ПЕППІ ПИШЕ ЛИСТА І ЙДЕ ДО ШКОЛИ – АЛЕ ТІЛЬКИ НЕНАДОВГО
– Сьогодні ми з Анікою писали бабусі листа, – сказав Томмі.
– Он як! – мовила Пеппі, мішаючи щось у каструлі ручкою від парасольки. – А я готую смачний обід, – пояснила вона й нахилилася, щоб понюхати вариво. – Його треба годину варити і весь час мішати, а тоді відразу ж подавати на стіл. То ти кажеш, що ви писали бабусі листа?
– Так, – мовив Томмі. Він сидів на ящику й вимахував ногами. – І скоро отримаємо від неї відповідь.
– А я ніколи не отримую листів, – сумно сказала Пеппі.
– Бо ти нікому не пишеш, – мовила Аніка. – Як може отримувати листи той, хто сам нікому не пише?
– А не пишеш ти тому, що не хочеш ходити до школи, – додав Томмі. – Не можна навчитися писати, коли не ходиш до школи.
– Я вмію писати, – заперечила Пеппі. – Я знаю багато літер. Фрідольф, матрос на татовому кораблі, навчив мене. А коли не стає літер, то завжди можна додати цифру. Звичайно, я вмію писати! Але не знаю що. Що треба писати в листі?
– Що хочеш, – відповів Томмі. – Я, наприклад, спершу питаю бабусю, чи вона здорова, і пишу, що сам здоровий. Потім пишу про погоду та інше. А сьогодні ще написав, що вбив великого пацюка в льоху.
Пеппі мішала своє вариво й щось обмірковувала.
– Шкода, що я не отримую листів. Усі діти отримують, а я ні. Так далі не може тривати. Якщо я не маю бабусі, що писала б мені листи, то я сама собі їх писатиму. І зараз-таки й почну.
Вона відчинила дверцята груби й зазирнула всередину.
– Коли я не помиляюся, тут має лежати олівець.
І там справді лежав олівець. Пеппі дістала його, потім роздерла навпіл білу паперову торбинку, сіла до столу й наморщила лоба.
– Тепер не заважайте мені думати, – сказала вона.
Томмі й Аніка вирішили тим часом погратися з паном Нільсо-ном. Вони почали одягати й роздягати його. Аніка навіть спробувала покласти його в ліжечко, де він звичайно спав. Вона захотіла погратися в медичну сестру. Томмі мав бути лікарем, а пан Нільсон дитиною. Але пан Нільсон уперто вилазив з ліжечка. Нарешті він таки вирвався, стрибнув угору й зачепився хвостом за лампу. Пеппі відірвала очі від листа.
– Ти дурний, пане Нільсоне, – сказала вона. – Хіба хворі діти чіпляються хвостами за лампу? Принаймні в нас у Швеції не чіпляються. От у Південній Африці, я чула, таке часом буває. Там дітей, як тільки в них підійметься температура, підвішують до лампи, і вони висять так, аж поки зовсім одужають. Але ж не забувай, що ми не в Південній Африці.
Врешті Томмі й Аніка залишили пана Нільсона й пішли чесати коня. Кінь дуже зрадів, коли вони з’явилися на веранді. Він потицявся носом їм у руки, просячи цукру. Вони не мали цукру, проте Аніка вернулася до кухні й принесла кілька грудочок.
А Пеппі все писала. Та ось вона скінчила листа, але не знайшла, в що його запечатати. Томмі побіг додому й приніс їй конверта і марку також. Пеппі старанно вималювала на конверті адресу:
“Панні Пеппілотті Довгапанчосі, вілла “Хованка””.
– А що написано в листі? – запитала Аніка.
– Звідки я знаю, я ж його ще не отримала, – відповіла Пеппі.
Повз віллу якраз проходив листоноша.
– Часом мені щастить! – зраділа Пеппі. – Листоноша нагодився саме тоді, коли він потрібний.
Вона вибігла на вулицю й сказала:
– Будь ласка, віддай цього листа Пеппі Довгапанчосі. Негайно!
Листоноша глянув спершу на листа, тоді на дівчинку.
– А хіба не ти Пеппі Довгапанчоха? – спитав він.
– Звичайно, я. А ти думав, що я хто? Абіссінська принцеса, чи що?
– То чому ж ти сама не візьмеш собі листа? – спитав листоноша.
– Чому я сама не візьму листа? Отакої! Ну це вже занадто! Виходить, люди повинні самі собі носити листи? Навіщо ж тоді листоноші? Коли так, то їх треба порозганяти. Я ще зроду не чула такого безглуздя. Ні, любий мій, якщо ти так ставитимешся до своїх обов’язків, то з тебе ніколи не вийде начальник!
Листоноша вирішив, що краще швидше спекатися дівчинки. Він підійшов до вілли і вкинув листа у поштову скриньку. Не встиг лист опинитися в скриньці, як Пеппі квапливо витягла його.
– Ох, я вмираю з цікавості! – сказала вона Томмі й Аніці. – Це я вперше отримую листа.
Усі троє посідали на східцях веранди, і Пеппі розпечатала конверта. Томмі й Аніка почали читати через її плече. Ось що там було написано:
Луба Пепі як жеве твоя 7я кін Пан нілсон чи ти ни хвора в нас світит О тмі вбиввиликого пацука
привіт од Пепі
– Бачиш! – радісно мовила Пеппі. – В моєму листі написано те саме, що ти писав бабусі. Отже, це справжній лист. Я не забуду його довіку.
Вона сховала листа в конверт, а конверт в одну з багатьох шухляд великої шафи, що стояла у вітальні. Для Томмі й Аніки не було кращої розваги, як роздивлятися скарби, що лежали в тих шухлядах. Час від часу Пеппі дарувала своїм друзям дещо з тих скарбів, але їх від того нітрохи не меншало.
– Та однаково ти наробила в листі повно помилок, – сказав Томмі.
Авжеж, підхопила й Аніка. – Ти повинна піти до школи й навчитися краще писати.
– Красно дякую, – відповіла Пеппі. – Я вже раз була цілий день у вашій школі й набралася стільки мудрощів, що вони й досі бовтаються у мене в голові.
– А ми через кілька днів ідемо на прогулянку, – похвалилася Аніка. – Цілим класом.
– От лихо! – вигукнула Пеппі і з жалю вкусила себе за косу. От лихо! Я не піду на ту прогулянку тільки тому, що не ходжу до школи. Яка несправедливість! Людям здається, що коли людина не ходить до школи й не вчить таблички вноження, її можна кривдити.
– Ми пройдемо пішки цілу милю. Зайдемо далеко в ліс і там будемо гратися,- мовив Томмі.
Другого дня було так тепло й сонячно, що діти просто не могли всидіти у школі. Вчителька повідчиняла всі вікна, і до класу лилося сонячне проміння. Біля самого ганку школи росла велика береза, а на її вершечку сидів шпак і так висвистував, що Томмі, Аніка й решта дітей, слухаючи його, забули, скільки буде дев’ять разів по дев’ять.
Раптом Томмі аж підскочив з подиву.
– Гляньте, пані вчителько! – вигукнув він і показав пальцем у вікно. – Там Пеппі.
Всі діти також повернули голови до вікна. І справді побачили на березі Пеппі. Вона сиділа майже біля вікна, бо гілля берези нахилялося аж до шибок.
– Привіт, пані вчителько! – гукнула Пеппі. – Привіт, діти!
– Добрий день, люба Пеппі, – відповіла вчителька. – Що тебе привело до нас?
– Я хочу попросити, щоб ти кинула мені крізь вікно трохи таблички вноження,- мовила Пеппі. – Якраз стільки, щоб я мала право піти з вами на прогулянку. А якщо у вас є якісь нові літери, кинь їх також.
– Може, ти сама зайдеш до нас? – мовила вчителька.
– Мабуть, ні, – щиро відповіла Пеппі й зручніше вмостилася на гілляці.- У мене знов запаморочиться в голові. У вас там повітря таке густе від знань, що можна краяти ножем. А тобі не здається, що трішки знань вилітає крізь вікно й пристає до мене? – спитала вона з надією. – Якраз стільки, щоб я могла піти з вами на прогулянку.
– Може, й вилітає, – сказала вчителька.
Діти були раді, що на березі сидить Пеппі. Адже всі вони ласували її цукерками й розважалися іграшками того дня, коли вона ходила до міста. З Пеппі, звичайно, прийшов також пан Нільсон, і дітям було цікаво дивитися, як він перестрибував з гілки на гілку. Часом він стрибав аж на вікно, а одного разу розігнався, скочив Томмі на голову й почав торсати його за волосся. Але вчителька наказала Пеппі, щоб вона забрала мавпу, бо Томмі якраз мав поділити триста п’ятнадцять на сім, а хіба можна виконати такі складні рахунки, коли в тебе на голові сидить мавпа? У кожному разі урокові це заважає. Весняне сонце, шпак, а тут ще й Пеппі з паном Нільсоном – це вже забагато.
– Ви зовсім не думаєте, діти, – мовила вчителька.
– Знаєте що, пані вчителько? – гукнула з дерева Пеппі. – Щиро казати, такого дня, як сьогоднішній, не випадає вчити табличку вноження.
– Ми сьогодні вчимо ділення, – мовила вчителька.
– Такого гарного дня треба кинути геть усі “ння”, крім одного грання, – мовила Пеппі.
– Ну то поясни мені, що це за такий предмет, – сказала вчителька.
– Я не дуже добре на ньому розуміюся, – відповіла Пеппі і, зачепившись ногами за гілляку, повисла вниз головою. її руді коси майже торкнулися землі.
– Але знаю одну школу, де вчать тільки грання, більше нічого. У розкладі так і написано: “Всі уроки – грання”.
– Он як, – мовила вчителька. – А де ж та школа?
– В Австралії. В одному австралійському виселку на півдні, – не задумуючись, відповіла Пеппі. Вона сіла на гілляку, і очі в неї радісно засяяли.
– І що ж діти роблять на уроках грання? – спитала вчителька.
– Як коли,- відповіла Пеппі. – Здебільшого починають урок із того, що стрибають крізь вікно на подвір’я, тоді з вереском мчать знов до класу, а в класі стрибають по партах, аж поки втомляться.
– А що каже на це їхня вчителька?
– Що каже? Стрибає разом із ними. Гірше за дітей, але нічого. Потім діти з півгодини б’ються, а вчителька стоїть збоку й заохочує їх. Коли надворі йде дощ, усі діти роздягаються й танцюють під дощем. Учителька грає їм марш на фортепіано, щоб вони танцювали під музику. А дехто стає під ринву, щоб побути під справжнім душем.
– Цікаво, – мовила вчителька.
– Ще й як цікаво! – сказала Пеппі. – То чудова школа. Одна з найкращих в Австралії. Але вона дуже далеко звідси.
– Думаю, що далеко,- сказала вчителька. – Проте в нашій школі тобі так весело не буде.
– Шкода, – мовила Пеппі. – Якби я знала, що ми трохи пострибаємо, то, може, зайшла б на хвилину.
– Почекай, поки ми підемо на прогулянку, тоді настрибаєшся, – сказала вчителька.
– То мені справді можна буде піти з вами? – вигукнула Пеппі і з радощів перекрутилася на гілляці. – Я неодмінно напишу про це до тієї школи в Австралії. Хай не хваляться своїм гранням. Бо прогулянка ще цікавіша!