Гумореска Павла Глазового “Як ми з кумом мед качали”
Ми із кумом по сусідству живемо.
Кум говорить: – Давай бджіл заведемо!
Бджоли,- каже,- це ж поезія й краса.
Бджоли творять для здоров’я чудеса.
І тепер у кума бджоли у саду
Без перерви: гу-гу-гу та ду-ду-ду…
Раз я чую пропозицію таку:
– Ходім, куме, накачаємо медку! –
Кум не любить викидати даром слів.
Він у сад мене до вуликів повів.
– Мед качати,- каже,- діло не просте.
Он купив я медогонку ССТ.-
Тягне раму він із вулика – дивлюсь:
Усі бджоли в купу збилися чомусь.
Та гудуть отак сердито: дзум-дзум-дзум…
– Їх обкурювати треба,- каже кум.
– Це я знаю і без тебе,- говорю.-
Ти тримай, а я цигарку закурю.-
Не устиг я потушити свій сірник,
А бджола як тарарахне у язик!
Потім друга – прямо в вухо, третя – в ніс!
Кум схопив на плечі раму і поніс.
Як заклав у медогонку, як крутне!
А на мене ціла хмара як шугне!
Бджоли жалять – кум говорить: – Не лови!
Не твої це,- каже,- бджоли,- не дави!
Не крутися і руками не махай!
Не твої це,- каже,- бджоли, не лякай!
Ти он з ніздрі,- каже,- витягни бджолу,
Бо задавиш там комашечку малу.
Он у тебе між губами дві бджоли –
Ти дивися, щоб живі мені були!
Я – тікати… А за мною – хмари бджіл.
Я додому, та у хату, та під стіл.
Виліз, глянув у люстерко: ну й краса!
Губи стали, як домашня ковбаса.
Щоки пухлі. Не обличчя, а друшляк.
Ніс уліво скособочився й набряк,
Вже звисає аж до нижньої губи.
Вуха витяглись обоє, як гриби.
Ліве око ще поблискує так-сяк,
Там, де праве, тільки гуля, як кулак.
Кум у шибку пальцем стукає: – Привєт!
Йди,- гукає,- куштувати свіжий мед!
– Ой,- стогну,- не стукай, куме, не дійду.
Я ж незрячий, десь у яму упаду…
Кум говорить моїй жінці: – Ви, мадам,
Свого мужа не показуйте дівкам.
Він у вас, мов кінозірка Жан Маре!
Тільки,- каже,- хай він носа не дере.
І нехай на все життя запам’ята,
Що бджола – це мед, здоров’я й красота!