Пилип Орлик біографія скорочено викладена в цій статті.
Пилип Орлик біографія коротко
Орлик Пилип Степанович – український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742)
Народився 11 (21) жовтня 1672 у Косуті (Білорусь) в сім’ї родовитої литовської шляхти чеського походження – Орликів.
Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов’янською, болгарською, італійською та іншими мовами.
У 1698 р. він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. – писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. – генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених (“конфідентів”), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.
У квітні 1710 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі – “Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького”. У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства.
1712 р. він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що “козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі”.
У 1714 р. залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника – Карла ХІІ в 1718 р. – змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору.
Надалі жив у Хотині, Серезі, по тому – в Чернівцях, Каушанах і Бухаресті. Згодом переїхав до Ясс, де й помер 24 травня 1742 року.