це лягає на князів Ігоря і Всеволода, які виступили в далекий степовий похід без змови з Київським князем Святославом, “розбудили” ворога, але не змогли його перемогти. Вся земля повниться їхньою славою батька, Святослава, який умів “не щадити” “поганих ратей” і “потоптати” їх погані стяги. Ігор “в Каялі половецькій російські багатства втопив”.

    Частина 2 “Слово про похід Ігорів” скорочено

    Святослав бачив важкий і сон на нього сон. Він зібрав бояр, щоб вони розтлумачили йому значення цього сну. Бояри сказали страшне про двох “соколів” Святослава, яким половці “підрубали крила”. Святослав виголошує своє “золоте слово”; в якому дорікає Ігоря і Всеволода, нарікає на “непособіе” йому руських князів:

      “О сини, не чекав я зла такого, Загибель юність ви свою, На ворога не вчасно напали, Не з великої честю в бою ворожу кров на землю проливали. Ваше серце в кованій броні загартувалося в буйстві самочинне. Що ж ви, діти, натворили мені І моїм срібним сивині? Де мій брат, мій грізний Ярослав, Де його чернігівські слуги? Де Татраї, жителі дібров, топчаками, ольберами і ревугами? А адже був час – без щитів. Вихопивши ножі з халяви. Йшли вони на полчища ворогів, Щоб помститися за наші попелища. Ось де слави прадідівської грім! ”

    Він звертається до князів: До Суздальського князя Всеволода, Галицько-му князю Ярославу, до Рюрика і Давида, до Мстислава і Роману із закликом виступити за Руську землю. У його словах гірка докір змішана з вірою в те, що вони покінчать з розбратами і смутою, які

      “До нас на Русь поганих завели, І з тих пір життя нам немає від будь-якої Половецької проклятої землі!”

    Знову і знову повторює він свій заклик – “ударити на ворога”, “стати в золоте стремено

    За образу в цей чорний день. За Руську землю, За Ігореві рани – Удатного сина Святославича! “Але не слухають князі його заклику.

      “О, стогнати тобі, рідна земля, Колишні прийшла аж згадуючи І князів давно минулих років! Старого Володимира вже немає. Був він хоробрий і ніяка сила До Києва б його не прибила. Хто ж стяги стародавні зберігає? Ці – Рюрик носить, ті – Давид. Але не разом їхні прапори плещуть,: Порізно співають їх копія і блешут “.

    Частина 3 “Слово про похід Ігорів” скорочено

    Над водами Дунаю, над Галіцкой землею плаче-голосить Ярославна, дружина Ігоря:

      “Обернись я, бідна, зозулею, І рукав з бобровим опушкою. Схилившись, в Каялі омочу. Відлетять, розвіються тумани, Прочинить очі Ігор-князь, І ранку криваві я рани, Над могутнім тілом нахилившись…. Сонце тричі світле! З тобою Кожному привітно і тепло. Що ж ти військо князя удалое Гарячим промінням обпалило? І навіщо в пустелі ти безводній Під ударом грізних половчан Спрагою стягнуло цибулю похідний, Горем переповнило сагайдак? ”

    Голос Ярославни почутий. Як би у відповідь на її благання, заграло море до півночі, вихор промчав. Цими прикметами Господь вказує шлях Ігорю на землю Руську з половецького полону. Князь намагається заснути, але йому не спиться. Він думкою летить до Дону, представляє дорогу до Дінця. Опівночі він чує умовний поклик, сідає на коня і тікає з полону:

      “У горностая-білку звернувшись, До тростини помчав Ігор-князь, І поплив, як гоголь, по хвилі, Полетів, як вітер, на коні. Кінь упав, і князь з коня геть, Сірим вовком скаче він додому. Немов сокіл, в’ється в хмари, Побачивши Донець здалеку… Дятли, Ігоря зустрічаючи. Стуком кажут шлях до річки, І, світанок веселий сповіщаючи, Солов’ї радіють далеко “.

    Донець радіє Ігорю, хитаючи князя на своїх водах, сон Ігоря охороняє чайка. Половецькі хани Кончак і Гзак шукають втікача, але марно. “І Бог боїв, ніж скінчити мова песнотворцев князя Святослава:” Тяжко, брати, голові без плечей, Гірко тілу, коли воно безглаво “. Морок стоїть над Руською землею: Гірко їй без Ігоря одній.

      Але сходить сонце в небі – Ігор князь з’явився на Русі. І країни раді, І веселі гради. Співали пісню старим ми князям, Молодих настав час славити нам: Слава князю Ігорю, Буй-тур Всеволоду, Володимиру Ігоровичу! Слава всім, хто, не шкодуючи сил. За християн полки поганих бив! Здоров будь, князю, і вся дружина здрава! Слава князям і дружині слава! ”

  • Етапи колективізації в Україні

    Основні етапи колективізації в Україні

    1929-1930 рр. – час прискореної колективізації, що перетворився по суті на комунікацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалася надмірними зусиллями місцевої влади, що викликало антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. У 1928-1929рр. в Україні було знищено до 50% поголів’я худоби. 1930р.- маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи. Цей етап супроводжувався масовим виходом із колгоспів. 1931-1933 Рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основном колективізації в Україні.

    Важливим елементом колективізації було так зване “розкуркулення”, а фактично розселянювання села. За роки колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, із них 860тис. виселили на північ Сибіру.

    Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голодомор 1932-1933 років, причиною якого стали:

    – Необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви;

    – Непомірні для селян хлібозаготівлі;

    – Конфіскація владою продовольчих запасів;

    – Надмірний хлібний експорт.

  • Фольклорні балади про Робіна Гуда скорочено

    Фольклорні балади про Робіна Гуда представлені двома баладами:

      РОБІН ГУД І ГЕРФОРДСЬКИЙ ЄПИСКОП РОБІН ГУД І ГОНЧАР

    БАЛАДА “РОБІН ГУД І ГЕРФОРДСЬКИЙ ЄПИСКОП”

    Присвячено рицарям славним пісні,
    Робін Гудові зокрема,
    А про те, як в єпископа злого він взяв,
    Крім моєї, пісні нема.
    В Барнеській долині сталося це,
    Де ліс зелений ізріс,
    Єпископ із пишним почтом своїм
    Проїхати мав той ліс.
    “Прудкого оленя,- сказав Робін Іуд,-
    Найкращого вбити слід;
    Герфордський єпископ сьогодні сповна
    Заплатить нам за обід.
    Вб’ємо ми оленя й зготуєм його,
    Допоки вогонь не погас,
    А я пильнуватиму, щоб не подавсь
    Єпископ деінде од нас”.
    І Робін, і хлопці його одягли
    Вівчарськеє убрання,
    І єпископ навколо вогнища їх
    Побачив зі свого коня.
    “Гей, що тут у вас? – єпископ гукнув.-
    А хто ж це, хто це посмів
    Королівського звіра шляхетного вбить,
    Коли тут так мало їдців?”
    “А ми вівчарі,- Робін Гуд відповів,-
    І сир нам овечий набрид,-
    Шляхетний олень – королівський звір
    Сьогодні в нас на обід”.
    “Ви сміливі хлопці, король мусить знать,
    Що ви накоїли тут,
    Отож збирайтесь зо мною в путь –
    На королівський суд!”
    “О змилосердься! – Робін гукнув,-
    Не личить злоститись попам!
    Невже-таки й справді ти б захотів
    Життя вкоротити нам?”
    “Яке милосердя,- єпископ сказав,-
    Та й як йому бути тут?
    Мерщій збирайтесь зо мною йти
    На королівський суд!”
    Тут спиною Робін на дуба зіперсь,
    А ногою вперся в моріг
    І з-під вівчарського убрання
    Витяг мисливський ріг.
    Він встромив його в рота вузьким кінцем
    І враз почав сурмить,
    І сімдесят його молодців
    На поклик з’явились ту ж мить.
    На коліна упали вони перед ним,
    І він владно долоню простер,
    І тоді довгов’язий Крихітка Джон
    Обізвався: “Що сталося, сер?”
    “Аж ось герфордський єпископ стоїть,
    Милосердя не має він, ні!”
    “То вбий його,- Крихітка Джон сказав,-
    І нехай він згниє в труні!”
    “О, будь милосердним, Робін Руд,-
    Єпископ обізвавсь,-
    Коли б я знав, що стріну тебе,
    Я б іншим шляхом подавсь!”
    “Ні, милосердя тобі нема,-
    Озвавсь тоді Робін Руд,-
    В Барнеській долині буде суд,
    Короткий і правий суд!”
    І за руку єпископа Робін повів
    У Барнеську долину ту ж мить,
    І він мусив обідати з ними вночі,
    І пиво й вино з ними пить.
    І єпископську мантію Крихітка Джон
    На зеленій траві розіслав,
    І з товстого єпископського гаманця
    Триста фунтів відрахував.
    “Приємно,- тут Крихітка Джон сказав,-
    Дивитись на злото сяйне,
    Але неприємно дуже мені,
    Що єпископ не любить мене!”
    І музикам грати звелів Робін Гуд,
    І в одежі його старій
    Танцював той єпископ і дуже радів,
    Що з лісу вийшов живий. Переклад Л. Первомайського

    БАЛАДА “РОБІН ГУД І ГОНЧАР”

    Коли в травні буяє зелений лист
    І на вітах рясніє цвіт,
    Співають малі лісові пташки,
    Радіє й сміється світ.
    Тож слухай, для тебе співаю я,
    Веселий і вільний люд!
    Найкращий, хто лука колись носив,
    У світі був Робін Гуд.
    Відважний, мужній Робін Гуд
    Був рицар, а не панок,
    Він честь свою ставив понад усе
    І шанував жінок.
    Поміж своїми людьми
    Робін Гуд Стояв одного дня –
    Він з ними тоді гончаря чатував,
    Що лісом гнав коня.
    “Той гордий гончар,- сказав Робін Гуд,-
    Тут їздить, сто чортів!
    А ще возового* ні пенса нам,
    Ні пенса не заплатив!”
    “Я з ним зустрічався,- Джон сказав,-
    Я навіть його зупинив,
    Ще й досі у мене боки болять
    Від лютих його штурханів!
    На сорок шилінгів б’юсь об заклад,
    Хай Бог мене скара,
    Що й пенса не видере жоден з нас
    У того гончаря”.

    “Я сорок шилінгів кладу,
    Нехай лежать вони тут,
    І з нього візьму усе, що слід!” –
    Промовив Робін Гуд.

    На камінь поклали гроші вони,
    Не витрачаючи слів,
    І ось гончаря Робін Гуд перестрів
    Й спинитись йому звелів.
    Він міцно за повід схопив коня:

    “А стій, відпочити пора!”
    Гончар обізвався похмуро на те:
    “Чого тобі, хлопче, тра?”

    “Три роки чи й більше ти їздиш отут,
    Набив уже повний гаман,
    А мита ні пенса не заплатив,
    Неначе вельможний пан”.

    “Як звати тебе,- обізвався гончар,-
    Що маю платить я й чому?”

    “Я звусь Робін Гуд – шляхове й возове
    Я з тебе сьогодні візьму”.

    “Ні пенса, ні пенні, ні півшага**
    Я мита тобі не дам!
    Пусти коня, бо діждешся ти,
    Чого не чекаєш сам!”

    Тоді до воза свого гончар
    Подався кроком швидким,
    Добрячого взяв з-під соломи дрючка
    І рушив на Робіна з ним.
    А Робін добрим мечем і щитом
    Себе обороня,
    Але гончар таки править своє:

    “Гей, хлопче, віддай коня!”
    Так б’ються вони – хто мечем, хто дрючком;
    Веселий був то бій!
    І Робіна хлопці були при тім
    В гущавині лісовій.
    Озвався до хлопців Крихітка Джон:
    “Перемагає гончар!”
    Тут в Робіна вибив з руки щита
    Могутньої сили удар.
    Той щит Робін Гуду під ноги упав,-
    Коли він нагнувся за ним –
    В потилицю грюкнув його гончар,
    Мов з неба ясного грім.

    Побачили хлопці із схову свого
    Потиличний той удар,
    І Джон обізвався: “На поміч мерщій,
    Уб’є його бісів гончар!”

    Зі схову вискочили стрільці,
    Щоб Робіну допомогти,
    І довгий Крихітка Джон сказав:

    “Хто виграв – я чи ти?
    Чи сорок шилінгів маю узять,
    Чи дать тобі маю свої?”
    “Було б їх хоч сто,- обізвавсь Робін Гуд,
    Усі вони, хлопче, твої!”
    “Пора б вам, хлопці,- сказав гончар,-
    Погані звички змінять,
    Як їде у справах своїх чоловік –
    В дорозі його не спинять!”

    “А що ж,- обізвався на те Робін Гуд,-
    В цім щира правда твоя.
    Тепер проїжджай тут хоч кожного дня,
    Тебе не спинятиму я.
    Давай побратаємось – дружбу навік
    З цієї хвилини почнем,
    Я одяг і горщики в тебе візьму,
    Бо хочу сходить в Ноттінгем”.

    “Ну що ж,- обізвався гончар,- ти знайшов
    Тут брата на вічні дні.
    Але якщо горщики не продаси,
    Вернути їх мусиш мені”.

    А Крихітка Джон спохмурніло сказав,
    І всі загукали навкруг:
    “Дивись, Робін Гуд! Ноттінгемський шериф
    Наш давній ворог – не друг!”

    “Облиште, я знаю сам, що роблю,-
    Озвався Робін на те,-
    Іду я сміливо в Ноттінгем;
    Що той шериф? Пусте!”
    І возом подавсь Робін Гуд в Ноттінгем,
    Щоб горщики там продавать,
    В зеленому лісі зостався гончар
    З стрільцями пити й гулять.

    Весело їде Робін Гуд,
    Візок торохтить під ним.
    Цікаво знати, що далі було?

    Я зараз вам розповім.
    Аж ось він побачив здаля Ноттінгем,
    Раніше, ніж стямитись міг,
    І доброго коника чвалом погнав,
    Йому показавши батіг.

    Посеред торгу, спинивши коня,
    Поставив він хуру свою.

    “Купуйте горщики! Добрий крам!
    Півдурно їх оддаю!”

    Супроти шерифських гратчастих воріт
    Він щастя шукав, як купець,
    Жінки і вдовички з’юрмились навкруг –
    То глек їм продай, то горнець.

    “Купуйте! – гукав Робін Гуд.- Продаю!
    Є кухлі, і глеки, й горнці!”
    “Ну, так він процвиндрить увесь свій крам!”

    Казали навкруг покупці.
    П’ять пенні за горщик була там ціна,
    А він їх по три продавав.
    І всі гончарі на торзі гули:
    “Оце так наторгував!”

    Він швидко розпродав усе, що мав,
    Всім заздрощам наперекір,
    А п’ятеро кращих горнят одніс
    Шерифовій жінці у двір.

    Шерифова жінка сказала “мерсі”
    За той подарунок йому.
    “Як будете знову в наших краях,
    Я радо іще в вас візьму”.

    “Авжеж, я найкращих вам привезуі
    Цей труд мені не в труд!” –

    І вона запросила його за стіл,
    Й погодився Робін Гуд.

    “Я вельми вам вдячний, пані, й тепер
    Зроблю для вас усе!”

    Ідуть вони в залу, а горщики вслід
    За ними дівка несе.

    У пишну залу Робін зайшов –
    Тут саме в двері шериф,
    Це був його народження день,
    І гостя він радо зустрів.
    “Ось аж п’ять горщиків нам, сер,
    Подарував гончар!”
    “Ну що ж, помиємо руки – й за стіл,
    Вином обмиємо дар!”
    Чудово в шерифа було за столом,

    Там добре їли й пили,
    І розмову за пивом двоє гостей
    Про святочну гру завели.

    Сьогодні відбудеться з луків стрільба –
    Вже зайнято всі місця,
    Призначено в сорок шилінгів приз
    Для кращого стрільця.
    Сидить і мовчить за столом гончар,
    Та думає потай своє:

    “І я подамся на ту стрільбу,
    У мене там справа є!”

    Скінчився нарешті пишний обід –
    Вже випили й пиво, й вино.
    Із луками й стрілами ждуть стрільці
    На площі стрілецькій давно.

    Шерифові люди були меткі,
    Могли б перемогти,
    Але на півлука кожен з них
    Мазав мимо мети.

    До себе сам промовив гончар,
    Тихцем, мов долаючи хміль:
    “Побачили б ви, коли б лука я мав,
    Як треба влучати в ціль!”

    “Ти матимеш лука,- озвався шериф,-
    Найкращий тобі я дам.
    Можливо, ти добрий і мужній стрілець,
    Але доведи це нам”.

    По лука і стріли послав він стрільця,
    І бачив на площі люд,
    Як найкращого лука вибрав собі
    Й напнув його Робін Гуд.

    “Б’ємось об заклад, а ти вже влучай,
    Може, й улучиш хоч раз!”

    “Та спробую якось,- каже гончар,-
    Хоч зброя й нужденна у вас!”

    Стрілу бере він із сагайдака,
    Вперед виступає на крок
    І, лука напнувши, влучає в ціль,
    Не схибивши й на волосок.

    Не раз і не двічі шерифа стрільці
    Також докладали зусиль,
    Та він вигравав, вигравав Робін Гуд,
    Щоразу влучаючи в ціль!

    І соромом вкрились шерифа стрільці,
    Не випав їм приз – та й кінець!
    І знехотя мусив всміхатись шериф:
    “Ти, хлопче, й справді стрілець!”

    “Далеко лучшший у мене є лук –
    У возі лежить вій ген тут,
    Мені у зеленому лісі його
    Подарував Робін Гуд”.

    “Ти й Робіна знаєш? – озвався шериф.
    Розказуй про нього мерщій!”
    “Не раз ми на луках змагалися з ним
    Удвох на галяві лісній”.

    “О, присягаюсь, що я б віддав
    Сто фунтів цюю ж мить,
    Щоб злодія того, лісовика,
    Перед собою уздріть!”

    “Як ви того хочете,- підемо вдвох
    У хащі його лісові,
    І завтра вранці, щоб я так жив,
    Побачите Гуда ви”.

    “Гаразд! – погодивсь на тому шериф.-
    Тож слід набратися сил!”
    І з площі додому вони подались
    І сіли вечерять за стіл.
    Ледь-ледь благословлялось на світ,
    Коли підвівсь Робін Гуд,
    Конячку свою у воза запріг,-
    Чого б їм лишатися тут?
    Шерифовій жінці вклонився гончар,
    Як їхать настала мить:

    “Із щирого золота перстень оцей
    На згадку про мене візьміть”.
    “Мерсі! – зраділа вона від душі.-
    Нехай вас Бог береже!”

    Радіє шериф, наче в зелен ліс
    Прибув з гончарем уже.
    Аж ось він, веселий зелений ліс!
    Крізь листя сяє блакить,
    Стрибають маленькі пташки на гілках,
    В кущах струмочок дзвенить.

    “Тут добре буде,- сказав Робін Гуд,-
    Клянусь я рогом своїм,
    Що зараз з’явиться Робін Гуд,
    І ми побачимось з ним”.
    І він заграв у свій добрий ріг –
    Аж розляглась луна;
    На дужий звук його стрільці
    З’явилися сповна.

    Обстали вони Робін Гуда свого,
    І ось що почув він там:
    “Ну, як вам у тім Ноттінгемі велось? .
    Чи спродали ви свій крам?”

    “Ет, спродав не спродав, не в тому річ,-
    Тут Робін Гуд скипів,-
    Аж ось стоїть ноттінгемський шериф,
    Його я, як бачиш, купив!”

    “З приїздом! – тут Крихітка Джон гукнув.
    Привіт вам, шерифе, й уклін!”
    Щоб Робін Гуда не бачить в цю мить,
    Сто фунтів віддав би він!

    “Коли б в Ноттінгемі я знав про це,
    Як благословлялось на світ –
    Ти був би не повернувся в ліс
    Й за тисячу тисяч літ!”

    “Охоче вірю! – озвавсь Робін Гуд.-
    Але – що вже є – те є!
    Тепер ви нам оддасте коня
    І все добро своє.
    Ви на коні сюди прибули –
    Додому пішки йдіть
    І там від мене дружині своїй
    Щирий привіт складіть.
    Цей білий кінь, як вітер, прудкий –
    Дружині вашій дар.
    Вам гірше б велось тут, коли б жінок
    Не шанував гончар!”

    Отак розійшлись Робін Гуд і шериф,
    Й подався шериф в Ноттінгем.
    “З приїздом! – сказала дружина йому,
    Милуючись білим конем.-
    Ну, де ж Робін Гуд? Привели ви його?
    Чи там він лишивсь, між дубів?”

    “Будь проклятий він з голови до п’ят, Мене він навіки зганьбив!
    Усе, що я з собою мав,
    Отой розбійник забрав.
    Лиш цього прудкого, як вітер, коня
    Він вам у дарунок прислав!”

    Вона зайшлася од сміху – з очей
    У неї сльози лились:

    “Ну що ж, п’ять горщиків, пане мій,
    Ще й дешево нам обійшлись!”

    * Возове – мито за товар. Робін Гуд жартує, що з гончаря вони жодного разу не поживилися.
    ** Шаг – дрібна монета.
    Робін Гуд завжди ходив з мисливським рогом, звуками якого скликав своїх товаришів.

    Переклад Л. Первомайського

  • Цікаві факти про верблюдів

    На запитання “яких ви знаєте тварин пустель?”, майже завжди, перше, що спадає на думку, це верблюд. Тож давайте розглянемо чому ця тварина так популярна в цій місцевості та які цікаві факти про верблюдів відомі.

    Цікаві факти про верблюдів

      Саме слово ” верблюд” має арабське походження, в перекладі воно означає краса. Найголовніша омана про верблюдів пов’язано з тим, що в горбах зберігається вода. Насправді це не так, в горбах накопичуються запаси жирових відкладень, які в першу чергу служать для регуляції температури тіла тварини. По ще одній популярній помилці верблюди можуть довгий час обходитися без води завдяки тому, що багато п’ють. Насправді ж стійкість до зневоднення обумовлена??особливими еритроцитами (клітинам крові). У верблюдів вони мають незвичайну будову і овальну форму, завдяки чому зберігають плинність при зневодненні. У інших ссавців, у тому числі і у людини, еритроцити в подібних умовах починають стикатися один з одним. Верблюд – єдиний представник ссавців з овальними еритроцитами. Верблюди можуть втратити до 25 % вологи організму, в той час як 15 % є смертельним кордоном для більшості ссавців. Якщо верблюд втомився і ліг спати або відпочивати – зрушити його з місця у вас жодним чином не вийде. 200 літрів води – саме стільки води верблюд може випити за один раз. Середня температура тіла верблюда одна з найвищих у тваринному світі. Вона може коливатися від 34 до 47 градусів Цельсія залежно від умов навколишнього середовища. Потовиділення у верблюдів починається при температурі тіла в 41 градус. Вода для них дуже цінний ресурс, тому й розтаються вони з нею не дуже охоче. Гострий недолік їжі в пустелі пристосував верблюдів їсти практично все, що там можна знайти, в тому числі гострі колючки. Верблюди вміють повністю закривати обидві ніздрі, рятуючись таким чином від піщаних бур. Відбиваючись від недругів верблюди плюються, причому не слиною, а субстанцією з наполовину перевареної їжі, яка до того ж має вельми неприємний запах. Екскременти верблюда практично не містять вологи, а сеча неймовірно густа. Хутро виконує не зовсім звичну функцію – він відбиває сонячне світло і захищає тварину від надмірного перегріву.

    Сподіваємось ви взнали нові невідомі вам раніше цікаві факти про верблюдів та якщо вам відомі інші, яких немає у статті – залишайте їх у коментарях.

  • “Злочин і кара” образ Дуні

    Дуня – Авдотья Романівна Раскольникова – молодша сестра Родіона Раскольникова. У Дуні з братом чудові теплі стосунки, як і з їх матір’ю – Пульхерією Олександрівною. Батька у них немає – він помер.

    “Злочин і кара” характеристика Дуні

    Портрет і зовнішність Дуні

    “Замечательно хороша собою – высокая, удивительно стройная, сильная, самоуверенная, что высказывалось во всяком жесте ее и что, впрочем, не отнимало у ее движений мягкости и грациозности. Лицом она была похожа на брата, но ее даже можно было назвать красавицей. Волосы у нее были темно-русые, немного светлей, чем у брата; глаза почти черные, сверкающие, гордые и в то же время иногда, минутами, необыкновенно добрые. Она была бледна, но не болезненно бледна; лицо ее сияло свежестью и здоровьем. Рот у нее был немного мал, нижняя же губка, свежая и алая, чуть-чуть выдавалась вперед, вместе с подбородком, – единственная неправильность в этом прекрасном лице, но придававшая ему особенную характерность и, между прочим, как будто надменность”.

    Дуня – горда і благородна дівчина, любить свого брата. Дуня збирається заміж за Лужина, хоча не любить його, але зате шлюбом цим сподівається поправити положення не стільки навіть своє, скільки брата Родіона.

    Раскольников не хоче такої жертви і всіляко противиться цьому шлюбу, намагаючись розкрити очі Дуні на Лужина, але вона не погоджується з ним, поки під час чергового пояснення з нареченим у присутності Раскольнікова не переконується в його правоті.

    Переслідуючи її Свидригайлов Під приводом важливої звістки заманює Дуню до себе на квартиру, повідомляє, що її брат – вбивця, і, домагаючись її прихильності, пропонує врятувати його. Намагаючись вирватися, Дуня стріляє в нього з револьвера, але промахується. Почувши, що вона його не любить і не полюбить ніколи, Свидригайлов після болісного коливання несподівано відпускає її.

    Дуня наприкінці роману стає дружиною доброго і відкритої людини – Разуміхіна, друга Раскольникова.

  • Шарль-Франсуа Добіньї біографія

    Шарль-Франсуа Добіньї (фр. Charles-Francois Daubigny; 15 лютого 1817, Париж – 19 лютого 1878, там же) – французький художник, учасник барбізонської школи.

    Шарль-Франсуа Добіньї біографія

    Добіньї навчався у свого батька, художника-мініатюриста, і Поля Делароша. Вже з 1838 року він брав участь у виставках зі своїми пейзажами класичного напряму, але одержав визнання лише на початку 1850-х років.

    Добіньї прагнув звільнити пейзаж від поетичних і суб’єктивних компонентів, якими на його думку наділяли його романтики Нарсис Віржіль Діас Де Ла Пенья, Жюль Дюпре і Теодор Руссо, і відображати природу безпосередньо і без прикрас. Особисте сприйняття художника, вважав Добіньї, не повинно брати участь у відбитті баченого. Незважаючи на це, Добіньї був дуже дружний зі своїми колегами по барбізонській школі.
    Публіка і художня критика називали ескізні акварелі Добіньї “чарівними, привабливими і поетичними”. Хоча Добіньї до цього й не прагнув, пейзажі, створені на основі цих попередніх ескізів, також були визнані “поетичними”. Добіньї не намагався привнести в них поетичний настрій, і щоб, врешті-решт, позбутися від підозр у навмисній поетичності, він став вибирати самі непривабливі і непоказні мотиви, прагнучи тільки до абсолютної правдивості.

    Примітними були старання Добиньи зберегти у своїх творах спонтанність і безпосередність пленеру. За це він, свого часу, отримав як похвалу, так і сувору критику. Але Добіньї залишився вірним своїй техніці письма, його об’ємне нанесення фарб і різкі мазки пензлем тим самим надали в 60-х рр. XIX ст. вплив на імпресіоністів. Етюди Добіньї знайшли живий відгук серед молодих художників. Показова реакція Клод Моне, одного із засновників імпресіонізму, на картини майстра в Салоні 1859.: “Добіньї, ось молодчина, який працює добре, який розуміє природу”. Відзначимо, що пізніше Моне також побудував собі човен-майстерню, подібну до тієї, що була у Добіньї. Справді, в мистецтві Добіньї є риси, що ріднять його з молодим поколінням: так само як імпресіоністи, він не піклується про правильність ліній і точності деталей і віддає перевагу широкій манері живопису. Повноту відображення реальної дійсності Добіньї сягає не скрупульозним виписуванням деталей, як це було в пізніх роботах Т. Руссо, а кольором. Не випадково саме Добіньї допоміг молодим, у тому числі Клоду Моне, Огюста Ренуара і іншим, художникам виставити свої твори в Салоні 1868.

    Останні 30 років він провів переважно в плавучому будинку на річках Сені, Уазі. Його син Карл П’єр Добіньї (1846-1886) писав картини в стилі свого батька.

    Похований на кладовищі Пер-Лашез.