Твір “…робить лиш добро, бажаючи лиш злого”
Мефістофель є втіленням злої мудрості. Він до тонкощів знає людську натуру і як ніхто вміє скористатися її слабкостями.
Ім’я Мефістофеля складається з двох давньоєврейських слів: “Мефіз” – руйнівник і “Тофель” – обманщик. Це одне з численних імен диявола.
Завдання Мефістофеля – спокусити Фауста, зіштовхнути його з морально бездоганної позиції і тим самим довести, шо люди – Божі створіння – нікчемні. Він постає перед нами як утілення крайнього скепсису, недовіри до “божественної” піднесеної природи людини. Недарма Мефістофель почуває себе в рідній стихії у погрібці Авербаха. П’яне гульбише, ниці пристрасті, розгул хтивості, що панує там, – усе це якнайкраще відповідає уявленню диявола про людину.
На думку Мефістофеля, нескладно втягнути людину у вир сумнівних насолод та розваг. Але для Фауста таке “солодке життя”, свого роду ідеал обивательського добробуту, не має ніякої цінності.
Мефістофель переконаний у нерозбірливості чоловіка в коханні: “Тепер з тим хмелем у голівці Гелену вбачиш в кожній дівці”. Це він звертає увагу Фауста на юну Маргариту – пересічну дівчину із звичайними життєвими запитами.
Мефістофель невисокої думки і про жіночу цнотливість. Сам він легко спокутує Марту – дружину солдата. Водночас він прагне дати Фаусту наочне свідчення, як саме треба поводитися з жінками. Проте настирна опіка Мефістофеля тяжка для Фауста. а цинічна іронія диявола викликає внутрішній протест.
Мефістофель щосили намагається розбестити Фауста. Проте любовна колізія Фауста і Маргарити йде своїм шляхом, і князь пітьми залишається часто лише пасивним спостерігачем.
Образ Мефістофеля у трагедії неоднозначний. Сам Гете пояснював цей образ як “дух заперечення”. Мефістофель не лише “заперечує” щось недосконале в житті, а й тим самим звільняє шлях для досконалішого. Так, Мефістофель, намагаючись висміяти і знеславити дії та вчинки Фауста, цим самим спонукає його до більшого духовного самовдосконалення та активного життя. Мефістофель – уособлення такого заперечення, яке не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток. У “Пролозі на небі” Господь говорить:
Людина не всякчас діяльності радіє.
Понад усе кохає спокій;
Потрібен їй супутник ворушкий.
Щоб бісом грав і збуджував до дії.
Протиставляючи добру зло, дух заперечення спонукає творити добро. І буде так, доки люди живуть на білому світі.