“Тіні забутих предків” образ Івана – один з головних в повісті Коцюбинського, цитати до образу Івана наведені в цій статті.
“Тіні забутих предків” характеристика Івана
Іван – то дитя гір та високих смерек, густих лісів та зоряного неба, посеред якого горить найяскравіша зірка – їхнє з Марічкою Кохання
Він був диваком із самого народження. Ще в дитинстві мати думала, що їй “підмінили дитину” на бісеня. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікає в ліс. Добре знається на травах ще з семи років. Згодом знайомиться із Марічкою – дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав’язується дружба, а згодом – кохання. Після смерті батька хлопець змушений іти працювати наполонину, і коли повертається, дізнається, що Марічка загинула. З великого горя Іван йде в ліс і там живе шість років. Потім повертається додому, одружується з Палагною. Єдина втіха у житті для нього – догляд за тваринами, вони як діти для нього. Іван тонко відчуває природу навкруги себе. Мабуть тому він не тільки добрий господар, але й грає на флоярі.
Трохи згодом Палагна починає зраджувати Іванові з сусідом Юрою – ворожбитом, і той за допомогою глиняної ляльки ворожінням намагається звести чоловіка в могилу. Закінчується його життя зустріччю із нявкою в образі Марічки. Іван йде за нею в ліс без страху, але мара зникає при появі чугайстра – доброго лісового духа. Потім Іванові вчувається її голос, і він, слідуючи за ним, падає з гори. Через два дні його знайшли напівмертвого пастухи, та він все-одно помер.
Образ Івана Палійчука – це образ людини, для якої кохання найголовніше в житті, яка утверджує любов як джерело духовності. Незважаючи ні на що, Іван в душі до кінця залишився вірним своєму коханню і навіть загинув з думкою про Марічку, оскільки не може жити без радості та кохання. Цей Ромео – син природи, навічно зачарований її дивами, її фантастичними образами. У цьому персонажі органічно поєдналися кохання до жінки й кохання (справді, кохання – не любов) до природи.
“Тіні забутих предків” цитатна характеристика Івана
“Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків”. Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: “Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить”. Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а “бісеня””
“Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки”
“Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля… Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку… , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири…”
“…несподiвано зовсiм, коли вiн зводив очi на зеленi царинки, де спочивало в копицях сiно, або на глибокий задуманий лiс, злiта до нього давно забутий голос:
Iзгадай мнi, мiй миленький,
Два рази на днину,
А я тебе iзгадаю
Сiм раз на годину…
Тодi вiн кидав роботу i день пропадав”
“I коли так молились, Iван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марiчка…”
“Безжурна молодiсть й радiсть знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотнiх, що навiть лiсовий шепiт не мiг вдержатись там та спливав у долину шумом потокiв”