Ви можете ознайомитися з 1 частиною книги “Пеппі Довгийчулок” – Пеппі оселяється у віллі “Хованка”
“ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА” скорочено
(Уривки)
ПЕППІ ВИШУКУЄ РЕЧІ І ВСТРЯЄ В БІЙКУ
Другого дня Аніка прокинулася дуже рано. Вона швидко зіскочила з ліжка й підійшла до брата.
– Вставай, Томмі! – сказала вона й поторсала його за руку. – Вставай і ходімо до тієї чудної дівчинки у великих черевиках!
Томмі відразу прочумався.
– Я вві сні знав, що сьогодні нам буде весело, хоч не міг пригадати чому, – сказав він, стягаючи з себе піжаму.
Потім обоє кинулись до ванної кімнати. Вони вмилися, швидко, як ніколи, почистили зуби, мерщій одяглись на годину раніше, ніж сподівалася їхня мати, з’їхали поруччям згори, сіли до столу і сказали, що хочуть якнайшвидше поснідати, випити свій шоколад.
– Що сталося? – спитала мати. – Куди ви так квапитесь?
– Ідемо до дівчинки, що оселилася в сусідньому будинку, – пояснив Томмі.
– І, може, будемо в неї цілий день, – додала Аніка.
Того ранку Пеппі саме пекла тістечка з пахучим корінням. Вона замісила цілу гору тіста й розкачувала його на підлозі.
– Бо ж бачиш, – пояснила вона своїй мавпочці, – на стільниці мало місця, а треба спекти щонайменше сотень п’ять тістечок.
Вона лежала на підлозі й качала тісто, аж гуло.
– Не ходи по тісті, пане Нільсоне, – сердито сказала Пеппі саме тоді, як у двері подзвонили.
Пеппі кинулась відчиняти. Вона була вся біла з голови до ніг, наче мірошник, і коли радісно трясла Томмі й Аніку за руки, над ними знялася хмара борошняної куряви.
– Як добре, що ви заглянули до мене, – мовила Пенні і обтрусила фартух, від якого знов знялася біла хмара.
Томмі й Аніка аж закашлялися від борошна.
– Що ти робиш? – запитав Томмі.
– Що я роблю? Коли скажу, що трушу сажу, такий хитрун, як ти, однаково мені не повірить. Сам бачиш – печу тістечка. Але скоро вже кінчаю. А ви тим часом посидьте на ящику з дровами.
Пеппі вміла швидко працювати, що є, те є! Томмі й Аніка сиділи на ящику з дровами й дивилися, як вона спритно ріже тісто, як кидає тістечка на дека, а дека – в піч. їм майже здавалося, що вони сидять у кіно.
– Все,- нарешті сказала Пеппі, кинувши в піч останнє деко, і захряснула дверцята.
– Що ми тепер робитимемо? – запитав Томмі.
– Що ви робитимете, не знаю, – відповіла Пеппі, – але я не можу ледарювати. Я пошуковець, а всі пошуковці не мають ані хвилини вільної.
– Хто ти? – перепитала Аніка.
– Пошуковець.
– А що це означає? – спитав Томмі.
– Пошуковець – це той, хто дає всьому лад і вишукує речі, які лежать не там, де слід, – відповіла Пеппі, змітаючи на купку борошно, що розсипалося по підлозі. – На світі скрізь валяється повно речей, і треба ж їх комусь вишукувати. От пошуковець і вишукує їх.
– Яких речей? – запитала Аніка.
– Та яких завгодно, – відповіла Пеппі. – Грудок золота, страусових пер, здохлих пацюків, гайок тощо.
Томмі й Аніка вирішили, що це цікава робота, й також захотіли стати пошуковцями, хоч Томмі признався, що він краще хотів би знайти грудку золота, а не якусь гайку.
– Побачимо, що нам трапиться, – мовила Пеппі. – Завжди можна щось знайти. Але поспішаймо, щоб інші пошуковці не визбирали всіх золотих грудок.
І троє пошуковців подалися в дорогу. Вони вирішили спершу пошукати навколо будинків, бо Пеппі сказала, що найкращі речі завжди трапляються поблизу людського житла, хоч і серед лісу часом можна знайти гаєчку.
– Буває й таке, – додала вона. – Я згадала, як колись шукала речі у джунглях Борнео. І серед нетрів, де не ступала людська нога, я, знаєте, що знайшла? Справжнісіньку дерев’яну ногу, зовсім нову. Я її потім віддала одному дідові, який не мав ноги, і він сказав, що такої і за гроші не купиш.
Томмі й Аніка поглядали на Пеппі, щоб навчитися, як має поводитися справжній пошуковець. А Пеппі бігала від одного краю вулиці до другого, заслоняла долонею очі від сонця і придивлялася до всього. Часом вона ставала навколішки, просовувала руку між штахетами й розчаровано казала:
– Дивно! Мені якраз здалося, наче я побачила грудку золота.
– А треба конче брати все, що знайдеш? – запитала Аніка.
– Так, усе, що лежить на землі, – відповіла Пеппі.
Неподалік від них, просто на траві перед своєю віллою, спав старий чоловік.
– Бачите, він лежить на землі, – зраділа Пеппі. – І ми його знайшли. Ану берімо!
Томмі й Аніка зовсім перелякалися.
– Ні, ні, Пеппі, не можна його брати! – сказав Томмі. – Та й що ми з ним зробимо?
– Що зробимо? Багато що можна зробити. Наприклад, тримати в клітці замість кролика й годувати кульбабою. Та як ви не хочете, то про мене. Хоч шкода буде, коли його спопаде якийсь інший пошуковець.
Вони пішли далі. Раптом Пеппі крикнула на весь голос:
– Ну, такої знахідки в мене ще ніколи не було! – і вона витягла з трави іржаву бляшанку.- Оце здобич! Дивовижна здобич! Бляшанки не часто трапляються.
Томмі недовірливо спитав:
– А навіщо нам вона?
– Та на все! – відповіла Пеппі. – По-перше, в неї можна класти тістечка, і тоді вона буде чудовою Бляшанкою-з-Тістечками.
По-друге, можна не класти тістечок, і тоді вона буде Бляшанкою-без-Тістечок. Це, звичайно, трохи гірше, але можна й так.
Пеппі оглянула бляшанку. Вона була справді дуже іржава і з діркою в дні.
– Мабуть, це буде Бляшанка-без-Тістечок, – задумливо повила Пеппі. – Але її можна натягти на голову й гратися в темну ніч.
Пеппі натягла бляшанку на голову й почала мандрувати в ній по кварталу, мов пожежна вежа з залізним верхом, аж поки перечепилася через дротину і впала долілиць на дорогу. Бляшанка заторохтіла, вдарившись об землю.
– Ось бачите, – мовила Пеппі, стягаючи бляшанку. – Якби не вона, я впала б обличчям на землю і дуже забилася б.
– Так, але якби ти не натягла на голову бляшанки, то не перечепилася б через дротину, і… – почала Аніка.
Та не встигла вона доказати, як Пеппі знов радісно скрикнула й переможно підняла з землі шпульку без ниток.
– Мабуть, у мене сьогодні щасливий день, – мовила вона. – Знайти таку чудесну шпулечку! Крізь неї можна видимати бульки з мила, а ще можна носити її на шнурочку замість намиста! Я зараз піду додому й негайно надіну її.
Тієї миті біля однієї вілли відчинилася хвіртка – і з неї вибіг хлопчик. Він, видно, був наляканий, і не диво, бо за ним слідом гналися п’ятеро хлопців. Вони відразу догнали малого, притиснули до штахет і гуртом почали штовхати й бити його. Хлопчик заплакав і звів руки, щоб затулити обличчя.
– Даймо йому, хлопці! – гукав найбільший із напасників. – Щоб і носа не потикав на нашу вулицю!
– О, це вони так молотять Вілле, – мовила Аніка. – От поганці!
– Це той капосний Бенгт. Він завжди б’ється, – сказав Томмі. – І які боягузи, п’ятеро проти одного!
Пеппі підійшла до Бенгта, ткнула його пальцем у спину й запитала:
– Стривайте-но, ви хочете зробити з малого Вілле котлету, що накинулися на нього всі п’ятеро?
Бенгт обернувся й побачив дівчинку, якої досі ніколи тут не зустрічав. Зухвалу незнайому дівчинку, що зважилася стати йому на заваді. Спершу він тільки вражено витріщився на неї, потім зневажливо скривився.
– Хлопці, чуєте, хлопці! – гукнув він. – Облиште Вілле й гляньте на це опудало. Такого ще світ не бачив!
Він ляснув себе по колінах і зареготав. Хлопці оточили Пеппі, всі, крім Вілле, що витер сльози й несміливо став біля Томмі.
– Ви коли бачили такі коси? Справжнісінька пожежа! А такі черевики? – не вгавав Бенгт. – Може, позичиш мені одного? Я хотів би трохи поплавати, а не маю човна!
Він схопив Пеппі за косу, але відразу відсмикнув руку й вигукнув:
– Ой, я попік собі пальці!
Усі п’ятеро хлопців загукали, підстрибуючи навколо Пеппі:
– Червона шапочка! Червона шапочка!
А Пеппі стояла посеред кола і приязно всміхалася. Бенгт сподівався, що вона розсердиться, або почне плакати, або хоч злякається. А як упевнився, що словами не дійме Пеппі, він штовхнув її.
– Бачу, ти не дуже ввічливий з дівчатами, – мовила Пеппі.
Вона підняла його вгору своїми дужими руками, понесла до берези, що росла неподалік, і перевісила через гілляку. Потім узяла другого хлопця й перевісила через іншу гілляку, третього посадила на стовпець хвіртки, четвертого перекинула через огорожу, і він гепнув на грядку з квітками, а останнього розбишаку вмостила в малесенький іграшковий візочок, що стояв на вулиці. Пеппі, Томмі, Аніка й Вілле мовчки дивилися на хлопців, що аж поніміли з подиву. Врешті Пеппі сказала:
– Ви боягузи. Нападаєте п’ятеро на одного! Це неподобство. Та ще й штовхаєте беззахисну дівчинку. Ганьба! Ходімо додому, – покликала вона Томмі й Аніку. Потім звернулась до Вілле: – Часом вони знов тебе зачеплять, скажи мені. – А Бенгтові, що й досі сидів на дереві і боявся ворухнутись, мовила: – Коли ти хочеш ще щось сказати про мої коси й мої черевики, то краще кажи тепер, поки я не пішла додому.
Але Бенгт не мав більше чого казати ні про черевики Пеппі, ні про її коси. Тому Пеппі взяла в одну руку знайдену бляшанку, а в другу шпульку від ниток і пішла додому разом з Томмі й Анікою. Вже в садку біля свого будинку Пеппі сказала:
– Так мені прикро, що я знайшла дві гарні речі, а ви вернулись без нічого. Вам треба ще трохи пошукати. Томмі, чому б тобі не зазирнути в дупло он того старого дерева? Для пошуковців нема кращих місць за такі дерева.
Томмі відповів, що однаково ні він, ні Аніка нічого не знайдуть, але, щоб не перечити Пеппі, засунув руку в дупло дерева.
– Ой! – вражено вигукнув він, витягаючи руку. Він тримав у жмені гарний-прегарний записник у шкіряній палітурці. В шкіряну петельку був засунутий маленький срібний олівчик.
– Дивно, – мовив Томмі.
– А бачиш! – сказала Пеппі. – Нема краще, як бути пошу-ковцем. Я не розумію, чого так мало людей вибирають собі цю роботу. Столярів, шевців, сажотрусів тощо є скільки завгодно, а от пошуковцем мало хто хоче бути. – Потім Пеппі обернулася до Аніки: – А чому б тобі не пошукати он під тим трухлявим пеньком? Під пеньками завжди щось знаходять.
Аніка засунула руку під пеньок і відразу витягла звідти коралове намисто. Вони з Томмі добру хвилину стояли, пороззявлявши роти, такі були вражені. І вирішили, що відтепер щодня будуть по-шуковцями.
Пеппі перед тим до півночі гуляла в м’яча, і тепер їй захотілося спати.
– Мабуть, піду трохи подрімаю, – мовила вона. – Може, підтикаєте мені ковдру?
Вона сіла на край ліжка, роззулась, задумливо глянула на свої черевики і зневажливо сказала:
– Бенгтові, бач, закортіло поплавати в човні. Тьху! Іншим разом він у мене і поплаває, і повеслує!
– Скажи, Пеппі, а чого в тебе справді такі великі черевики? – шанобливо спитав Томмі.
– Щоб можна було ворушити пальцями, – відповіла Пеппі й лягла в ліжко.
Вона завжди клала ноги на подушку, а голову ховала під ковдру.
– Так сплять у Гватемалі, – пояснила вона. – Тільки так і треба спати, інакше й не варто. Так я можу ворушити пальцями вві сні. Ви засинаєте без колискової пісні? – спитала вона. Бо я мушу завжди співати собі колискову, а то мене сон не бере.
Томмі й Аніка почули під ковдрою якесь мурмотіння. То Пеп-пі співала собі колискову. Вони тихенько вийшли з кімнати, щоб не турбувати її. У дверях вони обернулися і востаннє глянули на ліжко. Але не побачили нічого, крім ніг Пеппі, що спочивали на подушці. Пальці на ногах ворушилися.
Томмі й Аніка подалися додому. Аніка міцно стискала в руці коралове намисто.
– А все-таки дивно, Томмі, – мовила вона. – Тобі не здається… не здається, що Пеппі сама поховала там ці речі?
– Хтозна, – відповів Томмі. – Від Пеппі всього можна сподіватися.