Собор – роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.
“Собор” Олесь Гончар головні герої
Умовно героїв роману можна поділити на дві групи, відповідно до їх діяльності і характеру: ті, хто бореться за збереження “соборів душ”:
- Микола Баглай Роман Орляченко Іван Баглай Єлька Ізот Лобода Ягор Катратий Шпачиха Вірунька Хома Романович Костя-танкіст Яворницький
Та ті, хто є осквернителями світлого й чистого, святого і чесного:
- Володька Лобода Семен Таратута “браконьєри-юшкоїди” бригадир бандити з гуляйпільських степів ресторанні гульвіси та повії
Головна сюжетна лінія роману пов’язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажем роману.
Микола Баглай
Микола Баглай – студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси.
Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника.
Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті.
Микола Баглай мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. Юнак вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету – сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами.
У суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя:
| Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Можна “Анну Кареніну” читати в екстракті, на півтори сторінки тексту. Але чи залишилися би ми тоді у повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії? |
І коли Геннадій говорить про можливу всепланетну катастрофу в ядерну добу, Баглай у відповідь каже:
| І якщо вже говорити про безсмертя, то мистецтво стоїть до нього найближче |
І
| … мистецтво – це невигубний слід людства, його злети, його верхогір’я, над яким панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності |
У розмові з Єлькою він висміює “різні так звані колгоспні” та “робітничі” романи, що діляться з суворістю кастовою – один від шелюгівської ферми й до собору, а другий – від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни: іншому героєві сюди зась, вхід заборонений…”
Микола Баглай є юнаком-ідеалістом, тому він нетерпимий до осквернителів усього святого: браконьєрів, “юшкоїдів”, руйначів історичних пам’яток, “батькопродавців”.
Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості.
У своїх почуттях до Єльки Микола – теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання “найсонячнішим” з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох “дон-кіхотів” свого часу. Лобода-молодший так висловився про нього:
| Він ще відчує, на кого замахнувся… |
Єлька (Олена Чечіль)
Єлька (Олена) Чечіль – кохана Миколи Баглая – цікавий характер, драматична людська доля. Її біографія чимось схожа на Миколину, але життя її ще заплутаніше. Вона також народилася у час війни. Її батько був простий перехожий солдат, якого Єлька ніколи не знала. Невдовзі померла і її мати, вона залишилася жити сама, після чого залишила школу і подалася на ферму. Проте, не зважаючи на всі ці життєві обставини, вона мріяла про високе й прекрасне кохання, прагнула вчитися, перечитала всю класику, яку могла знайти у бідній сільській бібліотеці.
Єлька мала незвичайну вроду, проте спочатку вона довго не могла знайти свого кохання. Одного разу у їхнє село завітав лектор, який прочитав селянам лекцію про кохання. Йому сподобалася Єлька і він захотів зав’язати з нею розмову, проте дівчина подумки казала:
| Ну навіщо ти так кричиш? Хіба можна так… про кохання? |
Для Єльки смішним, нікчемним виявився і залицяльник-механізатор, який був типовим продуктом соціальної деформації, обивательсько-споживницького характеру, національного нігілізму. Його добре характеризує лист, написаний дівчині з армії:
| Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюсь полностью, так що на здоров’я не скаржуся, плюс до цього ще й режим, і фіззарядка теж здоров’я дасть |
У житті Єльки були розчарування в людях, падіння біля собору під час поїздки по комбікорм і гірке каяття, ненависть до бригадира – винуватця дівочого безчестя, потім безпаспортне життя в селі в одинокого дядька Ягора Катратого. Була також спроба вийти заміж за нелюба Володьку Лободу. І порятунок дівчині змогло принести лише кохання до Миколи Баглая, ніжне й самозречене, засноване на взаєморозумінні, на спорідненні сердець.
Образ сільської дівчини Єльки – велике творче досягнення автора.
Ягор Катратий
По-своєму трагічна доля Єльчиного дядька Ягора Катратого, неблагонадійного через своє “махновське” минуле. Дядько Ягор був єдиним близьким родичем Єльки, які у неї зосталися. Свого часу Ягора хотіли звільнити з заводу в ході одної з “чисток”, проте обермайстер Ізот Лобода заступився за нього, і з того часу між ними зав’язалась щира дружба.
Ізот Лобода
В образі потомственого сталевара Ізота Івановича Лободи уособлюється дух народного патріотизму, козацької вольності, незнищенності світлих вікових традицій, єдність людини з природою, з землею, де народився.
Ізот Лобода – це не просто трагічний образ зрадженого рідним сином отця, сучасного “батька Горіо”. Старий Лобода – сама мудрість віків, героїчна й трагічна історія, народний гнів і вселюдський протест проти оскверніння й руйнування народних багатств.
У минулому Ізот Лобода брав участь у громадянській війні, воюючи проти гуляйпільців, хоча згодом сам дуже сильно подружився із Ягором Катратим – колишнім махновцем. Згодом став уславленим сталеваром республіки, втратив на фронтах Другої світової війни двох синів.
Батька невдовзі його єдиний люблячий син відправив у будинок металургів, де той мав би доживати віку. І хоч Володимир Лобода вважав це благородним вчинком, адже умови у тому будинку металургів були просто прекрасними, Старий не міг простити цього синові. Він не хоче приймати дарунків, відвідин, всякої формальної уваги. Йому радше прагнулося повернутися до рідної Зачіплянки, провести час із старим другом Ягором Катратим.
До сина він звертався як до найбільшого ворога, і коли той приїхав провідати його, старий люто казав:
| То все, мовляв, собори валяти збиравсь, а це вже підлазить, як би плавні затопить, щоб і звідти батька на старість зігнати!.. |
І хоч він сварив і проклинав сина, та все ж сподівався, що Володька приїде до нього і кожного дня виходив до дороги, чекаючи його.
Ізот Лобода – знавець рослинного світу, він розуміє цілющі властивості трав і всякого зілля.
Володька Лобода
Володька Лобода – невдячний і недостойний син чесного трудівника Ізота Івановича.
Це цікавий, оригінальний характер. На перший погляд, він навіть викликає симпатію. Володька свій хлопець, друзяка, не цурається земляків, ладен їм допомогти, поспівчувати, простий і товариський у поводженні, сумлінний та ініціативний на службі, вважає себе зразковим сином. Проте сам автор всі ці риси характеру показує у іронічному тоні, особливо що стосується ініціативності персонажа.
У свій час цей висуванець із робітничого середовища запропонував “геніальну” ідею – щоб не витрачати кошти на ремонт старовинного собору, взяти споруду у риштовання. Згодом у висуванця постала інша мрія – завдяки зруйнуванню собору нажити собі кар’єру. На місці національної святині цей “ініціатор” прагне збудувати критий ринок і шашличну, тим самим сподівається завоювати симпатію та прихильність у місцевого населення.
Володька Лобода – типовий образ руйнівника того часу – він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок – нищення чи творення.
Життєве кредо Володимира Лободи – вміло служити власним далекосяжним кар’єристським цілям, чинодерським інтересам, вгадування волі вищих чиновників. Такі люди тонко відчувають вимоги часу, моду на нове і обов’язково мають продемонструвати свою першість, сміливі ідеї, прогресивність, швидко зорієнтувавшись на нову хвилю.
Молодший Лобода, як представник певного рівня влади, завжди прагнув демонструвати свою єдність з трудовим простим народом. Він навіть висловився з цього приводу:
| Не думайте, що я відірвався, чорним був, чорним і зостануся, – себто металургом |
Насправді ж інтереси людей були абсолютно байдужі йому і таким як він узагалі. Йому було наплювати, як оцінять його черговий “винахід” низи, проте небайдужою була думка вищих партійних босів. Захоплюючись красою собору, усвідомлюючи неоціненну велич цієї історичної пам’ятки, Лобода в той же час задався метою зруйнувати споруду, заробивши на цьому політичний капітал.
Хоч і Володимир Ізотович Лобода вважався повсюдно людиною освіченою і розумною, у душі він ненавидів людей, інтелектуально вищих за нього, усвідомлюючи їхню небезпеку для свого клану. Зокрема його турбує середовище письменників, у якому, мовляв, пишуть “про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм…”. Цей чиновник шукатиме привід відомстити Миколі, а з учителем Хомою Романовичем повністю розкриває єство не тільки власне, а й системи, що виплекала таку рать:
| Бачу тепер, що рано вас реабілітували! Рано! Ото маєте арифметику, то й занишкніть, якщо не хочете в тундрі вдруге загоряти |
Упродовж всього роману можна спостерігати духовну деградацію героя. Олег Бабишкін, літературознавець, стверджує: “історія духовної деградації цього персонажа печальна і повчальна”
Володька Лобода – велике творче досягнення Олеся Гончара. Саме цей персонаж найбільше обурив усіх партійних можновладців, котрі впізнавали у висуванцеві себе.