Райнер Марія Рільке “Орфей, Еврідіка, Гермес” читати повністю
Була це душ копальня дивовижна,-
у ній, як жили тихих срібних руд,
тяглись вони крізь тьму.
Поміж коріння струміла кров, що до людей пливла;
тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
Там були
урвисті скелі, і ліси безлюдні,
і зведені над пусткою мости,
і той сліпий, великий, сірий став,
що над своїм глибоким дном повиснув,
як небо дощове над краєвидом.
І поміж піль, полога і сумирна,
виднілася бліда стяга дороги,
прострелена, мов довге полотно.
Дорогою цією йшли вони
попереду ішов стрункий мужчина
в киреї голубій; він нетерпляче
і мовчазливо в далечінь вдивлявся,
і крок його жадібно жер дорогу
великими шматками; в нього руки
звисали з-під киреї тяжко й хмурно,
немов забули вже про легкість ліри,
яка отак була вросла в лівицю,
як віть троянди у гілки оливи.
Чуття у ньому начебто двоїлись,
бо мчався зір, неначе пес, вперед,
вертався, і спинявся, і чекав
на повороті ближчому дороги,-
а нюх і слух позаду залишались.
Йому здавалось іноді, що він
вчуває кроки кожного з двох інших,
які за ним узвозом вгору йшли.
Проте це тільки крок його лупав,
і вітер ззаду торгав за кирею.
Так він собі казав: “Вони ідуть”,-
казав це гучно й до лупи вслухався.
Вони ідуть, але страшенно тихо
обоє ходять. От якби посмів
вій обернутись(але обертатись
було йому заказано при ділі,
яке він майже довершив),- тоді
побачив би, що йдуть обидва тихі:
це Бог мандрівок і доручень дальніх,
дорожній шлик над світлими очима,
вперед простерта палиця струнка,
маленькі крила, що об ступні б’ють,
і звірена його руці – вона.
Така Кохана,- та її ця ліра
оплакала за плакальниць усіх,
аж світ на плач суцільний обернувся,
де знову все було: і ліс, і діл,
і шлях, і поле, і ріка, і звір;
але й в плачливому отому світі,
так само, як над іншою землею,
і сонце йшло, й зоріло тихе небо,
плачливе небо в скривлених зірках,-
така Кохана.
Тепер вона ступає поруч Бога,
хоч довгий саван заважає йти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії,
не думала й про мужа, що простує
попереду, не думала й про шлях,
що приведе її назад в життя.
Boнa в собі вся скупчилась, посмертям
наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
вона ввібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.
В дівочості новітній, неторканій
вона вже існувала; стать її
була немов надвечір юна квітка,
і так одвикли від звичаїв шлюбних
у неї руки, що й самого Бога
безкрайно лагідний напутній дотик
її вражав, немов надмірна близькість.
Вона уже – не та білява жінка,
оспівана колись в піснях поета,
вона уже – не пахощі, не острів
широкої постелі, бо уже
вона не власність жодного мужчини.
її розв’язано, мов довгі коси,
і віддано, мов пробуялу зливу,
й поділено, немов запас стократний.
Вона – вже корінь,
і коли нараз
її спинив і з розпачем промовив
до неї Бог: “А він таки оглянувсь”,-
безтямно й тихо запитала: “Хто?”
А там здаля, при виході у світло,
стояв хтось темний, що його обличчя
не розпізнати. Він стояв і бачив,
як на стезі дороги польової
печальнозорий Бог і посланець
безмовно обернувся, щоб іти
за постаттю, яка назад верталась,
хоч довгий саван заважав іти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Переклад М. Бажана