“Повість минулих літ”, уривок про напад хозарів
По сих же літах, по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни]деревлянами та іншими навколишніми [племенами] . І знайшли їх хозари, коливони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: “Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?” І вони сказали їм: “В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: “Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все цезбулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а за божим повелінням. Так [було] й за фараона [Рамзеса?], цесаря єгипетського, коли привели перед фараона Мойсея, і мовили старці фараонові: “Сей усмирить землю Єгипетську”. Як воно й сталося:погинули єгиптяни од Мойсея, а спершу [євреї] були в рабстві у них. Отак і ці [хозари]: спершу вони володіли, а опісля [ними] самими володіють. Як ото воно й сталося: володіють бо хозарами руські князі й до сьогоднішнього дня. У РІК 6367 [859]. Варяги, приходячи | із замор’я, брали данина з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [і з] кривичів. А хозари оралі. з полян, і з сіверян, і з вятичів; брали вони по білій вивірці – стільки від диму. У РІК 6370[862]. І було в нього два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: “Чий се город?” А вони, [тамтешні жителі], сказали: “Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам”. Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді. У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: “Я їм противник, і вам нічого давати”. У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: “Кому ви данину даєте?” Вони ж сказали: “Хозарам”. І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”. І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать. У РІК 6472 [964]. Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легки Ходячи, яко пардус, багато воєн він чинив. Возів же за собою в не возив, ні котла [не брав], ні м’яса [не] варив, але, потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину [і] на вуглях спікши, [ці він їв. Навіть шатра він [не] мав, а пітник слав і сідло [клав] у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до [інших земель [послів], кажучи: “Хочу на вас іти”. І пішов він на Оку-ріку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав їм: “Кому ви данину даєте?” Вони ж одказали: “Хозарам. По шелягу од рала даєм”. У РІК 6473 [965]. Рушив Святослав на Хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своїм, каганом [Іосифом?] зступилися [війська] битися, і сталася битва межи ними, [одолів Святослав хозар і город їхній [столицю Ітіль], і [город Білу Вежу взяв. І ясів переміг він, і касогів, і прийшов до Києва. У РІК 6476 [968]. Прийшли печеніги вперше на Руську землю. А Святослав був [тоді] в Переяславці, і заперлася Ольга з онуками своїми – Ярополком, і Олегом, і Володимиром – у городі Києві. І оступили печеніги город силою великою, – незчисленне множест [стояло їх] довкола города, – і не можна було вийти з города, вісті послати, і знемагали люди од голоду й безвіддя. І, зібравшись, люди тої сторони Дніпра стояли в човнах на тій стороні, та не можна було увійти в Київ ані одному з них, ні із города [вийти кому] до них. І затужили люди в городі, і сказали: “Чи нема кого, який би на ту сторону міг дійти ; переказати: “Якщо ви не приступите завтра під город, – ми здамось печенігам”. І сказав один хлопець: “Я можу перейти”. Городяни ж, зрадівши, сказали хлопцеві: “Коли можеш ти якось іти – іди”. Він тоді вийшов із города з уздечкою і ходив серед печенігів, запитуючи: “Чи ніхто не бачив коня?”, – бо він умів по-печенізькому і вони вважали його [за одного з] своїх. А як приблизився він до ріки, [то], скинувши одежу з себе, скочив у Дніпро і побрів. І коли побачили [це] печеніги, кинулися вони за ним, стріляючи в нього, але не могли йому анічого зробити. А ті, побачивши [це] з тої сторони [Дніпра і] прибувши в човні назустріч йому, взяли його в човен і привезл
и його до дружини. І сказав він їм: “Якщо ви не підступите завтра рано під город, – здадуться люди печенігам”. Мовив тоді їм воєвода їхній, на ім’я Претич: “Підступимо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчимо ми на сю сторону і люди. Якщо ж сього не зробимо, – погубить нас Святослав”. І як настав ранок, сіли вони в човни перед світом, затрубили сильно трубами, і люди в городі зняли крик. Печеніги ж подумали, що князь [Святослав] прийшов, [і] побігли од города хто куди. І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів, а князь печенізький [Куря], побачивши [це], вернувся один до воєводи Претича і запитав: “Хто се прийшов?” І сказав йому [воєвода]: “Люди тої сторони”. І спитав князь печенізький: “А ти чи не князь єси?” Він же сказав: “Я – муж його і прийшов зі сторожею, а вслід за мною іде воїв незчисленне множество”, – а це він сказав, лякаючи їх. І мовив князь печенізький Претичеві: “Будь мені другом”. Він тоді сказав: “Нехай буде так”. І подали вони руку один одному, і дав печенізький князь Претичеві коня, шаблю, стріли, а він дав йому броню, щит, меч. І відступили печеніги од города, і не можна було коня напоїти: на Либеді – печеніги 3. І послали кияни [гінця] до Святослава, говорячи: “Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш [про неї], а свою полишив. Нас же мало не взяли печеніги, і матір твою, і дітей твоїх. Якщо ти не прийдеш, не оборониш нас, – то таки нас візьмуть. Чи тобі не жаль отчини своєї, і матері, що стала старою, і дітей своїх?” Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю, і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, [і] журився тим, що сталося од печенігів. І зібрав він воїв, і прогнав печенігів у поле, і було мирно.