“Під оборогом” Франко скорочено
Герой оповідання “Під оборогом” малий Мирон повертається з міської школи на канікули до батькової оселі. Увесь тиждень працює він разом з дорослими на полі, на косовиці, але вже в неділю? він вільний.
“Він ізмаленьку привик із усяким виявом свойого чуття ховатися від людей” “любив самоту”
“Для нього немає більшого щастя, як самотою блукати по лісі? рано в неділю, коли там нема ні живої душі… Він слухає шуму дубів, тремтить разом із осиковим листочком на тонкій гілляці, відчуває розкіш кожної квітки, кожної травки, що хилиться під вагою діамантового намиста роси…”
Природа виховує в душі хлопця розуміння краси навколишнього світу, вона для нього жива істота, він прагне зрозуміти її голоси. Як з живою істотою стає він на двобій з сліпою силою стихії.
Раптом на небі зявилося батато хмар, починалася гроза: “Мирон зрозумів усе те відразу. Блискавка показала йому ясно широкі поля, покриті ось уже доспілим житом, колосистою пшеницею, вівсом, конюшиною, сіножаті, покриті травами, і все те аж прилягає до землі під шаленими подувами вітру, хилиться, кланяється, молиться, благає <…>”
Розуміючи, що зловісна градова хмара несе загибель полям і сіножатям, знищить наслідки великої щоденної селянської праці, малий Мирон перемагає власний страх, заклинає хмару:
Вступаючи в імітований двобій з хмарою-велетнем, Малий Мирон екзальтовано промовляє словесні знаки-заборони, табу, стилізовані під фольклорні замовляння: “Не смій! Не смій! Тут тобі не місце! Не смій! Я тобі кажу не смій! Тут тобі не місце! Ні, не пущу! Не смій тут розсипатися! Не пущу! Не смій тут! Вертай назад! На Діли, на дебрі! Сюди я не пущу тебе! На боки! На боки! На Радичів і на Панчужну! А тут не смій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!”
І відбувається чудо? хмара обминає оброблені. поля, градова злива падає на ліс.