“У нашім раї на землі” Шевченко аналіз вірша
Ідея : возвеличення святості матері, того націннішого, що є у кожної людини; засудження соціального устрою, який змусив страждати багатьох жінок.
Тема: розповідь про важку жіночу долю, долю матері в умовах покріпачення, соціального і національного гніту.
Композиція: Поезія “У нашім раї на землі” – екскурс поета шляхами власного життя і розповідь про героїнь своїх творів.
Твір має оптимістичний початок і трагічне, сумне закінчення. “У нашім раї…” містить протиставлення злиденного життя жінки-кріпачки райському.
Художні засоби “У нашім раї на землі”
- Епітети: у нашім раї, мати молодая, дитяточком малим; Метафора: у нашім раї на землі Порівняння: нічого кращого немає, як тая мати молодая Пестливі слова: дитяточком Заперечення: нічого кращого немає.
Вірш Шевченка “У нашім раї на землі” звеличує материнство. У ньому зіставляються дві долі:вільної селянки, що щаслива у шлюбі, та зневаженої покритки. Виявляється, що і ту, і ту жінку очікує холодна старість.
Але все одно, материнська любов залишається безмежною.
Вірш можна умовно на чотири частини: гордість щасливої матері-селянки своєю малою дитиною – доля в майбутньому, коли діти-кріпаки виростуть; сором жінки-покритки – доля її та дитини в майбутньому.
“У нашім раї на землі” Шевченко
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Буває, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла…
Тепер їй любо, любо жити.
Вона серед ночі встає,
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це моє!
Моє! – І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці.
Щоб людям, бачте, показать
Своє добро. – А подивіться!
Моє найкраще над всіми! –
І ненароком інший гляне.
Весела, рада, Боже мій!
Несе додому свого Йвана.
І їй здається, все село
Весь день дивилося на його,
Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого. /194/
Щасливая!..
Літа минають.
Потроху діти виростають,
І виросли, і розійшлись
На заробітки, в москалі.
І ти осталася, небого.
І не осталося нікого
З тобою дома. Наготи
Старої нічим одягти
І витопить зимою хату.
А ти нездужаєш і встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі
За їх, за діточок.
А ти,
Великомученице! Села
Минаєш, плачучи, вночі.
І полем-степом ідучи,
Свого ти сина закриваєш.
Бо й пташка іноді пізнає
І защебече: – Он байстря Несе покритка на базар.
Безталанная! Де ділась
Краса твоя тая,
Що всі люде дивувались?
Пропала, немає!
Все забрала дитиночка
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються,
Мов тії прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись і промовить
Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово!
Ти зрадієш; і розкажеш
Дитині правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива. /195/
Та не довго. Бо не дійде
До зросту дитина,
Піде собі сліпця водить,
А тебе покине
Калікою на розпутті,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає. За те, бач,
Що на світ родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого,
Поки не загинеш
Межи псами на морозі
Де-небудь під тином.