Романтизм – це один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці ХVІІІ ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині ХІХ ст.
Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. У художній творчості романтизм виявився в показі ідеального героя, його духовного світу та його ідеалів, заради яких він вступає в боротьбу.
Основна риса романтизму є трагічне двоєсвіття: герой усвідомлює недосконалість світу і людей, страждає від спілкування з ними і водночас бажає жити в цьому світі з цими недосконалими людьми, мріє бути ними зрозумілим і прийнятим.
У новій європейській літературі як цілком визначений, своєрідний творчий метод романтизм почав формуватися у творчості німецьких письменників ( Й. В. Гете, Г. Гейне та ін.).
Ознаки романтизму
- · зображення виняткових людей у незвичайних обставинах; · показ непересічних подій, найчастіше трагічних (таємничі вбивства, викрадання, чаклування, зрада, розлука тощо); · наявність фантастики (фантастичні події, казкові герої, чудодійні предмети, надприродні обставини та ситуації); · домінанта суб’єктивного над об’єктивним, прагнення не відтворити, а перетворити дійсність, потяг до висунення на перший план виняткового (в характерах і обставинах); · ідеалізація патріархальних відносин; · ліричний герой перебуває в гармонії з природою і природним життям; · велика роль в усіх родах літератури національно-історичної тематики.
Тематична спрямованість романтизму:
- історичне минуле України з її демократичним укладом, козацькою вольницею; звитяжна боротьба проти зовнішніх ворогів; викриття й засудження пороків суспільного ладу (захист скривдженого люду, вираження глибокого співчуття йому).
Конфлікт – між людиною і суспільством.
Відображення світу сильних почуттів героя, показ його винятковості, духовного благородства, здатності до подвигу і разом з тим викриття нікчемності, недосконалості існуючого укладу життя.
Основні герої романтичних творів – козаки, зокрема запорожці, самовіддані захисники Батьківщини, та народні співці (кобзарі, лірники, бандуристи) – виразники дум і сподівань українського народу, творці й хранителі національної культури.
Поряд з образами реальних людей (козаків, гетьманів, селян, ремісників та інших) нерідко діяли міфічні – русалки, відьми, вовкулаки, упирі тощо. Усі романтичні герої високоморальні або ниці духом, надзвичайно вродливі або дуже потворні.
Романтичні пейзажі також незвичайні, нерідко страшні: дикі гори, глибокі ущелини, страхітливі хащі, безкрайні пустелі, занедбані кладовища, розбурхане море, розбійницький стан, циганський табір, бушування стихій або надприродна тиша.
Літературні роди романтизму – лірика та ліро-епос. З фольклору в літературний вжиток були перенесені такі жанри, як пісня, дума, думка, балада, легенда, казка, з інших літератур – поема, елегія, романс, мадригал тощо. Під впливом історичних пісень і дум романтики створили новий різновид поеми – історико-героїчну.
Часові межі романтизму в українському літературному процесі охоплюють кінець 20-х – 40-ві рр. ХІХ ст.
Представники романтизму в Україні
Першими творами, що започаткували новий напрям, були поезії П. Гулака-Артемовського “Рибалка” та Є. Гребінки “Човен”. Але провідна роль належить так званій Харківській школі романтиків,- гуртку, засновником якого був професор І. Срєзневський. У різний час у ньому брали участь такі викладачі тастуденти університету: Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Шпигоцький, П. Гулак-Артемовський, С. Писаревський, М. Петренко. Гуртківці писали не тільки романтичні художні твори, а й наукові розвідки з проблем історії та філології, збирали зразки фольклору, друкували їх окремими книжками, вид вали журнали й альманахи.
До романтичного напряму належить творчість і таких письменників, як О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, О. Бодянський, П. Білецький-Носенко та ін. Найвищого розвитку романтизм досяг у ранній творчості Т. Шевченка.