Рубаї про кохання
Передвісник усього на світі – любов,
Перше слово, що юність промовить, – любов.
Бідолахо, що тонкощів цього не звідав,
Знай, що сутність усього живого – любов.
Я кохаю тебе до напівзабуття,
Світло зору мого, квіт мого почуття…
Чи бува над життя щось дорожче на світі?
Ти для мене дорожча самого життя.
Я в тенета кохання попав залюбки –
Не від вин захмелів, а від нього ж таки…
Глузд тверезий покроїв халат благочестя,
Тільки ж доля порвала його на шматки.
Ми забули і клятви, й слова каяття –
Їх згадати не годен ніхто до пуття.
Але нас не картай: ми нестямні й сп’янілі
Не вином, а коханням, жагою життя.
Коли, коханням створений на світ,
Отримав я любові первоцвіт,
То вирішив плекати думи серця –
Й пізнав я духу трепетний політ.
Бажань своїх осилить не зумів,
Страждав од вчинків, од порожніх слів.
І навіть, може, ти мені пробачиш,
Та соромно за все, що я чинив.
Заповіт мій – кохання, ніяк не Коран,
Я муравлик-трудяга, а не Сулейман,
Ви знайдете в мені тільки щоки збліднілі
І сорочку просту – не шовки й не сап’ян.
Годі ревно молитись. Неси-но вино,
Добру славу забудь, зажбурни у багно,
Свою долю однак за поділ не спіймаєш,
Хоч красуню, сп’янівши, торкни за стегно.
Чашу цю мудреці не втомились хвалить.
І закохані з нею вщасливлюють мить.
А гончар незбагненний цю чашу чудову
Ліпить тільки для того, щоб знову розбить.
Пекла й раю немає, о серце моє!
З небуття не повернешся, серце моє!
І не треба надіятись, серце моє!
І не варто боятися, серце моє!
За кохання хай лають мене надовкруг.
Але що мені всі? Ти – кохана і друг!
Чистий трунок кохання лиш мужа зціляє,
А ханжі він приносить стражденний недуг.
Сад, кохана і добре вино про запас –
Ось мій рай, без яскравих принад і окрас.
Та й хто зна, яка буде небесна країна?
Рай земний якнайдовше хай радує нас.
Від красуні своєї очей не відводь,
Сад кохання й розваг дарував вам господь.
Адже доля безжальна – в потрібну годину,
Мов сорочку, із тебе зірве твою плоть.
Чорне пасмо волосся затьмарило світ,
А вуста в тебе ніжні, як персика цвіт,
А твій точений стан я зрівняв з кипарисом.
Кипарис запишався на тисячу літ.
Серцем світла в коханих очах зачерпнем.
Цього сяйва позбавлений став би сліпцем.
Ви йому повідомте, що є таке світло, –
Й слово тих, хто страждають, обпалить вогнем.
Я все зло моїх днів обійду-обмину,
Бо кохану я маю – єдину-одну…
Хоча п’яний – до слів мудреців глухуватий,
Але ці словеса я, звичайно, збагну!
Вість Аллаха в наш світ суєти – це ж бо ти!
І взірець доброчесності та красоти – це ж бо ти!
Світ без тебе для серця не вартий нічого.
Віщий знак, як до мрії дійти, – це ж бо ти!
У коханої очі, вуста і чоло –
Зроду-віку ні в кого таких не було…
Я і слова не вимовлю, скутий жагою,
А ось поруч цілюще, живе джерело.
Відлунає ім’я твоє, ніби зурна.
Не сумуй, хай утішить горнятко вина,
І до того, як тіло твоє стане тліном,
Втіха з милою буде як вічна весна.
Покохавши, забув про свою сивину, –
Демонструю прихильність, неначе вину,
Всі зароки відкинув заради кохання,
Навіть розум впокорив, відчувши весну.
Ти одна в моє серце кохання несла,
Горем серце моє твоя смерть обпекла.
Лиш з тобою терпів я всі прикрощі світу.
Що вартують без тебе мирські всі діла?
Жодній жінці ніколи не лізь під каблук,
Розлучайся із кожною легко, без мук.
Бо життя пролітає – й краса швидкоплинна,
Мов примара, ураз вислизає із рук.
Ти для мене була – як зоря золота.
Ти померла – й обсіла мене самота.
Тільки разом ми знали, як жити на світі.
Що без тебе цей світ і його суєта?
У неволю кохання – я серце віддам
І в молитві змалію: кохана – мій храм.
Ти за примхи дівочі не гнівайся дуже.
Бо ж – коханий, і дякуй за те небесам.
По розлуці – до тебе лечу з усіх сил,
Тільки б вітер нещадний не збив моїх крил.
Я сліди твої, наче святиню, шукаю,
Ти яскрава красою, мов сотні світил.
На стежинах кохання не втрать чистоти,
Бо дороги в прожиті роки не знайти.
Що журбою ми здатні змінити на світі?
Порятуймось вином – од життя марноти.
Автор: Омар Хайям