Жіночі образи “Тисяча журавлів” – дві дівчини Юкіко і Фуміко, котрі досконало оволоділи мистецтвом чайної церемонії – героїні повісті Ясунарі Кавабатa.
Порівняльна характеристика Фуміко й Юкіко
Фуміко | Юкіко |
Спільне | |
| Красиві молоді дівчата, чисті, свіжі, ніжні, поважають батьків, дотримуються традицій, віддаються почуттям, живуть ними | |
Відмінне | |
| Дуже сильна духом, здатна до самопожертви, пережила багато життєвих злигоднів, бере на себе відповідальність за добру пам’ять про матір, раніше оберігала її щастя | Росла в дружній, доброзичливій родині, освічена, більш сучасна, близька до європейського способу мислення (економічного) |
“Тисяча журавлів” характеристика Юкіко
Вишукана, вічна краса, уособлена в образі дівчини Юкіко
Юнак побачив уперше Юкіко, коли вона поспішала до храму на чайну церемонію і “несла в руці рожеве крепдешинове фурусікі (хустина, у яку зв’язували, як у вузлик, особисті речі) з вибитими на ньому білими журавлями”. І коли потім Кікудзі намагався пригадати Юкіко, то в уяві поставав лише розмитий образ або певні деталі одягу, але не обличчя. Він закохується в неї, а в його уяві живе омріяний і піднесений образ дівчини, чистої і цнотливої. Вона для нього знак недосяжності, символ усього світлого, що є у житті.
Юкіко як господиня чайної церемонії готує для почесного гостя чай: “Робила все щиро, без жодної манірності. Від її стрункої постаті віяло благородством… Кікудзі Здавалося, ніби навколо дівчини от-от закружляють невеличкі білі журавлики”.
“Тисяча журавлів” характеристика Фуміко
Прихована, внутрішня краса, що втілена в образі Фуміко.
Уранці, після ночі з Фуміко, Кікудзі в саду перед чайним павільйоном піднімає друзки чашки, розбитої дівчиною напередодні. Із цією чашкою пов’язані стосунки чотирьох людей: батька Кікудзі з пані Оота і самого Кікудзі з Фуміко. “Кікудзі склав разом чотири великих уламки, і в його долоні з’явилася чашка. Тільки на її краю не вистачало шматочка. Кікудзі узявся його відшукати, та згодом полишив цю спробу”. “Піднявши очі вгору, він побачив, що на сході поміж деревами сяяла одна велика зірка. “Скільки я вже не бачив ранкової зорі!”- подумав Кікудзі, дивлячись у небо, що потроху затягували хмари. Зірка виблискувала серед хмар і від того здавалася ще більшою, ніж була насправді… “Немає сенсу збирати черепки, коли на небі сяє зірка таким свіжим блиском”,- промайнуло в голові Кікудзі. І він кинув уламки на землю”.
Фуміко, рішуче розбиваючи ввечері чашку, немовби обривала всі пута минулого, у яких безнадійно заплуталися ті, хто пив чай із цієї чашки до неї, пута, що не відпускали спогадів від тих, хто живе нині. Водночас дівчина переживала з приводу того, що Кікудзі може порівняти її чашку з іншою, кращою (тобто з Юкіко): “У вас є краще “сіно”,- прошепотіла вона”. (“Сіно” – чашка в стилі Сіно Сосіна, відомого майстра чайної церемонії.)
Однак після незабутнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось іще. Вона стала для нього незрівнянною, стала самою долею. Проте, кинувши черепки на землю, Кікудзі, знову піднявши очі угору, ледь не скрикнув: “Зірки вже не було. Поки він збирав друзки, ранкова зірка сховалася за хмарою”. Він знову підняв черепки. “Шкода було кидати чашку. Та й тут її могла побачити Тікако” (через яку все минуле виглядає гріховним і брутальним). Утративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуває, що звільнився від “гидкої чорної пелени, що застила йому світ”, символом якої в повісті є потворна родима пляма на грудях (тобто на душі) Тікако. Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?- розмірковує наодинці герой, згадуючи, як не опиралася Фуміко – “опиралася тільки її чистота”. Кікудзі боявся, що цього разу прокляття торкнеться його душі, а вийшло навпаки: його душа неначе очистилася. Чиста хмарка Фуміко, що закрила зірку Юкіко й очистила душу самого Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, яка раптово зникла. Згадавши її слова: “Смерть йде за мною слідом”, він відчуває, як дерев’яніють його ноги від жахливої думки: “Не можу повірити, що вона померла!” “Як же Фуміко могла померти, коли мене самого вона повернула до життя?”- із цим та багатьма іншими запитаннями залишає свого героя Кавабата у фіналі повісті. І вся природа, що також сумує разом із людиною, немовби відповідає на почуття Кікудзі в скорботній тональності.