Основна тема вірша “Роздуми біля парадного під’їзду” – тема народної долі.
У вірші “Роздуми біля парадного під’їзду” Н. А. Некрасов пише про соціальне розшарування суспільства. “Парадний під’їзд” у ньому виступає як символ держави.
До під’їзду весь час приходять прохачі, лише по урочистих днях приїжджають самовдоволені люди, які мають звання. До начальства допускають не всіх прохачів. У дверях стоїть швейцар, який відганяє обірвану чернь. Н. А. Некрасов не випадково поміщає в вірш розгорнутий портрет пілігримів: “загорелые лица и руки, Армячишка худой на плечах, По котомке на спинах согнутых, Крест на шее и кровь на ногах, В самодельные лапти обутых”. Портрет наочно показує ті умови, в яких живуть прохачі: злидні й непосильна праця. На обличчях мужиків застигло “вираз надії і муки”. Вони богобоязливі (носять хрести, хрестяться на церкву). Швейцара, котрий не пустив їх на поріг, вони з їх насущними проблемами не засуджують, кажучи “суди його бог!”, А самі лише безнадійно розводять руками і йдуть.
Опису нещасних мандрівників Н. А. Некрасов протиставляє за принципом контрасту портрет “власника розкішних палат”. У той час як убогі прохачі стоять біля дверей, збивши в кров ноги від довгого шляху до “парадного під’їзду”, той, на кого вони сподіваються “, ще спить. І взагалі він веде дозвільний спосіб життя, впиваючись лестощами, залицянням, обжерливістю і грою. Н. А. Некрасов гнівно вигукує: “Ворота їх, в тебе їх порятунок! Але щасливі глухі до добра… “. Чиновнику життя здається вічним святом. В похилі роки він буде насолоджуватися небом Сицилії і показною офіційної славою, яка на ділі обернеться прокляттям вітчизни.
У фінальній частині твору художній простір помітно розширюється. Окремий випадок чиновницького свавілля переростає в масштабну картину народних страждань: “Назови мне такую обитель, Я такого угла не видал, Где бы сеятель твой и хранитель, Где бы русский мужик не стонал?” – З такими словами звертається поет до рідної землі. Цей загальний народний стогін переростає в протяжну пісню бурлак на Волзі. Волга в даному випадку виступає як символ усієї Росії. Образ народної скорботи гіперболізується, розростаючись до масштабів вселенської трагедії. Для цього Н. А. Некрасов порівнює його з повінню.
У вірші зустрічається вираз “аркадського ідилія”. Аркадія – це область у Стародавній Греції. За переказами вона була населена безтурботними пастухами й пастушками. Н. А. Некрасову цей образ був потрібен для того, щоб підкреслити контраст між цією ідилією й важким становищем народу в Росії.
У творі багато вигуків й риторичних питань, які підсилюють експресивне початок фіналу. Н. А. Некрасов бачить, як загальна скорбота пригнічує духовність російського народу, і щиро турбується про його подальшу долю: “Что же значит твой стон бесконечный? Ты проснешься ль, исполненный сил, Иль судеб повинуясь закону, Все, что мог, ты уже совершил – Создал песню, подобную стону, И духовно навеки почил?.. “.
Прототипами образу “власника розкішних палат” стали міністр державного майна М. Н. Муравйов, якого згодом за звірства при придушенні повстання в Польщі в 1863 році прозвали (Муравйов-Вішатель), і князь А. І. Чернишов, що насаджував при Миколі I паличну дисципліну в армії.
Саме А. І. Чернишов доживав свою старість в Італії. Вірш, написаний в 1850 році, відразу ж піддався цензурній забороні. Вперше він був опублікований в 1860 році в газеті “Колокол” у Лондоні. На батьківщині поета ж воно до того часу було широко відомо в рукописних списках.