Blog

  • Тихий океан цікаві факти

    Тихий океан цікаві факти

    Тихий океан – найбільший з п’яти океанів планети Земля.

    Тихий океан займє 46% водної поверхні Землі, і 32% від загальної поверхні.

    Назву “Тихий океан” (Pacific ocean) дав дослідник Фердінанд Магелан, який під час подорожі не бачив штормів і буревіїв.

    Через океан проходить екватор, який ділить його на дві частини – Північний Тихий океан і Південний Тихий океан.

    Тихий океан охоплює площу близько 165 200 000 кв. км, до нього відносяться: море Балі, Берингове море, Берингова протока, Коралове море, Східно-Китайське море, Затока Аляска, Тонкінська затока, Філіпінське море, Японське море, Охотське море, Південно-Китайське море, Тасманове море і багато інших водойм.

    Площа Тихого океану більша, ніж загальна площа суші планети Земля.

    Найглибшою точкою Тихого океану, також як і всього світу, є Маріанський жолоб, розташований в західній частині Північного Тихого океану на глибині 10 911 м. Його глибина більше, ніж висота гори Еверест.

    Тихий океан досягає своєї найбільшої ширини зі сходу на захід на широті 5 °, де він простягається приблизно на 19 800 кілометрів.

    Середня глибина Тихого океану складає 4280 метрів.

    Тихий океан лідер за кількістю островів. У Тихому океані знаходиться більше 25 000 островів, це більше, ніж загальна кількість островів інших чотирьох океанів.

    Температура води в Тихому океані коливається від -0,5 ° C в приполярних областях до + 30°C біля екватора.

    Тихий океан має майже трикутну форму, він звужується в районі арктичної півночі і розширюється в районі арктичного півдня.

    Тихий океан – не лише найглибший, але і найдавніший океан світу.

    Острів Нова Гвінея, другий за величиною острів планети, має саму найбільшу ділянку суші на території Тихого океану.

    У Тихому океані розташований і Найдовший хребет з коралових островів – Великий Бар’єрний риф. Він охоплює північно-східне узбережжя Австралії.

    Майже всі найдрібніші острови Тихого океану лежать між 30 ° північної і 30 ° південної широти, тягнучись від Південно-Східної Азії до Острова Пасхи.

    Острови Тихого океану підрозділяються на чотири типи – континентальні острови, високі острови, коралові рифи і підведені коралові платформи.

    Тихий океан був вперше відкритий європейцями на початку 16-го сторіччя. З них першим його побачив іспанський дослідник Васко Нуньєс де Бальбоа (Vasco Nunez de Balboa).

    Тихий океан пов’язаний з Північним Льодовитим океаном Беринговою протокою, а з Атлантичним океаном – протокою Дрейка, Магелановою протокою і Панамським каналом.

    З Індійським океаном він зв’язаний через моря і протоки Малайського Архіпелагу, а також між Австралією і Антарктидою.

    Майже на всьому обрамленні Тихоокеанського басейну зосереджені ділянки землетрусів і вулканів.

    Коралові острови Тихого океану, що називаються атолами, сформовані з коралових поліпів на вершинах затоплених вулканів.

    Ви можете додавати цікавинки про Тихий океан, цікаві відомості про Тихий океан через форму коментарів.

  • “Тисяча журавлів” короткий зміст

    “Тисяча журавлів” – повість японського письменника Кавабата Ясунарі. “Тисяча журавлів” переказ ви можете прочитати за 20 хвилин.

    “Тисяча журавлів” короткий зміст

    “Навіть опинившись на території храму Енгакудзі в Камакура, Кікудзі все ще вагався: йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився”. Молодий чоловік на ім’я Кікудзі прямує до храму, куди його щороку запрошувала на чайну церемонію Тікако Курімо – то, колишня коханка його покійного батька. Після смерті батька він ще жодного разу не скористався запрошенням, але наразі вона написала, що хоче познайомити його з однією дівчиною, своєю ученицею. Кікудзі мимоволі пригадав, як колись, ще коли йому було років вісім-дев’ять, він пішов до Тікако разом із батьком і випадково побачив на лівій груді цієї жінки потворну фіолетову пляму – родиму пляму, порослу волоссям. А за десять днів по тому хлопець почув, як його мати розповідала батькові, наче про якусь таємницю, про ту родиму пляму, й жаліла, що бідна Тікако не вийшла заміж саме через цю потворну пляму. Кікудзі обурювався подумки, що батько вдає, що не знав цього. Найбільше він боявся, що в нього можуть народитися брати, які ссатимуть оті потворні груди. У цьому, на його думку, було щось нечисте. На щастя, цього так і не сталося. Але Кікудзі чомусь думав, що та пляма має відіграти якусь роль у його житті. Кікудзі розмірковував про те, як Тікако з гідністю вестиме чайну церемонію, що потребує чистої душі й вивищених думок, а в самої пляма на грудях. Та чи тільки на грудях? Саме тоді його й обігнали дівчата. Одна з них “несла в руці рожеве крепдешинове фурусікі (рід хустини, у яку зв’язували, як у вузлик, особисті речі) з вибитими на ньому білими журавлями”. Вона була вродлива. Це й була Юкіко, учениця Тікако, з якою та хотіла його познайомити. Коли Кікудзі увійшов до приміщення храму, його радо зустріли й надали місце поряд з токонома (заглибина в стіні, де вішають какемоно – японську картину або каліграфічний напис на довгастій смужці, шовку чи паперу) – урочисте, почесне місце. Але насолодитися чайною церемонією йому так і не довелося, бо одразу Тікако почала питати, як йому Юкіко, говорила спочатку про її батька з багатого купецького дому Інамура, а потім із прикрістю сповістила, що тут присутня й “Оота-сан з дочкою Фуміко”. Що ж спричинило ту прикрість – те, що Оота прийшла без запрошення? Але на чайну церемонію у храмі міг прийти будь-хто. Може, боялася, що та якось завадить її планам? Ні, Оота про це нічого не знала. Давня ворожнеча пояснювалась ревнощами, що їх викликала пані Оота. У ті часи, коли Кікудзі був дитиною, він бачив, як Тікако, що втрачала жіночність і ставала дедалі більше схожою на чоловіка, поступово піддобрилася до його матері й стала ніби своєю. Отож, коли вона дізналася про зв’язок батька Кікудзі з пані Оота, яка нещодавно стала вдовою, то не тільки про все розповіла його дружині, так ще й вистежувала колишнього свого коханця й влаштовувала йому сцени, погрожуючи Оота, не соромлячись вплутувати навіть дітей. Вона вважала за можливе грати на почуттях дочки пані Ооти та й самого Кікудзі. При цьому себе вона вважала борцем за справедливість і взірцем моралі. Тепер через багато років у чайному павільйоні, побачивши Кікудзі, Оота дуже зраділа. І молодий чоловік здивовано помітив, що краса її не змарніла, вона була гарна, жіночна, як і її дочка Фуміко. А тим часом Тікако вела свою гру. Вона запропонувала Юкіко подати чаю для Кікудзі й подала спеціальну чоловічу чашку “орібе”, якою колись користувався його батько. Раніше вона належала покійному чоловікові пані Ооти, а потім жінка подарувала ту чашку “Мітані-сану “, батькові Кікудзі. І тепер ця така пам’ятна чашка якось опинилася у Тікако. І вона скористалася цим, намагаючись зробити боляче Ооті. “Кікудзі вразила бездушність Тікако” . На тлі цих пристрастей і ганебної поведінки літніх жінок юна дівчина Юкіко, що спокійно виконувала рухи чайної церемонії, видалася напрочуд гарною. Адже вона й не здогадувалася, що Тікако влаштувала оглядини. “Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством… Кікудзі здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики”.
    Кікудзі пішов, але Юкіко – дочка Інамури не йшла йому з думок, так що навіть зустріч з двома батьковими коханками не справила гнітючого враження. Проте коли він, відкараскавшись від Тікако, пішов з храму, біля воріт на нього чекала Оота. Вони розговорилися. І Оота розповіла, як її дочка Фуміко свого часу піклувалася про його батька, особливо під час війни, дістаючи для нього курятину, рибу й рис. Кікудзі зрозумів: саме Фуміко була для них благодійницею, бо ті продукти, що їх інколи приносив батько, здобувала вона. Розповідаючи про поведінку Фуміко, пані Оота насправді говорила про власну любов. Здається, вона не зовсім розуміла мотиви поведінки дочки. Та й себе, адже їй здавалося, ніби вона говорить не з Кікудзі, а з його батьком. Відтак вони пішли дорогою разом. Потім вони якось опинилися у готелі. Хоч вона була старша від нього років на двадцять, “та йому здавалося, що він тримає в обіймах набагато молодшу за себе дівчину”. “Він уперше зрозумів, на що здатна закохана жінка, а також, на що здатен він сам.

    Кікудзі вразило власне пробудження. Він ніколи й не уявляв, що жінка може бути такою піддатливою, покірною і водночас такою спокусливою”. Він не розумів самого себе, і це його дратувало, змушувало дошкуляти їй недоречними словами. Чомусь він розповів їй про родиму пляму Тікако. А потім про оглядини Юкіко, дочки Інамури. Оота розплакалася: “Як же так… і після оглядин… ми… – З очей пані Оота закапали на подушку сльози. Її плечі затремтіли. – Як гидко! Як гидко! Чому ж ви не сказали раніше?” – дорікала вона, бо вважала себе грішницею. Але Кікудзі не каявся, бо тоді мав би відчути до себе огиду як не через оглядини, то через те, що жінка була колись батьковою коханкою. Він зрозумів, що батько був із нею щасливим. Від неї віяло теплотою й ніжністю.

    Одного разу, коли вже минуло з півмісяця після тієї чайної церемонії, до Кікудзі завітала дочка пані Оота. Він заметушився. Думки роєм збились у голові: чи сама вона прийшла, як знайшла його, хоча так – вона знала, де він живе, адже під час повітряної тривоги проводжала батька Кікудзі додому. А ще йому з далося, що вона така схожа на матір. Навіщо ж вона прийшла? Виявляється, їй було соромно за матір, і вона прийшла вибачитися за неї, попросити припинити з матір’ю стосунки, навіть не дзвонити. І він зрозумів, як вона любить свою матір і боїться за неї, і соромиться, і пишається водночас. Кікудзі зрозумів також, що хотів би говорити з Фуміко про її матір та свого батька, якому він усе простив, як і пані Оота.

    Вечірня заграва над лісом

    А тим часом Тікако не вгавала. Вона подзвонила Кікудзі в контору, де він працював, і заявила, що збирається влаштувати чайну церемонію у нього вдома. Вона вже там. Отож, не питаючи, вона вдерлась у його життя. Його це дратувало, як і її зухвалий безапеляційний тон. В уяві Кікудзі знову зринула потворна родима пляма Тікако. Ця пляма була не тільки на її грудях, а й на всьому, до чого вона безцеремонно торкалася. Кікудзі зрозумів, що рано чи пізно, а додому йти доведеться. Єдине, що тішило його, – Юкіко, яку пообіцяла запросити настирлива Тікако. Дівчина й справді чекала його на порозі кімнати, і від неї “наче струменилося якесь сяйво”. На її одязі “були вилиті білі борові півники”. У токонома в плоскій вазі стояли “не білі півники, а жовті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. Було видно, що Тікако їх щойно поставила”. Випадковість? А наступного дня була неділя, йшов дощ і Кікудзі, залишившись удома, дізнався від служниці, що вчителька чайної церемонії Тікако показувала дівчині увесь дім. Його це вразило. Ще вчора Юкіко здавалася йому недосяжною, а виявляється, вона спокійно (чи не по-хазяйськи?) оглядала його дім разом з Тікако. Дівчина здавалася йому не просто прекрасною, а образом краси і свіжості. Здавалося, про неї нагадувало все – пахощі у павільйоні, мініатюра з портретом поета на стіні. Він згадав учорашню розмову з Юкіко і те, як безцеремонно втрутилася в неї Тікако, що несподівано з’явилася у павільйоні, перехопивши розмову й увагу на себе. Здавалося йому, що знову над усім нависла ота її брудна пляма: “його сковувало щось огидне й брудне… Брудною була не тільки Тікако, що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам”. За такими думками й спогадами застала його пані Оота, що прийшла крізь дощ до нього у павільйон, щоб розказати, що Фуміко, її дочка, не пускає її нікуди і забороняє й думати про нього, а тепер вона крадькома прийшла сюди, бо дочка думає, що в дощ мати не наважиться вийти. Навіщо ж прийшла пані Оота? Виявляється, Тікако телефонувала їй, щоб сповістити про майбутній шлюб Кікудзі з Юкіко. “То страшна жінка, – сказала пані Оота. – Вона все знає. Сьогодні, коли вона подзвонила, Щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися…” Ось чому вона по телефону попередила пані Ооту: “Не заважайте!” Знову тінь Тікако. Оота її боялася, хоч і не збиралася перешкоджати шлюбові Кікудзі, вона почувалася винною. І знову у павільйоні відбулося чаювання. Ще вчора з цього посуду пила юна Юкіко, а сьогодні він подає цей посуд на стіл для Оота. Але виявляється, що цей посуд давно їй знайомий – він належав їй та чоловікові, поки той був живий. Отак чайний посуд з’єднав минуле й майбутнє, розфарбував теперішнє напівтонами людських почуттів. “Пані Оота легко заманула Кікудзі в той інший світ – тільки таким він йому видався, – де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги. Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі”. Він це відчув і сказав, що вона зробила щасливим його батька, а її слова щодо шлюбу з Юкіко очистили його минуле. Пані Оота було зле, вона сказала, що передчуває свою смерть. Кікудзі викликав таксі й одвіз її додому. Її холодна рука вислизнула з його, коли вона виходила з машини. Як виявилося, назавжди. Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко й, сповістивши про смерть матері, попросила Кікудзі знайти лікаря. І тоді Кікудзі здогадався, що Оота наклала на себе руки, не в змозі справитися зі своїм запізнілим грішним коханням, якого вона щойно зреклася, бажаючи щастя Кікудзі. Може, тому він сидів біля телефона, заплющивши очі, “йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах”.

    Образ на “сіно”

    “Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А наступного дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко”. Виявилося, що дівчина зовсім сама. Коли вона запросила його увійти в дім, то він побачив у вітальні перед урною з прахом пані Оота та її фотографією квіти. “Лише ті, що прислав учора Кікудзі”. Замість вази квіти були поставлені у глечик для чайної церемонії “сіно” (глечик у стилі Сіно Сосіна (1441-1522), відомого майстра чайної церемонії). Червоні троянди і білі гвоздики на диво пасували і до циліндричної форми глечика, і до кольору: “З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець”. Фуміко сказала, що мати ставила у цей глечик і квіти, тому й не продала його разом з іншим чайним посудом. Кікудзі сів перед урною й, запаливши кадильну паличку, заплющив очі. Він згадував її і думав, “що призвело її до смерті – гріх чи любов? Її переслідувало відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?” Потім виявилося, що цілий тиждень цією самою думкою переймалася й Фуміко. Обидва вони почувалися винними перед Оотою кожен за своє. Кікудзі звернув увагу на фото покійної Ооти й зрозумів, що воно було зроблене під час чайної церемонії: “Таке спокійне обличчя”. Фуміко це підтвердила й сказала, що сама вибрала це фото, хоч на ньому мати дивиться трохи вбік. Воно було зроблене років за п’ять перед цим, і Фуміко додала: “Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене”. Кікудзі не знав, якими словами вимолити в неї прощення. Його погляд упав на “сіно”, і він зазначив, що глечик дивний, приємний, як сон. Фуміко одразу ж вирішила подарувати йому “сіно”, бо мати б це схвалила. Вони розмовляли, намагаючись виговорити почуття провини, яке охопило обох. І тоді Фуміко вимовила: “Мені здається, що мертві потребують тільки одного – щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення”. Відтак вона піднялася й пішла з кімнати. Потім повернулася з тацею, на якій стояли “дві полив’яні чашки циліндричної форми – одна чорна, друга червона”. Чорна для чоловіка, а червона для жінки. Це були парні чашки простої роботи, якими не дорожили. Та у вчинку Фуміко не було підтексту. Вона була щира й простодушна. Знання таємниці зв’язку їхніх батьків та смерті пані Оота поєднало їх, як змовників. Вони обидва думали про вічну загадку смерті, і Фуміко сказала: “Навіть якщо її не розуміли, то все одно смерть не можна виправдати. Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння…” Вони обидва думали про одне: простити й бути прощеним. А це виявилося нелегко. Нарешті Кікудзі й сам попросив дозволити йому піти. Фуміко подала йому вузлик з “сіно”. На прощання вона ще просила пробачити її бідну матір і скоріше одружитися.

    Удома, ставлячи у “сіно” білі гвоздики і білі троянди, він подумав, що закохався по-справжньому в пані Оота лише після її смерті і про це дізнався лише завдяки її дочці Фуміко. У неділю він подзвонив дівчині, розуміючи, що та самотня, бо не могла запросити й подруг до себе, адже ті б дізналися про самогубство матері. Вони трохи поговорили, він запропонував Фуміко прийти до нього, а вона відмовилася. Аж тут з’явилася Тікако. Безцеремонно почала розглядати “сіно”, відпускаючи їдкі зауваження щодо покійної Оота. Вона ніколи й ні перед ким не почувала провини. Коли роздратована й зла Тікако вийшла з кімнати, Кікудзі залишився сидіти нерухомо, споглядаючи квіти: “їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею “сіно” в один суцільний серпанок”. На їхньому тлі Кікудзі ніби побачив образ зіщуленої в клубочок Фуміко, що плакала в запустілому домі.

    Материна помада

    Кікудзі застудився й останні п’ять днів пролежав удома. Того ранку він, прокинувшись, милувався свіжою квіткою іпомеї, яку поставила служниця у вазочку з висушеної диньки. Якщо вірити клейму, то вазочка була трьохсотлітня, а квітка, назва якої перекладалася як “обличчя ранку”, либонь, до вечора зав’яне. Служниця, ніби здогадавшись про його думки, прибрала десь ту вазу з квіткою, щоб не бачив Кікудзі. Він був усе ще нездоровий, а тому на якийсь час заснув. Прокинувшись, побачив, що йде дощ, і подзвонив Фуміко. “Оота-сан виїхала… – відповів йому чийсь голос на тому кінці проводу”. Дізнавшись від служниці про її новий номер телефона, він їй подзвонив. Виявляється, вона продала дім і живе в подруги. Він сказав, що як тільки погляне на “сіно”, так і хочеться її побачити. Фуміко простодушно відповіла: “Та що ви… А в мене є ще одне… Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалася і на вінцях пристала її помада”. Помада та наче в’їлася, так що її нічим не вимиєш. Вони поговорили ще трохи й про дощ, який не вщухав, і Кікудзі запросив Фуміко відвідати його. Коли він чекав, несподівано й непрошено з’явилася Тікако й почала командувати: “сіно” треба повернути, одруження, мовляв, слід прискорити і таке інше. Кікудзі розсердився. А Тікако правила далі: вона вже давно зрозуміла, чому та підступна Оота заподіяла собі смерть, адже хотіла, аби Кікудзі приглянув за її дочкою Фуміко. “Кікудзі зрозумів: Тікако дала волю своїм глибоко вкоріненим ревнощам і ненависті”. Вона отруювала цим і його. А тим часом заходила панночка Оота і, побачивши, що в нього “гості”, пішла. Він ледве наздогнав її і провів до чайного павільйону, поки не спровадить Тікако Курімото. Він називав її без поваги просто Курімото. Та Фуміко сміливо зайшла до вітальні, не бажаючи ховатися, й привіталася з Тікако, вислухавши і її співчуття, і сентенції щодо матері, і звістку про те, що незабаром тут буде нова молода господиня, а отже, може, це востаннє вони зможуть відвідати чайний павільйон Кікудзі. Вона запропонувала прихопити й подароване Кікудзі материне “сіно”. Кікудзі як міг чинив тому опір, залишившись розмовляти з Фуміко у домі, поки Тікако пішла прибирати у чайному павільйоні. Фуміко, як обіцяла, принесла йому в подарунок ще одне “сіно” – материну чашку, на обідку якої збереглися темнуваті сліди материної помади. Розмовляючи з нею, Кікудзі побачив, яка вона беззахисна – без роботи, без домівки, без матері. Тому такою недоречною здалася йому сама присутність знавіснілої до дівчини Тікако, яка все ж таки взяла глечик “сіно”. Дивлячись на те, як порядкує у павільйоні Тікако, молодий чоловік думав, яка дивна доля буває у чайного посуду: минуло років триста відтоді, як виготовили той глечик. “Хто користувався ним перед панею Оота, чиї долі залишили на ньому невидимий слід?” Чайна церемонія налаштовувала на думки про вічність. А Тікако, начебто покликана навчати цього інших, нічого не розуміла, її думки й дії були прикуті до земного. Тому Кікудзі у відповідь на пропозицію влаштувати тут через рік чайну церемонію на роковини смерті його батька с, казав їй: “От було б кумедно поставити перед гістьми не справжнє чайне начиння, а підробки!.. Чайна церемонія з підробками… Мені здається, наче в цьому павільйоні завжди витає запах цвілі й отруйних випарів. То, може, чайна церемонія з підробленим посудом розжене цю отруйну атмосферу. Після таких поминок я розпрощаюся з чайною церемонією…” Але Тікако правила своє, вона прийшла отримати відповідь на пропозицію про шлюб з Юкіко як сваха. Кікудзі демонстративно відмовляє їй. Вона ж, бажаючи хоч якось дошкулити йому та Фуміко, пропонує тій піти від Кікудзі разом. Вони йдуть. Перед тим Фуміко говорить, що їй страшно, вона боїться Тікако.

    Подвійна зірка
    Тікако продовжує свою гру. Одного разу вона прийшла вже у сутінках додому до Кікудзі й сповістила, що обидві дівчини – “і Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж”. Він почав згадувати Юкіко, але міг пригадати лише образ або певні деталі одягу, але не обличчя. Тікако дуже старалася пробудити жаль з приводу заміжжя Юкіко, але його скоріше засмутило інше: Фуміко ж не збиралася заміж, та ще й улітку, коли мало хто справляє весілля. Проте все з’ясувалося після дзвінка Фуміко. Вона переїхала, влаштувалася на роботу, але й не збиралася виходити заміж, тим більше, що від часу смерті її матері минуло так мало часу. Виявляється, вона написала листа Кікудзі, але той прийшов саме тоді, коли вона й сама завітала до нього. Намагаючись забрати свого листа, вона випадково наблизилася до Кікудзі, і він відчув тепло Ооти, тепло жінки. Вони вечеряли, і Фуміко побачила, що молодий чоловік п’є чай з подарованої нею чашки, на вінцях якої збереглися сліди помади Ооти. Дівчина стала наполягати, щоб він розбив ту чашку, надто скромною вона їй здалася, аби нагадувати про матір та й про неї саму. Коли вони пішли до чайного павільйону в саду, аби порівняти подаровану чашку “сіно” з тією, що була в скриньці для щоденного вжитку, то, поставивши їх поряд, побачили очевидне: “Та це ж чоловіча й жіноча чашки!” “Дві чашки стояли перед ним, як дві душі – батькова і пані Оота”. Чашки були такі довершені, ніби поглинали усі гріхи померлих його батька й Ооти. Їхня присутність була такою відчутною, що коли Фуміко почала мішати чай у “сіно”, то сказала: “Мама не дає мішати”. Вона таки розбила ту чашку, жбурнувши її на кам’яний умивальник. Вона боялася порівняння. Тільки чашки? Але того вечора Фуміко “для нього стала незрівнянною. Стала його долею”. Він забув, що вона дочка Ооти: “Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко”. Він ніби очистився: “Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?.. Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота”. Другого дня Кікудзі подзвонив їй на роботу зі своєї контори, але там її не було. Він подзвонив ще й у другій половині дня, але її ніде не було. Попросивши на роботі Фуміко її адресу, він приїхав на її квартиру, але дівчинка років дванадцяти, либонь, дочка хазяйки квартири, сказала, що Фуміко поїхала ще зранку. “Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож”. Куди? Дівчинка не знала чи хтось їй не велів говорити. Кікудзі згадав слова Фуміко: “Смерть іде за нами по п’ятах”, – і в нього задерев’яніли ноги”. Холодний піт виступив на ньому: невже вона померла? “Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..” А чи не було це розплатою за проявлену розслабленість, яку Фуміко, як і її мати вважала гріхом? “Зосталася на мою голову тільки Курімото… ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному ворогові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.

    Переклад з японської І. Дзюба

  • Функції шкіри

    Шкіра – це найбільший за площею орган почуттів; вона грає важливу роль в підтримці імунітету людини. Я Кі функції виконує шкіра ви дізнаєтесь в цій статті.

    Функції шкіри

      Захисна (бар’єрна) захищає організм від дії механічних і хімічних чинників, ультрафіолетового випромінювання, проникнення мікробів, втрати і попадання води ззовні. Терморегуляторна, за рахунок випромінювання тепла і випаровування поту. Участь у водно-сольовому обміні, пов’язана з потовиділенням. Екскреторна – виведення з потом продуктів обміну, солей і ліків. Депонування крові, в судинах шкіри може перебувати до 1 літра крові. Ендокринна і метаболічна – синтез і накопичення вітаміну D, а також гормонів. Дихальна, у людини близько 1-2 % кисню засвоюється через шкіру. Рецепторна, завдяки наявності численних нервових закінчень Імунна, захоплення, процесинг та транспорт антигенів з подальшим розвитком імунної реакції

  • Персоналії: Українська СРР в умовах нової економічної політики

    Персоналії

    Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928)

    Бойчук Михайло (30.10.1882, с. Романівка, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. – 13.07.1937) – видатний живописець-монументаліст і педагог, один із основоположників укр. монументального мистецтва. 1908 удосконалював свою майстерність у Парижі. 1917 – проф. УАМ, з 1924 – худ. ін-ту в Києві. Б. створив школу художників-монументалістів, т. зв. бойчукістів (Т. Бойчук, К. Гвоздик, С. Колос, І. Падалка та ін.), вміло поєднував впливи візантійського живопису з традиційними елементами укр. малярства. Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ВУЦВК на Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935). Б. – автор портретів Б. Лепкого і С. Жеромського (поч. XX ст.), ряду декорацій для вистав “Молодого театру” Л. Курбаса у Києві (1918). 1937 заарештований і засланий у концтабір, де й загинув.

    Волобуєв Михайло (24.01.1900, Миколаїв – 20.06.1972, Ростов-на-Дону, нині у РФ) – учений-економіст. Екстерном закінчив екон. відділ Харківського ін-ту професійної освіти. У 20-х рр. – наук. працівник науково-дослідного інституту ВУАН у Харкові. 1928 опублікував у журналі “Більшовик України” дві статті під назвою “До проблем української економіки”, в яких обгрунтовано доводив, що Україна за рад. влади, як і в часи Рос. імперії, залишається екон. колонією Росії. Через деякий час В., зазнавши переслідувань з боку офіційних рад. організацій, був змушений написати спростування своєї теорії та засудити свої попередні погляди як помилкові, згодом репресований (1933-1938). Згодом завідував кафедрою Ростовського фінансово-економічного ін-ту.

    Грннько Григорій (30.11.1890, с. Штепівка Лебединського пов. Харківської губ., тепер Лебединського р-ну Сумської обл. – 15.03.1938, Москва) – рад. політ. і гром. діяч. Навчався у Московському ун-ті. Один із засновників партії боротьбистів. Г. був членом Всеукраїнського рев. комітету (грудень 1919 – лютий 1920). 1920 став членом ЦК КП(б)У, нарком освіти УСРР (1920-1922), голова Держплану УРСР, один із зачинателів українізації. Г. з 1926 працював у Москві. 1930-1937 – нарком фінансів СРСР. 1937 арештований, розстріляний за процесом “право-троцькістського блоку”.

    Довженко Олександр (10.09.1894, с. Сосниця, нині Чернігівська обл. – 25.11.1956, Москва) – видатний кінорежисер, письменник, гром. діяч, художник. 1914 закінчив Глухівський (тепер Сумська обл.) учительський ін-т, 1917-1919 навчався в комерційному ін-ті та УАМ (Київ), 1922-1923 удосконалював майстерність у худ. училищі Берліна, де працював дипломатом. Брав участь в укр. нац. русі, мало не розстріляний більшовицькою владою. 1923-1926 працював художником-ілюстратором газети “Вісті ВУЦВК” у Харкові. 1926-1928 Д. – режисер і сценарист Одеської кіностудії (“Звенигора”, 1928), 1929-1941 – Київської кінофабрики (“Арсенал”. 1929, за власним сценарієм, як і всі наступні фільми; “Земля”, 1930, визнаний 1958 одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів; “Іван”, 1932; “Аероград”, 1935; “Щорс”, 1939). Під час Другої св. війни Д. написав визначні кіноповісті ” Україна в огні ” та “Повість полум’яних літ”, різко критиковані режимом, зняти фільми за ними йому не вдалося. Держ. (Сталінські) премії СРСР 1941, 1949. Завершальні кіноповісті – ” Зачарована Десна ” (1955) і “Поема про море” (1956, Ленінська премія, 1959). Величезне значення для розуміння творчої спадщини Д. має “Щоденник” митця.

    Драй-Хмара Михайло (спр. Драй; 28.09.1889, с. Малі Канівці Золотоніського пов. Полтавської губ., тепер Чорнобаївського р-ну Черкаської обл. – 19.01.1939, Якутія, РФ) – визначний поет, літературознавець. Навчався на іст.-філол. ф-ті Київського ун-ту (1910-1915). Д.-Х. був проф. Кам’янець-Подільського держ. ун-ту (1918-1923), викладав українознавство, мовознавство в ін. вишах. Вірші почав писати з 1918. Д.-Х. належав до відомого гурту неокласиків. Д.-Х. 4.09Л 935 арештований, загинув у концтаборах на Колимі.

    Єфремов Сергій (псевд. Ромул, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Липовчанин, Земець, Киянин та ін.; 18.10.1876, с. Пальчик Звенигородського пов. Київської туб., нині Катеринопільського р-ну Черкаської обл. – 10.03.(за ін. даними 31.03) 1939, Вологда, РФ) – визначний гром.-політ. і держ. діяч, літ. критик, історик літератури. Закінчив юрид. ф-т Київського ун-ту (1901). З 1919 – академік УАН, 1922-1928 був віце-президентом ВУАН, вів величезну наук, роботу. Автор монографій про видатних укр. письменників ” Марко Вовчок ” (1907), ” Тарас Шевченко ” (1914), “Співець боротьби і контрастів” (” Іван Франко “, 1913), ” Михайло Коцюбинський ” (1922), “Іван Нечуй-Левицький”, “Іван Карпенко-Карий” (обидві – 1924), “Панас Мирний” (1928) та ін. Однією з найвизначніших праць Є. було видання “Щоденника” і “Листування” Т. Шевченка (1927-1928), а також монументальна двотомна праця “Історія українського письменства” (1911). Важливим для розуміння ситуації 20-х рр. є “Щоденник” Є.

    Зеров Микола (26.04.1890, Зіньків Полтавської губ., нині Полтавська обл. – 3.11.1937, Сандармох, Карелія, РФ) – визначний поет, перекладач і вчений-літературознавець. Закінчив іст.-філол. ф-т Київського унту (1914), учителював, викладав у київських вишах (з 1923 проф. Київського ін-ту нар. освіти, колишній ун-т), редагував часопис “Книгар” (1919-1920). З. належав до літ. гурту неокласиків. Арештований 1935, згодом розстріляний. З. – автор зб. поезій “Камена” (1924), зб. літ.-крит. статей “До джерел” (1926), “Від Куліша до Винниченка” (1929), курсу лекцій з історії укр. л-ри, численних статей, перекладів та ін.

    Каганович Лазар ( 22.11.1893, с. Кабани, нині Чорнобильського р-ну Київської обл. – 26.07.1991, Москва) – рад. парт. і держ. діяч. З 1911 належав до РСДРП, брав активну участь у більшовицькому русі. Квітень 1925 – липень 1928 – генеральний секретар ЦК КП(б)У, проводив сталінську лінію. Довів до розколу КПЗУ, добився арешту, а згодом і знищення її провідних членів. Був одним з головних винуватців Голодомору 1932-1933.

    Квірінг Еммануїл (13.09.1888, с. Фрізенталь Новоузенського пов. Самарської губ., тепер с. Новолипівка Федоровського р-ну Саратовської обл., РФ – 26.11.1937, Москва) – рад. парт. І держ. діяч. Народився у родині нім. колоніста. Належав до партії есерів, з 1912 – більшовик. 1917 К. – секретар Катеринославського (нині Дніпропетровськ) комітету РСДРП, жовтень 1918 – березень 1919 – секретар ЦК КП(б)У. 1919-1920 очолював Катеринославський, а 1921-1923 – Донецький губком КП(б)У, квітень 1923 – березень 1925 – перший секретар ЦК КГІ(б)У (березень-квітень 1925 – генеральний), чинив опір політиці українізації. Репресований.

    Курбас Лесь (Олександр; 25.02.1887, Самбір, тепер Львівська обл. – 3.11.1937, Сандармох, Карелія. РФ)- визначний театр. діяч і режисер. Навчався на філос. ф-ті Віденського і Львівського ун-тів. 1912-1914 – актор театру Т-ва “Руська бесіда”. У вересні 1915 організував трупу “Тернопільські театральні вечори”, 1916 на запрошення М. Садовського переїжджає до Києва. У серпні 1917 – квітні 1919 К. працював у “Молодому театрі”, у червні 1920 утворив Кийдрамте, а в березні 1922 Мистецьке об’єднання “Березіль”. 1926 театр переїхав у Харків. 5.10.1933 К. було усунуто під обов’язків мистецького керівника театру “Березіль”, згодом позбавили знання нар. артиста УСРР, яке було йому присвоєно 1925. Наприкінці 1933 арештований, згодом розстріляний. Поставив на сцені п’єси “Чорна пантера і білий ведмідь” В. Винниченка, “У пущі” Лесі Українки, “Драматичні етюди” О. Олеся, “Цар Едіп” Софокла, більшість творів М. Куліша та ін. В історію укр. театру К. увійшов як його реформатор, організатор, режисер, яким шляхом експерименту прищеплював йому нові ідеї та форми.

    Липківський Василь (19.03.1864, с. Попудня Линовнцького пов. Київської г-уб., тепер Монастирищанського р-ну Черкаської обл. – 27.11.1937, Київ) – визначний релігійний діяч. Навчався у Київській духовній академії. З поч. 1900-х рр. – завідувач Київською церковно-вчительською школою, 1905 звільнений за нац. переконання. Л. з поч. 1917 разом з архієпископом володимирським Олексієм, протоєресм С. Потіхіним, священиком Н. Мариничем очолив укр. релігійно-громадський рух за автокефалію Укр. православної церкви. 9.05.1919 відправив першу службу укр. мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 Всеукраїнський церковний собор затвердив проголошену 1.01.1919 автокефалію і обрав Л. митрополитом УАПЦ (висвячений 23.10.1921). Проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу релігійних книг укр. мовою, особисто відвідав бл. 500 парафій, чим підняв авторитет УАПЦ в Україні. 1927 під тиском влади змушений залишити сан митрополита, перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів перебував під арештом. 20.11.1937 засуджений до страти і незабаром розстріляний.

    Липський Володимир (11.03.1863, с. Самостріли Волинської губ., нині Корєцького р-ну Рівенської обл. – 24.02.1937, Одеса) – визначний учений-ботанік. 1886 закінчив фізико-математичний ф-т Київського ун-ту. 1894-1917 – співробітник ботанічного саду в Петербурзі (з 1914 – Петроград). Після повернення в Україну працював у Києві й Одесі. Л. з 1919 – академік УАН, 1922-1928 був президентом ВУАН, з 1928 – директор Одеського Ботанічного саду. Знав майже всі європейські мови і багато сх. мов, що допомогло у численних експедиціях, зібрав унікальні гербарії, описав 4 нові роди і бл. 220 нових видів рослин. Л. 1930-1931 досліджував водорості Чорного моря (зібрані дані сприяли організації першого в Україні заводу з виробництва йоду).

    Малевич Казимир (23.02,1878, Київ — 15.05.1935, Ленінград, нині Петербург, похований під Москвою) – видатний художник. Дитячі та юнацькі роки провів по селах і містечках Поділля, Харківщини, Чернігівщини. Малювати вчився у М. Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895-1897), удосконалював свою майстерність у Москві (1904-1910). Брав участь у виставках об’єднань художників “Бубновий валет” (1910) і “Ослиний хвіст” (1912). Був одним із засновників абстрактного мистецтва, 1915 започаткував новий модерністський напрям – супрематизм (“Чорний квадрат на білому тлі”, “Біле і чорне”). 1927 переїхав до Києва, де зусиллями М. Скрипника йому були створені нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику, викладав у Київському худ. ін-ті. Поч. репресій в Україні проти інтелігенції змусив М. повернутись у Ленінград. Автор картин: “Купальниці” (1908), “Дачник” (1909-1910), “Жнива” (1912), “Динамічна композиція” (1915), “Дівчата в полі” (1928-1932) та ін.

    Раковський Християн (13.08.1873, Градец, тепер Болгарія – 11.09.1941, Орел, РФ) – політ. і держ. діяч. За національністю болгарин. Активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів. Навчався в ун-тах Женеви, Цюриха (Швейцарія), Берліна, Нансі, Монпельє (Франція). 1918 вступив у партію більшовиків. З січня 1919 до липня 1923 очолював РНК УСРР (з перервами). Р. ставив під сумнів навіть саме існування укр. народу, але до кінця 1921 змінив свої погляди, вимагав розширення політ, та екон. самостійності УСРР. У квітні 1923 критикував позицію Й. Сталіна з нац. питання. Р. був послом СРСР у Великій Британії (1923-1925) і Франції (1925-1927). Після повернення до СРСР був репресований, 1938 засуджений до 20,років ув’язнення, згодом розстріляний.

    Ревуцький Лев (Левко; 20.02.1889, с. Іржавець, нині Ічнянського р-ну Чернігівської обл. – 30.03.1977, Київ) – відомий композитор, педагог, гром. і муз. діяч. Навчався у муз.-драм, школі М. Лисенка, на юрид. ф-ті Київського ун-ту, фортепіанному відділі Київського муз. училища. 1924-1934 – викладач Київського муз.-драм. ін-ту ім. М. Лисенка, з 1934 – Київської консерваторії (з 1935 – проф.). 1944-1948 Р. очолював Спілку композиторів України. Академік АН УРСР (1957, музикознавство). Автор кантати-поеми “Хустина” (за Т. Шевченком, 1923, оркестрова редакція 1944), Другої симфонії (1920), концерту для фортепіано з оркестром (1934, друга редакція 1963), обробок нар. пісень (збірки “Козацькі пісні”, 20-і рр., “Сонечко”, 1926, “Галицькі пісні”, 1928), трьох хорів на слова Т. Шевченка тощо. Серед учнів Р. – Г. і П. Майбороди, В. Гомоляка, Г. Жуковський, А. Філіпенко та ін. Нар. артист СРСР (з 1944). Республіканська премія УРСР ім. Т. Шевченка (1966) за концерт для фортепіано у супроводі симфонічного оркестру. Герой Соціалістичної Праці (1969).

    Скрипник Микола (25.01.1872, слобода Ясинувата Катеринославської губ., тепер місто Донецької обл. – 7.07.1933, Харків) – рад. парт. і держ. діяч. Навчався у Петербурзькому технологічному ін-ті з 1900, відрахований за рев. діяльність (розпочав з 1897). 15 разів арештований поліцією, 7 разів перебував на засланні (відбув 6 років з присуджених 34-х, утікаючи із заслання). Учасник жовтневого перевороту в Петрограді. У грудні 1917 С. викликаний у Харків, став членом першого маріонеткового уряду (т. зв. Мар. секретаріату) рад. України, з березня 1918 очолив його (до квітня). Намагався створити окрему КПУ, але, за наполяганням В. Леніна, у липні 1918 КГІ(б)У стала складовою частиною рос. партії більшовиків. С. очолював наркомат внутр. справ (1921), юстиції (1922-1927), освіти (1927-1933). Особливо плідною була діяльність на останньому місці роботи. С. активно сприяв проведенню українізації, організував масштабну допомогу в налагодженні освіти укр. мовою у місцях компактного проживання українців поза межами України (Кубань, Казахстан). У вересні 1928 діяч затвердив новий правопис, нормативи якого максимально наближалися до специфіки укр. мови. Під керівництвом С. здійснювалася велика робота з вироблення укр. наук, термінології. Академік ВУАН (з 1929, філософія, соціологія, право). У лютому 1933 став головою Держплану УСРР і заст. голови РНК, але відразу ж почалася кампанія його цькування. П. Постишев запропонував С. виступити з критикою своїх націоналістичних помилок. Розуміючи безвихідь, у яку потрапив, знаючи систему зсередини, С. застрелився. Автор понад 810 наук. і публіц. статей, брощур, збірників.

    Сосюра Володимир (6.01.1898, Дебальцеве, тепер Донецька обл. – 8.01.1965, Київ) – визначний поет. У листопаді 1918 – лютому 1920 воював у складі армії УНР, 1920 – у Червоній армії. 1922-1923 навчався у Харківському ком. ун-ті ім. Артема, 1923-1925 – на робітфаці Харківського ін-ту нар. освіти (колишній ун-т). У 1920-х рр. С. створив неперевершені зразки інтимної лірики, здобув славу дуже популярного поета, видавши зб. віршів “Поезії” (1921), “Червона зима” (1922), “Осінні зорі” (1924), “Юнь” (1927), “Коли зацвітуть акації” (1928) та ін. У Лисичанську (Луганська обл.) 1966 споруджено пам’ятник С.

    Тичина Павло (27.01.1891, с. Піски, нині Бобровицького р-ну Чернігівської обл. – 16.09.1967, Київ) – видатний поет. Походив з родини сільського дяка, де виховувалося 13 дітей. Навчався у Київському комерційному ін-ті (1913-1917). Уже перші твори (“Золотий гомін”, 1917, “Пам’яті тридцяти”, 1918), зокрема перша поет. зб. “Сонячні кларнети” (1918) стали помітним явищем в укр. л-рі, наступні – “Плуг”, “Замість сонетів і октав” (обидві – 1920), “В космічному оркестрі” (1921), “Сковорода. Уривки з симфонії” (1923), “Вітер з України” (1924) закріпили за Т. славу найвизначнішого укр. поета. 1923-1934 жив і працював у Харкові, з 1934 до кінця життя – у Києві. У 20-х рр. належав до “Гарту”, В АПЛІТЕ, з 1934 – до СГТУ. Яскравий талант Т. був деформований умовами тоталітарного режиму. Щоб вижити, він був змушений написати такі твори як зб. “Чернігів” (1931), “Партія веде” (1934), “Чуття єдиної родини” (1938), “Сталь і ніжність” (1941), “І рости, і діяти” (1949), “Ми – свідомість людства” (1957), “Комунізму далі видні” (1961) та ін. Деякі дослідники вбачають у писаннях Т., що “вихваляють” рад. лад, певні поет, пародії, глибоку іронію. 1943-1948 – нарком (з 1946 – міністр) освіти УРСР. Т. залишив чимало перекладів, відомі також його літературознавчі твори. Академік ВУАН (з 1929, мова і література). Герой Соціалістичної Праці (1967). Держ. (Сталінська) премія СРСР (1941). Республіканська премія УРСР ім. Тараса Шевченка (1962) за вибрані твори в трьох томах. Творчість Т. належить до вершинної укр. поезії XX ст.

    Хвильовий Микола (спр. Фітільов; 13.12.1893, с. Тростянець Харківської губ., тепер районний центр Сумської обл. – 13.05.1933, Харків) – відомий письменник, публіцист. Закінчив Богодухівську (нині Харківська обл.) гімназію (1916). Воював на фронтах громадянської війни у повстанському загоні УНР, згодом у Червоній армії. З 1919 – член КП(б)У. 1921 почав друкуватися, переїхав до Харкова. Належав до літ. о-цій “Гарт” (з 1923), ВАПЛІТЕ (1925-1927). Ініціював літ. дискусію (1925-1928), закликав орієнтуватися на “психологічну Європу”, висунув гасло “Геть від Москви! Дайош Європу!”, яке набрало політ, звучання. Змушений був “каятися”, “визнавати помилки”. X. видавав часописи “Літературний ярмарок” (1928-1930), “Політфронт” (1930-1931). На знак протесту проти арешту свого товариша М. Ялового покінчив життя самогубством. X. – автор зб. поезій “Молодість” (1921), “Досвітні симфонії” (1923), зб. оповідань “Сині етюди” (1923), “Осінь” (1924), романів “Вальдшнепи”, “Санаторійна зона”, “Сентиментальна історія”, публіц. праць “Камо грядеши?” (1925), “Думки проти течії” (1926), “Апологети писаризму” (1926) та ін.

    Чубар Влас (22.02.1891, с. Федорівка Катеринославської губ., тепер с. Чубарівка Пологівського р-ну Запорізької обл. – 26.02.1939, Москва) – рад. парт. і держ. діяч. Навчався в Олександрівському (нині Запоріжжя) механіко-технічному училищі (1904-1911). Член більшовицької партії з 1907. працював на заводах. Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді. З грудня 1919 Ч. перебував в Україні, з 1920 – голова Вищої ради нар. господарства, у липні 1923 очолив РНК УСРР. Був слухняним виконавцем авантюрніїх більшовицьких планів.

    Шумський Олександр (2.12.1890, с. Рудня Борова Житомирського пов. Волинської губ., тепер с. Нова Борова Володарськ-Волинського р-ну Житомирської обл. – 18.09.1946) – відомий політ. діяч. Навчався на вечірньому відділенні ун-ту ім. Шанявського (Москва, з 1911), Московському ветеринарному ін-ті (1915). Учасник Першої св. війни. Входив до складу УСДС (з 1908), УПСР (1917-1919), боротьбистів (1919-1920), з 1920 – у КП(б)У. Член УЦР. У січні 1918 Ш. з прихильниками рад. ладу намагався здійснити переворот, тим самим допомогти військам М. Муравйова, що наступали на Київ. 1919 працював у рад. органах влади, був на підпільній роботі. Ш. – повпред (посол) УСРР у Польщі (1921-1923). З вересня 1924 до лютого 1927 Ш. – нарком освіти, активно проводив політику українізації, порушив питання про усунення Л. Кагановича з посади генерального секретаря ДК КП(б)У і заміщення його українцем В. Чубарем. 1927 звільнений з посади, займав другорядні пости в Москві. Ш. був заарештований 13.05.1933 за звинуваченням у приналежності до “УВО”, перебував в ув’язненні та на засланні. 1946 намагався повернутися в Україну, дорогою з Саратова (РФ) до Києва був убитий за особистим розпорядженням Й. Сталіна, Л. Кагановича і М. Хрущова.

    Читайте тему “Українська СРР в умовах нової економічної політики (1921-1928)” , щоб детально розглянути матеріал.

  • Цікаві факти про носорогів

    Чи знаєте ви щось цікаве про носорогів? Цікава інформація про носорогів для дітей і дорослих зібрана в цій статті.

    Цікаві факти про носорога

    Носоріг є другим за величиною наземних ссавців після слона.

    Носоріг мешкає в Африці і деяких країнах Азії (Індія і Непал).

    Існує 5 видів носорогів, і всі вони знаходяться під загрозою зникнення через надмірне полювання. Браконьєри вбивають носорогів через їх роги.

    У природі, дорослий носоріг не має ворогів, крім браконьєрів.

    Різні види мають різну кількість рогів: індійський і яванський носоріг має один ріг, а білий, чорний і Суматранський носоріг має два. Найдовший зафіксований ріг мав у довжину – 158 см.

    У носорогів слабкий зір, але відмінний слух і нюх.

    Незважаючи на свої величезні розміри тіла, носоріг має дуже маленький мозок.

    Яванский носоріг є самим рідкісним з усіх видів. У дикій природі залишилося тільки 50 видів цих тварин.

    Незважаючи на те, що носороги мають товсту шкіру, вона насправді м’яка і може постраждати від засмаги. Носороги покривають себе брудом, щоб створити захисний шар на шкірі, він також захищає від комах.

    Носороги є травоїдними тваринами. Вони їдять траву, чагарники, листя і пагони.

    Роги носорога складається з кератину (як і нігті людини).

    Маленькі птиці звані шпаками видаляють кліщів та інших комах з шкіри носорога.

    Швидкість носорога може досягати до 64 км/год.

    Носороги живуть 40-45 років.

    Цікавинки про носорогів, цікаві відомості про носорогів ви можете додавати через форму коментарів.

  • Коли вживається the

    Артикль – це частина мови, яке визначає певні особливості іменника.

    В англійській мові існує два види артиклів: the і a/an.

      Артикль the ми вживаємо з конкретними, визначеними іменниками. the = визначений артикль Артикль a/an ми вживаємо з невизначеними іменниками. a/an = невизначений артикль Давайте разом дізнаємося, Коли вживається the. Коли вживаєтья a/an Чи Коли артиклі не вживаються потрібно знати також.

    Коли вживається the

    Вживання ВИЗНАЧЕНОГО АРТИКЛЯ ” The “

    Визначений артикль ” The ” вживається в однині та в множині перед обчислювальними та необчислювальними іменниками.

    Давайте розглянемо випадки, в яких потрібно використовувати визначений артикль:

    1) коли ми говоримо про одну конкретну річ ( When there is only one of something ):

    The Pope lives in Vatican

    2) якщо мова йде про моря, гори, річки, озера, групи островів, пустині, океани, канали ( With rivers, lakes, oceans and seas, mountain ranges, groups of islands, wilderness, channels ):

    The Nile is the longest river in Africa

    3) перед словом, яке передає найвищу ступінь чогось ( With superlatives ):

    Kate is the best teacher

    4) з винаходами ( With inventions ):

    When was the telephone invented?

    5) з назвами тварин ( With species of animals ):

    The dog is а man’s best friend

    6) з національними групами ( With national groups ):

    The French drink a lot of wine

    7) з унікальними іменниками ( With unique nouns ):

    The Earth, the sun

    8) з назвами газет, театрів, кінотеатрів, музеїв, кораблів, організацій ( With the names of newspapers, theatres, cinemas, museums, ships, organizations ):

    The Daily Express, the Ambassador Theatre Group

    9) з країнами, якщо вони включають в себе слова States, Kingdom, Republic :

    The USA, the United Kingdom

    10) зі сторонами світу ( With the parties of the world ):

    The North, the East, the South, the West

    11) з назвами музичних інструментів та танців:

    The guitar, the salsa

    12) зі званнями ( With titles ):

    The Queen, the President

    Виняток – якщо додається ім’я, тоді артикль не вживається:

    Queen Victoria

    13) зі словами Day, morning, afternoon, evening :

    It was early in the morning when they left

    14) якщо говоримо про історичний період ( Historical period ):

    The last Ice Age, the Vietnam war

    Виняток:

    World War I

    15) зі словами Only, last, First у випадку, якщо вони використовуються у ролі прикметників:

    She was the only one who came

    16) коли йдеться про вибір між двома речами ( Choosing between two things ) або можна це також трактувати як у випадку, коли раніше вже згадувався іменник ( With previously mentioned nouns ):

    There is a red marker and a black marker. I want the red marker

    There is an apple and an orange. I want the apple

    17) якщо ясно, що ми маємо на увазі ( When it is clear what we are referring to ):

    Could you open the window, please?

    Тепер ви знаєте коли вживається the, а для кращого розуміння краще записати цю інформацію на окремий аркуш.

  • Відомі українські архітектори

    Видатні українські архітектори 19, 20 століття зробили значний внесок у вивченні архітектури та у розвиток науки взагалі. Їхні роботи є зразками для багатьох початківців, які пов’язали свою долю з цією нелегкою та художньою працею. Сьогодні Ви дізнаєтесь про відомих українських архітекторів та короткі відомості про них.

    Видатні архітектори України

    1. Мазепа Всеволод Григорович (1939) – український архітектор. Заслужений архітектор України, перший нагороджений Хрестом Івана Мазепи.
    До 1969 – архітектор, керівник групи у ДПІ “Дніпрозв’язок”, автор проектів міжміських телефонних станцій у м. Львові, Дніпропетровську, Омську, Алма-Аті та ін. З 1980 по 2002 працював у головному управлінні містобудування та архітектури Київської міської державної адміністрації, в тому числі на посаді першого заступника начальника управління. Член Національної спілки архітекторів України (1968), акредитований член Академії архітектури України (1996), дійсний член Академії будівництва України (1998).

    2. Степанов Микола Миколайович (1911-2002) – радянський та український архітектор, член Спілки архітекторів, 1981 – заслужений архітектор УРСР.
    З 1937 року працював у Києві автором-архітектором у інституті “Діпроцивільбуд”, згодом – в Інституті художньої промисловості Академії архітектури УРСР.
    Займався проектуванням та будівництвом штабу Київського військового округу по вулиці Банковій, парку Березовий гай на Куренівці, споруд у Могилеві-Подільському. Є автором проекту забудови Північного району Одеси, комплексу гуртожитків на одеській вулиці Ювілейній. Написав велику кількість статей по теорії та історії архітектури.

    3. Григорій Володимирович Головко ( 1900-1982) – український архітектор, мистецтвознавець. Академік Академії будівництва і архітектури УРСР (1958), заслужений будівельник УРСР (1960), заслужений архітектор УРСР (1970).
    Співавтор проектів повоєнного планування міст Біла Церква (Київська область), Новоград-Волинський (Житомирська область), станцій Київського метрополітену “Університет” (1960), “Політехнічний інститут” (1963), “Святошин” (1970), будинку Інституту гідрології та гідротехніки АН УРСР у Києві (1953–1955).

    4. Олександр Володимирович Комаровський (1945-2002) – український архітектор. Заслужений архітектор УРСР (з 1985 року), лауреат Державної премії СРСР (1985), академік Академії архітектури України.
    Закінчив Київський художній інститут (майстерня Є. І. Катоніна). З 1971 року працював в проектному інституті “Київпроект”. В 1991–1998 роках – керівник персональної архітектурної майстерні “О. Комаровський”, з 1998 року – директор архітектурного бюро “О. Комаровський”.
    Споруди в Києві:
    – реконструкція та забудова площі Жовтневої революції (1976–1981, нині Майдан Незалежності);
    – офіс Верховної Ради України по вулиці Садовій, 3 (1998–2002);
    – реконструкція Майдану Незалежності і монумент на честь проголошення Незалежності України з музейним комплексом (2001–2002).

    5. Олександр Якович Хорхот (1907-1993) – архітект родом з Києва; закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1931) і в ньому викладав (з 1925), з 1968 професор; працює в проектних установах Києва. Співавтор Клубу чекістів у Києві (1930–1932), театру-цирку та будівель зав. в Україні і в Росії; генеральні плани східного району Запоріжжя, деяких районів Черкас, Тернополя, Калуша (1958–1962). Хорхот автор праць і статей з архітектури та будівництва.
    Заслужений архітектор УРСР, доктор архітектури. Його син – Хорхот Георгій Олександрович – заслужений архітектор України.

    6. Хорхот Георгій Олександрович (1939) – український архітектор, заслужений архітектор України, лауреат Державна премія України в галузі архітектури (2005).
    1964 року закінчив архітектурний факультет Київського інженерно-будівельного інституту.
    Серед відомих споруд: комплекс санаторію “Куяльник” в Одесі, пансіонат Міншляхбуду в Алушті, експериментальна база по використанню сонячної енергії у с. Маяк (всі в Криму), науково-дослідний інститут ветеринарії у Києві (1987–1990), отель в м. Славутич, будинок АБ “Брокбізнесбанк” у Києві.

    7. Білоконь Юрій Миколайович (1950-2009) – український архітектор, доктор архітектури (з 2003 року), професор (з 2005 року). Директор Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст “Діпромісто”. Член Національної спілки архітекторів України. Народний архітектор України (2006).
    Споруди:
    – Спортивний комплекс педагогічного інституту в Києві (1984).
    – Культурно-економічний центр в Москві (1988).
    – План реконструкції площі Данте в Генуї (1989).

    8. Могитич Іван Романович (1933-2006) – народний архітектор України (1996), директор Українського регіонального спеціалізованого науково-реставраційного проектного інституту “Укрзахідпроектреставрація”, член Комітету із Державної премії України в галузі архітектури, лауреат Державної премії України в галузі архітектури (2007, посмертно).
    Працював за фахом у Львові як інженер, майстер, виконроб. Менш як за рік став головним інженером будівельного управління. У той час під його керівництвом споруджено промислові об’єкти і житлові будинки у смт Соснівці, корпуси заводу “Львівсільмаш”, забудову мікрорайону “Новий Львів”.

    Також, значний внесок зробили такі архітетори, як: Р. Могитич, В. Єжов, В. Жежерін, Ш. Валентин, Н. Чмутівна та ін.

  • Романтизм: передумови виникнення

    Романтизм – ідейний рух у літературі й мистецтві, що виник наприкінці 18 століття у Німеччині, Великій Британії й Франції, ы згодом поширився у всьому світі.

    Термін “романтизм” указує на зв’язок із Середніми віками, коли в літературі був популярним жанр рицарського роману. Головні особливості рицарського роману – фантастичність, зображення високого, ідеального кохання, лицарських подвигів, добрих і злих чарівників, казкового пейзажу.

    Передумови виникнення романтизм У

    Велика французька буржуазна революція завершила епоху Просвітництва. Відомий філософ Карл Маркс сказав: “Романтизм – це своєрідна реакція на Французьку революцію”. Письменники, художники, музиканти стали свідками грандіозних історичних подій, революційних струсів, що кардинально змінили життя. Багато хто з них захоплено привітав зміни та був у захваті від проголошених ідей Свободи, Рівності та Братерства. Але йшов час, вони помічали, що новий суспільний порядок далекий від ідеалів того суспільства, що передрікали філософи XVIII ст. Наступило розчарування.

    На початку століття у філософії та мистецтві прозвучали трагічні ноти сумнівів щодо перетворення світу на принципах Розуму. Це сприяло виникненню нової світоглядної системи – романтизму. Романтики нерідко ідеалізували патріархальне суспільство, яке вважали царством добра, щирості, порядності. Оспівуючи минуле, вони брали за основу старовинні легенди та народні казки. Романтизм набув особливого характеру в кожній з європейських культур: у німецькій – містика; у англійській – це особистість, яка протиставляє себе розумній поведінці; у французькій – це незвичайні історії. Що ж об’єднало їх в одну течію?

    Романтики не втікали від проблем життя.

    Головне завдання романтизму було вираження внутрішнього світу, душевних переживань, а цього можна було досягти, використовуючи історії, містику і т. п. Потрібно було показати парадокс внутрішнього життя, його ірраціональність.

  • Микола Леонтович біографія коротко

    Микола Леонтович біографія скорочено Викладена в цій статті.

    Микола Леонтович біографія коротка

    Леонтович Микола Дмитрович – український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог. Автор відоми народних пісень для хору “Щедрик”, “Дударик”, “Козака несуть”.

    Народився 1 грудня 1877 року в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Раннє дитинство пройшло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту. Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів.

    У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

    1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.

    1898 року Леонтович закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. У селі Чукові він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий збірник подільських пісень з посвятою М. Лисенкові.

    З 1904 по 1908 працює на Донбасі викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків.

    З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві.

    У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний “Щедрик”, а також “Піють півні”, “Мала мати одну дочку”, “Дударик”, “Ой зійшла зоря” та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком.

    1916 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку “Щедрика”, яка принесла йому великий успіх у київської публіки.

    Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.

    Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. 1919-1920 року працює над першим великим симфонічним твором – народно-фантастичною оперою “На русалчин великдень” за однойменною казкою Б. Грінченка. Восени 1920 року в Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича. В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу “На русалчин великдень”.

    В ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора було оприлюднено лише у 1990-х роках.

  • “Чесна бідність” вірш

    “Чесна бідність” вірш Роберта Бернса написаний на мотив відомої шотландської пісні з приспівом “То а’ваі, а (іа’іваі)” (“Нічого, нічого”; рос. “При всем при том, при всем при том”). Деякі з висловів цього вірша стали афоризмами, крилатими.

    Вірш “Чесна бідність” Бернс

    Хай бідні ми, хай злидні ми,
    Не маємо нічого,
    А будьмо чесними людьми
    Й не біймося нікого.
    Нічого, нічого,
    Що ми звання простого!
    Звання – лиш карб, людина – скарб,
    Цінніший від усього.

    Хоч ми їмо черстві шматки,
    Вдягаємось убого,
    А в багача булки й шовки –
    Ми людяніш од нього.
    Нічого, нічого,
    Що ми живем убого,
    А чесним бути в бідності –
    Найвище од усього.

    Бундючиться вельможний лорд,
    Що сотні слуг у нього;
    Дурний, як пень, лихий, як чорт,
    А строїть з себе Бога.
    Нічого, нічого,
    Що стрічка й хрест у нього,
    Бо хто розумний чоловік, –
    Сміється з того всього.

    Король зведе в дворянський стан
    Лакейчука двірського,
    Людини ж праведної сан
    Не дасться ні від кого.
    Що з того пустого
    Дворянства гербового?
    Шляхетний дух, шляхетний ум
    Шляхетніш того всього.

    Молись же всяк, щоб стало так –
    А йдеться вже до того! –
    Щоб ум і честь, де тільки єсть,
    Пробили скрізь дорогу.
    Нічого, нічого,
    Діждем ладу нового,
    Торжествуватиме весь світ
    Братерства перемогу!

    Роберт Бернс “Честна бідність” на русском

    Кто честной бедности своей
    Стыдится и все прочее,
    Тот самый жалкий из людей,
    Трусливый раб и прочее.

    При всем при том,
    При всем при том,
    Пускай бедны мы с вами,
    Богатство –
    Штамп на золотом,
    А золотой –
    Мы сами!

    Мы хлеб едим и воду пьем,
    Мы укрываемся тряпьем
    И все такое прочее,
    А между тем дурак и плут
    Одеты в шелк и вина пьют
    И все такое прочее.

    При всем при том,
    При всем при том,
    Судите не по платью.
    Кто честным кормится трудом,
    Таких зову я знатью,

    Вот этот шут – природный лорд.
    Ему должны мы кланяться.
    Но пусть он чопорен и горд,
    Бревно бревном останется!

    При всем при том,
    При всем при том,
    Хоть весь он в позументах, –
    Бревно останется бревном
    И в орденах, и в лентах!

    Король лакея своего
    Назначит генералом,
    Но он не может никого
    Назначить честным малым.

    При всем при том,
    При всем при том,
    Награды, лесть
    И прочее
    Не заменяют
    Ум и честь
    И все такое прочее!

    Настанет день и час пробьет,
    Когда уму и чести
    На всей земле придет черед
    Стоять на первом месте.

    При всем при том,
    При всем при том,
    Могу вам предсказать я,
    Что будет день,
    Когда кругом
    Все люди станут братья!