Аналіз вірша Т. Шевченка ” Причинна ” – тема, ідея, жанр, сюжет і композиція, художні засоби.
Шевченко “Причинна” аналіз
Тема: розповідь про вірне кохання, розлуку і трагічну смерть закоханих.
Ідея: возвеличення щирого почуття кохання і водночас засудження жорстокого і злого світу, де неможливо зберегти сильні, чисті, справжні почуття.
Основна думка: людина, яка здатна сильно й істинно проявляти кохання, відданість, вірність, приречена на трагічний кінець.
Жанр: романтична балада.
Автор, реформуючи цей жанр, змінює традиційну ідейно-тематичну структуру твору: поряд із елементами фантастичного зображено реальних людей, їх реальні дії. Значно розширені межі поетики твору, більше використано засобів художньої виразності. Тому припускають, що “Причинна” за жанровою специфікою дуже близька до соціально-побутової поеми.
Віршування твору “Причинна”
“Причинна” близька до народних пісень із погляду ритміки вірша. Поет вільно володіє коломийковим ритмом (4 + 4 + 6 складів з цезурою (паузою) після восьмого складу: В таку добу під горою, / Біля того гаю…), силабічним і тонічним віршем. При зміні настрою і характеру розповіді він змінює і ритмічну структуру вірша. Чотиристопний ямб на початку балади “Реве та стогне…”) змінюється далі коломийковим розміром (“В таку добу під горою…”), а потім амфібрахієм (“Така її доля…”), потім знову ямбом, коломийковим ритмом і т. д. поет глибоко і тонко відчував залежність мелодійності поезії від її змісту.
Особливості назви твору
Причинна – жінка, яка втратила психічну рівновагу внаслідок того, що їй, за давніми народними уявленнями, “щось пороблено”, в даному разі – ворожкою.
Сюжет “Причинної”
Сюжет твору простий, дуже близький до народної творчості. Молода дівчина покохала козака, а той поїхав на чужину й довго не вертався. На її думку, хлопець загинув. Але героїня-сирота настільки сильно переживає цю розлуку й чекання, що стає “причинною”, втрачає розум. Винними в цьому вважаються “злі люди” (ворожка, яка зачарувала дівчину, щоб та менше тужила. Дівчина, зачарована, уночі гуляє берегом Дніпра (“Реве та стогне Дніпр широкий”) і оплакує смерть свого коханого. У сюжет твору майстерно вплетені психологізовані пейзажні картини. Природа наче ілюструє, відгукується на зміни настрою героїні балади. Із води виходять на місяці погрітись русалоньки – то нехрещені діти і дівчата. Вони побачили сновиду, яка на дубі виглядала коханого, почекали, коли та спуститься і залоскотали її насмерть. Аж на світанку повертається коханий козак, він бачить під дубом дівчину свою мертву й вбиває себе. Люди їх знаходять і ховають.
Композиція “Причинна”
Експозиція: пролог, знайомство з дівчиною, яка під впливом ворожіння стала причинною.
Зав’язка: очікування героїнею коханого козака, що обіцяв повернутися до неї з походу.
Кульмінація: смерть героїв.
Розв’язка: епілог (поховання закоханих).
“Причинна” ідейно-художній аналіз
У баладі виявилося багатство поетичної мови Т. Шевченка, різноманітність художніх засобів, зокрема ритміки вірша. Для зображення у творі явищ дійсності автор широко використав народнопісенні засоби, зокрема епітети фольклорного походження: “синє море”, “біле тіло”, “козаченько молоденький”, “біле личко”, “гай темний”, “Дніпро широкий”, “чисте поле”, “дуб кучерявий” та ін. Зустрічаються також фольклорного походження пестливі назви: “козаченько”, “русалонька”, “слізоньки”, “дівчинонька” та порівняння: “з уст – ні пари”, “кругом, як в усі, все мовчить”. Все це свідчить про те, що поет широко і творчо використав скарби живої розмовної української мови.
Новаторство твору.
Новим у жанрі балади були ліричні відступи, у яких Т. Шевченко виявив своє ставлення до героїв твору, до зображуваних подій. Українська поезія до митця не зазнала такої безпосередності почуттів, щирості, непідробленості, такого яскравого вираження народних уявлень. Поет не тільки співчуває скривдженим, але й заступається за них, викликає глибоке співчуття до них у читачів.
Фантастичне поруч із реальним у поезії “Причинна”
У баладі “Причинна” є явища реальні та фантастичні. Твір споріднюється не з фантастикою поетів-романтиків, відірваною від життя, а з фантастикою фольклорною, народною, яку так майстерно ще до Шевченка використовував у своїй творчості М. Гоголь. Так, з води серед ночі виходять русалки – і тут потрібна не вітряна ніч, а навпаки, спокійна, місячна, така, яка буває в “русалчин тиждень”, коли літо вступає у свої права, а земля і вода набувають найбільшої сили і все навкруги – гаї, луки, поля – буйно зеленіє. За народною уявою, русалки – це дівчата або молоді жінки, котрі під час купання втопилися. Утоплениці-русалки на віки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у казкові палати, що чудом збудовані з прозорого кришталю. Місяць і зорі викликають русалок з води. З тихим плескотом хвиль, розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, вони виходять на берег. Русалки не мають на собі одягу, вони голі, у них біле й знекровлене тіло, довге хвилясте волосся, зелене, як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як морська глибінь. На голові у кожної русалки – вінок з осоки, і тільки в старшої, царівни, вінок з водяних лілій. Вийшовши з води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся або беруться за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, той, як зачарований, підійде близько до русалок, а русалки тоді заманять його до себе, візьмуть у своє коло, будуть бавитися з ним, а потім залоскочуть і затягнуть у річку, на дно. З дерев русалки найбільше люблять клен і дуб. Гойдаючись на гіллі, русалки часом розважаються, вони розмотують на деревах нитки, що їх крадуть у тих жінок, котрі заснули без молитви.
Серед русалок є й лоскотниці – це душі дівчат, що померли зимою, вони з’являються на полях і до смерті залоскочуть дівчат і хлопців, якщо ті потраплять до них. Також вважають, що русалки – померлі нехрещені діти, іноді цих істот називають “дніпровими дівчатами”.