“Сон” (У всякого своя доля) Шевченко аналіз твору
Автор – Тарас Шевченко
Рік написання – 1844
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: сатирична поема (політична сатира).
Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імперського режиму.
Головні ідеї “Сон”: засудження самодержавства й кріпосництва в Російській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.
Композиція “Сон”
Поема орієнтовно розмежовується на такі частини:
- пролог; покріпачена Україна; сибірські нетрі; самодержавний Петербург; прийом у царських палатах; видіння над Невою; вранішня столиця; другий прийом у палатах.
Сюжет “Сон”
Експозиція: пролог, в якому Шевченко роздумує над тим, що у кожної людини своя доля; зображення соціальних й моральних гріхів, які процвітають в країні.
Зав’язка: п’яний ліричний герой лаштується до сну і врешті-решт летить до неба.
Розвиток подій: зображуються картини життя у часи, коли простий люд був покріпачений самодержавством.
Кульмінація: сатирично висміюються кати і грабіжники народу.
Розв’язка: “Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось”.
Про твір: авторський підзаголовок твору – комедія – указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.
У поемі “Сон” Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в тогочасній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три частини – зображення України, Сибіру й Петербурга.
Перші два рядки вступу звучать іронічно: “У всякого своя доля, І свій шлях широкий”, але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком –
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю – саркастично: “Кров, як воду, точить!…”
Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накликає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: “Он глянь, – у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки знімають, бо нічим обуть//Княжат недорослих…”
Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не контрастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи співзвучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуковому образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий “цар волі”, про якого урочисто говорить оповідач? Дослідник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ “царя волі” вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенатської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, відомо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків “цар волі штемпом увінчаний”. Цей образ ототожнений із Христом, розіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.
У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербурга – міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівництві столиці символізують білі птахи (білий птах – символ Нового Заповіту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла Полуботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.
Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зустрів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурався рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: “Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?”…
Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше – Сарказм : він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами “пикаті”, “пузаті”, порівнянням “мов кабани годовані”, називає їх “блюдолизами”. їхню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав “генеральним мордобитієм”. По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бюрократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її “цяцею”, він розчарований, бо раніше повірив її “віршомазам”, описує її зовнішність, удаючись до карикатури – сатиричного засобу: “Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога”. З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і запровадили кріпацтво: “Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину”.
Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, безсилим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.
Іван Франко назвав поему “Сон” “сміливим маніфестом слова проти темного царства”, “першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва”.