Літом 1749 р. невелике судно з російськими поморами поверталося додому від берегів Груманта, як тоді російські називали архіпелаг Шпіцберген. Керманич вів судно "на віру", лише зрідка звіряючись з саморобним компасом. Незабаром він зрозумів, що судно відхилилося від курсу. Попереду з’явилася земля. По контурах берегів бувалий моряк взнав південно-східний острів архіпелагу Шпіцберген — Малий Бурун (тепер Едж). Раптово на південно-західному мису з’явився великий стовп диму. Наблизившись, екіпаж розгледів біля костриці три людські фігури.
Коли спущений на воду баркас личив до берега, назустріч ньому радісно кинулися неголені люди, одягнені в звірині шкури. Довелося затриматися, оскільки разом з людьми потрібно було узяти на борт чималий вантаж: понад 50 пудів оленячого жиру, 210 оленячих і ведмедячих шкур і понад 200 шкірок білих і блакитних песців. По дорозі випадкові пасажири розповіли свою історію.
У 1743 р. мезенский купець Еремей Окладников відправив судно на чолі з керманичем Іваном Інковим на моржевий промисел до Великого Буруна (так називали помори західну частину Шпіцбергена). Проте зустрічний вітер і лід віднесли корабель до Малого Буруна, де воно остаточно попало в крижаний полон.
Положення упаяного в лід судна весь час погіршувалося. Тому Інків вирішив на всяк випадок перечекати несприятливу погоду на Малому Буруні. Пригадавши, що десь на березі повинна знаходитися хатина, побудована мезенцами кілька років тому, він разом з мисливцями Степаном Шараповим, Федором Верігиним і п’ятнадцятирічним племінником Іваном, підв’язавши до ніг ламби (заломлені з боків дощечки, схожі на сучасні лижі) і, залишивши судно з останньою командою, по крихкому льоду рушили на розвідку до далекого берега. З собою вони захопили рушницю із запасом пороху і куль на 12 пострілів, сокиру, ніж, казан, кресало і 20 фунтів муки.
Лише до вечора моряки досягли берега, розшукали там хатину і переночували. Коли ж вранці вони вийшли на берег, то на місці суцільного крижаного поля і торосів побачили чисту воду. Корабля ніде не було. Жорстокий шторм, що розігрався вночі, відігнав від берега льоди. Як з’ясувалося потім, їм повезло: судно, роздавлене льодами, загинуло разом з людьми. Але тоді Інків і його товариші цього ще не знали.
Літо йшло до кінця, сподіватися на швидке звільнення не доводилося. Тому люди стали готуватися до зими. Полагодили хатину, запаслися паливом і олениною. Коли закінчився порох, з цвяхів, витягнутих з дощок, прибитих до берега, зробили наконечники і за допомогою ремінців з оленячої шкури прикріпили їх до довгих жердин. З такою зброєю не страшно було полювати на ведмедя. Крім того, Інків з товаришами виготовили луки з гнучких ялинкових гілок, знайдених на березі. Стрілами вони вбивали оленів, великі стада яких паслися на острові. Розставлені в багатьох місцях пастки поставляли зимівникам песців. Влітку на острові збиралися зграї птиць. Під час линьки вони настільки слабшали, що їх можна було вбивати палицями.
Рибу ж робинзони ловили, опускаючи у воду саморобні мішки з оленячих шкур. Аби підтримувати постійний вогонь, помори виготовили з глини посуд, обпалили її і наповнили жиром. Гніт скрутили з викинутої на берег паклі і шматків своєї білизни.
Прошел рік, інший, третій. Марно вдивлялися люди в морську далечінь. Жодного вітрила. Тим часом одяг і взуття зносилися. Довелося шити їх з оленячих шкур. Шили нитками з оленячих жил, користуючись замість голок великими риб’ячими кістками.
Сіль випарювали з морської води. Найважче було поморам в кінці полярних ночей, коли посилювалися морози. Вони постійно їли сире і морожене м’ясо, що розрізає на дрібні шматочки, траву, пили теплу оленячу кров, багато рухалися. Траву, яку називали "салату", вони запасали влітку і зберігали взимку квашеною. Такий спосіб життя рятував їх від цинги. Лише зимою 1748 р. нею захворів і незабаром помер Федір Верігин. А через декілька місяців заполярних робинзонов підібрало російське судно.
Цілих шість років і три місяці провели помори на суворій землі Груманта. Ета сенсаційна робінзонада знайшла широкий відгук не лише в Росії, але на всьому цивілізованому світі. Робінзони були викликані до Санкт-Петербурга, де ними зацікавився один з фаворитів імператриці Єлизавети Петрівни князь Шувалов. Вихователь його сина француз Леруа з їх слів описав незвичайні пригоди російських полярних робинзонов. Проте при цьому сильно спотворив їх імена, зокрема, назвав штурмана Олексієм Химковим. Насправді це був Іван Андрійович Інків.
Та і сам Іван Інков написав книжку "Пригоди чотирьох російських матросів, до острова Осту-Шпіцбергену бурію принесених". Про життя і пригоди росіян полярних робинзонов ви зможете детально взнати з книги полярника, капітана і письменника-географа К. Бадигина "Дорогу на Грумант".
Англійський і голландський уряди давно намагалися перетворити на колонії деякі острови Арктики і таким чином закріпити їх за своїми країнами. Вони обіцяли великі гроші тим, хто погодиться прожити хоч би рік на островах Шпіцбергена, але навіть за величезну винагороду тих, що бажають не знаходилося. Справа дійшла до того, що на початку ХVII ст. англійці послали на Шпіцберген кримінальних злочинців, засуджених на страту. Їм обіцяли помилування, якщо вони рік перезимують в Арктиці. Проте, побачивши суворі береги, вони навідріз відмовилися залишитися тут, вважаючи, що в таких умовах їх все одно чекає смерть. Не боялися суворої полярної природи лише російські. Вони першими почали селитися на далеких північних островах.
У історії відома ще одна полярна робінзонада, цього разу поодинці здійснена російським мисливцем Яковом Міньковим, що прожив на острові Берінга (з групи Командорських островів) в Тихому океані цілих сім років.
Сталося це в 1805 р., коли штурман Потапов залишив його в юрті на цьому острові для охорони песцевих шкур, здобутих під час промислового сезону. Шхуна повинна була повернутися сюди через декілька днів. Проходілі тижні, місяці, а її все не було.
Проте, позбавлений найнеобхідніших речей, Міньков не втратив цілковитого самовладання: врятували його винахідливість і кмітливість. Поблизу була багата рибою річка. Аби забезпечити себе їдою, Міньков зробив гачок і почав рибалити. Вогонь добував кременем. Настала сувора зима, юрту замело снігом… Одяг і взуття робинзона зносилися, згодилися шкури песців, котиків і каланів, здобутих на полюванні. Лише у 1812 р. Якова Мінькова зняла з безлюдного острова проходившая мимо шхуна, і після довгих років важких випробувань цей російський робинзон нарешті повернувся додому.
А ця полярна одиночна робінзонада розігралася в Баренцевом море зовсім недавно, і хоч вона була незрівнянно коротша попередньою, з’явилася не менш драматичною.
Осенью 1987 р. з маленького селенію Варандей, розташованого на березі моря в Ненецькому національному окрузі Архангельської області, на моторці відправилися морем ловити рибу на річку Чорну, таку, що знаходиться в ста кілометрах, ненці — 36-річний Петро Тайбарей і його 30-річний приятель Сергій Лагейський. Порибаливши, вони вночі пустилися в зворотну дорогу. Проте в темноті збилися з дороги. Незабаром на морі розігрався сильний шторм. На біду закінчився бензин, і човен став іграшкою стихії. Рибаки промокли до кісток. Температура повітря при сильному вітрі знизилася до нуля градусів. Йшли дні, нестерпимо мучили голод і особливо спрага, оскільки у них не було ні крихти їстівного і ні ковтка води, адже сподівалися того ж дня повернутися додому. Виловлену ж навагу змило за борт.
Коли через 5 днів пригод некерований човен вночі нарешті прибило до якогось берега, Сергій Лагейський вже не міг рухатися і до ранку помер від переохолодження. Лише мало чим краще відчував себе Петро Тайбарей. Абияк заваливши тіло померлого каменями, аби не добралися песці, він рушив до хатинки, що виднілася попереду. Втім, "рушив" не те слово: Тайбарей, що знесилів, добирався до неї майже дві доби. Він повз, час від часу занурюючись в безпам’ятність. Хатинка виявилася дуже старою, скособоченою, такою, що продувається вітром, з невеликими підсліпуватими віконцями, затягнутими замість скла плівкою. Але і вона в таких умовах стала для Тайбарея притулком, що врятував йому життя. До того ж він виявив тут воістину безцінні в його відчайдушному положенні скарби. Перш за все це була майже повна коробочка сірників і велика бочка з соляркою, що давало йому можливість забезпечити тепло в будиночку, а також купа ганчір’я, що дозволила, завернувшись в нього, просушити промоклий одяг.
Невимовно зрадів потерпілий крах і безлічі недопалків, оскільки йому болісно хотілося палити. Що ж до їстівного, то Тай-барей виявив тут всього лише дві запліснявіли булки, що окам’яніли, і половину металевою банки з жиром. Від колишніх господарів залишилися декілька листків пожовклого паперу і огризок олівця, а також пошарпана карта Архангельської області з підкресленою на ній назвою острова "Довгий". Це ж назву Тайбарей виявив і на стіні будиночка. Сумнівів не залишалося: він виявився на одному з віддалених безлюдних піщаних островів, розташованих на півдорозі між берегом материка і островом Вайгач. Надія на швидке повернення додому розтанула. Мала відбутися сувора боротьба за виживання і, треба відзначити, Петро Тайбарей проявив при цьому завидну мужність. Перш за все потрібно було хоч би частково відновити сили. Роздрібнивши в дрібні крихти булки, що окам’яніли, він зсипав їх в посудину, що збереглася тут, залив водою і поставив на вогонь, присмачивши вариво шматочком жиру. Вийшло сповна їстівне блюдо на кшталт тюри, якою робинзон харчувався декілька днів. Йшов час, природа на острові нагадувала про майбутню сувору зиму. Життя Тайбарея протікало за єдиним розкладом. Пробуджуючись вранці, він, подібно до робінзона Крузо, відзначав на папері спеціальною рискою черговий день свого перебування на острові, кип’ятив воду, благо в багаточисельних тутешніх озерах її тут більш, ніж досить, і, кинувши в окріп шматочок жиру, "снідав". Потім він виходив на берег і збирав викинутий морем плавник. Раціон доповнювали солодкуваті ягідки доки не покритого снігом ягелю і різне їстівне коріння. Але особливо коштовний продукт харчування представляли крила загиблих чайок. Тайбарей обскубував їх і варив в окропі, отримуючи щось подібне до слабенького бульйону.
Час від часу робинзон палив вогнища, аби звернути на себе увагу екіпажів, рідко проходивших в тутешніх водах судів і пролітаючих літаків. Так день за днем нескінченно, здавалося, тягнулися холодні і напівголодні дні його робінзонади на Боргом. На 36-й день він був відмічений з проходившего мимо судна.
Як бачите, всі описані історії робинзонад переконливо показують: якщо людина, стикаючись з важкими природними умовами, не піддається відчаю і не втрачає цілковитого самовладання, а стійко бореться за своє існування, він виходить з цієї боротьби переможцем.