Собор – роман-застереження, один із найвідоміших творів Олеся Гончара.
“Собор” Гончар аналіз
Рік написання – 1967
Жанр “Собор” – Проблемно-філософський роман, у якому важливі соціальні та національні проблеми розглядаються під кутом зору вічних гуманістичних істин, якими мусить керуватися людська цивілізація, щоб не прийти до свого остаточного руйнування і знищення.
Тема – збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною, нікчемніє, стає безбатченком.
Головні герої “Собор”:
- Микола Баглай Роман Орляченко Іван Баглай Єлька Ізот Лобода Ягор Катратий
- Володька Лобода Семен Таратута
“Собор” проблематика
У центрі твору – проблема духовності сучасної людини, а точніше – проблема духовності сучасного українця. Тому вона так тісно пов’язана з проблемами батьків і дітей, наступності поколінь, збереження історичної пам’яті та національної гідності, національного нігілізму, відступництва від свого народу.
“Собор” сюжет
Головна сюжетна лінія роману пов’язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажем роману.
Роман складається з багатьох розділів, у кожному з яких розповідається про одного і героїв. Та всіх їх об’єднує образ собору. Він став справжнім художнім відкриттям Олеся Гончара, сприйнявся як болюче попередження для всіх українців. Саме через цей образ автора так гостро критикували, а твір заборонявся довгий час. Пробудити національну свідомість, вказати на небезпеку народові – цього найбільше боялась імперська тоталітарна влада.
Собор-як історична реальність, архітектурний пам’ятник доби козаччини. Він-свідок багатьох важливих історичних подій, змін різних влад. У своєму ставленні до нього кожна влада виявляла своє істинне обличчя. Був складом зброї, складом комбікорму… Тепер, обдертий і вицвілий, стоїть сиротою (навіть охоронну табличку знімають!) і чекає нової долі: горе-правителі в особі Володьки Лободи взагалі хочуть його знести, а на звільненому місці збудувати “кафе для трудящих”, яке можна назвати, скажімо, “У козака Мамая”. Ми, мовляв, пам’ятаємо свої корені, бережемо історію… Отак, прикриваючися гарними, але порожніми словами (тобто демагогією), партійна влада проводила політику так званого наці о карного розквіту однієї з п’ятнадцяти республік-сестер. Але національний розквіт-це не популяризація національної атрибутики, це насамперед пробудження національної свідомості. Викорінення з народу рабської покори, повернення йому внутрішньої суті, гордості вільної людини, його моралі, віри. До таких думок намагається привернути увагу читачів Олесь Гончар.
У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності, яка обвіяна багатьма вітрами, стоїть напівзругшована, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. Тепер її остаточно хочуть доруйнувати, знищити.
Собор для зачіплянців став ніби частиною їх самих, вони підсвідомо звіряються йому в найпотаємнішому, шукають захистку в найтяжчі хвилини свого життя. Собор – ніби остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.
Олесь Гончар вірить, що український народ прокинеться, що Баглаї (Микола, Іван). Вірунька, Єлька, баба Шпачиха захистять собор від безбатченків так, як мусять захистити і свої душі від небезпеки спустошення. Це інше покоління, тут поряд є Лобода-молодший, а він-браконьєр. Ті, хто довів свою незрушність-дядько Ягор, старий металург Ізот – відходять від нас, поступово забираючи з собою щось важливе, часом незрозуміле молоді. Доба НТР пропонує інші орієнтири, моральні правила – чи ж убереже сучасна людина в собі дух свого народу, чи ж захистять собори власних душ? Над цими актуальними і зараз питаннями розмірковує письменник на сторінках свого роману.