Blog

Загадки про картоплю для дітей на українській мові зібрані в цій статті.

Загадки про картоплю для дітей

Навесні кладемо в ямку,
Восени збираємо.
У супи, борщі, солянку
Цілу зиму маємо…
(Картопля)

Під землею птиця кубло звила і яєць нанесла. (Картопля.)

У землі вона зростає
І брунатний колір має.
Її смажуть і печуть,
Її варять і товчуть.
Овоч цей всі люблять дуже,
Як же він зоветься, друже?

Загадки про картоплю на українській мові

Одну кинув – ціле відро зібрав.

Я росла в темній темниці,
Як зросла – взяли в світлиці.
З мене шкуру всі деруть,
Мене варять, мене труть,
Пироги з мене печуть.
Відгадайте, хто ж я є,
І назвіть ім’я моє.
(Картопля)

Печуть мене, смажать і варять,
Їдять мене і дуже хвалять.
(Картопля)

Некрасива, шишкувата,
Як прийде на стіл вона,
Скажуть весело хлоп’ята:
– Ну й розсипчаста, смачна!
(Картопля)

Головні герої ” Мишка ” Лепкий – господар і мишка.

Богдан Лепкий “Мишка” характеристика героїв

“Мишка” характеристика господаря

Коли люди живуть у великих злиднях, господар по-тваринному наживається. Він каже, що й “війна на щось придається”. Свої чорні справи він робить вночі, як злодій, коли все село спить. Коли люди навколо голодні, вони з дружиною “добре їдять”. Грошей у нього дуже багато: ящик, у якому колись були гранати, уже майже заповнений грішми, а з голодними він і не думає поділитися. Нащо йому стільки грошей? Виникає питання, чому здоровий чоловік не на війні? Мабуть, хитрістю вдалося викрутитися.

Цей чоловік страшніший ще й тому, що не поважає навіть своєї дружини. Ніколи лагідно не заговорить до неї. Він гроші їй не дає, а тиче під ніс. А коли втратив багатство, то звинуватив у цьому жінку й кинувся на неї з кулаками.

Тисячі жінок і дітей у місті слізьми вмиваються, з голоду пухнуть, а господар коптить сало й м’ясо і продає таким самим, як він. Він хоче наскладати стільки грошей, як в банку. “Бог знає, коли буде друга війна”,- каже він жінці.

“Мишка” характеристика мишки

Мишка відмовилася жити в хаті своїх господарів, бо там панували скупість, ненажерливість, безсердечність. Здорові, сильні люди забули про честь, взаєморозуміння, милосердя. А мишка добре розуміє, що від зла ще ніколи й ніде добре не вродило. Вона піклувалася про своїх дітей і боялася, щоб “не навчилися брехати, як люди, тому й покинула хату, краще вже жити надворі”.

Мишка всі події пропускала через своє серце, їй шкода голодних городянок, ненагодованого немовляти. Вона вміє розрізняти справжні і несправжні цінності.

Риси характеру мишки – справедлива, добра, чуйна, здатна до співпереживання, зневажливо ставиться до жадності, брехні, підступності.

“Личинка” (“Черв’як”) – роман Джона Фаулза. Дія відбувається в Англії у XVIII ст. В романі розповідається про надзвичайні і загадкові події, що передували народженню матері-засновниці релігійної секти “шейкерів” – Анни Лі, прихильниці практики безшлюбності.

“Личинка” Джон Фаулз характеристика (аналіз)

Назва роману пояснюється автором в пролозі, відсилає до слова maggot, що мало сенс “примха, фантазія”; інші можливі інтерпретації назви прояснюються по ходу розповіді. Стиль і використані Фаулзом прийоми розповіді дозволили критикам віднести даний роман до літератури постмодернізму.

Хронологія подій роману чітко позначена, вони починаються в кінці квітня 1736 року, коли формується група основних учасників описуваних подій. Описувані з різних точок зору, спочатку як деяке особисте бачення автора, в подальшому вони передаються від третьої особи і в формі допитів, проведених під присягою юристом Генрі Аскью за дорученням його знатного наймача, ймовірно, герцога, стурбованого зникненням свого молодшого сина. Поступово прояснюється зовнішня сторона подій, згідно з якою зниклий, називаючи себе “містер Бартолом’ю”, супроводжуваний спочатку тільки своїм глухонімим слугою Діком, наймає трьох супутників для здійснення таємничої подорожі. Цими супутниками стають лондонська повія Ребекка Хокнелл, актор Джон Лейсі і особа без певних занять Девід Джонс. Кожен з них в процесі допитів викладає різні версії того, що сталося, відповідно до ступеня своєї поінформованості та життєвих поглядів. З їхніх свідчень читач дізнається, що освічений і чужий життєвих спокус “Бартолом’ю”, бажаючи вступити в контакт з деякими “хранителями вод”, і побоюючись стеження за собою в дорозі через Ексмур, наймає Лейсі і Джонса для того, щоб вони своєю присутністю відволікали на себе увагу. Роль Ребекки залишається до кінця не зрозумілою. Пропонована на початку версія, що її найняли з метою участі в оргії, а потім в сатанинському обряді, спростовується власною версією Ребекки, згідно з якою вона стала свідком спілкування “Бартолом’ю” з членами Трійці спочатку в Стоунхенджі, а потім в Девонширській печері; сам же “Бартолом’ю” повернувся на Небеса, звідки він в якомусь сенсі походив. Сучасний читач в її описі може припустити розповідь про контакт з неземною цивілізацією або мандрівниками в часі. Остання частина книги присвячена подальшому житті Ребекки і її сім’ї, яка змінила свої спочатку квакерські переконання на більш радикальні, близькі до камізаров.

Протягом всієї книги автор ділиться своїм ставленням до подій, пояснює мотивації героїв оповідання виходячи з властивих для того часу уявлень різних станів про зумовленість свого становища, ролі свого “я”, індивідуалізму, прав жінок, прогресу. Автор також повідомляє різноманітні подробиці про побут і закони Англії 1730-х років, поміщаючи свій твір в історичний контекст. Так, згадуються прийнятий за рік до описуваних подій Закон про чаклунство, який зробив незаконним звинувачення кого-небудь в чаклунстві; прийнятий Закон про заворушення, який передбачав суворі покарання за найменші правопорушення. У романі містяться також відсилання до літературних творів і авторів XVIII-XIX століть. Так, Фаулз пише, що прагнув використовувати прийоми Даніеля Дефо. Він також повідомляє, що Джон Лейсі грав у п’єсі Генрі Філдінга “Пасквін” – цікаво, що одна з п’єс цього автора називається “Історична відомість за 1736 рік”. Згадка в одному з листів Аскью про заворушення, викликані діями капітана Джона Портьюса в Единбурзі, може бути відсиланням до роману “Единбурзька темниця” Вальтера Скота, в якому описуються ці заворушення, а манера оповіді нагадує прийоми Фаулза в цьому романі. Більш того, розказана в романі Скота устами його персонажа Девіда Дінса історія про появу диявола у вигляді чорної людини нагадує версію подій в Стонхенджі, розказаних Ребеккою Девіду Джонсу

“Пригоди чорного кота Лапченка” скорочено читати Ви можете за 20 хвилин. Автор – Багмут Іван Адріанович

“Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим” скорочено

Моя біографія
Чорний сибірський кіт родився у родині диригента, коли він трохи підріс дружина диригента віддала його знайомому письменникові. Той спочатку не хотів його брати через колір, та його вмовили. Дружина письменника також не вподобала спочатку кота.

У письменника
Кіт з письменником не дружили, так як кіт крав у нього їжу, а письменник постійно дражнив кота, так як той не вимовляв літеру “р” і часто казав котові “дрлл-л-ляствуйте”, чим дуже злив його. А ще кіт постійно викрадав котлети і м’ясо, а мишей ловити відмовлявся. Лише одного разу зловив мишеня і те їсти відмовився. Ще однією проблемою було те, що кіт любив лазити і тому побив усі вази. Це було останньою краплиною і його віддали у куточок середньої школи.
На педагогічній роботі
У школі до Лапченка піонери-учні поставились з повагою, приносили йому ковбаски, рибку. Один у учнів сказав, що Лапченко родич лева, а лев – цар звірів. Це справило таке враження на кота, що вночі він передушив усіх мишей, пацюків, пташок і рибок з акваріуму у природознавчому куточку. На ранок вся школа була обурена і Лапченко віддали сину прибиральниці Сергію (учень 7-го класу).
До родичів!
У Сергія Лапченко прожив рік і разом з ним вивчав уроки, так як хотів стати вченим котом. Одного разу Сергій пішов у зоопарк, але Лапченка з собою не взяв. Кіт так почав кричати під дверима, що його не взяли побачити лева, що мати Сергія випустила його самого на вулицю. Там він побачив бездомного облізлого собаку і здивувався, як після такого собаки вважають людей найкращими друзями, якщо люди викидають собак на вулицю як непотріб.
Біля кінотеатру Лапченка хапають хлопчаки і несуть до ветінституту, щоб там його здати і заробити кишенькові гроші на кіно.
У ветеринарному інституті
У інституті було зібрано багато безхатніх котів, яких використовували для різних дослідів. Тут Лапченко посварився з однією з кішок, яка намагалась показати себе кращою за інших.
Приємна несподіванка
До інституту зайшов чоловік у брудному медичному халаті на прізвище Петренко і хотів забрати Лапченка для досліду. Та за ним зайшов професор, вподобав Лапченка і вирішив забрати до себе.
Розплата за цікавість
Знаючи, що жінки не люблять, коли коти щось шкодять у домі, Лапченко намагався себе ввічливо вести у домі професора. Та дружина так і не полюбила кота. Так як професор був іхтіологом, Лапченко часто ласував рибою і довідався, що вона живе у воді, а не на базарі. До професора часто заходив Петренко, щоб допомагати по роботі. Так Лапченко дізнався про його жагу до грошей і заздрість професорові.
Одного разу Олександра Олександрівна (дружина професора) забула зачинити холодильник і Лапченко з’їв з нього мазь, яка виявилася дорогою речовиною для догляду за шкірою. Дружина наказала утопити кота, або принаймні викинути з дому і професор пообіцяв у найближчі дні забрати його.
Чиста іхтіологія
Професор бере Лапченка з собою на Дніпровське водосховище, куди їде по роботі, разом з ними їде і Петренко. Риба хворіє на краснуху і професор має допомогти спасти рибу перед нерестом. Він збирається її вилікувати і надати імунітету новим поколінням. На Волгу професора дуже довго чекали на риборозводному господарстві. Всі перезнайомились і професор тепер жив у директора господарства, дочка якого Лена вподобала Лапченка.
Скільки риби!
Наступного ранку Лапченко спробував познайомитись з місцевими котами та його зустріли вороже та з насмішкою. Потім Лапченко з професором поїхали до ставка, де оглянули хвору рибу, вона була криваво-червона. Коли сортували рибу, то половина виявилася хворою. Одного коропа Петренко кинув Лапченкові за наказом професора, так як для котів риба була безпечна.
Ми боремося з хворобою
Професор разом з директором господарства Костянтином Івановичем та його дружиною Катериною Остапівною почали заливати у рот коропам, що були призначені для нересту, лівоміцетин, який лікував від краснухи. Інших коропів поділили на хворих і здорових, а потім випустили у різні ставки. Далі Костянтин запропонував експеримент, випустити хворих коропів у проточну воду, сподіваючись, що там вони одужають і набудуть імунітет від хвороби. Професор його підтримав. Далі всю рибу перемили у солоній ванній (шаплик), таким чином риба позбувалась п’явок.
Таємниця Петренка
До ставка підійшов незнайомий чоловік, якого впізнав Петренко і одразу зблід. Ніхто це помітив окрім Лапченка. Потім зі ставка виловили найбільшого коропа – 16кг, всі зраділи такому велетню, а незнайомець пішов, підморгнувши Петренку. Через деякий час за ним пішов Петренко, Лапченко хотів зрозуміти, що трапилось, і пішов за ним. Виявилось, що незнайомець був злодієм на прізвище Ракша і колись він разом з Хомою Пуголовище (справжнє прізвище Петренка) обікрали мануфактуру на 100 000 карбованців. Але Пуголовиця у листі здав всіх міліції, підстроїв власне самогубство і вкрав у подільників всі гроші. Пуголовиця просить Ракші вибачити йому і каже, що його самого тоді обікрали, і тепер він мусить працювати у професора, так як грошей на життя не вистачає. Ракша пропонує обікрасти ставки і дати 20% Пуголовиці. Той погоджується і вони домовляються викрасти рибу тієї ж ночі.
Браконьєри
Пуголовиця зголосився стати вартовим ставків, щоб легше було викрасти рибу. Лапченко цілий день слідував за ним і намагався придумати, як сповістити рибалкам про змову. Тут він побачив сторожового пса і вирішив використати його. Увечері приїхав Ракша і зустрівся з Пуголовицею, коли ж до них наближався старший вартовий з псом, Пуголовиця перейняв його і не дав побачити Ракшу. Лапченко видерся на дерево і спостерігав за ними.
Я ставлю на карту життя!
Вночі Пуголовиця споїв двох охоронців і коли ті поснули, пішов до Ракші, який з іншим спільником вже тягнули волок. Лапченко розбудив пса і дражнячи пса побіг до злодіїв. На гавкіт побігли охоронці і Ракша був змушений кинути волока і втекти ні з чим.
Новий ворог!
Наступного ранку Лапченко вирішив зібрати всіх місцевих котів і провести їм лекцію для підняття культурного рівня. Також ранком до лаборантки прийшов Пуголовиця, приніс хвору рибу на аналізи та двох здорових коропів як презент. Хоча лаборантка знала, що здорову рибу виловлювати заборонено, але взяла її.
Я виступаю як лектор. Релігійний кіт
Зібралось півтора десятка котів, серед них були старий, ворожий кіт Ничипор; улесливий і товариш першого; худий і молодий стиляга та інші. Лапченко спочатку згадав всі твори, у яких люди звеличують кота як позитивного персонажа. І так спробував умовити котів почати полюватися на мишей. Під час лекції Лапченко побився з Ничипором і виграв. Далі він принизив стилягу і повів мову про відсутність Бога. Ничипор побився з підлабузником, а кіт Сіренький став новим другом Лапченка.
Як одержати зайві 10 000 кіло риби
Професор і Костянтин вирішують розпочати нерест на один місяць раніше, це дасть для кожної рибини 100 грам додаткової ваги восени, що разом буде більше 10 000 кіло. Потім Костя разом з Лапченком їдуть на ставки, де мала відбутися зустріч Пуголовиці і Ракши, але вони переплутали час і так не зустрілись.
Змова злодіїв
Ранком до Лапченка прийшла мати стиляги, спочатку накричала на нього, що він глузував з її сина, але потім попросила допомоги у вихованні.
Зі ставків почали тягнути рибу для нересту, тут приїхав Ракша і Пуголовиця побіг його “прогнати”. Злодії домовились виловити всю рибу після нересту, а тим часом Пуголовиця буде залишати Ракші невелику кількість риби у схованці.

Я беру олівець
Сіренький допомагає Лапченку у перевірці листів на пошті, що приходять до Петренко (Пуголовиці). Тим часом Лапченко намагається олівцем написати записку “Пуголовиця – злодій” і зміг написати лише “пуго”. Записку знайшли, але не зрозуміли, що вона значить. Лапченко також зрозумів, що тільки він знає, що Пуголовиця це Петренко. Він хоче написати нову записку. Але приходить телеграма і професора звуть до Херсона на нерест судака.

Подорож морем
Разом з професором їде Лапченко. Дорогою Лапченко згадує свою зустріч з котом-підлабузником, як той хотів підлеститись до Лапченка, але Лапченко його побив. Лапченко терпіти не міг коли хтось виставляв себе кращим за інших, але сам не був вартий нічого.
Приїхавши, до рибопромислового управління, Лапченко дізнався про гнізда професора Білого, що збільшували кількість збережених ікринок судака і яких було покладено більше 5 тисяч.

Будьмо знайомі. Судак!
Ранком Лапченко вийшов до моря і милувався ним, а потім почав скидатися судак. Це настільки заворожило кота, що він так дивився більше 4 годин. Один з судаків виплигнув на берег і Лапченко схопив його і почав їсти, бо був вже досить голодний. Та його почало мучити сумління, що на часі нерест, та коли побачив, що ікри у рибі немає – повеселішав.

Сіренький у ролі детектива
За тиждень професор разом з Лапченко повертається з 50 млн ікринок судака, щоб отримати принаймні 25 млн малька. Першим Лапченко зустрічає Петренка, а потім Сіренького. Сіренький начитався детективу і намагається вести себе відповідно. Він розповідає, що минулої ночі було викрадено волок Ракші і тепер готується нова змова. Потім він розповідає, як Петренко спіймав водія Веремієнко з двома коропами і запропонував тому продавати рибу в місті, але той вдарив Петренко коропом по пиці за таку пропозицію.

Операція “Вибух”
Наступного дня Лапченко придумав план “Вибух”, метою якого було викрити Петренка-Пуголовицю і Ракшу. Він вирішив написати листа Кості і професорові, в якому все і розповісти. Але так як кіт не вмів швидко писати, він вирішив писати кожен день до нересту, а лист поки що ховати у валянку. Першого для Лапченко спромігся написати “Розк”. Далі він пішов до Сіренького, який тепер хотів, щоб його як детектива звали Грей. Лапченко запропонував йому іще один план “Мотузок”, метою якого було вказали Кості та іншим охоронцям на місце, де Пуголовиця залишає рибу Ракші. Та Грей відповів, що про цю схованку вже відомо охороні, і Пуголовиця більше на залишає там риби.
Лапченко з професором ідуть до лабораторії і лаборантка проганяє кота за те, що він заліз на стіл, дивився у мікроскоп і перевернув банку. Лапченко йде до дому і зустрічає стилягу-романтика, який каже, що він не працює, так як для нього немає достойної роботи і краще він помре з голоду, ніж буде ловити мишей.

Нова змова злодіїв
Лапченко писав цілий день і дописав слово “розкрадач”, до нього приходить Сіренький і каже, що сьогодні опівночі зустрічається Петренко з Ракшею. Коти стежать за ними і дізнаються, що через 3-4 дні після нересту злодії хочуть виловити всіх маточних коропів і разом втекти. А щоб Ракшу задобрити Петренко обіцяє зловити для нього коропа-велетня і віддати найближчим часом. Надходить головний сторож і Петренко, що тут нікого немає і повертається з ним.
Наступного дня професор їде, а Петренко і Лапченко залишаються.

“Ага!” – сказав я
Протягом наступних днів Лапченко пише ще п’ять слів, а потім починається нерест, а значить Петренко спробує вкрасти коропа-велетня (коропиха з ікрою). Вночі Лапченко приходить до ставка, куди запустили коропа. Приходить Петренко і пробує вкрасти рибу, та його окликає інший вартовий і відводить. Через деякий час Петренко повертається і виловлює рибу та його гукає головний сторож і він, щоб не впійматися, прив’язує коропа собі до шиї і ховає під плащ. Коли всі сторожа повертаються до гуртожитку, Петренко йде до лабораторії і просить сховати рибу і холодильнику. Коли ж лаборантка відмовляє, він обіцяє всім розповісти, що вона брала крадену рибу.
Наступного ранку приїздить директор господарства і хоче довідатись, хто вкрав коропа-велетня, та ніхто нічого не знає.

Жахлива несподіванка
Лапченко продовжує писати листа і йому вже залишається два останніх слова. До нього приходить Сіренький і каже, що Петренко і Ракша домовились зустрітись наступного дня о 12:00. Лапченко чує розмову Костя, який розказує, що прилетіли птахи і їдять рибу. Лапченко йде до ставків подивитись на птахів, і помічає як стиляга-романтик, який тепер називає себе Едик, полює на птахів, але у нього не виходить. Лапченко пропонує спочатку потренуватись на мишах, а потім переходити на птахів. Едик з ним погоджується і Лапченко задоволений перевихованням кота.
Лапченко повертається додому і з жахом помічає, що валянки, у які він ховав листа, сховали.
Наступного дня з Сіреньким вони чатують на змовників. Петренко і Ракша домовляються наступного дня о 2 ночі викрасти рибу. Лапченко каже Сіренькому слідкувати за Петренком, а сам плигає до машини Ракші з новим планом “Блискавка”.

План “Блискавка”
Лапченко приїхав з Ракшею до його будинку і вкрав листа, яким Ракша погрожував Петренку. А ввечері вкинув сам листа до поштової скриньки – це і був план “Блискавка”. Потім на попутному авто Лапченко доїхав до висілка.

План “Легенда”? Ні
У висілці було повно людей і проходив допит Ракші і Петренко. Сіренький сказав, що це наслідки вже його плану “Легенда” (він перебіг дорогу спочатку Петренко, а потім і Ракші). Спочатку допитували Ракшу, котрий сказав, що його підбив на крадіжку Петренко, а інший спільників він найняв і нікого не знав. Петренко на допиті підтвердив слова Ракші, додавши, що його підбив на злочин Веремієнко. Та потім з’ясувалось, що саме Веремієнко і викрив злочинців і за ними вже давно спостерігали. Тоді Петренко сказав, що в нього є ще один спільник, який переховував крадену рибу – лаборантка. Привели її, вона непритомніла і казала, що він її змушував, їй повірили.
Потім надійшов лист, який надіслав Лапченко, і допит злодіїв продовжився.

Несподівана зустріч
Пуголовицю і Ракшу під вартою повезли з висілка. Лаборантка продовжила працювати, але тепер рибу навіть їсти відмовлялась. Лапченко з нею потоваришували і одного разу вони разом урятували раків, коли ті вилізли зі ставка і поповзли у степ. Потім прийшли новини з міста, що Ракшу і Пуголовицю засудили і знайшли у Пуголовиці вкрадені 2 млн карбованців на ощадних книжках.
Половини коропів, що хворіла на краснуху і була випущена у проточну воду, видужала і мала вже імунітет до хвороби. До ставків приїздить авто професора, та першим з машини вийшов Письменник, у якого розпочинались пригоди Лапченко. Вони одразу впізнали одне одного і Письменник запропонував Лапченкові повернутися з ним. Кіт з радістю погодився, а коли прожив у нього перших тиждень байдикуючи, він вирішив попрацювати і написати цю книгу.

“Пригоди чорного кота Лапченка” короткий зміст Ви можете доповнити улюбленими цитатами та враженнями від прочитаного.

“Захар Беркут” – історична повість Івана Франка про боротьбу давніх карпатських общин проти нашестя монголів та соціального гноблення.

“Захар Беркут” переказ скорочено

У повісті розповідається про події XIII ст. серед Карпатських гір У квітучій долині, де лежить мальовниче село Тухля. Жителі його становлять дружну громаду миролюбних трудівників. На чолі громади стоїть Захар Беркут – вже старий мудрий чоловік.

Громада живе вільним, незалежним життям, але ось у долині з’являється боярин Тугар Вовк, який прагне підкорити тухольців своїй владі. Але ті не хочуть підпорюватись та стають на оборону своїх прав. Громада вирішує вигнати Тугара Вовка з Тухольщини.

На Руську землю в цей час вдираються монгольські полчища. Ось вони вже підступили до Карпат. Підступний боярин вступає в змову з монголами, щоб вони допомогли йому підкорити волелюбну громаду. За це він обіцяє провести ворогів через гори.

Разом з боярином у монгольський табір потрапила і його донька Мирослава, яка, на відміну від батька, пройнялася глибокою повагою до тухольців та покохала молодшого сина Захара Беркута – Максима.

Під час першого бою з монголами частину юнаків було перебито, а Максима взяли у полон.

Захарові Беркуту наснився дивний сон. <…> “Здавалось йому, немов нині їх щорічне свято Сторожа (назва великого кам’яного стовпа-вартового), і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата в вінках, молодці з музикою, всі в празничних строях. Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі почуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі – і сам він не знає, що таке. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і він сам робить те саме. Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається – і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього”. <…>

Захар Беркут намагався зрозуміти значення свого сну, але то було важко. Однак швидко його передчуття справдились. Батько дізнається, що разом з іншими юнаками загинув його син. Він збирає всю громаду, щоб вирішити, як протистояти монголам. Він пропонує людям не просто відбити ворога від своєї Тухольщини, а й взагалі знищити. Однак як це зробити, ніхто не знає.

До тухольців прибула підмога з інших громад.

Раптом з’являється якийсь незнайомий вершник, якого спочатку прийняли за монгола. Але це виявилася Мирослава, дочка Тугара Вовка. Вона повідомила, що її батько зрадив батьківщину, тому вона відмовляється від нього. Дівчина просить Захара Беркута вважати її своєю дочкою та розповідає, що Максим не вбитий, а знаходиться в полоні. Мирослава привезла від нього звістку, а також складений ним план перемоги над монголами. Громада має пропустити ворога у долину і знищити тут. Люди підтримують пропозицію Максима.

Скоро на селі піднімається гамір. На вози вантажиться все добро, люди покидають свої домівки, виводять худобу. <…> “Сідало сонце за тухольські гори, тонучи в легеньких червоних хмарах; темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо, таємничо, немов передавали собі якусь зловіщу новину. Тільки земля, не знати чому, глухо стугоніла і стогнала: повітря, хоч ясне й погідне, тремтіло якимось дивним, змішаним гомоном, від котрого дрож проймала й найсмілішого. А далеко-далеко по лісах, у глибоких темних ярах, між недоступними ломами вили вовки, гавкали уриваним голосом лиси, бегетіли олені, ричали тури”. <…>

Скоро картина змінилася – то в долину, немов повінь, почали валити монголи, попереду яких їхали Бурунда-бегадир та Тугар Вовк. Вони помітили, що в селі нікого немає, та розлютилися. Побачивши, що село стоїть пусткою, монголи поспішили до виходу з долини, але вже біля самого “вивозу” на них посипалося каміння. <…> “Зойк напасників, ранених і повалених на землю, вдарив під небо. Закрякала хижа птиця над своїми жертвами. Вже напасники почали подаватися взад і вбоки, коли втім Бурунда і Тугар Вовк з голими мечами кинулись їм навперейми”. <…>

Ще далі посунули монголи до виходу, однак там їх зустрів новий град каміння. Монголи відповіли градом стріл і поранили трьох тухольців. Тухольці ще завзятіше почали кидати на напасників цілі плити каміння, та це вже не могло зупинити лютого Бурунду. Однак скоро вороги побачили, що вихід повністю завалений камінням. Вони відступили. Бурунда наказав назносити з ближніх хат драбин і позбивати їх докупи. Спочатку тухольці дивилися на це спокійно, але коли побачили, що ціла навала суне драбинами до них, занепокоїлися. Тоді Мирослава порадила скидати монголів списами донизу, вже коли передні піднімуться наверх та своїми тілами закриють людей від стріл. Побачивши звалище своїх воїнів, Бурунда, немов скажений, накинувся на Тугара Вовка і почав у всьому звинувачувати боярина.

Потім Бурунда наказав своїм монголам підпалити село. <…> “Ціла тухольська долина виглядала тепер, мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в вогонь усе, що тільки попадалось їм під руки…” <…>

З болем дивилися тухольці на своє село. Змучений важкими думами, ходить по своєму наметові Бурунда, він почуває себе невольником. Раптом бегадир згадує про Максима.

Максим важко переживає своє поневолення, він “сидів непорушно на дорозі, мов кам’яний милевий знак” (знак, що показує милі). Він бачить, як палає батьківська хата, рідне село, і серце парубка крається від болю. Аж ось до нього підскочили монголи та потягли до Бурунди. Тугар Вовк аж злякався, побачивши парубка у такому стані: <…> “Свіжо промите лице було бліде-бліде, аж зелене, губи потріскались від жари і спраги, очі були червоні від диму і тусклі, мов скляні, від утоми й душевної муки, ноги дрижали під ним, мов під столітнім дідом, а постоявши на них хвилину, він не міг довше вдержатися і сів на землю”. <…>

Боярин відчуває свою ненависть до хлопця, але не може зрозуміти її причини. Та ось гнів його почав пригасати. З лагідністю звернувся він до хлопця, та той відповів з погордою і зневагою. Тугар Вовк обіцяє хлопцеві життя, він хоче запропонувати обміняти Максима на вільний прохід з долини. Максим відповідає, що його громада не пристане на таку пропозицію. Він вірить, що його народ може зупинити страшну навалу, хоча б і ціною чийогось життя.

Раптом у наметі з’являється Мирослава. Неначе ясочка, припадає вона коло коханого. Дівчина розповідає, що вона навчила русичів робити машини для кидання каміння, і вже коло сотень вогнищ іде завзята робота, що на допомогу тухольцям прийшли загіряни й верховинці. Зачарований слухає Максим дівчину: йому здається, що дух самого Сторожа прийшов до нього. Мирослава ж пропонує йому скоріше утікати з табору, переодягнувшись в її одяг.

Повертається Тугар Вовк – він сам збирається йти до тухольців.

Мирослава повертається до громади, а Максим лишається в наметі.

Мирослава з батьком приходять до тухольців. Тугар Вовк розповідає Захарові про наміри Бурунди обміняти Максима на вільний вихід з долини. Тухольці почали радитися. Вони пропонують Захарові врятувати сина, але той відмовляється, ставлячи долю батьківщини вище за власні інтереси.

Захар Беркут звернувся до Тугара Вовка з такими словами: “Коли б діло йшло між мною та твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть власну стару голову, за звільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористатися можу тільки я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так мінятись?”

Тухольці вирішили боротися до кінця. Тугар Вовк зрозумів, що далі розмовляти нема про що. Він повернувся та пішов геть. Мирослава кинулася за батьком і почала вмовляти його залишитися тут, серед громади, щоб боронити рідну землю. Але той і слухати не хотів.

Громада рушила до Сторожа. Захар почав молитися до нього:

<…> “Великий наш Сторожу! Ти, котрого діди вважали своїм опікуном, котрого і ми шанували досі щорічними празниками! Три рази вже ти, ніч по ночі, являвся мені в снах, немов то ти падаєш, і привалюєш собою мене. Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнути зі свого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину! Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам’яну стіну і дав водам протоку, і дарував людям отою прекрасну долину! Загати тепер її назад, нехай згине ворожа сила, що тепер знущається над нами!

В тій хвилі огниста блискавка з полудня до півночі роздерла темне небо, і далеко в горах загуркотів грім”. <…>

Тухольці сприйняли грім як відповідь могутнього Сторожа. Разом взялися вони за линви та перекинули свого захисника. Сторож ліг дуже вдало, однак довелося ще додати кам’яні плити, щоб повністю загатити потік води.

Захар Беркут звернувся до сонця, яке саме почало сходити, з проханням підтримати їхній дух.

Скоро вся долина перетворилася на озеро. Лише на окремих острівках трималися деякі монголи. Максим гордо говорить до Тугара Вовка, що скоро всі монголи будуть залиті водою та загинуть. Останніми зусиллями боронилися вороги, стріляючи отруєними стрілами. Вода все прибувала… Перетворилася долина на страшне місце, де гинули сотні людей.

На купі великого каміння стояли Бурунда та Тугар Вовк з кількома вояками. Тухольці почали розбивати купу стовбурами зрубаних дерев, які пускали за водою.

Тугар Вовк змушений був звернутися до тухольців з проханням про порятунок, обіцяючи врятувати Максима. Однак Захар був незламний – не хотів рятувати найстрашнішого серед монголів – Бурунду. З плачем звернулася до нього Мирослава.

Побачивши таку справу, Бурунда вирішив сам зарубати Максима, та загинув від руки свого колишнього прибічника – Тугара Вовка.

Через деякий час Максим був уже серед своїх. Радості не було меж, та ось захитався Захар Беркут і впав синові на руки: Сторож кликав його до себе. Він помирав щасливий від того, що виконав свій обов’язок.

Радісною була зустріч закоханих Мирослави та Максима. Батько ще встиг благословити їх.

Перед смертю він сказав:

<…> “…Батьки і браття! Нинішня наша побіда – велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добром на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передайте-ж дітям і онукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне на попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!” <…> Скоро справдилися ці святі слова…

Лист до принцеси (за п’єсою С. Маршака “Дванадцять місяців”)

Ваша Величносте!

Я не дуже вмію писати листи, адже сьогодні це не дуже популярний жанр. Усі звикли до інтернету, скайпу, есемесок. Та й взагалі, я вперше пишу такій поважній особі. Ми майже однолітки, але враховуючи те, що звертаюся до принцеси, буду використовувати займенник “Ви”.

Та Ви не дуже пишайтеся своїм титулом, оскільки ще треба виправдати це високе звання. Як у нас говорять, важливо, шоб не ти себе хвалив, а шоб тебе люди похвалили.

А хвалити тебе (вибачте, Вас), як бачимо, поки що немає за що. Ваші нескінченні примхи вже всім набридли. А Ваше ставлення до навчання? З одного боку, добре Вам, що Ви сама обираєте, які предмети будете вивчати. Вам пощастило: не треба складати ЗНО! А то б Ви написали… Усі б від сміху попадали! Принцеса, а знань небагато! То, може. Вам треба подумати й почати більш серйозно ставитися до навчання?

А що це за фраза: “Я люблю, щоб зі мною погоджувалися”? Та кому ж це не подобається! Але з Вашими рішеннями, Ваша Величносте, погодитися аж ніяк не можна. Вибачте, але Ви не завжди обдумуєте свої вчинки, а це призводить до страшних наслідків.

Та й взагалі (чесно Вам скажу), Ви аж занадто примхлива, безсердечна, неви-хована, вперта. Іноді навіть жорстока. Пригадайте своє стаатення до бідної пасербиці. Ви, Ваша Величносте, користуючись своїми необмеженими правами, відібрати у неї каблучку, змусили мерзнути, наказали навіть втопити бідну дівчину. А все через те, що пасербиця відмовилася показувати дорогу. Просити треба вміло, чемно, з повагою. До речі, пасербиця говорила про Вас співчутливо. Я теж Вам співчуваю. Адже Ви – сирота. Тяжко, мабуть, жити без батька-матері, “тому (і нема кому повчати, довести до пуття, до розуму”. У цілому, Ви, Ваша Величносте, нещасна дитина, якій нікому порадити, як чинити правильно. Тож щиро раджу Вам прислухатися до тих, хто дає Вам слушні поради. Усі вони – Січень, Лютий, солдат – і старші, і світу побачили, тому й мають право повчати.

Прошу Вас, не сердьтеся на мене, адже я сказав те, що думаю. Та й змінилися Ви у фіналі, стали добрішою, поміркованішою. Одне слово, виросли.

А знаєте, Ваша Величносте, Ви непогана, хоч і дівчисько. З Вами можна дружити. Я Вам допоможу виправити Ваші вади. Домовились? Пишіть, телефонуйте, Приїздіть. Ваш друг -…

Лист до принцеси з казки “12 місяців”

“Ми зрозуміли, що принцесою бути дуже важко: необхідно керувати державою, підписувати важливі документи, навіть вирішувати людські долі. А ти ж така юна! – зі співчуттям писали діти. – Ти добра, красива, але влада на тебе погано впливає. Ти дуже примхлива, тобі не подобається вчитися. А хіба може невчена, неосвічена людина керувати державою? Ти не любиш чути правду, дуже гнівлива, от чому твої придворні лицемірні й покірливі в усьому. Ми розуміємо, що необмежена влада надто тяжка для тебе. Нам дуже шкода, що ти залишилася сиротою. Ти нещасна дитина, тобі ніхто не може підказати, як чинити правильно. Але і ти зрозумій, що ніяка влада не дає людині права когось ображати або принижувати… У кінці п’єси ти стала добрішою, поміркованою. Якби ти навчалась із нами, ми б із тобою потоваришували. Дівчатка навчили б тебе малювати, вишивати, ліпити з пластиліну фігурки, а хлопці – грати в комп’ютерні ігри”.

“Холодний дім” Діккенс скорочено

Історія розказується від імені двох осіб – Естер Саммерстон (перша особа) та оповідача.

Естер Саммерстон – дівчинка-сирота, яка живе у Віндзорі, у будинку міс Барбері, яка є їй хресною та тіткою. Дівчинка нічого не знає про свою матір, тітка виховує її дуже суворо, без ласки, тому Естер почувається самотньою. Коли Естер виповнилося чотирнадцять років, міс Барбері помирає, а дівчину відправляють на навчання до пансіону міс Донні у місті Редінг. Справами сироти займається контора містера Кенджі, який представляє її благодійника містера Джона Джарндиса. Естер називає його “опікуном”. ЇЇ навчання триває шість років, а по його закінченні вона стає компанйонкою Аді Клейр, кузині Джарндиса. Одночасно вона знайомиться із Річардом Карстоном. Річард та Ада є підопічними Джарндиса. Разом вони відправляються до маєтку опікуна, який має назву “Холодний дім”. Раніше він називався “Шпилі”, а нову “незатишну” назву отримав після початку багаторічної судової справи щодо спадку “Джарндиси проти Джарндисів”, заплутаність якої спричинила самогубство Тома Джарндиса, двоюрідного діда Джона Джарндиса.

Канцлерський суд, який веде справу “Джарндиси проти Джарндисів”, було створено ще за Річарда II. Ця інстанція відзначалася такою тяганиною та зловживаннями, що судові процеси затягувалися на десятиліття, за цей час вмирали позивачі, свідки, змінювалися адвокати, збиралися купи паперів. Джон Джарндис намагається не думати про судову справу, що вже коштувала життя не одній людині.

Паралельно історія знайомить із сером Лестером Дедлоком та його дружиною, значно молодшою за нього. Леді є дуже популярною, світська хроніка відзначає кожен її крок. Естер випадково зустрічається із леді Дедлок, надзвичайна схожість якої на неї дуже її хвилює. Цю схожість помітив і Вільям Гаппі, службовець контори Кенджі, яка займалася справою Естер для містера Джарндиса. Він освідчується дівчині, але отримує відмову. Отримавши докази, що Естер є позашлюбною дочкою леді Дедлок та капітана Гоудона, він розповідає про це леді Дедлок.

Естер закохується в молодого лікаря Аллена Вудкорта, скрутне становище якого змушує його погодитися на посаду корабельного лікаря й помандрувати до Індії та Китаю. Дівчина намагається переконати себе, що разом їм не бути, а отже їй не потрібно засмучуватися. Згодом вона захворіла на віспу, що спотворила її обличчя, і тепер навіть думки про Аллена не може бути. Леді Дедлок зустрічається із нею після одужання, щоб розповісти про таємницю її народження, про те, що вона сама тільки нещодавно дізналася про її існування. І про те, що цей секрет потрібно зберегти заради честі її чоловіка сера Лестера. Естер погоджується заради матері. І частково вона рада, що тепер її обличчя не видасть таємниці.

Естер приймає пропозицію Джона Джарндиса стати справжньою “господинею „Холодного дому””, адже вона глибоко його поважає. І не вважає, що може бути щось більше чи краще для неї. Вона любить свого опікуна.

Річард Карстон, кузен Ади, вирішує самостійно розв’язати справу “Джарндиси проти Джарндисів”, розпочавши працювати в конторі Кенджі. Він подає апеляцію, щоб відсудити у сера Джона спадщину для себе і кузини Ади, у яку він закоханий. Наймає адвоката. Витрачає багато грошей. Ада з Річардом таємно вінчаються, переїжджають жити окремо. Судові тяганини забирають у нього здоров’я і він вмирає, навіть не побачивши свого майбутнього сина.

Тим часом юрист Талкінгхорн, який працює на сера Лестера Дедлока, починає підозрювати про таємницю леді Дедлок. Він отримує докази цієї любовної історії, розказує все леді Дедлок, переконує її продовжувати зберігати таємницю заради спокою сера Лестера. Однак, уже невдовзі, Талкінгхорн розриває угоду з леді Дедлок і погрожує все розказати серу Лестеру. Наступного ранку Талкінгхорна знаходять мертвим, а підозра падає на леді Дедлок, яка вирішує втекти. Розслідування інспектора поліції Баккета виводять на колишню покоївку леді Дедлок, яку арештовують за вбивство. Сер Лестер просить знайти дружину, якій він усе пробачає. Інспектор вирішує спробувати знайти її через Естер. Їхні пошуки завершуються знахідкою тіла леді Дедлок біля кладовища для бідних, де було поховано й батька Естер. Дівчина дуже тяжко переживає це все, але бере себе в руки, адже вона обіцяла стати справжньою господинею для Холодного дому. І до останнього часу вона була впевнена, що мова йде про “Холодний дім” Джона Джарндиса, а не про “Холодний дім” з Алленом.

Всі читали або дивилися “Малюк і Карлсон”, але хто його автор пам’ятають не всі. Давайте разом пригадаємо хто написав “Карлсона”.

Хто написав “Карлсона”

Автор “Малюк і Карлсон” Астрід Ліндгрен.

Карлсон – літературний персонаж, створений шведської письменницею Астрід Ліндгрен. Карлсон живе в маленькому будиночку на даху багатоквартирного будинку в Стокгольмі, в тому ж районі, де жила сама Астрід Ліндгрен.

Кращий друг Карлсона – семирічний (на момент знайомства з Карлсоном) Сванте, молодша дитина в родині Свантесон, на прізвисько Малюк.

“Карлсон” цитати

Ой, а у вас молоко убежало! Малыш, а как же я? Ведь я же лучше собаки?! Сейчас вы увидите привидение! Дикое, но симпатишное. Я – мужчина хоть куда! Ну в полном расцвете сил! Папа? А что папа? Хм… Ну, я пошел… Детям мучное вредно! Пустяки, дело-то житейское! Запишите наш телефон 322-223, 322-223 На шею не дави! О, я самый больной в мире человек… Что ты стоишь, ты же обещался мне быть родной матерью! Там еще осталась капелька варенья?.. А мы тут, знаете ли, плюшками балуемся!.. – Скажите, а Вы любите детей?
– Как Вам сказать? Безумно! Знаешь, кто это? Ууу, брат! Это жулики! Тебе страшно? Мне – нет! Спокойствие, только спокойствие, сейчас я вас настигну! Вот тогда-то мы похохочем… Ты знаешь, моя бабушка – чемпион мира по обниманиям! Как налетит, как обнимет! Ку-ку! Ку-ку, мой мальчик! Что ты орешь? Ты же мне всю рыбу распугал! Торт со взбитыми сливками подойдет! Бросай белье! Бросай белье, тебе говорю! Такая большая домомучительница в такую маленькую коробочку? Но ведь я же еще и талантливый!.. По телевизору показывают жуликов… Ну чем я хуже?! Фу, как некультурно! Какая… АГРЕССИВНАЯ собака! Он улетел. Но он обещал вернуться… Милый! Милый! – Скажи мне, милый ребёнок, в каком ухе у меня жужжжит?
– В левом!
– А вот и не угадал! У меня жужжжит в обоих ухах! Свершилось чудо! Друг спас жизнь друга! – Простите, у вас тут можно приземлиться?
– Что?..
– Что-что, посадку давай! Не видишь, ослабеваю?! – Сколько тебе лет?
– Семь.
– СЕМЬ!?! А я думал – восемь… – Мадам!
– Между прочим, мадемуазель… Ну, я так не играю… – Ну давайте же знакомиться…
– Нет, я Вас… боюсь!
– Но почему же? Тра-ля-ля-ля-ля-ля, а я сошла с ума… Какая досада. Попадешь к вам в дом – научишься есть всякую гадость. Ну тащи сюда свою колбасу. – Не в пирогах счастье.
– Ты что, с ума что-ли сошел? А в чем же еще? Займись этим зверем. Только будь осторожна – собака не стерильна. Добро пожаловать, дорогой друг Карлсон! Ну и ты заходи… Безобразие! Смотреть противно! Ваше курение может пагубно отразиться на моем здоровье! Ты что с ума сошел? Дорогой друг издалека прилетает на минуточку – а у вас нет торта! Да это я шалю! То есть балуюсь! А что вы вообще знали?!! Вы должны были надеяться изо всех сил! А кого здесь надо воспитывать? Так! Продолжаем разговор! Ведь я – умный, красивый, в меру упитанный мужчина, ну в полном расцвете сил. Что ж ты врал-то, что тебе 7 лет? Весишь-то ты на все 8!!!