Вірш «Під чужим небом» яскраво описує стан душі Маланюка у вигнанні. Навіть перебуваючи за кордоном, поет не перестає боротися за свою землю як теперішній патріот, але і як теперішній син Маланюк сумує за рідним краєм («Чужі: і земля, і небо тут, і люди…») і не знаходить собі місця в «тій» житті («Чому ж я отут?..»). І ця туга за Батьківщиною пронизана такою любов’ю й ліричністю
Віршові розміри вірша «Під чужим небом» Чотиристопний ямб, чотиристопний та п’ятистопний анапест, чотиристопний анапест.
Вірш складається з 5 частин, які мають різну ритмомелодику, тональність, настрій, від теплих спогадів до відчаю, їх об’єднує мотив ностальгії, в кожній частині ми бачимо стомленого життям чоловіка… Він хоче просто повернутися додому, до своєї України. Його не радує перебування у чужій, нехай і більш розвинутій, цивілізованій і вільній, державі. Виявляється, що туга за Батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі. Кожна частина має свій ритмомелодійний малюнок, що відповідає настрою автора (від теплих спогадів до відчаю, підкріпленого алкоголем).
З цих згадок ми розуміємо, якою він бачить Україну… Ліричний герой сумує за херсонським степом, за річкою Синюхою, за полями, круками, вітряками… Але не усе так приємно і безхмарно… Автор пригадує як «кревний край кона в останній муці», як «крапле кров росою з чорних ран». Ми бачимо іншу, більшовицьку Україну. Україну крові і вогню, страху і смутку… Але автор все одно любить власну землю, бо хто ми без Батьківщини?
Доля закинула ліричного героя (він же й автор) далеко на чужину. Усе добре — цивілізація, розваги, тільки героєві самотньо, тоскно без рідної Херсонщини, старенької батьківської хати, маленької річечки й привіту рідних та близьких. Усе це йому сниться, пригадується, ятрить серце, але повороту немає, і мати вже, напевне, перестала очікувати сина. Виявляється, що туга за батьківщиною — одне з найболючіших почуттів, і поет добре відчув це на собі.
ЄВГЕН МАЛАНЮК «ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ»
1
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.
Десь кревний край кона в останній муці,
Дикун над ним заносить ятаган,
А він скажений біль терпить, як Муцій,
І крапле кров росою з чорних ран.
Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить
Безглузда путь і хто остереже?
Чужа земля, чужі похмурі люди —
Й саме життя, здається, вже чуже.
2
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід…
Hi! He знайтиі Ніхто не знає.
Ніхто не чув Твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сінаю,
Як завше — золото й мечі.
3
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: «Кари! Кар!»
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.
А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір’ях — вітряки.
Там свист херсонського просторуї
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п’єш, самотній, смертний біль.
4
Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене.
Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.
Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає вдалечінь.
Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
1924
5
По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.
Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний чміль1[1].
І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.
Зостає лише рівний профіль і зоряний зір,
Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:
Всі принади Твоєї страшної краси.
1920